Симулякр як засіб самопізнання в романі Девіда Троєра "Переклад доктора Апеллеса"

Кафедра іноземних мов і перекладу

Мета даної статті. Мета дослідження полягає у визначенні проблематики та виявленні особливостей застосування симулякру у романі Девіда Троєра «Переклад доктора Апеллеса». Розвідка присвячена висвітленню проблеми постмодерної гри і симулякризації тексту цього амбівалентного роману.

В епоху радикальної дегуманізації, у тому числі й самої людини, яку виганяєть із центру світобудови, тому немає більше ні людини, ні світу як системи. Ж. Бодрійяр у працях «Симуляції», «Екстазкомунікації», «Прозорість зла» говорить про гіперреальність, технологічне вбивство реальності та спокусу віртуальністю. Вважаючи, що породження моделей реального за відсутністю реальності - це гіперреальність, тому що місцевість більше не передує карті, натомість карта передує місцевості. Оцінюючи подібний- ний стан як симуляцію, Бодріяр говорив про те, що ми живемо серед незліченних репродукцій ідеалів, фантазій, образів і мрій, оригінали яких залишились позаду нас.

Девід Троєр є не тільки відомим письменником корінного походження, членом нації анішінаабе. Він є автором трьох романів: «Маленький», «Гайавата» та останнього «Переклад доктора Апеллеса». Він також написав провокаційну критичну розвідку книгу під назвою «Белетристика корінних американців: посібник користувача». У 2006 році Трейєр отримав нагороду Washington Post Critics Choice Award, а в 2007 році - стипендію Гуггенхайма за роботу над документальною книгою про життя в резерваціях. «Белетристику корінних американців: посібник користувача» можна вважати однією з найбільш провокативних критичних розвідок присвячених дослідженню літератури корінних письменників Північної Америки, будь-коли написаних критиком корінного походження. У цій праці Д. Троєр зачіпає питання про те, що літературні твори, які виходять із-під пера письменників корінного походження, донині трактуються як артефакт культури, а не культурне явище [4, с. 199]. Критик убачає різницю між культурою літератури й літературою як явищем культури. Троєр неодноразово наголошував, що це є проблемою для розвитку літератури корінних народів, бо створює плутанину між двома явищами [1, с. 240]. Про цю свою позицію він неодноразово підкреслював, говорячи, що «якщо літературу корінних американців викладають як культуру, культура та література здешевлені, схильні до маніпуляцій, неправильно зрозумілі, а процес нечесний. Культура є темою індіанських романів, але вона не є будівельним матеріалом» [3, с. 48].

Роман «Переклад доктора Апеллеса» написаний одночасно із «Белетристикою корінних американців» Троєр вважає наочною ілюстрацією теоретичних тез, що він їх виклав у «Белетристиці». Текст «Перекладу доктора Апеллеса» заслуговує на розгляд «вартісності» із боку «літературурності»; однак, попри усі скарги Трейєра на те, що письменники корінного походження у ХХ столітті у тій чи іншій мірі мають тенденцію відтворити романтичні погляди на індіанців XVIII та XIX століть, його «історія в історії» у його власному романі представляє романтичну байку як рідний текст, який нібито перекладає головний герой твору доктор Апеллес. У передмові перекладача знайдений рукопис визначено як «найдивовижніша історія, яку я коли-небудь чув - повна індіанців, на яких приємно дивитися, а також індіанців, які були підступними, історія повна сцен полювання, захоплення у полон та повторного захоплення у полон». Ця історія сповнена неймовірних збігів, про двох знайдених дітей, які загубилися, потім знайшлися, а потім знову втратили одне одного, роздуті фантазії про красу та кохання. Це більш ніж дивовижно; це абсурдно [5, c. xx]. З частинами незавершеного «перекладу» перетинаються пригоди у фентезі та, зрештою, кохання головного героя бідного, самотнього, людиноненависника доктора Апеллеса, чиї повороти «реального життя» однаково неправдоподібні як і у книзі, яку він перекладає. Цілком передбачувано, що в кінці роману обидві історії врешті-решт поєднуються, хоча й не обов'язково передбачуваним чином. Можливо, це спосіб Трейєра вирватися з обмежувальних ланцюгів ідентифікації як письменника корінного походження. Проте текст цього роману ставить під сумнів його здатність як художника візуалізувати та відтворити світ поза межами досвіду, але при цьому тримати цей світ закріпленим у позірній реальності. У «Перекладі» спостерігаємо химерне перетворення героїв анішінаабе у стилізовані образи Діснейленду. Створений ним «міф» явно є химерним міфом-симулякром. Можливо, тому Троєр не бажає розпізнати «істини», закладені в міфах, на які спирається.

Сам Троєр, як літературний критик пише про те, що «Я категорично не згоден з тим, що література корінних американців замовчується або знецінюється в академічному середовищі та змушена займати незручні позиції по відношенню до «західної» критики. Я вважаю навпаки, що індіанська література, критика та дослідження корінних американців спираються майже виключно на західні практики, прийоми та традиції, і здебільшого через тему чи деякі естетичні чи тематичні елементи виглядають як індіанці. Найпотужнішим і найважливішим є те, що ця іронія проявляється у сфері політики ідентичності, де просто тому, що люди можуть претендувати на індіанську кров, вони відчувають, що можуть претендувати на ексклюзивний інтелектуальний простір» [3, c. 50].

Протагоніст «Перекладу» Апеллес також ускладнює процес пізнання реальності навкруг нього, показуючи текст, який має європейська культура як щось особливе, створене виключно народом анішінаабе. На справді це дуже штучний текст ідилічного пасторального роману створеного за зразком «Дафніса та Хлої», головні герої просто тут переодягнені у індіанців під іменами Бімаадіз та Ета. Ці розділи представляють симуляцію життя корінного населення, в якому Апеллес, вчений анішінаабе, боїться зникнути, і лише написавши історію свого життя у явному контрапункті він може «перекласти» своє життя також для інших як для нього самого [6, c. 59]. Оскільки Ю. Крістєва пропонує вважати текстом і людську свідомість, то у випадку доктора Апеллеса людська свідомість виглядає як набір стереотипів, результат абсорбції різних культурних явищ, а культура, для самого Троєра, - це і є текст, де людина - лише медіум, з якого мова створює простір своєї гри. Такий сенс Р Барт вкладає у концепцію смерті автора, яку можна спостерігати протягом всього роману. Автор, текст, читач - єдине «нескінченне поле для гри». Роман закінчується невеличким розділом «Доктор Апеллес стоїть біля вікна» в якому піддається сумніву не тільки існування тексту і його перекладу. «Манускрипт не загублено, але, можливо, його ніколи і не було знайдено» [5, с. 314].

Зазвичай багато романів авторів корінного походження, які передували «Перекладу доктора Апеллеса», найчастіше притримувалися шаблону «повернення до витоків», до якого повинні повернутися корінні персонажі, щоб знайти їх «племінне та індивідуальне коріння». Перелік трьох «важливих упереджень» для художньої літератури індіанців складається із переконань, «що племінний роман повинен завжди розповідати про «позбавлення власності», а не про суверенітет; корінний американець повинен обов'язково повернутися додому, щоб знайти себе «вродженого», а індійська свідомість і корінні письменники «відновлюють» індіанців. [6, c. 60-61]. постмодерністський симулякр троєр доктор апеллес

Проте Троєр у своєму романі демонструє абсолютно протилежний підхід до створення літературного тексту, за що зазнає нищівної критики з боку колег. Так, на приклад, Джон Калб пише про такий підхід Троєра до створення літературних текстів і їх інтерпретації з точки зору слідування європейських канонів як щось вкрай шкідливе. «Цей розгляд літератури в рамках більшої сфери не є точним аргументом, який він наводить у цих чотирьох есе про літературні твори, перемежовуючи короткі, більш особисті оповіді. Радше він припускає, що весь канон літератури корінних американців/американських індіанців є нібито ілюзією, а ті, хто створює, викладає чи критикує її, просто підробляють або, ще гірше, вчиняють неправду. Він дає кілька досить суворих оцінок, зокрема Шермана Алексі, він порівнює із сміттярем, а Ердріча, Велча та Сілко, роботу яких він хвалить, але стверджує, що вона не є «індіанською». Можна було очікувати, що текст із підзаголовком «посібник користувача» стане в нагоді будь-якому читачеві, який цікавиться індіанською художньою літературою, надаючи вказівки для повної оцінки та аналізу літератури. На жаль, це не те, що пропонує цей том. Що робить цей посібник менш ніж корисним, так це деякі кричущі помилки та суттєві неправильні читання» [2, с. 114].

Головний герой роману доктор Апеллес живе у місті і не збирається повертатися, він кілька разів досить побіжно згадує про своє індіанське походження, але не загострює увагу на цьому, крім того він має академічний ступінь доктора наук, що для представника корінних народів Північної Америки є надзвичайною рідкістю... На наш погляд, Троєр просто грається із читачем у текстах обох своїх книг у дуже постмодерній манері, наслідуючи те, перо що Бодріяр пише як про смерть автора, бо небажання бути репрезентованою у сучасної людини стає дедалі сильнішим, виходячи на той рівень, коли ми не хочемо бути представленими навіть у слові, коли нас охоплює спокуса опинитися поза мовою як системою означення.

Текст роману «Переклад доктора Апеллеса» робить це протистояння критиків набагато більше експліцитним, включаючи текст у тексті, пасторальний роман про шляхетних дикунів, що втілює євроамериканські стереотипи та позиції різко контрастує з більш реалістичною історією Апеллеса. У пасторальних розділах герої Бімаадіз і Ета вигодовуються незалежно дикими тваринами, дозволяючи парі отримати, відповідно, «силу лося» і «вовчі властивості»; оповідь припускає, що пара також успадковує тваринну здатність до полювання та до розуміння де і як ставити пастка, а також надприродну близькість до природи. Їх історія сповнена безглуздих збігів, наприклад, коли ці двоє возз'єднуються практично одночасно із обома парами давно втрачених батьків - також як проза, яку можна взяти із будь-якого любовного роману: суперництво двох закоханих у Ету хлопців за її увагу. Наприклад, Бімаадіз у тексті описується як «полонений її красою» і «рабом бажання».

Більш важливо те, що Бімаадіз і Ета говорять формальною, стандартною мовою, яку євроамериканська культура часто асоціює із індіанцями. Трейєр припустив в інтерв'ю, що його «Белетристика корінних американців» можна читати як свого роду «супутній твір» до «Перекладу доктора Апеллеса» [3, c. 58], а його опис роману Fools Crow Джеймса Велч однаково добре підходить для власне самої історії Бімаадіза та Ети: «Кожен персонаж говорить реченнями це, здебільшого, повні, дискретні думки. У кожний момент промови - незалежно від класу, віку, статі чи навіть породи - персонажі говорять однаково». [6, с. 60-61].

Схоже, що Троєр обирає постмодерністську іронію як стратегію створення тексту, щоб передати внутрішній порив протагоніста, що полягає у прагненні подолати сприйняття світу як протистояння суб'єкта та об'єкта. Людина повинна перестати сприймати себе як стійку і незмінну в часі структуру, але у кожний момент свого існування бути «своїм Іншим». Визначальним тут слід вважати момент ціннісного заниження, сила якого у тексті роману може коливатися в діапазоні від іронічної насмішки до відкритого заниження. Троєр використовує у заголовках до розділів слово «війна», проте у тексті твору немає згадки про бойові дії, тим самим натякаючи на внутрішні війни і протистояння, врешті решт, щоб оголосити і кінці твору, що «війна кінчена». Таким чином Троєр демонструє власне бачення виходу за межі бінарних опозицій суб'єкта та об'єкта, трансцендентного та іманентного... взагалі за межі думки та мови, за межі будь-якого установленого порядку атрибутувати літературні тексти письменників корінного походження. Подібне можливо, лише у переживаннях так званого «внутрішнього досвіду смерті автора», коли роль автора зводять до досвіду, в якому вже ніщо не може сповіщати про екстеріоризацію буття, атрибутованого нав'язаним зовнішнім очікуванням щодо корінних американців, а тому досвіду внутрішнього, суверенного. Це досвід, у якому смерть автора постає як смерть Бога тексту, який своєю таємницею відкриває кінцівку, безмежне панування межі, порожнечу її подолання, в якій він не зраджує собі.

Власне, від самого початку у читача виникає запитання, хто ж такий на справді представник нації аішінаабе, знавець невідомих мов і одночасно звичайний робітник незвичайної бібліотеки, де зберігаються примірники усіх книг світу (у якій легко прочитується алюзія на бібліотеку із «Імені Рози» У. Уко) доктор Апеллес. Автор дає підказку на самому початку роману у якості епіграфа вірш «Олександр і Кампаспе» авторства попередника Шекспіра Джона Лілі, де мова йде про кохану Олександра Македонського Кампаспе. «Купідон і моя Кампасте грали у карти на поцілунки. Купідон платив; він ставить свій сагайдак, лук і стріли, голубів своєї матері та упряжку горобців, губить і їх. Потім він кидає на сукно корал своїх губ, троянди, що квітнуть на щоках, і прозору ясність свого чола. А потім ямку з підборіддя. Все це виграла моя Кампаспе. Нарешті він ставить пару своїх очей, вона виграє. Амур сліпий піднявся. О, Кохання, що вона з тобою зробила? Що ж тоді очікує на мене?» [5, с. х].

Апеллес заявляє, що: «відчуває там є зв'язок між перекладом і любов'ю» [5, с. 24]. Любов, Апеллес пропонує, означати як «переклад» себе «на мову, яку хтось, десь, захоче прочитати» [5, c. 39]; іншими словами, бути зрозумілим іншим, він спочатку має створити себе як текст, щоб представити його іншим. Коли Апеллес розглядає свою ізоляцію, він починає боятися смерті «ніхто в цьому світі не залишився, щоб говорити про нього» [5, c. x]. Коли він знайде коханку, Кампаспе, вона також бачить його як текст, «приємну тортуру, тому що вона прагнула підняти його обкладинку і прочитати його, привести його додому і прочитати його негайно і повністю, і, зрештою, покласти його у свої найбільш приватні та інтимні стоси» [5, c. 144].

Художник на ім'я Апеллес увійшов в історію своїми геніальними полотнами, саме йому великий полководець довірив створити портрет коханої. Під час роботи над ним художник щиро закохався у оригінал і створив картину неймовірної краси. Бачачи неймовірне почуття творця, Олександр поступився коханою, залишивши собі лише її геніальний портрет. Кохана доктора Апеллеса у романі також носить ім'я Кампеспе. Таке обігрування прихованих алюзій на європейську культуру у тексті роману, базованого нібито на фактах історії народу анішінаабе, є виявом постмодерніської іронії, своєрідною апропріацією цієї культури представниками анішінаабе. Це є діаметрально протилежним тому, що ми зазвичай спостерігаємо у т.з. «білій культурі», коли явища культури і історії корінних американців апропріюються авторами євро-американського походження. Постмодерна іронія переосмислює усталені, звичні явища, перевертає канони, стереотипи, перевертає літературно-мистецькі та соціальні норми, позбавляє однозначних оцінок, пропонує читачеві дійти до висновків самостійно. Іронія автора у постмодерністському тексті ніколи прямо не вказує на якісь недоліки. У цьому полягає різниця між «класичним» розумінням понять іронії та пародії (для якого прикметна вказівка на критичність, а то й нігілістичність, спотворення, протест тощо) і постмодерністським їх потрактуванням. Діючи подібним чином Троєр дає можливість корінному читачеві осягнути якими саме чином він повинен зліпити із себе подобу творця власних уявлень про себе, відкидаючи патологічну несамодостатність, яка штовхає визначати себе через сприйняття «Іншого» та шукати способи легітимації свого існування самостійно.