"Лексикон інтимних міст" Юрія Андруховича як простір взаємодії Homo Erraticus і Homo Eroticus

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Лексикон інтимних міст" Юрія Андруховича як простір взаємодії Homo Erraticus і Homo Eroticus

Опришко Н.О., Харківський національний автомобільно-дорожній університет

Вступ

постмодерністський андрухович роман любов-ерос

Більшість дослідників схиляються до думки про відмінність постмодернізму в його українській версії від загальноєвропейської постмодерністської традиції другої половини ХХ століття (Р.Барт, Ж.Бодрійяр, Ю.Крістева, Ж.Дерріда, Ж.Дельоз, Г.Маркузе, М.Фуко, тощо). Так, Тамара Гундорова вважає, що винятково українська модель постмодернізму виникає на тлі переоцінки у вітчизняній літературі двох міфів - модернізму й імперіалізму і може бути співвіднесена із комунікативною теорією модернізації, що асоціюється з інверсією офіційних і традиційних культурних форм і засвоєння структур масової культури [3]. Більш того, на думку дослідниці, українська проза кінця ХХ століття є «своєрідним суперменсько-богемно-синівським реваншем щодо «кастрованого» тоталітаризмом материнського тіла української культури» [3, С. 139-140], вписуючись у контекст притаманної постмодернізму філософії тілесності і водночас концентруючись на власному культурно- історичному досвіді як інфінітному джерелі усіх своїх варіацій і девіацій.

Найбільш яскравою фігурою цього культурно- естетичного явища є, на нашу думку, Юрій Андрухович. Творчість письменника завжди викликала досить жваве обговорення, починаючи з перших оповідань, опублікованих у 1989 році («Зліва, де серце») та закінчуючи останнім романом «Радіо Ніч» (2020). Літературний доробок його отримував найрізноманітніші оцінки - від тотального захоплення до абсолютного заперечення творів у контексті української літератури. Але тим важливішою є багатовекторність розуміння постмодерністського досвіду Ю.Андруховича, адже це дозволить не лише відстежити унікальність вітчизняного формату сучасного тексту, але й утвердити його місце в контексті європейської та світової культури на тлі євроінтеграції нашої держави в політичній, економічній та інших сферах.

Примітно, що попри значну кількість літературознавчих розвідок, присвячених роботам Ю.Андруховича, лише деяка частина науковців окреслює основним вектором свого дослідження саме еротику в текстах письменника. Між тим в постмодернізмі, у тому числі й вітчизняному, еротичний дискурс не просто стає ідеальною територією для постмодерністських шукань, а й зумовлює їхню природу: Ергод, проникаючи у всі сфери людського буття і на всі рівні художнього тексту, обертає їх на нову цілісність, але й відмежовує один від одного у їхньому прагненні до віднаходження втраченої рівноваги.

Специфічне постмодерністське бачення любові-еросу, яке, з одного боку увінчується її зведенням до сексу, а з іншого апологізує, підкреслюючи її провідну роль у становленні людини, і на рівні філософських, і на рівні художніх ландшафтів говорить про виняткову різновекторність і дифузність цього поняття. В контексті постмодерністської відмови від логоцентризму сучасна та пост-сучасна любов прочитується через призму ризоматичності, тобто цілком може бути артикульована в дусі номадологічного проекту.

Виклад основного матеріалу

Номадологія (від дав. гр. vopag - кочівник) - своєрідна світоглядна концепція, запропонована Ж.Дельозом і Ф.Гваттарі у розквіт європейського постмодернізму (1970 - 80-і роки ), яка демонструє відмову від моделі світу, заснованої на бінарних опозиціях, і пропонує натомість принцип ризоматичності - нелінійності, ацентрованості, нестабільності та нонфінальності. Номадологія передбачає співіснування у сучасному світі «осілої» культури, притаманної західній цивілізації, та «кочової» (номадичної), залишаючи за останньою перспективу подальшого розвитку, адже мистецтво «осілого типу культури вичерпало себе, позбуваючись майбутнього» [9, С. 397]. Водночас ризома («кореневище») стає метафорою нового типу культури, позаяк, розвиваючись одночасно скрізь і у всі боки, вона є відкритою для всієї множини смислів, у тому числі й у площині тексту, а відтак зможе задовольнити потреби номадичного мислення навіть за умови постмодерністського розсіяння смислів (Р.Барт). Таким чином, ризоморфна номадична культура позбувається упорядкованості космосу, культурним втіленням якого була книга в класичному її розумінні. Натомість, змішуючи різні цінності та дискурси, час і простір, стає аналогом хаосу, без ієрархії та чітко окресленого порядку. Простір, у якому подорожує номад, трансформується, стає пласким, ніби плато, «простором контакту, радше тактильним, аніж візуальним, на противагу розлінованому просторі Евклідової геометрії» [9, С. 412]. Це простір мінімальних дистанцій, який можна експлуатувати, лише пересуваючись ним, і неможливо осягнути, просто спостерігаючи за ним звіддаля, тому існування номада - завжди рух всередині такого простору, максимальне «залучення у процес варіації» [9, С. 413].

Подібне «залучення», рух у площині власного тексту прямо в процесі створення романного часу і простору можна спостерігати в різних роботах Ю.Андруховича, проте особливо чітко номадологічний рух територією роману бачимо в «Лексиконі інтимних міст» (2011). Оскільки письменник формує власну стратегію творчості навколо опозиції геополітики та «геопоетики», міста у «Лексиконі» втрачають своє винятково географічне значення, стаючи елементами простору книги так само, як і на шляху номада тимчасові пункти призначення, що окреслюють його маршрут, самі належать цьому маршрутові, а не навпаки.

З іншого боку, місто як одна з точок такого номадичного простору асоціюється із «жіночим-як-Іншим» (Е.Левінас), а саме - із матір'ю, прагнення до якої неусвідомлене з точки зору змістовного уявлення. Герой роману трансформується із класичного номада-кочівника на вічного мандрівника, Homo Erraticus, і його блукання різними хроносами й топосами структуроване постійним, нездоланним прагненням безпеки та свободи, що їх можна отримати тільки в середовищі материнсько-жіночому. Еротично-чуттєвий потяг до міста, окреслений у назві роману, «інтенсивно-інцестуальний», за визначенням самого Андруховича, поступово трансформує блукача в Homo Eroticus, чий ландшафт шукань дому перетворюється на новий варіант актуалізації підсвідомості, котрий забезпечує інтенсивне пересування територіями творення постмодерністського тексту, і це «рух до свого початку та перетерпіння себе в ньому... налаштованість до власного вибору себе як вільної істоти у події зустрічі з Іншим» [5, С. 124]. Таким чином, інцестуальний зв'язок із містом постає як історія створення роману про місто, як історія тексту, літератури та культури взагалі (причому для Андруховича саме місто є територією культури, її творення та згасання).

У номадологічному світі маршрут Homo Erraticus - повна протилежність дороги у традиційних моделях історій про подорож архетипічного героя. Він не має чітко окресленої мети (повернення, пошук, служіння, спокушання, розвага тощо), як і ландшафт довкола немає чітко окреслених меж, не розділений мурами, парканами або цивілізаційними заборонами. Маршрут, за яким пересувається Homo Erraticus, розділяє людей на відкритому просторі, вільному й невпорядкованому, у просторі індивідуальних подій, де немає місця «Іншому», навпаки, де виникає бажання за всяку ціну «уникнути зіткнення» [8, С. 162]. Повне заперечення досвіду Іншого, розкрите безпосередньо у назві роману Андруховича, декларує остаточний занепад концепції «смерті автора» (Р.Барт) і повернення його у простір тексту - в інтимний простір лексикону (що, на відміну від словника, завжди пов'язаний із особистісно-суб'єктивним досвідом, а не загально-об' єктивною реальністю).

Але чи є сам цей досвід реальним? Уже в епіграфі до «Лексикону інтимних міст» письменник окреслює стратегію свого писання: «Автор настільки заплутався у переходах між реальним та вигаданим, що про всяк випадок оголошує витвором власної уяви всіх дійових осіб, а також усі історії, ситуації та, зрештою, й міста цієї книжки» [1, С. 4]. У наведеному фрагменті розкривається властивість ризоми проростати одночасно в усі боки, а відтак властивість існувати у тому числі й на перетині традиційної та нелінійної моделей культури, у тексті, де співіснують і співпрацюють художня вигадка і те, що насправді було в житті автора. Це підтверджує і форма оповіді, обрана письменником: роман- пазл як метафора фізичної близькості з одного боку стає жанром, здатним розкрити ірраціонально-інстинктивні спрямування героя, а з іншого - можливістю створити нову містифікацію в межах постмодерністської гри. Читача теж залучено до цієї гри, адже, як зазначає Андрухович в одному з інтерв'ю, «письменник... завжди має право називати речі по- іншому. Це таке запрошення для читача - викрий мене, дешифруй. Піймай мене за руку і звинувать. Це ж і є контакт, ми ж усі його прагнемо» [7].

Автор пропонує читачеві варіанти такого дешифрування, один із яких зафіксований уже в назві роману: «Лексикон інтимних міст». У площині постмодерністських шукань інтимність, яка традиційно вважається здатністю людини вступати у близькість із собі подібними, перетворюється з природної риси на функціонально-конструктивне досягнення людини. В такому разі інтимність із містом можна пояснити як певну стратегію самотрансформації у контексті еротичних стосунків. І то не дивно: Homo Erraticus імпровізує, аби позбутися одноманітності, і через це Homo Eroticus проявляється в новому аспекті. Адже інтимність тут - не власне любовні переживання на тлі подорожі різними локаціями та ландшафтами, а швидше створення роману про любов до міста (до землі), яку кочівник обживає і привласнює, «зростається з цим простором» [9, С. 460]. Про експансію всієї землі в даному випадку говорити не варто: автор чітко окреслює перелік обраних ним локацій і навіть обмежує їх рамками алфавіту (зрештою, «лексикон» - один із видів словника), але кількість міст, перелік яких подано в тексті, все одно вражає, як і ризоматична інфінітність можливих прочитань авторського дискурсу: «Композиційно нова книжка Андруховича нагадує атлас світу. Тут разом зшито аркуші з різноманітними картами, які не схожі одна на одну. Лиш іноді фрагмент однієї трапляється на іншій. В той самий час у карт спільна легенда. Та й позначають вони умовно Землю - це пакт між атласом і його читачем» [6, с. 215]. У номадологічному проєкті пост-сучасності «територія більше не передує карті й не переживає її. Віднині карта передує території - прецесія симулякрів - саме вона породжує територію» [2, С. 105].

Описані в тексті Андруховича реальні міста видаються фантастичними, а постійно присутні в їхніх описах алюзії та перехресні посилання об'єднують весь корпус «Лексикону» в один спільний ландшафт, різнокольоровий, ніби зображення країн на політичній мапі світу. А з іншого боку, навіть визнаючи свою любов до подібних мап, Андрухович констатує: «Попри всю мою любов до них, я так і не навчився функціональному ставленню - вони для мене були й залишаються швидше такою собі фантазійною сумішшю, гібридом літератури й малярства, назви і візії, й аж ніяк не засобом для знайдення правильного шляху» [1, С. 10]. У притаманній собі манері Андрухович вдається до самоцитування. Це дозволяє перетнутися різним топосам (текстам), створеним одним автором: якщо у просторі номада відстань між пунктами маршруту мінімальна, Homo Erraticus взагалі нівелює цю відстань, адже нероздільно володіє усіма топосами, в усіх їхніх проявах. Хоча принцип номадичного мислення тут цілком відповідає стратегії «Лексикону інтимних міст», в якому «біографію доводиться розбити вдрузки, а географію хоча б місцями суттєво спотворити. Я написав «місцями»? Це правильно. Ця книжка про міста, які стали чимось більшим - вони стали Місцями, причому особистими, мов ерогенні зони, й інтимними. Місцями, ознакованими на мапах як міста» [1, С. 10].

Таким чином, уже не людина за типовою у постмодернізмі стратегією редукується до тіла, а саме місто стає тілом, відтак подорож Homo Erraticus між містами перетворюється на пошук материнської любові, інцестуальної за своєю суттю, а сам блукач перетворюється на шукача любові та задоволення, Homo Eroticus. Місто як територія постійного взаємопроникнення духовного й тілесного, правди й вигадки, доступного й прихованого стає не лише метою інцестуального пошуку героя, але й центром його особистого світу, точніше мапи вигаданого ним і лише для нього світу- симулякру. І це знову повертає нас до поняття ризоми, чиї сталі характеристики - це «змінна картографія, мінливість і різновекторність» [10, С.24]

Стихії, замкнені в місті як його невід'ємна частина, теж стають територією, яку прагне захопити, підкорити і зрештою «детериторіалізувати» (О.Секацький) Homo Erraticus. Так,

вода стає ідеалізованим втіленням жіночого й материнського, до якого прагне повернутися Homo Eroticus. Подібним чином сприймається у «Лексиконі» вологе повітря, яке слугує ланкою, що поєднує людину із природою-матір'ю, а також землею-матір'ю (кожним окремим містом, інтимно важливим і для Homo Erraticus , і для Homo Eroticus). Таким же вологим, чуттєвим стає в романі Юрія Андруховича голос як засіб вербалізації всіх сказаних про кохання слів. Голос міста може бути вогким, як повітря, сповненим чуттєвістю, ніби вологою, і тоді процес приговорювання слів ототожнюється з актом плотської любові, і розуміння такої мови стає рівноцінним любовному екстазу: «Але їхні телефонні голоси дійсно теплі й вологі, якісь аж вагінальні, а їхня англійська зворушує своєю східнослов'янською наспівністю, щось наче «вуд ю лайк ту хеф сам ґуд тайм зис найт?». Кожні чверть години новий дзвінок іншим голосом, але з тим самим текстом, щось наче «вуд ю лайк ту міт сам бютіфул леді, мейбі ту ор трі?». Невже вони справді вміють розмовляти вагінами? Адже ротом просто неможливо цього вимовити - «бютіфул леді» [1, С. 227].

Проте чуттєвість - це насамперед жіноче тіло, і в тексті «Лексикону» воно накладається на ландшафти, якими подорожує Homo Erraticus/ Homo Eroticus, вгадуючись у них так само, як вгадується інцестуальне бажання повернення до материнського лона в обожненні води: «Я споглядав австрійські коров'ячі пагорби за вікном і вкотре думав про взаємозалежність людини та ландшафту. (Гаразд, насправді я думав про Суккуб та про всі її ландшафти)» [1, С. 251]. Цілком доречна цитата, якщо розглядати «Лексикон інтимних міст» як ризоморфну структуру, в якій «лінії постійно переходять одна в одну» [10, С. 27]: місто стає водночас корелятом материнського тіла і тожсамістю тексту, такого собі особистого дискурсу Homo Erraticus / Eroticus. Писання у місті / про місто уподібнене до фізичної близькості настільки, що ці два процеси можуть в Андруховича безроздільно поєднуватися: «Тут я обмежуся лише заувагою, що Львів на той час був містом, яке я знав. У своїх писаннях про нього я йшов усе далі - в тому сенсі, в якому дедалі досвідченіший коханець іде все далі в любощах зі своєю дівчиною, все тонше розуміючись на всіх її стогонах і схлипах та їхніх відтінках» [1, С. 76]. Справді, ризоморфність досвіду Homo Erraticus і передбачає оцю можливість інфінітної кількості нових трансформацій із «перманентною креативною рухливістю» (Ж.Дельоз), що не потребує чітких меж для переходу одного в інше (блукання - у текст, а тексту - в любовний акт). І хоча любов традиційно перебуває поза межею пізнання, прописана любов пізнається й усвідомлюється у ризоморфному, нелінійному середовищі, оскільки «якщо ви хочете щось розповідати, то повинні знати про це «щось» набагато більше, ніж зможете розповісти» [1, С. 77].

З іншого боку, дійсність Homo Erraticus /Eroticus, отого мандрівника-блукача любовними ландшафтами чужих міст і власних текстів, є такою ж нелінійною та варіабельною, як і саме ризоморфне середовище. Жодна теза, проговорена, чи-то прописана у «Лексиконі інтимних міст», не лише не претендує на безапеляційну достовірність, а навпаки від самого початку несе в собі перспективу містифікації. Наприклад, оскільки остання цитата насправді з розділу «Венеція» (місто, де автор, за його ж власними словами, на той час провів неповну добу), всезнання перетворюється на чергову симуляцію з тих, до яких час від часу вдається Андрухович, пишучи свій роман про роман із містом. Тобто лінійна («деревоподібна») та нелінійна («ризоморфна») моделі дійсності переплітаються у химерному поєднанні справжності та симуляції, проростаючи одна крізь іншу. Черговий приклад - рефлексія Андруховича з розділу «Денвер»: «Любов до джазу є однією з найпоширеніших симуляцій цього світу. Насправді на ньому є лише двоє-троє людей, здатних любити джаз. Але є мільйони таких, котрі стверджують, наче вони його справді люблять. І серед цих мільйонів сотні тисяч таких, які вже навіть самі повірили в те, що вони справді люблять джаз. Просто його прийнято любити - от і все» [1, С. 123]. Імовірно, тут автор розмірковує про симуляцію любові так само, як у Венеції - про симуляцію знання, приходячи до висновку: чим більше людей відчувають / переживають, прописують / проговорюють любов, тим менше людей володіють нею насправді. Зрештою, і номад, за Ж.Дельозом і Ф.Гваттарі, не володіє дорогами, якими блукає: його зв'язок із землею створює лише детериторіалізація, а сама земля перестає існувати, «перетворюється на ґрунт, на опору під ногами» [4, С.185]. Проте Homo Erraticus /Eroticus, одночасно і автор, і герой «Лексикону інтимних міст», прагне залишити за собою право володіти - якщо не фізичним простором, то принаймні текстом. На думку Андруховича, це поза всяким сумнівом текст про місто, текст-місто, замкнений у собі, але безкінечно відкритий для інтерпретацій: «Таким чином, роман не матиме ні кінця, ні початку, його можна буде читати з будь-якої сторінки, найважливіше - звершити цикл і знову дійти до неї, після чого виявиться, що на тому місці вже якась інша історія, бо поки читач пересувався по колу, деякі оповідачі пішли геть разом із власними історіями, на їхньому ж місці з'явилися нові. Такий роман може помістити в собі все - як може помістити його Львів. Назва роману - «Ротації» [1, С. 264]. Примітно, що даний текст (як то зрозуміло, із розділу «Львів») може бути авторською версією міфологічної ідеї повернення того ж самого, оскільки Homo Erraticus заперечує одноразовий характер буття, протестує проти диктатури часу і прагне змінити усталений порядок речей.

Висновки

Як бачимо, номадологічний проєкт, запропонований Ж.Дельозом і Ф.Гваттарі у другій половині ХХ століття, знаходить своє відображення не лише в новітній європейській філософії, але й у численних культурно- мистецьких моделях, зокрема й у літературних текстах. При чому, на наш погляд, саме роман-пазл «Лексикон інтимних міст» українського письменника-постмодерніста Ю. Андруховича стає ідеальним ландшафтом для втілення такого проєкту. З іншого боку, хоча простір роману і є винятково ризоморфним середовищем із закладеним у ньому потенціалом до постійних трансформацій, породження безлічі смислів та їхнього розсіювання, герой втрачає ознаки «номадичної сингулярності», принаймні у розумінні Ж. Дельоза. Це вже не кочівник-номад, який рухається від однієї до іншої точки свого шляху, детериторіалізуючи його, а радше Homo Erraticus (людина-блукач), що підкорює простір через написання дискурсу мандрів. І оскільки цей дискурс зафіксований у локусі інтимності, номадичне «Erraticus» частково трансформується у традиційно постмодерністське Eroticus, перетворюючи текст про подорож містами на любовний текст, який відтак може бути прочитаний у сфері проявлення постмодерністської чутливості.

Список використаних джерел

1. Андрухович Ю. Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітки/ Юрій Андрухович. - К.: Meridian Czernowitz, Майстер книг, 2011. - 480 с.

2. Бодрийяр Ж. Символический обмен и смерть / Жан Бодрийар. - М.: «Добросвет», 2000. -- 387 с.

3. Гундорова Т. Постчорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн / Тамара Гундорова. - К.: Критика, 2005. - 390 с.

4. Делёз Ж. Трактат о номадологии. Перевод и предисловие Валерия Мерлина / Ж. Делёз, Ф. Гваттари // Новый круг. - 1992. - №2. - С. 183--187.

5. Левінас Е. Між нами. Дослідження. Думки про іншого; пер. з фр. В. Куринський; ред. М. Погребинський [та ін]; Національний ун-т «Києво-Могилянська академія». -- К. : Дух і Літера: Задруга, 1999. -- 291 с.

6. Сахарчук Н. Реалізація суб'єктивно-авторського начала у постмодерних автокоментарях Ю. Андруховича та Ю. Іздрика. / Наталія Сахарчук. // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених. Зб. Наукових праць. - Вип. 19. - К.: Ін-т літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України , 2014. - С. 213 - 218.

7. Славінська І. Юрій Андрухович: Фірташ фінансує фестиваль, де я буду хедлайнером? Окей, хай покращує собі карму [електронний ресурс] / Ірина Славінська - Режим доступу: http://life.pravda.com.ua/person/2011/ 08/26/84668/

8. Шелупахіна К.М. Інтертекстуальні стратегії формування «нової» ідентичності в умовах транс культури / К.М. Шелупахіна // Вісник Луганськкого національного університету імені Тараса Шевченка. - 2012. - №10 (245) травень. - С. 157-163

9. Deleuze G. A Thousand Plateaus. Capitalism and Schizophrenia / G. Deleuze, F. Guattari. - London, New York: Continuum, 2004. - 632 p.

Размещено на Allbest.ru