Джерела образу Івана Котляревського в Шевченковій повісті "Близнецы"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Джерела образу Івана Котляревського в Шевченковій повісті «Близнецы»

Олександр Боронь

Образ Івана Котляревського в повісті «Близнецы» (1854 1) не раз опинявся в полі зору дослідників, які зосереджувалися переважно на біографічній вірогідності та художніх особливостях (див., приміром: [14, 28--31; 15, 135--137]), не заглиблюючись у проблему з'ясування джерел Шевченкових відомостей про автора «Енеїди». Проміжний підсумок вивчення комплексу питань «Шевченко і Котляревський» підбито в «Шевченківській енциклопедії» у персоналії про зачинателя нової української літератури [21, 539--542], розширений варіант статті її автор Євген Нахлік опублікував у збірці своїх праць [11, 369--376].

Дослідник стисло нагадує основні віхи біографії І. Котляревського. Навчався в Полтавській духовній семінарії (1780--1789, не закінчив), працював урядником Новоросійської канцелярії (Полтава), домашнім учителем у поміщицьких маєтках (1793--1796), після перебування на військовій службі (1796--1808) -- куратором у полтавському будинку виховання дітей бідних дворян (1810--1835), потім ще й боговгодної (благодійно-лікувальної) установи (1827--1835). Один із організаторів професійного Полтавського вільного театру, його директор і художній керівник (1818--1821) [11, 369]. Але питання в тому, що саме і звідки міг знати Шевченко в часі створення своєї повісті?

На думку Петра Жура, діяльність І. Котляревського в Полтаві, його характерні риси були відомі Шевченкові ще в роки навчання в Академії мистецтв із розповідей Аполлона Мокрицького, який разом із братом Михайлом у 1818--1822 рр. навчався в будинку виховання дітей бідних дворян [4, 84], згодом -- із розповідей генерал-губернатора Малоросії (у 1816--1834 рр.) Миколи Рєпніна- Волконського під час свого перебування у його маєтку в Яготині в 1843 р. [4, 84; 5, 166], де упродовж року гостював тричі: 2 липня, у перших числах вересня та від 16 жовтня до 10 січня 1844 р. [6, 90, 92, 97]. Про І. Котляревського міг розповідати його друг

Андрій Лук'янович під час Шевченкових відвідин Шедієвого в першій половині липня 1845 р. [6, 119]. Батько А. Лук'яновича в кінці XVIII ст. був бургомістром Полтавського магістрату, де в той час служив писарем і батько І. Котляревського. Лук'яновичі здавна жили в Полтаві по сусідству з І. Котляревським, із яким перебували в щирих дружніх стосунках [4, 90]. Наведені міркування П. Жура про можливість розмов про І. Котляревського хоч які вірогідні, але тільки гіпотези, а не факти. Насправді достеменно невідомо, чи провадилися розмови такого змісту взагалі, чи була для них відповідна нагода тощо.

Результативнішим і надійнішим видається порівняння художнього образу І. Котляревського з доступними Шевченкові біографічними публікаціями. Ще Сергій Єфремов спостеріг, що «цілий образ Котляревського у Шевченка вийшов справді живим і дуже схожим до того, яким його знаєм з инших джерел» [3, 39]. Коментатор повісті в академічному виданні в 12 томах Клавдія Сєкарєва припустила [22:4, 500], що, подаючи характеристику І. Котляревського як людини, описуючи його звички та побут, письменник спирався на свідчення сучасників. Як приклад вона навела статті Степана Стебліна-Камінського в газеті «Северная пчела» 1839 р. [18] та Миколи Сементовського в тій самій газеті 1846 р. [16]. При цій нагоді треба виправити поширену в науковій літературі бібліографічну помилку, яку випадково повторила дослідниця. Матеріал М. Сементовського 1846 р. вміщено у № 82 від 15 квітня [16], а не в № 82--84. Тоді як не згадану в коментарі ще одну статтю С. Стебліна-Камінського, але вже 1849 р., передруковано з «Киевских губернских ведомостей» в тій самій «Северной пчеле» у двох номерах: № 83, 84 від 18 і 19 квітня відповідно [19]. На підставі коментаря К. Сєкарєвої названі номери газети 1839 і 1846 рр., в тому числі й помилкові, Станіслав Росовецький зарахував до Шевченкової лектури [21, 728], хоча їх треба було би позначити астериском, тобто вказівкою на брак точних відомостей -- за аналогією до інших схожих випадків [21, 725].

Газету «Северная пчела» Шевченко регулярно читав у Петербурзі, зокрема й 1839 р., також вірогідно, що стежив за часописом під час перебування в Україні 1846 р. (у березні -- квітні мешкав то в Чернігові, то в Седневі, у 20-х числах повернувся до Києва [6, 131]). К. Сєкарєва слушно не вказала серед можливих джерел образу І. Котляревського статтю М. Сементовського 1849 р., бо від кінця січня -- у квітні того року Шевченко перебував у далекому Раїмі [6, 201], куди пошта доставлялася з великими труднощами та із запізненням, а 6 травня разом з іншими учасниками експедиції він вирушив із Косаралу у плавання Аральським морем [6, 203]. Щоправда, існує ймовірність того, що поет переглядав старі газети під час «оренбурзької зими» 1849--1850 рр. «Северную пчелу» передплачували навіть у Новопетровському укріпленні, як згадував Єгор Косарєв, командир роти, безпосередній начальник Шевченка в 1852--1857 рр. [17, 267].

У перших числах липня 1845 р. Шевченко приїхав у Полтаву [4, 81], змалював будинок І. Котляревського поруч із Успенським собором [22:8, № 31]. Вважається, що тоді поет побував і всередині хати. І. Котляревський не мав близьких родичів, тому, за заповітом, будинок став власністю його економки, вдови унтер-офіцера Веклевичевої. Після її смерті він перейшов до дружини губернського секретаря Надії Педченкової [2, 228].

Тож порівняймо тепер Шевченкові характеристики І. Котляревського з текстами газетних публікацій 1839 і 1846 рр. Степан Мартинович, діставшись Полтави, вирушив у гімназію, щоб дізнатися, де мешкає их главный начальник. Швейцар и показал ему маленький домик на горе против собора. «Там, -- говорит, -- живет наш попечитель». Степан Мартынович, сказав: «Благодарю за наставление», -- отправился к показанному домику. У ворот встретил его высокий худощавый старичок в белом полотняном халате и в соломенной простой крестьянской шляпе... [22:4, 40].

Мова про Успенський собор (1751 --1770, знищений 1934 р.), від якого вціліла тільки дзвіниця (1774--1801). У 2004 р. завершено відновлення собору, але у спотвореному вигляді (нижчий на 11 метрів від історичного, із залізобетонними перекриттями в інтер'єрі, спрощеними банями тощо) [20]. За Шевченком, І. Котляревський обіймає посаду попечителя гімназії. Далі вчитель викладає своє прохання, яке припало І. Котляревському до душі:

Такая заботливость о своем ученике понравилась автору «Перелицованной Энеиды». Ибо это был не кто другой, как Иван Петрович Котляревский. Любя все благородное, в каком бы образе оно не являлось, автору знаменитой пародии сильно понравился мой добрый оригинал. Он попросил к себе в хату Степана Мартыновича и, чтоб не показать ему, что он самый попечитель и есть, то привел его в кухню, посадил на лаву, а на другой, в конце стола, сам сел и молча любовался профилью Степана Мартыновича [22:4, 40].

І. Котляревського названо автором «Перелицованной Энеиды» за заголовком перших двох видань поеми 1798 і 1808 рр., випущених без його відома, -- «Енеида на малороссийский язык перелициованная.», наступні два авторські видання (1809 р. і посмертне 1842 р.) мали видозмінену назву: «Виргилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная.» [7, 7; 8, 3].

У статті С. Стебліна-Камінського, сина доброго знайомого І. Котляревського, Шевченко міг прочитати такі слова про особисті якості та приватне життя І. Котляревського:

Под скромною простотою украинца Котляревский скрывал самую возвышенную душу, доступную всем благородным чувствованиям. Будучи основателен во всех поступках, давал прибегающим к нему хорошие и полезные советы и оказывал по возможности помощь, покрывая все действия своей благотворительности сумраком тайны. Он любил бывать в обществах, был любим и уважаем в высшем кругу и среднем; был душою всякой беседы, особенно дружеской, обладал прекрасным даром рассказывать умно и весело, часто употреблял аллегорически, всегда кстати и с замысловатостию, пословицы и разные места из книг, большею частию из Священного Писания. Разговор его оттенялся малороссийским наречием, но был жив, увлекателен и плавен. Наружные черты его лица были не красивые, но приятные; выразительная, оригинальная улыбка всегда играла на устах. Никто не мог с таким особенным искусством рассказывать анекдоты, как он. У себя, дома, был гостеприимен и вообще жил не роскошно, но прилично. Все посещавшие Полтаву литераторы и другие путешественники видались с ним [18, 584].

Сцена візиту Степана Мартиновича до хати І. Котляревського сповнена внутрішнього комізму та м'якого гумору. Автор «Енеїди» в Шевченка говорить українською, що було для нього повсякденною практикою, як засвідчує і С. Стеблін-Камінський. Так само рідною мовою І. Котляревський у повісті листується з хуторянами.

Схожу до слів С. Стебліна-Камінського характеристику, хоч і не позбавлену загальників, дає І. Котляревському Микола Сементовський у статті 1846 р.:

В частной жизни своей Иван Петрович отличался светлым умом, дальновидностию, возвышенною душою и сердцем, исполненным благороднейших чувств. Он был благодетель, помощник сиротам и нищим, друг и приятель знавшим его лично; был известен всем своим землякам и горячо любим ими. Обладая редким и прекрасным даром рассказывать анекдоты на малороссийском языке с неподражаемым комисмом, он всегда был посещаем многими знатными лицами и проезжавшими Полтаву литераторами; был гостеприимен, любитель правды, и истинный христианин [16, 328].

До можливих джерел образу, відомих Шевченкові, слід зарахувати і статтю Вадима Пассека у новоствореному тоді, 1841 р., журналі «Москвитянин». Російський літератор свою варіацію пасажу С. Стебліна-Камінського доповнив описом безпосередніх вражень від зустрічі з автором «Енеїди»:

В частной жизни Котляревский был искренен с своими друзьями, всегда был готов на помощь ближнему; многим втайне благотворил и под скромною простотою украинца -- скрывал душу высокую и полную самых нежных и пылких чувств. Он был душою дружеских бесед, говорил умно, весело, живо, легко и часто к месту употреблял места из Св. Писания; никто лучше его не передавал народных анекдотов. Дома он был гостеприимен, и когда посещали его путешественники, он встречал их приветливо, но говорил очень мало. Я посетил его в 1837 году: поднявшись по широкой лестнице, заменявшей террасу, в комнату довольно просторную, я был встречен почтенным хозяином и, представляя ему мои «Путевые записки» [видання 1834 року. -- О. Б.], где многое было сказано об Украйне, поспешил оправдаться в моем нежданном и нечаянном посещении. Он принял меня очень приветливо и, не смотря на болезнь, которая заметно его беспокоила, шутил и расспрашивал о моих поездках. Рост его был средний; собою был он худощав; лицо имел продолговатое, глаза небольшие, черные и быстрые, волосы также черные; в выражении лица был ум и много простодушия [12, 567].

Шевченко аналогічно до автора процитованої публікації змалював І. Котляревського худорлявим, але високого зросту, а не середнього, як запам'яталося В. Пассеку.

На кухні в І. Котляревського Степан Мартинович «читал между тем церковными буквами вырезанную на сволоке надпись: “Дом сей сооружен рабом Божиим N. року Божого 1710”» [22:4, 40--41]. Важлива деталь, яка або запам'яталася Шевченкові під час оглядин колишнього будинку автора «Енеїди» в Полтаві, або він пригадав її за публікацією М. Сементовського. Текст напису на сволоці був таким: «СозДася Дом сей во имя Отца и Сына и Святаго Духа, аминь. Року 1705, месяца августа 1» [2, 229]. Будинок, як відомо, не зберігся:

Домик Котляревского, говорят, стоял там, где теперь проходит забор, разделяющий усадьбу на две части. В кухне флигеля от старого дома сохранился один лишь трам, или сволок, но уже не в целом виде. Очевидно, с двух концов он урезан, так что из вышеприведенной надписи, бывшей на нем, можно прочесть лишь следующие слова: « сей во имя Отца и Сына и Святого Духа, аминь.

Року 1705, месяца авг » [2, 230].

При створенні Музею-садиби І. Котляревського в кінці 1960-х років цей сволок умонтовано у відновлений будинок. У М. Сементовського Шевченко міг прочитати текст напису з несуттєвими відмінностями: «Создал дом cert, во имя Отца и Сына и Святаго Духа, аминь. Року 1705-го» [16, 328]. Напис наведено й у статті С. Стебліна-Камінського 1849 р. [19, № 83, 332].

Никифор Федорович у повісті з пієтетом відгукується про І. Котляревського, але не може змовчати з приводу надто скромного, на його думку, будинку, де той мешкав:

Я, правду сказать, никогда в Полтаве не бывал и не имею там никого знакомых. Только по слуху знал, что попечителем гимназии наш знаменитый поэт Котляревский. Я, узнавши его квартиру, отправился прямо к нему. Представьте себе, что он живет в домике сто раз хуже нашего, просто хата. А прислуги только и есть, что одна наймичка Гапка да наймит Кирик. Сам он меня встретил, ввел в хату, посадил с собою рядом и начал меня спрашивать, какое мое до него есть дело [22:4, 49--50].

Непрямо на генетичну залежність образу І. Котляревського від почутих про нього розповідей у маєтку Рєпніних вказує здогадна заувага в повісті про княгиню Варвару Олексіївну Рєпніну, про що пише і Віта Сарапин [15, 131]. Автор «Енеїди» почав було розповідати Никифору Сокирі про зустріч зі Степаном Мартиновичем: «Только в это время вошел высокий лакей и говорит, что княгиня Р[епнина] просит к себе на чай. Он сказал, что будет» [22:4, 50].

І. Котляревський у повісті обдарував Никифора Сокиру і Степана Левицького примірниками «Енеїди»:

Вы так полюбилися Ивану Петровичу, что он мало того, что через вас определил наших детей, а еще посылает вам в подарок свою «Энеиду» с собственноручным надписанием. И мне тоже, дай Бог ему здоровье, тоже подарил свою «Энеиду» и тоже с собственноручной надписью. Пойдемте лучше в хату, тут уже темно, а в хате я вам и книгу вручу, и свою покажу.

Не описую вам восторга Степана Мартыновича, когда он собственными глазами увидел книгу и прочитал: «Уважения достойному С. М. Левицкому. На память И. Котляр ев ский». «И фамилию мою знает, о муж великий!» И рыдая он целовал надпись [22:4, 51].

Знехтувавши художньою умовністю, можна дійти висновку, що поет міг подарувати своїм палким шанувальникам лише єдине авторизоване прижиттєве видання 1809 р.

Закінчивши гімназію, Саватій сповіщав батьків, зокрема:

По экзамену я удостоился драгоценной для меня награды: мне публично вручил сам ректор в изящном переплете Вергилиеву «Энеиду» на латинском языке и тут же публично объявил, что я удостоился быть посланным в университет, который я сам изберу, на казенный счет, по медицинскому факультету [22:4, 60].

Про яке видання мова? Тут можливі лише гіпотези. Якщо взяти до уваги, що події розгортаються ще за життя І. Котляревського (помер 1838 р.) при виконанні ним службових обов'язків (пішов із посад 1835 р.), а також те, що йдеться про один том, то подарунком могло стати роттердамське видання 1830 р. (див.: [23, 135] ²). Однак вірогідніше, що Шевченкові не йшлося про конкретне реальне видання, він вигадав умовний вишуканий фоліант.

До слова, у бібліотеці Олександра Смірдіна, доступній Шевченкові в кінці 1830-х -- на початку 1840-х років, було два видання «Енеїди» І. Котляревського -- 1798 р. та авторизоване 1809 р. [13, 526, № 6802]. Шевченко добре знав її текст. Утім, у повісті «Наймичка» процитовано не тільки третю частину [22:3, 103], наявну в обох названих виданнях поеми, а й шосту -- і то саме за посмертним виданням 1842 р., як свідчать різночитання [10, 438] у публікації уривка в альманасі «Утренняя звезда» 1833 р.: в альманасі -- «В капоті сіром щеголяла» [9, 93], у Шевченка -- «В шинели сирий щеголяла» [22:3, 103], тобто аналогічно до тексту 1842 р. [8, ч. 6, 8; 10, 190].

Отже, порівняння повісті з біографічними матеріалами про І. Котляревського в тодішній періодиці не дає однозначних підстав вважати їх джерелами його образу у творі. Водночас Шевченкове моделювання постаті І. Котляревського відповідає в цілому характеристикам, які дали автору «Енеїди» С. Стеблін-Камінський, В. Пассек та М. Сементовський. Художню деталь сволоку з написом у будинку І. Котляревського повістяр створив на основі безпосередніх вражень або, вірогідніше, запозичив зі статей М. Сементовського чи С. Стебліна-Камінського (1849). Загалом, працюючи над повістю, Шевченко справді міг спиратися на колись прочитані публікації, однак до його лектури їх можна зараховувати тільки гіпотетично.

Література

повість шевченко біографічний котляревський

1. Боронь О. Спадщина Кобзаря Дармограя: джерела, типологія та інтертекст Шевченкових повістей. Київ: Критика, 2017. 496 с.

2. Бучневич В. Записки о Полтаве и ее памятниках. Изд. 2-е, испр. и доп. Полтава: Типо-литогр. губерн. правления, 1902. 449 c.

3. Єфремов С. Шевченко й Котляревський // Збірник пам'яти Тараса Шевченка (1814--1914). Київ: Українське наукове товариство, 1915. С. 31--39.

4. Жур П. Дума про Огонь. З хроніки життя і творчості Тараса Шевченка. Київ: Дніпро, 1985. 434 с.

5. Жур П. Літо перше. З хроніки життя і творчості Тараса Шевченка. Київ: Дніпро, 1979. 278 с.

6. Жур П. Труди і дні Кобзаря. Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка / вст. стаття М. М. Павлюка. Київ: Дніпро, 2003. 520 с.

7. Іван Котляревський. Бібліографічний покажчик. 1798--1968 / склав М. О. Мороз. Київ: Наукова думка, 1969. 290 с.

8. Котляревский И. Виргилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И. Котляревским: [в 6 ч.]. Харьков: В университетской типографии, 1842. [426] с. окремої пагінації.

9. Котляревский И. Отрывок из 6-й книжки малороссийской Энеиды // Утренняя звезда. Собрание статей в стихах и прозе. Кн. 2. Карьков, 1833 (на звороті тит. арк.: В Университетской типографии, 1834). С. 90--100.

10. Котляревський І. Повне зібрання творів. Київ: Наукова думка, 1969. 510 с.

11. Нахлік Є. Іван Котляревський у творчому світі Тараса Шевченка // Нахлік Є. «І мертвим, і живим, і ненарожденним», і самому собі: Шевченкове ословлення минулого, сучасного й майбутнього та власної екзистенції. Львів: НАН України, Інститут Івана Франка, 2014. С. 369--376.

12. Пассек В. Котляревский и его «Энеида», издаваемая в Харькове // Москвитянин. 1841. Ч. II. № 4. С. 562--567.

13. Роспись российским книгам для чтения, из библиотеки Александра Смирдина, систематическим порядком расположенная: В 4 ч. С.-Петербург: Тип. А. Смир- дина, 1828. 712, ХСІІІ с.

14. Ротач П. Від Яготина до Полтави. Тарас Шевченко і Полтавщина. Кн. 2. Полтава: Верстка, 2002. 259 с.

15. Сарапин В. Апеляція «основоположника» до «зачинателя»: Тарас Шевченко про Івана Котляревського // Тарас Шевченко і народна культура: зб. праць міжнар. (35-ї) наук. Шевченків. конф. Кн. 2. Черкаси: Брама-Україна, 2004. С. 128--137.

16. Сементовский Н. Иван Петрович Котляревский // Северная пчела. 1846.

15 апреля. № 82. С. 327--328.

17. Спогади про Тараса Шевченка / уклад. і прим. В. С. Бородіна, М. М. Павлюка, О. В. Бороня; передм. В. Л. Смілянської. Київ: Дніпро, 2010. 608 с.

18. [Стеблин-Каминский С.] Биография поэта Котляревского // Северная пчела. 1839. 4 июля. № 146. С. 583--584. Підпис: С. С. К.

19. [Стеблин-Каминский С.] Иван Петрович Котляревский // Северная пчела. 1849. 18 апреля. № 83. С. 332; 19 апреля. № 84. С. 335--336. Підпис: С--ъ С--ъ К--ій.

20. Трегубов В., Бєлявська О. Войовничий вандалізм як принцип ставлення до архітектурних пам'яток Полтави. URL: http://histpol.pl.ua/ru/biblioteka/ukazatel- po-avtoram/avtory-t/tregubov-valerij-aleksandrovich?id=7928 (5.07.2023).

21. Шевченківська енциклопедія: В 6 т. Т. 3. Київ: НАН України, Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка, 2013. 888 с.

22. Шевченко Т Повне зібрання творів: У 12 т. Київ: Наукова думка, 2001--2014.

23. A Bibliography of the early printed editions of Virgil, 1469--1850. Kallendorf, Craig W. New Castle, Delaware: Oak Knoll Press, 2012. 384 p.

Размещено на Allbest.ru