Біографічний дискурс у романтичній традиції українського історіописання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інституту біографічних досліджень, Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського

Біографічний дискурс у романтичній традиції українського історіописання

Лариса Буряк докторка історичних наук, професорка, провідна наукова співробітниця

Київ, Україна

Анотація

Метою публікації є дослідження біографічного дискурсу в традиції українського історіописання крізь оптику маркерів доби романтизму, якими визначено «невловимість», «мінливість», «калейдоскопічність». На ґрунті науково-творчої спадщини двох знакових представників українського історіописання доби романтизму Миколи Костомарова й Данила Мордовця аналізуються та окреслюються найбільш виразні й видимі його риси, що утворюють певний біографічний канон романтичного наративу. Методологія базується на системному дотриманні принципів історизму, наступності, об'єктивності, використанні критичних підходів та прийомів біографістики, методики історіографічного аналізу, компаративістики у співставленні з особливостями історико-культурноїтрадиції романтичної доби та викликами часу. Використано також загальнонаукові та історичні методи дослідження: проблемно- хронологічний, порівняльно-історичний, наукової евристики та ін. Наукова новизна полягає у розширенні та поглибленні формату визначення /оцінки феномену біографічного канону на основі порівняльного аналізу творчості М. Костомарова та Д. Мордовця. Попри наявність чисельних студій про біографічні наративи обох непересічних постатей, дослідження у контексті світосприйняття цих романтиків, що збіглися у часовому просторі, проведено вперше. Висновки. З'ясовано, що біографічний дискурс був вагомим елементом романтичного історіописання, традиція якого створила певний біографічний канон. Попри відносну умовність і рухливість, видалось можливим зафіксувати, що він являв собою складну й багатогранну модель з безліччю елементів, ключовими серед яких були такі, як дискурс приватного життя, актуалізація ґендерного чинника у біографічних реконструкціях, психологічні портрети героїв в інтер 'єрі їхніх характерів.

Ключові слова: Микола Костомаров, Данило Мордовець, романтизм, українське історіописання, наратив, біографічний дискурс, біографічний канон.

Abstract

Larysa Bunak

Doctor of Historical Sciences, Professor, Leading Research Associate of Institute of Biographical Research, V. I. Vernadsky National Library of Ukraine,

Kyiv, Ukraine

BIOGRAPHICAL DISCOURSE IN THE ROMANTIC TRADITION OF UKRAINIAN HISTORIOGRAPHY

The purpose of the publication is to study biographical discourse in the tradition of Ukrainian historiography through the optics of the markers of the Romantic period, which define «elusiveness», «variability» and «kaleidoscopicity». Based on the scientific and creative heritage of two significant representatives of Ukrainian historiography of the Romantic period, Mykola Kostomarov and Danylo Mordovets, the author analyzes and outlines its most expressive and visible features that form a certain biographical canon of the Romantic narrative. The methodology is based on systematic adherence to the principles of historicism, continuity, objectivity, the use of analytical approaches and techniques of biography, methods of historiographical analysis and criticism, comparative studies in comparison with the peculiarities of the historical and cultural tradition and the challenges of the epoch. General scientific and historical research methods were also used: problematic- chronological, comparative-historical, scientific heuristics, etc. The scientific novelty lies in the expansion and deepening of the format of defining/evaluating the phenomenon of the biographical canon based on the analysis and comparison of the works of M. Kostomarov and D. Mordovets. Despite the existence of numerous studies on the biographical narratives of both iconic figures, this is the first time that the study has been conducted in the context of the worldview of these romantics who coincided in time. Conclusions. It has been found that biographical discourse was an important element of Romantic historiography, the tradition of which created a certain biographical canon. Despite its relative conventionality and mobility, it was possible to establish that it was a complex and multifaceted model with many elements, the key ones being the discourse of private life, the actualization of the gender factor in biographical reconstructions, and psychological portraits of the characters in the interior of their characters.

Key words: Mykola Kostomarov, Danylo Mordovets, romanticism, Ukrainian historiography, narrative, biographical discourse, biographical canon.

Постановка проблеми

Біографія людини являє собою складний психоемоційний та соціокультурний феномен, елементами якої є калейдоскоп дій, вчинків, міркувань, рефлексій, емоцій, почуттів, стосунків зі світом, у якому триває життя. «Олюднення історії», персоніфікація подій минулого і сучасності посідають важливе місце у суспільній свідомості за різних історичних епох [16, с. 14]. З огляду на це, у кожну епоху біографія має своє прочитання. Доба романтизму в українському історіописанні створила свій неповторний біографічний наратив, який передбачав певний канон біографічної репрезентації героя, зумовлений сукупністю глибинних тогочасних суспільно-політичних трансформацій, процесами націотворення та формування ідентичностей, що тривали на європейських і українських теренах. біографічний дискурс романтизм наратив

Одразу зазначимо, що поняття «наративний канон» не є тим імперативом, з яким безпосередньо асоціюється термін «канон». Наративний біографічний канон є достатньо умовним і рухливим конструктом, через що важко піддається усталеним дефініціям, як і сама епоха романтизму. За висновком відомого українського історика О. Яся, рецепція романтизму є настільки «мінливою» й «калейдоскопічною», що витворює враження «невловимості» й «оманливості», але водночас і «синкретичної неподільності», яка особливо відчувається під час спроб осягнути його у межах формалізованих схем та концепцій [18, с. 147]. Вчені-романтики, як вважає О. Ясь, збагачували українське історіописання завдяки творчій уяві, власній інтуїції, чуттєвому переживанню, здатності до індивідуалізації історичного минулого й сприйняття певного духовного стану конкретних осіб, спроможності до численних різноманітних форм виразу ідей. Вчений вважає, що саме означені новації пронизують майже всі сюжетні лінії романтичного історіописання [17, с. 149].

Виклад основного матеріалу побудований за трьома тематичними блоками: а) дискурс приватного життя; б) гендерний чинник у біографічних реконструкціях героїв/ героїнь; в) характери та психологічні портрети як маркери романтичного канону. Варто зауважити, що попри дослідницькі практики, орієнтовані на вивчення романтизму в українському історичному наративі [1, 216 с.], [2, с. 4-15], [19, с. 159-172], він все ще овіяний загадковістю й зберігає безліч нерозгаданих таємниць. До певної міри, це пояснює й казус імпліцитно присутнього в ньому біографічного канону, який, незважаючи на свою унікальну неповторність, залишається малодослідженим явищем.

З огляду на це, метою статті є спроба визначити обриси біографічного дискурсу романтизму з властивими йому елементами канону, та їхній відбиток в українському історичному наративі крізь оптику уже зафіксованих маркерів доби - «невловимість», «мінливість», «калейдоскопічність». Не претендуючи на всеохоплююче вивчення проблеми, зробимо спробу окреслити деякі з найбільш виразних й видимих рис біографічного канону, аналізуючи творчу спадщину двох знакових представників українського історіописання доби романтизму - Миколи Костомарова й Данила Мордовця.

Вибір їхньої спадщини у контексті цього дослідження представляється цілком логічним й обґрунтованим. Перш за все тому, що майже всі сюжетні лінії їхнього історіописання пронизані універсальними рисами світобачення вчених-романтиків, а самі вони є постатями, що символізують добу романтизму.

Ба більше, їхні життєві шляхи дивним чином зійшлися немовби у єдину лінію, тісно пов'язуючи їх самих та їхні родини дружніми відносинами упродовж понад тридцяти років [6, с. 125; 17, с. 236; 15, с. 116]. Не менш разючим є й те, що окрім перехрестя долі М. Костомарова та Д. Мордовця, їхні історично-біографічні наративи доповнювали один одного. Вони начебто вели своєрідний діалог, герої якого перегукувались між собою, зіштовхуючись у часі.

Дослідження науково-творчої спадщини М. Костомарова та Д. Мордовця на засадах компаративістики дозволяє акцентувати увагу на жанрових характеристиках їхнього історично-біографічного наративу. Не відокремлюючи історичне оповідання від художнього слова, вони напрочуд майстерно володіли художньо-літературними прийомами й вважали за необхідне їхнє використання у своїх творах, відповідаючи на виклики доби романтизму, яка актуалізувала художньо-белетристичний жанр. Особливості жанру, передусім, сприяли увиразненню авторської концепції мистецькими засобами, зокрема більш емоційним описом характерів і вчинків історичних осіб, створюючи біографічні реконструкції, що, базуючись на історичних фактах, водночас знаходились на межі між реальністю та міфологемою.

Додамо, що попри часову дистанцію, радикальні суспільно-політичні трансформації та виклики сьогодення, інтерес до творів М. Костомарова і Д. Мордовця доби романтизму продовжує зберігатись, адже у суспільстві існує запит на яскраву, інтелектуальну, динамічну і водночас психологічну біографічну літературу, насичену розповідями про драматичне життя непересічних історичних осіб. У цьому сенсі творча спадщина цих авторів надає широкий простір для вибору.

Зазвичай ми звикли до поширеної в історіографії думки, що на хвилі романтичних впливів до історіописання увійшов «колективний герой» - народ. Не маючи сумніву з приводу цього твердження, зауважимо, що романтичне історіописання водночас приділило велику увагу знаковим історичним постатям, запропонувавши потужний історико-біографічний наратив. Домінування романтичної ідеї з її головним постулатом, орієнтованим на народ, не виключало з порядку денного й інші вагомі сюжетні лінії, зокрема питання «про співвідношення ритму культурного й суспільного буття певного історичного часу не тільки з почуваннями масового колективного героя, а і з життям окремої особистості, її складним внутрішнім світом» [18, с. 153]. У такий спосіб відомі постаті історії опинились у фокусі уваги істориків-романтиків, наслідком чого стала поява потужної наративної галереї історичних персоналій. Багато з них були обрані героями численних праць М. Костомарова й Д. Мордовця, які найбільш промовисто репрезентують романтичний біографічний дискурс й канон у біографічних конструкціях, його риси, особливості та органічну імплементацію.

Феномен канону, як і сам модернізм в цілому, формувався на хвилі тогочасних культурно-цивілізаційних процесів, а отже мав свою специфіку, зумовлену історичними подіями, суспільно-часовими та свідомісними модифікаціями, трансформаціями національних та ґендерних ідентичностей, що тривали упродовж другої половини ХІХ ст. З огляду на це, він являв собою складну й багатогранну модель з безліччю елементів, ключовими серед яких можна виокремити такі, як дискурс приватного життя; ґендерний чинник у біографічних реконструкціях; психологічні портрети героїв в інтер'єрі їхніх характерів.

Дискурс приватного життя.

Неодмінною рисою романтичного наративу постає приватне життя історичних постатей. Воно виходить за межі салонних розмов та пересічного повсякдення й стає дражливим сюжетом науково-публіцистичних праць, які викликають у тогочасному суспільстві великий інтерес та набувають надзвичайної популярності. Біографічні реконструкції М. Костомарова й Д. Мордовця особливо виразно фокусують приватне життя героїв, синхронізуючи його напружений драматизм із драматизмом історичних епох, уособленням яких виступали постаті [4, с. 350]. Приватне життя в уявленнях істори- ків-романтиків відіграє роль одного з найважливіших чинників, який визначав долю протагоністів романтичних наративів, відсуваючи на маргінеси інші обставини.

Намагаючись осмислити, перш за все, феномен українських керманичів Богдана Хмельницького й Івана Мазепи у ході драматичних подій, що відбувались в Україні у середині XVII - на початку XVIII ст., М. Костомаров акцентував увагу на їхньому приватному житті, зокрема жіночій компоненті у їхніх біографіях та коханню, як руйнівному почутті, що привело до трагічних наслідків в особистому житті і обернулось драмою для української історії.

Одна із найбільш знакових праць М. Костомарова, присвячена Богдану Хмельницькому. Роботу над її створенням історик розпочав ще у Саратові, перебуваючи на засланні. Уперше дослідження опубліковано в журналі «Отечественные записки» у 1857 р. (№1-7) під назвою «Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России». У 1859 р. окремим виданням вийшли два, а у 1876 р. - вже три томи дослідження історика, що мали назву «Богдан Хмельницький». Уся праця насичена сюжетами приватного життя гетьмана, зокрема розлогою інформацію про кожну із дружин гетьмана, інтерпретуючи шлюби не лише як матримоніальний факт його біографії, а як події, що визначили хід української історії.

Другій дружині - Олені Чаплинській автор відводить рокову роль у житті гетьмана, пов'язуючи з нею, перш за все, «зав'язку всієї драми, яку в народі назвали Хмельниччиною» [9 с. 488]. За версією М. Костомарова, саме через неї, у значній мірі, виник конфлікт між Чаплинським та Хмельницьким, який став детонатором розгортання Національно- визвольної війни в Україні.

Ба більше, впливом Олени Чаплинської історик готовий був пояснити всі нерозгадані і незрозумілі вчинки Б. Хмельницького. З сімейною драмою гетьмана - стратою другої дружини, після того, як стало відомо про її неначебто зраду - М. Костомаров пов'язував причину його трагічного зламу, який відбувся у душевному стані і так і не міг бути подоланий жодними новими перемогами [5, с. 342]. кторик у деталях описав історію цієї драми, та сцену страти Ча- плинської разом із підозрюваним коханцем, будучи переконаним у тому, що «трагічна тривога», яка запанувала після цього у душі гетьмана, надломила його психологічно і можливо стала «однією з причин сумного закінчення війни» [9 с. 488]. Ця тема не давала спокою історику до кінця життя і він знову збирався повернутися до неї. Як згадує В. П. Горленко, М. Костомаров мав намір написати п'єсу про Богдана Хмельницького, приділивши особливу увагу постаті другої дружини гетьмана [7, с. 111-123].

Наскільки важливими були сюжети приватного життя у реконструкції загального образу гетьмана, свідчить й те, що М. Костомаров з наполегливою прискіпливістю вченого намагався віднайти найрізноманітніші деталі, що доповнювали би та водночас переконливо підтверджували уявний образ. У зв'язку з цим він не лише опрацьовував архіви, але й, як відомо, звертався з проханням до О. Лазаревського допомогти з'ясувати деякі питання, а саме, яка з трьох дружин гетьмана була вдовою з дітьми [8, с. 101].

У наративному полотні М. Костомарова присутня й третя дружина Богдана Хмельницького - Ганна Золотаренко. Стосунки з нею так само органічно вписано у загальний конструкт образу головного героя й представлено у значно вагомішому контексті, аніж банальний факт його біографії.

Якщо Олена Чаплинська уособлювала негативне жіноче начало і виступала символом біди, то образ Ганни Золотаренко був своєрідним хрестоматійним прикладом впливовості жінки в українському соціумі. Третя дружина гетьмана зображена безпосередньо причетною до політичних подій. Навіть королева Речі Посполитої, зверталась не до гетьмана, а до його дружини з проханням про заступництво і допомогу, надсилаючи їй у подарунок коштовності [9, с. 722]. Відомий діалог Б. Хмельницького з польським послом, який передав листа та коштовності для дружини гетьмана від польської королеви з проханням про заступництво і допомогу, М. Костомаров подає не інакше, як з метою продемонструвати поважне ставлення до цієї особи, її впливовість і безпосередню причетність до політичних подій. Нова дружина Б. Хмельницького, окрім поваги гетьмана, мала авторитет серед його дітей та родичів, вміла поводити себе у непростому сімейному оточенні гетьмана, знайшла порозуміння з його доньками та їхніми чоловіками.

Працюючи над іншим фундаментальним дослідженням, героєм якого було обрано не менш драматичну постать української історії - гетьмана Івана Мазепи, та відтворюючи його біографію на тлі історичних подій початку XVIII ст., історик проявляв так само великий інтерес до його приватного життя. Звертаючись знову до О. Лазаревського, в одному зі своїх листів він писав: «Будьте милостиві, - повідомте про Мазепу та про його дружину все, що знаєте. Я про неї не знаю нічого окрім того, що вона була з Корсуня, ... є інформація про її смерть у 1659 році (здається), але як її звали, якого роду була вона і що таке за жінка - не знаю» [8, с. 100]. В іншому листі М. Костомаров нарікав, що у документах, з якими йому доводиться працювати у московських архівах, мало свідчень про сімейне та домашнє життя взагалі, через що він нічого не знав про дружину Мазепи. І тут же знов історик просить О. Лазаревського: «Зробіть милість, виконайте Вашу обіцянку: пришліть свідчення про пані Мазепу.» [8, с. 101].

Дискурс приватного життя у історико- біографічному наративі, присвяченому І. Мазепі охоплює також відомий роман гетьмана з Мотрею Кочубеївною. Історія пристрасного захоплення І. Мазепи своєю юною хрещеницею виявилась неодмінним складником гетьманської біографії романтичного наративу. М. Костомаров наводить уривки з листів гетьмана до Мотрі, надруковані ще у 1859 р. у першому томі часопису «Чтения в Императорском московском обществе истории и древностей». Інтерпретуючи цей сюжет, історик позиціонує гетьмана як «великого жінколюба», котрим той був «з молодості до глибокої старості» [9, с. 205].

М. Костомаров писав про Мотрю Ко- чубеївну, як про «обмежену жіночу істоту» [10, с. 208]. Отже, у такий спосіб історик акцентує на духовній обмеженості Мотрі. Тим не менш, він дотримувався думки, що саме вона відіграла ключову роль у трагедії, яка привела до ворожнечі між Кочубеєм та Мазепою і, як наслідок, виявилась фатальною для всієї України. Її образ в ореолі слабкості та безпорадності, як найбільш видимих рис характеру, дозволив історику більш переконливо передати свій задум, а саме відобразити увесь парадокс трагічної ситуації, що привела до фатального перебігу подій. Водночас приватне життя гетьмана репрезентовано з дотриманням традицій романтичного історіописання, а саме, ореол політика, який був впливовою постаттю східноєвропейських баталій початку XVIII ст., розчинявся неоднозначними сюжетами його приватного життя.

Д. Мордовець так само не оминув увагою постать Мотрі Кочубеївни та її ролі у житті гетьмана й України. Він також наголошував на тому, що вона не відрізнялась особливими здібностями і сильним характером. Його погляди, в цілому суголосні оцінкам й висновкам М. Костомарова, втім мали один важливий нюанс. На думку Д. Мордовця, Мотря Кочубеївна була не лише коханою жінкою І. Мазепи, через яку розгорнулась історична трагедія України, а являла собою своєрідний «символ минулого» й зазнала невдачі через те, що була не в змозі оцінити нову ситуацію, підкорившись своїм емоційним почуттям [12, с. 20]. Отже, жінки, у яких були закохані гетьмани - Олена Чаплинська та Мотря Кочубеївна, зображені як особи, що відіграли фатальну роль і, навіть не підозрюючи про те, визначили долю українських керманичів і врешті-решт хід тогочасних історичних подій. Приватне життя, зокрема жіноча компонента у багатоманітності репрезентацій постає однією з домінуючих у складних біографічних реконструкціях Б. Хмельницького та І. Мазепи, створених М. Костомаровим та Д. Мордовцем.

Ґендерний чинник у біографічних реконструкціях героїв/героїнь.

Історія одруження, а потім скандального розлучення московського князя-утікача Андрія Курбського з представницею українського аристократичного роду Марією Гольшанською, відтворена в одному з історично-публіцистичних творів Д. Мордовця, маркує передусім ґендерний чинник біографічного канону в романтичному історіописанні [12, с. 203]. Завдяки цьому сюжету суттєва увага акцентувалась не лише на приватному житті героїв протилежної статі, а й на стосунках між ними та на сприйнятті один одного у відповідності до різних самоідентифікацій та культурних цінностей, сповідуваних цими особами.

В інтерпретації Д. Мордовця історія розлучення А. Курбського та М. Гольшанської поставала не ординарним побутовим конфліктом між чоловіком та жінкою, а виглядала уособленням глибинних ґендерних протиріч у його політичному та соціокультурному вимірах і демонструвала один із можливих варіантів їхнього розвитку.

Д. Мордовець репрезентував А. Курбського як поважну постать ХVI ст. та відомого політика, котрий наважився на зухвалий вчинок - втечу на Волинь від деспотичного московського монарха Івана Грозного. Водночас письменник прагнув показати, що по-іншому сприймали московського втікача як сама представниця княжої аристократії, так і її родина, особливо сини від попереднього шлюбу. Поведінка Марії Гольшанської по відношенню до свого третього чоловіка А. Курбського, як і до двох попередніх, характеризувалась, перш за все, незалежністю.

Тут варто зазначити, що питання рівності у стосунках між чоловіком і жінкою в українському середовищі одним із перших в історичному наративі порушив М. Костомаров. Досліджуючи це явище, історик пояснював його традиційним тяжінням українського соціуму до демократії та наближеністю до європейської культури у той час, як деспотизм чоловіків по відношенню до представниць жіночої статі у росіян він пов'язував з «візантійським аскетизмом» та «грубими татарськими ревнощами» [11, с. 103].

Отже, як представниця української аристократії, М. Гольшанська сповідувала паритет і толерантність у стосунках між чоловіком і жінкою. Для Андрія Курбського, вихованого у традиціях східної деспотії, де культивувалось зневажливе ставленням до жінки, це було неприйнятним. Для М. Гольшанської бажання розлучитися з А. Курбським було природнім, для князя ж воно було вкрай обурливим й перебувало за межею його світоглядних уявлень.

Політичний фактор, який, здавалося, був покликаний сформувати шанобливе ставлення до цієї «поважної персони», оточити його ореолом шанобливості, зводився при розгортанні приватного конфлікту нанівець. Головною підставою непримиренності фабули конфлікту були, перш за все, соціокультурні чинники. Самоідентифікація кожного з учасників «сценарію» відіграла провідну роль, що врешті-решт визначило розв'язку шлюбного розлучення, яке набуло широкого розголосу й відлуння якого продовжувало хвилювати істориків упродовж декількох століть [12, с. 207].

Марію Гольшанську, яка одружилась, а з часом розлучилась з Андрієм Курбським, історик, за його висловом, відніс до категорії, «західних жінок». В цілому Д. Мордовець розглядав жінку як своєрідний «барометр», що фіксував стан суспільства, зміни у ньому та вказував на появу нових тенденцій. Його праця, що вийшла друком у 1874 р. у Петербурзі, являла собою галерею більш ніж півсотні жіночих образів і була структурована відповідно до чотирьох історичних епох - допетровські часи, нова історія (перша та друга половини XVIII ст.) і ХІХ ст. Їхній відбір здійснювався за принципом впливовості та популярності. Проте чотирьохтомна праця вийшла в цілому не як переказ сюжетів з життя жінок, дотичних до великої політики, а як авторське дослідження, що супроводжувалось висновками, аналогіями, узагальненнями. В ній втілилось прагнення автора простежити не лише як жінки впливали на події історії, але і те, як час змінював жінок, пристосовуючи до нових політичних умов. Відомі історичні сюжети стали для Д. Мордовця підґрунтям формування власного бачення історії крізь оптику жіночих біографій, хоча не позбавленого суперечностей. Героїня кожного з сюжетів виступала, якщо не уособленням епохи в цілому, то, щонайменше, втіленням найбільш характерних її рис, потреб та прагнень.

До категорії «західних жінок» історик зараховував ще одну свою героїню - Марфу Борецьку, правительку Новгорода, стосунки якої з представниками чоловічої статі звертали на себе увагу істориків-романтиків, так само маркуючи ґендерний чинник біографічного канону, присутній у багатоманітності сюжетів романтичного наративу.

Реконструюючи біографію Марфи Борецької, Д. Мордовець фокусує передусім увагу на її романі з Михайлом Олельковичем - представником знаного литовсько-українського князівського роду, направленого до Новгорода польським королем. Кохання новгородської «посадниці» до намісника Литовського князівства могло бути реальним підґрунтям для пошуку можливого захисту у Литви від наступу Москви, яка на той час являла реальну загрозу Новгородській республіці. Водночас це «ніжне почуття» могло бути щирим.

Попри те, що, як зазначає Д. Мордовець, у неї були діти й онуки, натякаючи тим самим на немолодий вік своєї героїні, Марфа Борецька «забула свої роки для Великого Новгороду» [ 12, с. 62] й не зреклася своїх почуттів так само, як і ролі лідерки новгородської опозиції московському правителю Івану ІІІ. Політична цілеспрямованість, жіноча самодостатність та амбіції, характерні для «західних жінок», визначили життєві пріоритети Марфи Борецької [3, с. 218]. Втім у нарисі відчувається деяке упереджене ставлення автора, який, попри інтерес до своєї героїні, все ж таки скептично висловлюється на її адресу з приводу почуттів до Михайла Олельковича. Реконструкція її біографії в цілому має на собі відбиток консервативних поглядів, поширених у межах суспільної моралі ХІХ ст., зокрема стереотипних уявлень про стосунки між жінкою й чоловіком, що додає біографічному канону відповідного звучання та забарвлення.

Характери та психологічні портрети як маркери романтичного канону.

Ще одним важливим елементом біографічного канону постає прискіплива увага істориків-романтиків до характерів своїх героїв, їхніх основних рис, емоційно- психологічних станів, що визначали поведінку, суспільну позицію в цілому, успіх або невдачу у житті історичних постатей.

Психологічні акценти у біографічних реконструкціях служили вагомим маркером біографії, орієнтованими на репрезентацію історичного персонажа, будь то, так званий, «позитивний» чи «негативний» історичний герой. Риси характеру, імплементовані у загальну біографічну модель, були підґрунтям для осмислення вчинків, пояснювали мотиви зробленого вибору. Рішучість, мужність, героїзм протиставлялись пасивності, слабкості, безпорадності.

Так, Д. Мордовець, приділяючи особливу увагу рисам характеру у біографічних реконструкціях, на прикладах створеної ним галереї жіночих постатей переконливо доводить, як сильні особистості стають переможцями у вирі історичних та повсякденних викликів, а слабкі й нерішучі відходять у небуття.

Звернувшись до знакової жіночої постаті XVm ст. Анастасії Скоропадської, Д. Мордовець висунув гіпотезу стосовно того, що початок століття сформував новий ідеал жінки, своєрідним уособленням якого стала дружина гетьмана Івана Скоропадського. Промовисто назвавши її «новою українською жінкою», письменник рішуче констатує, що жорсткий прагматизм, рішучість та природна жіноча інтуїція допомогли А. Скоропадській перетворитись із доньки пересічного прилуцького купця на «ясновельможну гетьманшу» [13, с. 27].

Мужність, сміливість, рішучість, на думку Д. Мордовця, пояснювали феномен київської княгині Ольги, характер якої, здавалося, був уособленням цих рис і виокремлював її з загального середовища. Канонізована та міфологізована княгиня Ольга стала однією з найбільш популярних й улюблених героїнь дослідників ХІХ ст. і переважно позиціонувалась як ідеал жінки - «мудрої правительки землі руської».

Більшість досліджень, присвячених цій знаковій особі раннього середньовіччя, торкались в основному таких біографічних даних, як місце її походження та хрещення.

Зацікавившись постаттю княгині Ольги та включивши її до свого історико-біографічного наративу, Д. Мордовець озвучив дещо провокативне у тогочасному вимірі питання. Він спробував з'ясувати, чому популярність цієї жінки не знала часових меж і що саме могло приваблювати покоління нащадків у її образі. У цьому контексті він розмірковував над одним з найбільш відомих фактів із її біографії, а саме, жорстокою помстою за вбивство свого чоловіка, яка була вчинена «з рідкісною жіночою винахідливістю і навіть вишуканістю» [12, с. 2].

Її «героїчні вчинки» (розправа над посольствами деревлян й над жителями Іскоростеня) у системі світоглядних координат ХІХ ст., здавалось, перебували за межами людяності. Проте, «людяність» мала зовсім інше потрактування в епоху раннього середньовіччя, а отже її екстраполяція на інші часи, очевидно, позбавлялась сенсу. Ба більше, романтизм до «людяності» теж мав свої «претензії» й ставився з упередженням. Адже романтичний сюжет у будь-якому жанрі літератури передусім мав захоплювати читача, заворожувати його, тримати в напрузі. Помста Ольги містить в собі певний елемент «романтичної справедливості», а нарис Д. Мордовця у цьому сенсі більш тяжіє до белетристичної літератури, аніж до історичного дослідження. У цьому творі перехрещуються історія й міф, ранньосередньовічні події та їх романтична інтерпретація утворюючи сюжет, що наближається до «літератури помсти» [14, с. 116].

Пояснюючи дії княгині в контексті ранньосередньовічної моралі, Д. Мордовець все ж таки спробував запевнити, що нею рухало не стільки почуття помсти, скільки бажання дотримуватися законів, за якими жила держава та наслідувати принципи, що вважались природними для суспільства: «жорстокість і помста викликалися природним законом, яким керувалися тодішні ...суспільства, які вважали криваву помсту справою священною, а тому, той, хто жорстокіше мстився, в очах народу був справжнім охоронцем закону» [12, с. 3].

Д. Мордовець віддавав належне княгині, проте феномен її популярності у ХІХ ст. вважав наслідком поширення стереотипів. Всенародне вшанування жорстокої та мстивої, хоча й політично мудрої та далекоглядної Ольги, видавалось йому анахронізмом і, схоже, залишилось загадкою, яка не давала можливості позбавитися змішаних почуттів щодо цієї уславленої історією жінки. Отже, ідеал правительки не був однозначним, носив шлейф суперечливості й провокував питання, які наважувались озвучувати інтелектуали- романтики.

Але, поза будь-яким сумнівом, вчинок княгині потребував рішучості, позбавленої будь-яких сентиментальностей. Він став одним із основних епізодів її біографії як уособлення сильного характеру, завдяки якому були досягнуті визначені цілі.

Отже, науково-публіцистична спадщина М. Костомарова й Д. Мордовця переконливо засвідчує, що біографічний дискурс був вагомим елементом романтичного історіописання, традиція якого створила певний біографічний канон, який являв собою складну й багатогранну модель з безліччю елементів. Ключовими серед них були такі, як приватне життя, актуалізація ґендерного чинника у біографічних реконструкціях, психологічні портрети героїв та їхні характери. Символіка, метафоричність, радикальні узагальнення, світоглядні упередження, зміщення акцентів на матримоніальні сюжети, позначені особливо драматичною напруженістю, балансування на межі між реальними історичними фактами та міфологемою, а також увиразнення авторської концепції художньо-літературними прийомами зумовило унікальну неповторність біографічного канону доби романтизму, який, безумовно потребує подальших міждисциплінарних наукових досліджень.

Джерела та література

1. Бовсунівська Т. Український романтизм: Теогонічна систематизація. Монографія. Тернопіль: Крок, 2019. 216 с.

2. Богдашина О. Пізній романтизм vs ранній позитивізм: особливості сприйняття новітніх ідей М. І. Костомаровим (1860-1880-ті рр.). Харківський історіографічний збірник, 2017. Вип. 16. С. 4-15.

3. Буряк Л. Жіночі портрети Данила Мордовця в контексті історіографічного аналізу. Історіографічні дослідження в Україні: Збірник наукових праць НАН України. Інститут історії України, 2004. Вип. 14. С. 210-225.

4. Буряк Л. Науково-творча спадщина М. І. Костомарова крізь призму історичної фемінології. Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. 2008. Вип. 19. С. 348-363.

5. Буряк Л. Жіночі образи у творчості Миколи Костомарова як втілення історії, культурної традиції та особистої біографії. Слов'янознавство і нові парадигми та напрями соціогуманітарних досліджень: матеріали Міжнарод. наук. конференції до Дня слов'янської писемності і культури (Київ, 24 травня 2017р.). Київ, 2017. С. 341-344.

6. Гончар О. Микола Костомаров: постать історика на тлі епохи. К., 2017. 274 с.

7. Горленко В. Две поездки с Н. И. Костомаровым. Киевская старина.1886. Т.14. № 1 (январь). С. 111-123.

8. Житецький І. Листування О. М. Лазаревського і М. І. Костомарова. Україна. 1927. Кн. 4. С. 98-104.

9. Костомаров М. Богдан Хмельницький. Історична монографія. Дніпропетровськ: Січ. 2004. 843 с.

10. Костомаров Н. И. Мазепа. М.: Издательство «Республика». 1992. 335 с.

11. Костомаров Н. Очерк домашней жизни и нравов великорусского народа в XVI и XVII ст. СПб: Тип. К. Вульфа, 18б0. 215 с.

12. Мордовцев Д. Русские исторические женщины. Популярные рассказы из русской истории. Женщины допетровской Руси. СПб, 1874. 370 с.

13. Мордовцев Д. Русские исторические женщины. Популярные рассказы из русской истории. Женщины первой половины XVIII ст. СПб, 1874. 367 с.

14. Павличко С. «Насильство як метафора», «Література як помста: образ жорстокості в епоху романтизму», «Український романтизм: тяглість напряму як естетичний тупик». Теорія літератури. Київ, «Основи», 2002.

15. Пінчук Ю. Історичні студії Миколи Костомарова як фактор формування самоусвідомлення української нації. Київ, 2009. 306 с.

16. Попик В. Ресурси довідкової біографічної інформації: історичний досвід формування, сучасний стан, проблеми та перспективи розвитку: Монографія. Київ, 2013. 520 с.

17. Ясь О. Багатоликий Микола Костомаров: До 200-річчя від дня народження Миколи Костомарова. Київ: Либідь, 2018. 304 с.

18. Ясь О. Історик і стиль. Визначні постаті українського історіописання у світлі культурних епох та стилів мислення (початок ХІХ - 80-ті роки XX ст.). Київ: НАН України, Ін-т історії України, 2014. 587 с.

19. Ясь О. Романтизм і неоромантизм у компаративному світлі. Український історичний журнал. 2022. № 6. С. 159-172.

References

1. Bovsunivska, T. (2019). Ukrainskyi romantyzm: Teohonichna systematyzatsiia [Ukrainian romanticism: Theogonic systematization]. Monohrafiia. Ternopil: Krok, 216 [in Ukrainian].

2. Bohdashyna, O. (2017). Piznii romantyzm vs rannii pozytyvizm:osoblyvosti spryiniattia novitnikh idei M. I. Kostomarovym (1860-1880-ti rr.) [Late romanticism vs early positivism: peculiarities of perception of the latest ideas by M. I. Kostomarov (1860-1880s)]. Kharkivskyi istoriohrafichnyi zbirnyk [Kharkiv historiographic collection], 16, 4-15 [in Ukrainian].

3. Buriak L. (2004). Zhinochi portrety Danyla Mordovtsia v konteksti istoriohrafichnoho analizu [Female portraits of Danylo Mordovets in the context of historiographical analysis]. Istoriohrafichni doslidzhennia v Ukraini: Zbirnyk naukovykh prats NAN Ukrainy. Instytut istorii Ukrainy [Historiographical studies in Ukraine]: Collection of scientific papers of the National Academy of Sciences of Ukraine. Institute of History of Ukraine, 14, 210-225 [in Ukrainian].

4. Buriak, L. (2008). Naukovo-tvorcha spadshchyna M. I. Kostomarova kriz pryzmu istorychnoi feminolohii [Scientific and creative heritage of M. I. Kostomarov through the prism of historical feminology]. Istoriohrafichni doslidzhennia v Ukraini: Zb. nauk. pr. [Historiographical studies in Ukraine]: Collection. of science pr., 19, 348-363 [in Ukrainian].

5. Buriak, L. (2017). Zhinochi obrazy u tvorchosti Mykoly Kostomarova yak vtilennia istorii, kulturnoi tradytsii ta osobystoi biohrafii. Slovianoznavstvo i novi paradyhmy ta napriamy sotsiohumanitarnykh doslidzhen [Female images in the work of Mykola Kostomarov as the embodiment of history, cultural tradition and personal biography. Slavic Studies and New Paradigms and Directions of SocioHumanitarian Studies]: materialy Mizhnarod. nauk. konferentsii do Dnia slovianskoi pysemnosti i kultury [Materials International. Science conference for the Day of Slavic Literature and Culture], 341-344 [in Ukrainian].

6. Honchar, O. (2017). Mykola Kostomarov: postat istoryka na tli epokhy [Mykola Kostomarov: the figure of the historian against the background of the era]. Kyiv, 274 [in Ukrainian].

7. Horlenko, V (1886). Dve poezdky s N.Y Kostomarovym [Two trips with N. I. Kostomarov]. Kyevskaia staryna [Kievskaya starina], 14, 1 (yanvar), 111-123 [in Russian].

8. Zhytetskyi, I. (1927). Lystuvannia O. M. Lazarevskoho i M. I. Kostomarova [Correspondence of O. M. Lazarevskii and M. I. Kostomarov]. Ukraina [Ukraine], 4, 98-104 [in Ukrainian].

9. Kostomarov, M. (2004). Bohdan Khmelnytskyi. Istorychna monohrafiia [Bohdan Khmelnytskyi. Historical monograph]. Dnipropetrovsk: Sich, 843 [in Ukrainian].

10. Kostomarov, N. (1992). Y. Mazepa [I. Mazepa]. M.: Yzdatelstvo «Respublyka», 335 [in Russian].

11. Kostomarov, N. (1860). Ocherk domashnei zhyzny y nravov velykorusskoho naroda v XVI y XVII st. [Essay on domestic life and morals of the Great Russian people in the 16th and 17th centuries]. SPb: Typ. K. Vulfa, 215 [in Russian].

12. Mordovtsev, D. (1874). Russkye ystorycheskye zhenshchyny. Populiarnye rasskazy yz russkoi ystoryy. Zhenshchyny dopetrovskoi Rusy [Russian historical women. Popular stories from Russian history. Women of pre-Petrine Rus']. SPb., 370 [in Russian].

13. Mordovtsev, D. (1874). Russkye ystorycheskye zhenshchyny. Populiarnye rasskazu yz russkoi ystoryy. Zhenshchyny pervoi polovyny XVIII st. [Russian historical women. Popular stories from Russian history. Women of the first half of the 18th century.]. SPb., 367 [in Russian].

14. Pavlychko, S. (2002). «Nasylstvo yak metafora», «Literatura yak pomsta: obraz zhorstokosti v epokhu romantyzmu», «Ukrainskyi romantyzm: tiahlist napriamu yak estetychnyi tupyk». Teoriia literatury [«Violence as a metaphor», «Literature as revenge: the image of cruelty in the era of romanticism», «Ukrainian romanticism: burden directly as an aesthetic dead end». Theory of literature]. Kyiv: «Osnovy».

15. Pinchuk, Y. (2009). Istorychni study Mykoly Kostomarova yak faktor formuvannia samousvidomlennia ukrainskoi natsii [Historical studies of Mikoli Kostomarov as a factor in the formation of selfawareness of the Ukrainian nation]. Kyiv, 306 [in Ukrainian].

16. Popyk, V (2013). Resursy dovidkovoii biohrafichnoii informatsiii: istorychnyy“ dosvid formuvannia, suchasnyy“ stan, problemy ta perspektyvy rozvytku: monohrafiia [Resources of preliminary biographical information: historical evidence of formation, current state, problems and prospects for development: monograph]. Kyiv, 520 [in Ukrainian].

17. Yas, O. (2018). Bahatolykyi Mykola Kostomarov: Do 200-richchia vid dnia narodzhennia Mykoly Kostomarova [Many-faced Mykola Kostomarov: To the 200th anniversary of the birth of Mykola Kostomarov]. Kyiv: Lybid, 304 [in Ukrainian].

18. Yas, O. (2014). Istoryk i styl. Vyznachni postati ukrainskoho istoriopysannia u svitli kulturnykh epokh ta styliv myslennia (pochatok ХІХ - 80-ti roky XX st.) [Historian and style. Prominent figures of Ukrainian historiography in the light of cultural eras and styles of thinking (beginning of the 19th - 80s of the 20th century)]. Kyiv: NAN Ukrainy, In-t istorii Ukrainy, 587 [in Ukrainian].

19. Yas, O. (2022). Romantyzm i neoromantyzm u komparatyvnomu svitli [Romanticism and neoromanticism in a comparative light]. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal [Ukrainian historical journal], 6, 159-172 [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru