Епістолярій Лариси Косач: особистісний вимір

Анотація

листування українка жанр письменниця

У статті зроблено спробу проаналізувати листування Лесі Українки за період 2016-2018 рр., у якому збережено авторський правопис, відсутні цензурні вилучення. У процесі опрацювання текстів з'ясовано особливості листа як мемуарного жанру; простежено еволюцію світогляду письменниці з урахуванням контекстів доби; розкрито на основі листування зародження задумів художніх творів, ставлення до національно-культурних запитів епохи; зроблено спробу узагальнення складників феномену мистецької лабораторії видатної поетеси.

Ключові слова: лист, епістолярій, національно-культурний компонент, адресат, епоха.

Постановка проблеми

Творчість Лесі Українки протягом десятиліть предметно досліджується представниками різних наукових галузей, однак, окрім ряду оприлюднених документів сім'ї Косачів-Драгоманових, існує епістолярій письменниці, який є вагомим інформаційним джерелом як для розуміння сутності мистецької спадщини мисткині, так і для висвітлення особистих стосунків поетеси з видатними сучасниками.

Епістолярій видатної українки сприяє відстеженню еволюції її становлення як майстрині пера. Дослідження листування Лесі Українки дозволило нам виявити коло її друзів і однодумців, отримати нові знання про історичних діячів і відомих особистостей (з якими поетеса близько спілкувалася), інших представників літературних та мистецьких кіл, суспільного й національно -культурного життя українства.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Творчий доробок Лесі Українки не обділений увагою науковців, про що свідчить ряд ґрунтовних наукових розвідок В. Агеєвої, А. Бичко, П. Одарченка, О. Сліпушко та ін. Останнім часом не залишилося поза увагою і листування письменниці.

Постановка завдання

Метою нашої розвідки є визначення ролі епістолярію Лесі Українки як джерела з історії національно-культурного життя українства кінця ХІХ - початку ХХ ст., та становлення її як письменниці.

Виклад основного матеріалу

Хочемо наголосити, що епістолярій - це жанр, що надає можливість побачити не лише творчі контакти митця з однодумцями, а й відкриває особистісну складову автора листів. Зазвичай людина, залишаючись наодинці з аркушем паперу, не контролює й не стримує все те, що наболіло чи рветься назовні від радощів, тож, на нашу думку, в листах відкривається «оголена» душа письменника, яка читачеві листів презентує сутність і глибину особистісного потенціалу дописувача.

Значна за обсягом та розмаїта за змістом і колом адресатів епістолярна спадщина Лесі Українки засвідчує багатий внутрішній світ мисткині, розкриває чисту й знеболену її душу, є одкровенням, сповіддю й заповітом одночасно. На жаль, укорочене хворобою дитинство, ускладнювало фізичний розвиток тіла, проте загартовувало дух. Переборюючи біль, Леся бралася за все, що дозволяло в той чи інший час її здоров'я. У 18-літньому віці вона активно включається в діяльність київської «Плеяди», переймається планами і намірами членів гуртка, докладає немалих зусиль для їх здійснення. Цілеспрямована діяльність у «Плеядах» стала своєрідним поштовхом до перекладацтва: було докладено великих зусиль у процесі підготовки видань для народу - перекладів із російської та західноєвропейських літератур. У листах цього періоду юна перекладачка докладно зазначала, яких авторів варто читати народу, а яких не слід брати до читальні. Вибір ґрунтувався як на власних переконаннях, так і на листах М. Драгоманова. Допомагав і новий дописувач - Михайло Павлик, з яким Леся вільно обговорювала суспільно-політичні й громадські теми в плані відстоювання потреб жіноцтва.

Кожен з етапів написання листів характеризується певними особливостями як в історичному плані, так і в плані розвитку й формування світоглядних позицій письменниці. Дівчинка навчилася читати в п'ять років, відповідно, згодом і писати, отже, першого листа адресувала бабусі Драгомановій. З листів до бабусі видно, що стосунки були надзвичайно лагідними й ніжними на противагу авторитарному спілкуванню з матір'ю. Тематика листів рясніє побутовими подробицями й докладним описом найважливіших справ у Колодяжному (де пройшло її дитинство), перемежована дитячими емоціями, вираженням любові до близьких людей, захопленням і радістю від спілкування з бабусею.

Наступна група - листування Лесі з родиною Драгоманових. В особі дядька Михайла дівчинка знайшла не лише старшого товариша, а й друга, порадника, учителя в літературних, політичних справах, довіреного співрозмовника.

З 1888 року виокремлюються листи, а їх чимало, присвячені опису хвороби, специфіці лікування, обладнанню лікарень/клінік/санаторіїв тощо.

У 1890-му Леся Українка вперше пише лист у віршах до свого брата Михайла, з яким у неї були надзвичайно близькі стосунки (Леся дуже важко сприйняла його смерть. - прим. наша.). З ним вона радилася з багатьох питань, зокрема щодо перекладів.

У листах наступних років чимало місця приділено докладному аналізу різноманітних творів - від Байрона до Ольги Кобилянської, яка на той момент ще не писала українською. Серед «співрозмовників» по листуванню Лесі Українки в цей період були - уже відомий Іван Франко, поет і перекладач Осип Маковей, сходознавець Агатангел Кримський, громадський діяч Михайло Кривинюк.

Майбутню письменницю надзвичайно зацікавило перекладацтво. Так, у листі до брата вона пише про потребу чіткого визначення в питанні, для кого має бути перекладна література: «Бо коли перекладча література має видаватись для народа (для простого народа), то тоді каталог творів для перекладання можна, і навіть треба, скоротить. Коли ж се видання має бути для інтелігенції, то тоді список треба б іще розширити» [1, с. 74-75]. З певним юнацьким максималізмом Леся Українка надто критично аналізує творчість класиків, зокрема романи І. Нечуя-Левицького, неодноразово різним адресатам скаржиться на О. Кониського та Б. Грінченка, висловлює незадоволеність низькопробністю п'єс українського театру.

Розуміючи бездіяльність інтелігенції, кволість письменства, Леся Українка закликала однодумців до створення жіночої газети і писала в листах про труднощі й перепони на цьому шляху, жваво обговорювала видання журналу «Дзвінок».

Особливо гострими для Лесі Українки були московське й галицьке питання. Письменниця мала намір видати брошуру й прояснити відносини між двома країнами: «Хотілось би фактично доказати (цитатами з автентичних джерел, що зовсім можливо), як сама Москва прищепляла з великим трудом, правдами й неправдами віру в те, ніби все зле робиться без відому царя. Хотілось би викрити всю деморалізацію, що вносила вона в наш народ» [2, с. 489-490].

Лесю Українку дуже приваблювала Галичина, адже там можна, користуючись деякими пільгами тодішнього конституційного ладу і друкувати свої твори. Відомо, що перші поезії поетеси були опубліковані саме у львівських виданнях. Щоб попередити надмірне захоплення галицьким суспільством, М. Драгоманов радив їй у листах не ідеалізувати Галичину, бо робочих людей там мало, а серйозно працюючих ще менше. Згодом, стосунки Лесі Українки з галицькою інтелігенцією примусили її переглянути своє ставлення до літературно-громадських справ у Галичині. Аналізуючи тогочасну ситуацію в галицькім краї, письменниця на власні очі побачила облудність стратегії і тактики політики народовців.

Обурювала діячку і тактика галицької політичної боротьби за владу, яка постала перед нею як неприпустима та назавжди відбила захоплення Галичиною: «Вразила мене тільки одна справа в тутешній виборчій агітації: се так звані «видатки на агітацію», попросту сказавши, грубий підкуп! Хто має більше грошей, того і партія міцніша!» [2, с. 118].

Окрема група листів присвячена подорожам. Попри хворобливий стан, Леся мріяла якомога більше дізнатися й побачити в житті: «...на мене напала охота поїхати куди-небудь у чужий край. Сплю і бачу усякі мандрівки» [1, с. 441]. І хоча всі переїзди давалися вкрай тяжко через фізичний біль, усе ж таки при першій можливості вона вирушала до нової країни.

Звичайно закордонні подорожні описи мають неоціненну вагу з позицій культури, наприклад, про написання новели й оповідання для дітей на сучасні єгипетські теми, постійно порівнювала Грузію з рідними місцями, називаючи Хоні «трущобка», «Словом - кавказьке велике Колодяжне» [3, с. 542].

Рядки листів, де описується Гадяч і його околиці, рідне Колодяжне, Чернівці, ліси Буковини, пройняті особливою ніжністю й гордістю за рідні серцю місця: «Поїхали ми в Броварки дивитись на могили (курганний могильник скіфського часу). Другого дня вибрались в Цяччин хутір (родове гніздо прадіда Лесі Українки), по дорозі ще заїздили в Ковалевщину (хутір М. Ковалевського)» [2, с. 67-68].

Після кам'яного Берліна тягнуло Лесю до батьківської домівки, куди вона запрошувала на гостини О. Кобилянську. Цей опис гідний пензля майстра: «Околиця тут гарна, горизонт широкий, людей не занадто багато, може Вам здасться й замало. Будемо човном плавати і просто руками, коли вмієте; окрім того, українських пісень масу у власній транскрипції, вільній від контрапункту і всякої теорії. Мої сестри (їх у мене три) покажуть Вам всю околицю, побачите вже таку Україну, що «українійшої» й нема. Наша хата оточена лісом, а нижче по річці ліс ще більший, не смерековий, правда, а мішаний, але темний і гарний» [2, с. 150151].

Варто віддати належне що такі самі приємні враження були в Лесі Українки після відвідин помешкання Кобилянських: «От уже правда, що «зелена» Буковина, а надто тепер. Гарна країна» [2, с. 250].

Ще з юності письменницю приваблювали питання ролі й становища жінки в чоловічому суспільстві, тому її спостереження за побутом жінок цікаві, особливо у порівнянні, яке наводить сама Леся Українка, з жінкою Болгарії, Росії та Галичини: «Бути в Болгарії жінкою се не дуже то цікава доля, я б принаймні не хотіла. В Росії хоч біда й лихо, та хоч людей добрих багато і товариство тебе за людину, а не за мавпу вважає. Та врешті в Галичині теж трошки до сього подібне життя (я говорю про життя жінок, на скілько про нього чула)» [1, с. 304]. Через п'ять років у листі до товаришки О. Кобилянської також порушує «жіноче питання» в Галичині, де ситуація не змінилася: «У галичан мене ще вражало якесь чудне, непросте відношення до жінок, все вони дивляться на нас або з гори в низ, або з низу в гору, а щоб так просто, нарівні - зроду!» [2, с. 135].

Отож, навіть побіжний аналіз листів Лесі Українки доводить її зацікавлення не лише краєвидами й зразками культури Європи, а більш глибоко відтворюють її вболівання за рідну Україну.

Цінність епістолярію мисткині становить також наявна розрізнена інформація про: періодичні видання; імена й діяльність маловідомих для сучасників митців; літературні дискусії й обговорення книжкових новинок; творче спілкування з однодумцями й опонентами тощо.

Висновки

З огляду на завдання наукової розвідки висвітлено окремі позиції стосовно епістолярію Лесі Українки, які підтверджують, що національно-літературний аспект є пріоритетним у її спадщині.

Свідчення дописувачів надзвичайно важливі для розуміння особистісного феномену Лесі Українки. Вивчення та публікація листів письменниці ще раз доводить автентичність цього жанру, унікальність у розкритті її творчої лабораторії.

Отож, епістолярій є невід'ємною частиною мистецько-духовної спадщини Лариси Косач, відображає громадські інтереси й ідеали, обставини особистого, умови праці й творчості, розкриває суспільно-політичну й культурно-мистецьку атмосферу доби, духовно-моральний потенціал як автора листів, так і його адресатів та суспільства загалом, що спонукає нас до подальших наукових розвідок.

Список використаних джерел

1. Леся Українка. Листи: 1876-1897 / упоряд. Прокіп (Савчук) В. А., передмова Агеєвої В. П. Київ: Комора, 2016. 512 с.

2. Леся Українка. Листи: 1898-1902 / упоряд. Прокіп (Савчук) В. А. Київ: Комора, 2017. 544 с.

3. Леся Українка. Листи: 1903-1913 / упоряд. Прокіп (Савчук) В. А. Київ: Комора, 2018. 736 с.

4. Пустовіт В. Ю. Епістолярій Лесі Українки як джерело з історії національно-культурного життя українства кінця ХІХ - початку ХХ століття. URL: https://www.google.com

Размещено на Allbest.ru