Тема "Друга світова війна і Україна" у творах письменників діаспори

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема "Друга світова війна і Україна" у творах письменників діаспори

Світлана Лущій

У статті досліджується тема «Друга світова війна і Україна» у прозі діаспори. Проаналізовано особливості рецепції війни в художніх творах І. Багряного, В. Бендера, Д. Гуменної, І. Качуровського, І. Костецького, Степана Любомирського, У Самчука та ін., у їхніх щоденниках та листах.

Ідеться про осмислення війни в різних координатах: історичних, психологічних, соціальних, філософських, ек- зистенційних. Розкрито специфіку україноцентричної моделі війни в літературі української діаспори та способи спростування цілого ряду радянських міфів. З'ясовано, чому твори письменників діаспори про Другу світову війну актуальні саме сьогодні.

Ключові слова діаспора, Друга світова війна, проблеми, романи, міфи, рецепція війни.

Summary

друга світова війна письменники діаспори

Lushchii S. The Theme of the Second World War and Ukraine in the Works of Diaspora Writers. The article explores the theme of the Second World War and Ukraine in the prose of the diaspora.

The author analyzes the peculiarities of the reception of the war in the works of art by I. Bahrianyi, V. Bender, D. Humenna, I. Kachurovskyi, I. Kostetskyi, Stepan Lubomyrskyi, U. Samchuk, and others, in their diaries and letters.

It is about understanding war in different coordinates: historical, psychological, social, philosophical, and existential.

The specifics of the Ukraine-centered model of war in the literature of the Ukrainian diaspora and ways to refute a number of Soviet myths are revealed.

The article explains why the works of diaspora writers about the Second World War are relevant today. Key words: diaspora, the Second World War, problems, novels, myths, reception of war.

Друга світова війна стала предметом осмислення багатьох письменників діаспори. Про долю України та українців протягом 1941 -1945 рр. ішлося в щоденникових записах, листуванні й художніх текстах І. Багряного, В. Бендера, Д. Гуменної, О. Ізарського, І. Качуровського, І. Костецького, Степана Любомирського, У Самчука та ін.

Прозаїки діаспори зафіксували жахливі подробиці війни, показали трагедію українців, які, не маючи власної держави, опинилися між двома тоталітарними силами: більшовиками та фашистами. Кожен із цих режимів цілеспрямовано намагався їх знищити не лише фізично, а й психологічно. І більшовицька, і гітлерівська влада безжалісно руйнували українську культуру, спотворювали українську історію, придушували будь-які спроби відродити свою державу.

Постановка проблеми. Перебуваючи у вільному світі, митці діаспори мали можливість оприявнити усю правду про становище українського народу в Другій світовій війні. У їхніх творах, на відміну від багатьох радянських текстів, була чітко прописана саме україноцентрична модель цієї війни. Сьогодні, в часи підступного рашистського нападу, дуже важливо уважно проаналізувати «велику прозу» діаспори, у якій можна знайти відповіді на багато питань, пов'язаних із теперішнім вторгненням в Україну, окреслюється чимало паралелей із попередньою війною. У кожного автора діаспори своя війна, власне її сприйняття та потрактування. А кожен твір, проаналізований у статті, нині особливо актуальний.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Тема «Друга світова війна і Україна» різнобічно вивчається і вивчалася як істориками, так і літературознавцями. Насамперед варто згадати розвідки Д. Вєдєнєєва, Т. Вронської, Р. Сербина, В. Гриневича, М. Жулинського, І. Захарчук, О. Коломієць, Н. Колошук, І. Руснак, Т. Шептицької, О. Шостак та ін.

І. Захарчук слушно відзначила, що «саме досвід війни та окупації, який знайшов своє втілення в текстах митців, що опинилися за межами совєтської імперії, став своєрідним каталізатором у самоусвідомленні літератури української еміграції як самодостатньої художньої моделі, відкритої до еволюції, трансформацій та альтернативних версій мілітарного досвіду»[1, 15-16]. На її думку, твори І. Багряного, Ю. Косача, У. Самчука та інших письменників діаспори «творили своєрідну контроверсію Другої світової війни в українській інтерпретації» [1, 21].

Мета статті. Дослідити особливості рецепції війни у прозі письменників діаспори, зосереджуючись саме на проблемі «Друга світова війна та Україна». Звернути увагу на осмислення війни письменниками діаспори в різних координатах: в історичних, психологічних, соціально-побутових, філософських, екзистенційних. З'ясувати власне українську модель пам'яті про Другу світову війну в повістях та романах митців діаспори.

Виклад основного матеріалу

У повістях та романах прозаїків діаспори особливо помітне потужне документально-біографічне начало. Часто сприйняття війни відбувалося крізь призму свідка, літописця подій. Ці художні тексти не лише літературні твори. Це і справжні історичні документи, в яких зафіксовано багато жахливих подробиць війни. Чимало повістей та романів діаспори розглядають події Другої світової війни саме на українських територіях. Про перші дні війни в Західній Україні розповідає твір Ф. Дудка «Війна» (1947), у Східній Україні - перша частина незавершеної трилогії «Буйний вітер» І. Багряного - «Маруся Богуславка» (1957). Цей роман завершується тим, що жителі містечка Наше недільного ранку дізнаються про початок війни. Про подальшу долю головних героїв - Петра та Ати - ідеться у повісті «Огненне коло», у якій письменник досліджує актуальну для діаспорної літератури тему «українська молодь у Другій світовій війні».

Осмислюючи місце України й українців у Другій світовій війні, прозаїки діаспори, спростували цілий ряд радянських міфів, які проіснували не одне десятиліття. Ідеться насамперед про спільну боротьбу народів СРСР із фашистськими загарбниками, про неоціненну роль Сталіна та партійного керівництва в цій війні, про єдність фронту і тилу, армії та партизанського руху. У радянській Україні письменники та історики вели мову про те, яке важливе зна- чення для українців мала допомога братнього російського народу. Однак мало хто з них згадував той факт, що саме Україна на початку війни була кинута напризволяще, а її населення віддане на розтерзання ворога.

Радянські історики тлумачили співпрацю частини українського населення з гітлерівською армією з метою відновлення Української держави як страшну зраду так званих українських буржуазних націоналістів.

Справді, частина української інтелігенції покладала великі надії на допомогу німецької армії у боротьбі з більшовизмом. Так, у романі Уласа Самчука «Чого не гоїть огонь» є промовистий епізод. У перші дні війни («вівторок, десята година ранку, двадцять четвертого червня тисяча дев'ятсот сорок першого року» [2, 5]), населення Західної України сподівається на те, що гітлерівська армія допоможе українцям вибороти омріяну незалежність. Спочатку святково одягнені люди з букетами квітів, із прапорами вийшли зустрічати цю армію: «Ніби з-під землі виросла збита з дощок, омаяна квітами й прапорами, величезна тріумфальна арка з двомовним написом: «Хай живе могутня німецька армія! Хай живе її великий вождь Адольф Гітлер!» » [2, 9].

Уже згодом українці зрозуміли, якою помилкою були їхні надії на допомогу агресора. Один за одним виникають загони Української повстанської армії, які боролися і з радянськими, і з гітлерівськими військами: «Усі ...хлопці, усі до одного, у бандерівцях, у мельниківцях, у бульбівцях... Що їх усіх чекає?» [2, 134].

Прозаїки діаспори першими заговорили про діяльність УПА, створивши літописи боротьби її військових загонів. Роман У. Самчука «Чого не гоїть огонь» став одним із таких літописів. Про роботу над ним письменник згадував у листі до Є. Маланюка від 11 листопада 1958 року: «Докінчую і все не можу докінчити «Чого не гоїть огонь», ще треба чистити, але абсолютно бракує часу, бо за пару днів їду і хочу взяти рукопис з собою» [3, 141].

У цьому творі героїка визвольної боротьби органічно поєднувалася з пригодницькими елементами та інтелектуальними дискусіями. Таке авторське рішення постійно тримає читача в напрузі, спонукає до розмислів.

Варто зауважити, що елементи пригодницького та любовного романів посутньо збагатили соціально-психологічну прозу про Другу світову війну. У повістях та романах І. Багряного, В. Бендера, У Самчука, І. Костецького, Степана Любомирського міститься важлива інформація про динаміку воєнних дій, наступальні операції, політичні стратегії, а також екзистенційні переживання особистості цього часу, пошуки та віднайдення національної ідентичності.

Письменник І. Багряний, на відміну від деяких колег по перу, чудово розумів настрої і стратегію і більшовицької, і гітлерівської влади. Він не мав жодних сумнівів, що нацистська Німеччина ніколи не підтримає українців у боротьбі за незалежність. Трагедію свого народу І. Багряний у романі «Людина біжить над прірвою» підкреслив за допомогою картин Гюстава Доре «Христос на Голгофі» та «Йосип і Марія з дитям утікають у Єгипет».

Останню художник Максим Колот, головний герой цього роману, опублікував у районній газеті, яка перебувала під пильним наглядом фашистської влади. Фашисти повісили його друга-художника Миколу за те, що намалював театральну завісу національну за змістом: «Від друга залишилась ця картина («Йосип і Марія з дитям утікають у Єгипет» - с. Л.) та ще Біблія, ілюстрована Густавом Доре... Цю картину скопіював Микола теж із тієї Біблії. Вона лишилась як спадщина по полум'яному другові, напевно, не менш геніальному, як сам Густав Доре. І це - символічна спадщина. Так нібито друг намалював її навмисне для Максима як указівку чи як потіху, що не тільки йому доведеться бігти по землі, бо ж бігали й інші. Чи, може, як іронію, що от, мовляв, Христос мав куди бігти, рятуючись утечею, а він, Максим, не матиме?» [4, 18].

Як і передбачав І. Багряний, прагнення частини українського суспільства відродити власну державність за допомогою гітлерівської Німеччини виявилися марними. Герой роману «Людина біжить над прірвою», харківський художник Микола Д., також сподівався на те, що фашисти підтримають українців. За іронією долі він сам був страчений ними.

Проблеми «українська людина і війна», «поневолена Україна як розмінна монета у світовій геополітиці», «українці між двох ворожих сил» стали ключовими у творах І. Багряного. Письменник, політик, культурний діяч, художник діаспори, він у 1930-і роки був двічі безпідставно заарештований і засуджений більшовиками за націоналізм та контрреволюційну діяльність. У 1942 році дивом урятувався від рук фашистів, які також мали намір розстріляти українського письменника за його націоналістичні погляди. І. Багряний, як і його герой Максим Колот, також був заарештований за антифашистський та проукраїнський зміст театральної завіси.

Зрозумівши, що не прийме жодного тоталітарного режиму: ні більшовицького, ні гітлерівського, письменник вирушив спочатку в Західну Україну, а потім опинився в еміграції, у таборах Ді-Пі. Варто наголосити, що І. Багряний словом і пензлем воював лавах Української повстанської армії: писав відозви, статті, коломийки, а також малював агітаційні плакати та листівки.

У романі «Людина біжить над прірвою» та повісті «Огненне коло» глибоко зображена іще одна національна драма: у часи Другої світової війни українцям доводилося воювати в лавах кількох ворожих армій - радянської, німецької, угорської, румунської. Повість І. Багряного «Огненне коло» - яскраве тому свідчення. Ця повість - один із кращих творів в українській літературі про трагедію під Бродами, яка відбулася у липні 1944 року. (Найзапекліші бої тривали протягом 17-22 липня.) У цій битві українці перебували по різні боки барикад. Одні - в Червоній армії, інші - у складі дивізії СС «Галичина» разом із XIII німецьким корпусом. Українська дивізія відчайдушно билася з радянськими військами, втративши понад 70% складу, тоді як німці прагнули зберегти своє життя і здавалися в полон.

Поховавши своїх полеглих товаришів у вирві, яка залишилася після розриву бомби, Петро Сміян сказав такі слова: «Майбутні історики німецькі напишуть, що тут до останку, до загину стояли німецькі солдати, але то не буде правда...Доказом цього є оця братська могила, одна з нечисленних, що були й що ще будуть тут, до нас.Тут лежатимуть кості як доказ, що до останку, до загину тут стояли Ми.Кожен цаль цієї землі тут полили своєю кров'ю Ми. Українські вояки.Це Ми поставили чоло ворогові в цілком безвиглядній ситуації!... Нас вибито. Нас вимордувано. Нас витолочено, це так. Але нас не переможено. » [5, 68-69].

Петро Сміян, воїн цієї дивізії, зумів вийти з оточення - «огненного кола». Підбивши ворожий танк, він із жахом побачив, що серед загиблих радянського екіпажу його кохана - Ата Дахно: «І було те обличчя дівоче. І було те обличчя знайоме. Ата!... Петро повів рукою по ніжному, шовковому волоссі, й його шорсткі пальці заплуталися в тоненьких волосинках.

- «Ворог».

Так ось він, «ворог»!... » [5, 124].

Численні описи у творах І. Багряного вражають своєю правдивістю, промовистими, майстерно виписаними деталями. Так, ведучи мову про жахливе бомбардування, під яке потрапили бійці дивізії «Галичина» неподалік села Гута Пеняцька, а потім опинилися в кільці, бо радянські війська прорвали фронт на півдні і почали оточувати їх, письменник зазначав: «Картина, що він (боєць-розвідник - с. Л.) її намалював двома мазками, була жахлива й заморожувала кров у жилах» [5, 34].

Війна у творах І. Багряного асоціюється із справжнім Апокаліпсисом. Так, Петро Сміян, лежачи в окопі, із жахом дивився на розриви бомб і слухав страшні звуки після вибухів: «Небо померкло від диму, від смерчів землі, від божевільного грохоту. Бомби сипалися безперервно. Довге, вібруюче виття скинених бомб вимотувало душу, бо так і видавалося, що з кожною такою звуковою смугою насувається точне попадання розпеченої потвори, і - крах. Крах усьому... Земля двиготіла, як під час землетрусу, чварах кала смерчами в небо і спадала хмарами згори, присипаючи людей. І сипалося залізо, завиваючи на лету, розірване на череп'я» [5, 33].

Зображаючи картини страшних кровопролитних битв, апокаліптичність ситуації у повісті «Огненне коло» прозаїк підкреслював за допомогою кольорової гами. Петро Сміян споглядав, як мало бійців дивізії вижило під час бою і які чорні від диму виходили вони з поля бою: «Петрові кров утамувалась, і він бачив світ. Світ був опаловий, кривавий від заграв і вечірнього сонця, що закочувалося за червоно-чорний обрій. І такий той світ був грімливий, що розсідалася голова. Дим ішов хмарами, й ішов морем вогонь по землі» [5, 41].

У творах І. Багряного про війну художність поєднується з глибоким психологізмом та реалістичністю зображення. Як слушно зазначає Т. Кушнір, «характерним для Івана Багряного є те, що майже для усіх своїх творів він вибирає реальні факти і події. Автор використовує документальні свідчення і в «Огненному колі». Тут документалізм був викликаний природною потребою правди. Естетика документалізму спонукає до роздумів про межі між реальністю та її художнім відтворенням» [6, 337].

У листі до І. Багряного письменник діаспори В. Бендер 1953 року писав про своє захоплення повістю. Він висловив сподівання, що режисери, які цікавляться військовою тематикою, екранізують цей твір. А ще В. Бендер відзначив достовірність зображуваних подій: «Мене дивує Ваша поінформованість подій під Бродами. Дістаєш таке враження ніби Ви самі були дивізіонером. Якщо Вашим джерелом були лише архіви (хоч тяжко повірити в існування таких), тоді Ви дійсно подолали з успіхом наданню сухій хронології живих барв. Якщо Вашими інформаторами були самі учасники битви, тоді треба б кинути по компліменту і на їхню адресу за їхню добру волю. Ага, ще одно. З кількох Ваших описів совєтського танка Т-34 виносиш враження, що танк - тяжкий і масивний. Насправді КВ-1 і КВ-2 були багато більші, ніж Т-34, а модель «Сталін» перевищувала навіть два перших. Т-34 і трішки більший за нього «За родину» належали до, я б сказав, легко середньої ваги...»» [7, 496].

Справді, не будучи учасником битви під Бродами, І. Багряний дуже промовисто, реалістично, у деталях виписав цю трагічну для української історії подію.

У його творах про війну невипадково з'являється образ прірви, вирви, безодні. У дослідженні О. Коломієць «Художня рецепція подій Другої світової війни в українській еміграційній літературі крізь призму екзистенційного образу прірви (на матеріалі роману Івана Багряного «Людина біжить над прірвою»)» слушно висловлені міркування про те, що образ прірви в художніх творах символізує екзистен- ційне становище людини ХХ століття, яка постійно знаходиться в «межових ситуаціях» і яка увесь час постає перед непростим моральним вибором. Це стосується і героїв І. Багряного: «Друга світова війна в романі Івана Багряного «Людина біжить над прірвою» виступає тлом, тією граничною ситуацією, у яку письменник ставить героїв, щоб показати свою віру в людину і перемогу гуманістичних принципів» [8, 310].

У «великій прозі» І. Багряного читач знайде чимало описів скульптур, зруйнованих більшовиками чи гітлерівськими військами. Наприклад, у романі «Людина біжить над прірвою» тричі зустрічається образ мармурового ангела.

Споглядаючи плач над убитими після ворожого бомбардування, Максим згадав ангела на цвинтарі і його сльози: «... Мармуровий холодний янгол найпечальніший образ його дитинства - там, на надгробнім пам'ятнику на соборному цвинтарі. Це він десь там плаче - мармуровий янгол у мармуровій печалі, ніжний, лагідний і холодний, невтішний у безмежній своїй скорботі над серцем людський, оберненим у пустирище...» [4, 33] .

Пригадався Максимові білий мармуровий янгол, коли він побачив маленьку героїчну сестру-жалібницю, яка біля села Велика Писарівка (тепер смт Охтирського району Сумської області) змусила військових, які відступали, забрати поранених солдатів: «І ось тут раптом, як дивне видиво, з'явилась і звернула на себе увагу всіх якась дівчина. .Молоденька, сімнадцятилітня дівчина з русявим непокритим волоссям, що розвівалося по вітрі, вона була мовби той Янгол мармуровий з цвинтаря, що раптом ожив і вибіг на середину вулиці» [4, 166 - 167]. Чотирнадцятий розділ роману «Людина біжить над прірвою» так і називається «Янгол».

Герої повісті «Огненне коло» Петро Сміян і Роман побачили перекинуту й закривавлену скульптуру Божої Матері з Дитям, яка лежала на полі бою. Хтось із бійців шукав біля неї захисту, намагаючись сховатися тут під час жахливого бомбардування: «І тепер от Божа Мати лежить горілиць і дивиться в синє небо скорбними очима. Ніби перед тим вона була жива, а тепер убита... І дитя теж, що так припало до грудей, ніби було живе, а тепер от вбите.» [5, 52]. Обличчя Божої Матері нагадало Петрові обличчя його коханої Ати Дахно. І від цього стало дуже моторошно.

Повість «Огненне коло» та роман «Людина біжить над прірвою», як і інші твори письменника, свідчать про те, що українці ніколи не приймали і не приймуть ролі жертви. На думку письменника, саме безмежна сила духу, волелюбність і внутрішня стійкість допомагала українцям у будь-які часи протистояти державам-загарбникам, залишатися переможцями у двобої із супротивниками. Під час розмови із майором НКВС Максим Колот безстрашно говорить про це: «Бо ж ми єдині стали проти обох розпинателів своєї вітчизни, проти обох ворогів, що розіп'яли наш народ удвох на спілку, й поставили їм обом опір - чим і як змогли» [4, 109].

І. Багряний, як і його герой Максим Колот, зазнав знущань від обох влад: і більшовиської, і фашистської. Тому відомий памфлет «Чому я не хочу вертатись до СССР?» (1946) від починає рядками, у яких пояснює, за яких умов він готовий повернутися в Україну: «Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концентратах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як гітлерівська. Коли НКВД піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як фашизм німецький. Коли нам - Українському Народові - буде повернено право на свободу і незалежність в ім'я християнства і справедливості» [9].

Повість «Огненне коло» та роман «Людина біжить над прірвою» І. Багряного дають усі підстави говорити про те, що митець осмислював Другу світову війну саме крізь призму історії України та українців.

Тема «Друга світова війна і Україна» також прочитується у прозі В. Бендера. Головна тема його роману «Марш молодості» - боротьба загону Української дивізії, яка тікає від більшовиків за кордон назустріч американській та англійській армії. Перу цього письменника належать й інші твори про події Другої світової війни, зокрема роман «Фронтові дороги» (1987). У його романі «Марш молодості» дуже детально описано маршрут загону Ігоря Сіроштана: «Минувши Любляну, Сіроштан рішив пересікти вночі шлях з Любляни на Трієст...» [10, 103]. Останні слова І. Сіроштана, колишнього старшини Червоної армії, який очолив військову групу Української дивізії і вивів своїх бійців із оточення до Італії, були такими: «І як будете вписувати в реєстр поляглих всі вам відомі імена, проти мого напишіть прості слова: «Блудний син, що знайшов правду. ,.»»[10, 155].

Романи Степана Любомирського «Хай розсудить меч» (1948 - 1951), «Плем'я вовків» (1951), «Таємний фронт» (1952), «Між славою і смертю» (1953), «Велика гра» (1953), «Доба страхіть» (1953), «Під молотом війни» (1955 - 1956) також розповідають про перебування України в період Другої світової війни між двома ворожими силами. У названих творах читач знайде багато інформації про окупацію Західної України більшовиками, про посилення національно-визвольних змагань, про створення Української повстанської армії та ін.

Становище українців між двома агресорами осмислюється і в дилогії І. Качуровського «Шлях невідомого» (складається із творів «Шлях невідомого» (1956) та «Дім над кручею» (1966)). Письменник розвіює міфи, створені радянськими істориками, про спільну боротьбу з братнім російським народом за радянську вітчизну, мудре керівництво партії та її членів у перші роки війни, про безстрашних партизанів, які захищають українське населення від ворога. У романі «Шлях невідомого» партизани так само, як і гітлерівці, грабують українське населення, знущаються над дівчатами та жінками. Новаторство І. Качуровського полягає насамперед у трактуванні теми «людина і війна». Із глибоким аналітизмом та психологізмом розглядає її І. Качуров- ський і у згадуваній дилогії «Шлях невідомого», і в повісті «Залізний куркуль». У щоденникових записах письменника Олекси Ізарського, зокрема в нотатці від 4 квітня 1959 року, містяться враження від прочитаного твору. «Залізний куркуль», на його думку, «повість про українську трагедію: між російським молотом і ковадлом гітлеризму» [11, 36].

У дилогії «Шлях невідомого» письменник повідав жорстоку правду про війну. «Шлях невідомого» вийшов у Мюнхені 1956 року, англійський переклад, був здійснений Ю. Ткачем [13]. У листі до І. Качуровського від 18 березня 1980 року літературознавець М. Білоус-Гарасевич намагалася з'ясувати, чому англійський переклад названий саме так: «Перш за все дякую за книжку «Шлях невідомого» в перекладі на англійську мову. (Чому така назва? ) » [14, 79 - 80].

Герой І. Качуровського пасивний. Син Сергія Ремеза вважає, що його життєва позиція - невтручання. Він не бере участі в бойових діях, програма обох армій - радянської та гітлерівської - чужа йому і його народові. Англійський переклад, що вийшов у Австралії, мав назву «Because deserters are immortal» («Бо дезертири - безсмертні») якраз відобразив ідейні переконання головного героя та його однодумців. Під час дискусії полонених герой на ім'я Ваня сказав: «Бо дезертир - безсмертний! ».

- Ви, здається, висували якусь теорію про безсмертя дезертирів? - запитав, вертаючись до нашої розмови, вчи- тель. - У цій війні, що охопила цілий світ, ви хочете зберегти нейтралітет?

Ваня підвівся на лікті:

- Ну то що, як цілий світ? Це мене не стосується, бо я не воюю. І ось він, - Ваня показав на мене, - теж не воює. І якби кожен на своєму місці виконав свій моральний обов'язок так, як виконали його ми, на світі не було б ніяких воєн» [12, 46].

«Шлях невідомого» - книга суворої правди, сповнена роздумів про війну, про народ, про людину у вирі воєнних дій. Журналістка Керолайн Еджертон, відзначаючи мистецькі досягнення Качуровського-прозаїка, писала: «Нарешті, Ігор Качуровський відкидає екзистенціялістську філософію відчуження і розпачу на користь давнішого кредо - спасіння через страждання» [Цит. за 12, 438].

Незавершений роман І. Костецького «Мертвих більше нема» також розкриває трагедію українців, які в часи Другої світової війни опинилися між двома окупантами. Герої твору, члени ОУН, учасники похідних груп, засланих в Центральну, Південну та Східну Україну з метою відновлення державної незалежності, чудово усвідомлюючи власну приреченість, ведуть боротьбу до кінця. Незважаючи на загибель Андрія та Ірени, фінал твору не звучить песимістично та приречено.

І.Костецький був добре знайомий із діяльністю ОУН. Із представниками однієї з таких груп, яка перебувала у Вінниці, письменник зустрівся в липні 1941 року. Сам поїхав на навчання (вишкіл) до Галичини на початку 1942 року. Герой роману «Мертвих більше нема» Андрій - активний учасник похідної групи.

У згадуваному творі автор надзвичайно уважний до дат. Кожна подія містить вказівку не лише на рік, а й на день. Так, Андрій наголосив, що вирушив з Іреною саме 4 лип- ня 1941 року на Велику Україну. У тексті чітко вказано ще одну дату: 19 липня 1941 року. Це час, коли похідна група обхідними дорогами побиралася до Києва, щоб там повідомити про відновлення української державності. Група затрималася біля села Пашківка Баришівського району, як заначає письменник. (Очевидно, І. Костецький мав на увазі невеличке село Пашківку Бучанського району Київської області, у якому сьогодні проживає 743 особи).

Прозаїк порівнює події і в Східній, і в Західній Україні, які відбуваються одночасно. Звістка про те, що у Львові німці заарештували Тимчасове правління, лише підтвердила крах сподівань українців на відновлення української держави саме з німецькою допомогою.

Бурхливі дискусії між націоналістом Андрієм та радянським громадянином Петром Вишневецьким ілюструють, як важко героям-східнякам віднайти своє національне коріння. І. Костецький невипадково обирає символічне прізвище - Петру Вишневецькому. Це натяк на славного українця - отамана Дмитра Байду-Вишневецького:

«Я спитав:

- Але, справді, чому ви проти незалежної України?...

- А на дідька вона потрібна?

- Добре, але мусить же щось на цих землях бути.

- А що мусить бути? Тим часом будуть німці.

- Ну, і що?

- Нічого. Позаганяють назад у колгоспи і діло з кінцем.

- А далі?

- А далі знов прийде Сталін і знов позаганяє в колгоспи.

- І підуть?

- А чому ні.

- А чому підуть?

- Бо на цих землях такий закон» [15, 236 - 237].

І. Костецький детально розповідає про діяльність національних сил в окупованому німцями містечку Б., про співпрацю українського населення з німцями, про діяльність кількох політичних сил і людей з різними переконаннями, про непрості стосунки українців та євреїв, які склалися протягом багатьох років (розділ «Розмова з жидом»). Мету борців за національне визволення висловив Андрій, арештований німецькими окупантами: «.. .Якщо Україна не вийде в світ як своєрідність, то нехай краще взагалі її не буде, бо ганебно було б повторювати політичний чийсь ва- ріянт держави; врахувати добутки революції; шукати синтетичної України» [16, 338].

Воїни окремої оперативної бойової одиниці УПА-Пів- ніч, якою командував Троян (роман У Самчука «Чого не гоїть огонь»), розмірковують над тим, що під час національно-визвольних змагань 1918 - 1919 років не відстояли незалежність, втративши історичний шанс побудувати нарешті власну державу. У розмові з бойовими побратимами Михайло зауважив: «України ми тоді. скажу вам, не знали. Вона до нас прийшла, але ми її не пізнали» [2, 138].

У повістях та романах І. Багряного, В. Бендера, І. Ка- чуровського, І. Костецького, Степан Любомирського постає чоловіча версія війни як національної трагедії, ідеться також про провину, яку спокутує нація, що змарнувала свій шанс здобути державну незалежність. У романі Докії Гуменної «Хрещатий Яр» війна подана крізь жіночу призму. В основу твору лягли реальні історичні події, пережиті самою письменницею: німецька окупація Києва 1941 - 1943 років. Як зауважила дослідниця О. Шостак, у цьому творі Д. Гуменна відтворила «травматичний досвід війни і окупації.» [17, 44].

Авторка реалістично, у деталях змальовує життя і побут мешканців столиці, їхні ідеологічні настрої, адже одні герої підтримують більшовиків, інші національні сили, хтось мріє про відновлення дореволюційних порядків. Ідеологічні суперечки в романі дуже точно передають настрої українців, ілюструють жахливі наслідки роботи більшовицької пропаганди, яка знищила національні первні в душах українців. Д. Гуменна прагнула з'ясувати, чому під час Другої світової війни національні сили не знайшли широкої підтримки в українського населення. У романі «Хрещатий Яр» війна подається письменницею як апокаліпсис, великий абсурд, у якому гинуть кращі сили українського народу, незалежно від їхніх ідеологічних переконань.

Не можна не звернути увагу на героїв діаспорної прози про війну. Письменники змальовували насамперед сильного, не скореного тоталітарною системою героя-україн- ця, який активно протистояв більшовицькому та гітлерівському режимам, гідно пройшов моральні випробування в горнилі Другої світової війни. Це Петро Сміян («Огненне коло»), Максим Колот («Людина біжить над прірвою»), Яків Балаба («Чого не гоїть огонь»), Андрій, Ірена («Мертвих більше нема»), Ігор Сіроштан («Марш молодості») та ін.

Персонажі І. Багряного й І. Качуровського (їхні художні тексти були перекладені іноземними мовами) надзвичайно зацікавили зарубіжних читачів. Американських та європейських читачів захоплювали образи гордих людей із сильним почуттям власної гідності та незламною волею до життя. Пригодницькі елементи, сюжет, насичений незвичайними подіями й несподіваними поворотами, мотиви переслідувань та небезпечних утеч, загадкові моменти у біографіях героїв - усе це сприяло тому, що проза діаспори користувалася популярністю у читачів різного віку.

Висновки

Загалом повісті та романи І. Багряного, В. Бендера, Д. Гуменної, І. Качуровського, І. Костецького, Степана Любомирського, У. Самчука та ін. свідчать про те, що письменники діаспори на противагу материковій літературі та історії творили своєрідну контроверсію Другої світової війни. Як слушно зауважив історик В. Гриневич, «особливість української історичної пам'яті війни полягала в тому, що вона від початку була роздвоєною: офіційно-радянською та приховано-націоналістичною» [18, 4].

Оскільки українські прозаїки були учасниками багатьох подій, то історія в їхніх творах сприймається крізь призму свідка, ретельного літописця. Їхні твори стали справжніми підручниками з історії для молодшої аудиторії, зовсім віддаленої від воєнних реалій. А сьогодні ці художні тексти звучать особливо актуально і є надзвичайно пізнавальними.

Більшість зі згадуваних у дослідженні письменників прагнула вибудувати міф героїчної історії зі своїми супергероями, увіковічнивши їхні безсмертні подвиги, які повинні пам'ятати нащадки. «Той, хто не знає свого минулого, не має майбутнього», - цей відомий вислів сьогодні особливо актуальний. Досвід колоніальної України в часи Першої та Другої світової воєн, під час яких українцям доводилося вбивати один одного, перебувати у лавах ворожих їм армій, не маючи власної, став справжньою національною трагедією. Ворожа тактика у всі часи була однаковою: викорінити найважливіші фактори національного буття - мову, історію, культуру, національну свідомість. І тоді народом легко маніпулювати. Прозаїки діаспори виписали вузлові моменти воєнної історії України ХХ століття, які треба уважно перечитати й осмислити. Перебуваючи далеко від Батьківщини, вони зробили багато для того, щоб Україна з'явилася на політичній карті світу.

Список використаної літератури

І.Захарчук І. Друга світова війна: досвід історії - досвід літератури. Слово і Час. 2007. №. 6. с. 15 - 24.

2. Самчук У Чого не гоїть огонь: Роман. Київ: Укр. письменник, 1994. 233 с.

3. Сім листів Уласа Самчука до Євгена Маланюка. Сучасність. 1996. №3 - 4. с. 140 - 144.

4. Багряний І. Людина біжить над прірвою. Новий Ульм: Вид- во «Україна», 1965. 320 с.

5. Багряний І. Огненне коло: Повість про трагедію під Бродами. Київ: Варта, 1992. 128 с.

6. Кушнір Т. Жанрова специфіка «Огненного кола Івана Багряного». Від «Скельки» до «Буйного вітру» (Творча планета Івана Багряного). Київ: Літ. Україна, Українська видавнича спілка ім. І. Багряного, 2016. с. 336 - 339.

7. Шугай О. Іван Багряний: нове й маловідоме. Есеї, документи, листи, спогади, нотатки, факти. Кн.1. Київ: Смолоскип, 2013. 960 с.

8. Коломієць О. Художня рецепція подій Другої світової війни в українській еміграційній літературі крізь призму екзистенцій- ного образу прірви (на матеріалі роману Івана Багряного «Людина біжить над прірвою»). Від «Скельки» до «Буйного вітру» (Творча планета Івана Багряного). Київ: Літ. Україна, Українська видавнича спілка ім. І. Багряного, 2016. с. 307 - 311.

9. Багряний І. Чому я не хочу вертатись до СССР? Вінніпег, 1946.

10. Бендер В. Марш молодости. Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1954. Т. 2. 160 с.

11.Ізарський О. «Висмики» з щоденників. 1940 - 1980-і роки. Полтава: «Динамік», 2006. 392 с.

12. Качуровський І. Шлях невідомого: Проза. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська акад.», 2006. 443 с.

13. Kachurovskyi I. Because deserters are immortal. Doncaster, Victoria, 1979.

14. Білоус-Грасевич М. Ми не розлучались з тобою, Україно. Київ: Аконіт, 2003. Том 3. 320 с.

15. Подольський Г. Мертвих більше нема. Повість двох світів. Кур'єр Кривбасу. 2011. №258 - 259. с. 227 - 280.

16. Подольський Г. Мертвих більше нема. Повість двох світів. Кур'єр Кривбасу. 2011. №260 - 261. с. 313 - 354.

17. Шостак О. Досвід війни в романі Докії Гуменної «Хрещатий Яр». Наукові праці Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Філологічні науки. 2015. Вип. 40. с. 44 - 48.

18. Гриневич В. Міт війни та війна мітів. Критика. 2005. Ч. 5. с. 4.

Размещено на Allbest.ru