Теоретико-методологічні основи дослідження драми

Размещено на http://www.allbest.ru/

Теоретико-методологічні основи дослідження драми

Зварич Василь Захарович кандидат філологічних наук,

доцент кафедри зарубіжної літератури та полоністики Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, Україна

Анотація

У статті розглянуто концептуальні засади літературознавчих досліджень теорії драми, які базуються на знакових працях з поетики, естетики (Арістотель, Платон, Гегель), а також увиразнено історію становлення та розвитку жанрових ознак драми, зокрема в українському науково-літературознавчому просторі.

Ключові слова: драма, пафос, Гегель, теорія драми.

Родове вирізнення драматичних творів від античності засноване на ідеї мімесису (наслідування). Стосовно цього Платон зазначав, що «один рід поезії та міфотворення весь повністю складається з наслідування - це трагедія і комедія» [1]. За відомим родоподілом Арістотеля, автор третього - драматичного - роду виводить у своїх творах «наслідуваних» героїв як осіб «дійових і діяльних» [2], чим ці твори й відрізняються від епосу й лірики. Трактуючи драму як «щонайвищий ступінь поезії і мистецтва взагалі» [3], Г.Гегель розглядав родоподіл літератури з застосуванням філософського принципу тріади (теза - антитеза - синтез). У такому висвітленні драматургія постає мистецтвом синтезу, а драматичний твір вирізняється з-поміж інших тим, що «поєднує в собі об'єктивність епосу з суб'єктивним началом лірики»[4]. .

Істотним для розуміння родової ґенези драматичного мистецтва є міркування Гегеля про одмінну залежність епосу, лірики і драми від стану світу, а особливо - від розвитку життя нації. Епос (античний передусім) мислитель визначає як найдавнішу форму поетичної творчості, засновану на «цілісності національного духу»; «перші великі національні діяння і події, - твердить Гегель, - як правило, бувають швидше епічними, ніж драматичними за своєю природою» [5]. Збереження родоплемінної чи народної єдності не дозволяє особистості вирізнитися з цілісного життя нації задля реалізації будь -яких індивідуальних цілей. З ускладненням суспільної практики таке вирізнення уможливлюється, а далі й стає необхідністю в зв'язку з розвитком внутріродових стосунків. І коли «індивідуальна самість звільняється від субстанціальної цілісності нації, її станів, способу думань і почувань, її діянь і доль, коли людина розділяється на почуття і волю, то замість епічної поезії найдозрілішого розвитку сягає лірична поезія, з одного боку, і драматична - з іншого» [6], що стається на наступних фазах національного буття.

На відміну від епосу, де «суб'єктивна воля, індивідуальна мета і зовнішні обставини з їхніми реальними перешкодами цілком урівноважуються одне іншим», все, що відбувається в драмі випливає «не з зовнішніх обставин, а з внутрішньої волі й характеру, здобуваючи драматичне значення лише у співвіднесенні з суб'єктивними цілями й пристрастями» [7]. Драма постає з «національного життя, що розвинулося всередині себе» до того рівня, що з'являються самостійні герої-одинаки, які самостійно ставлять собі цілі й виконують свої задуми» [8]. При цьому «природний бік характеру», висунутий на авансцену в епічному роді, зникає, бо «головне ж в драматичному - це внутрішня, духовна сила або слабкість, моральнісно виправданий або осудливий пафос» [9].

Категорія пафосу, до якої вдавався в своїй «Естетиці» Г.Гегель, на нашу думку, має бути врахована в проблематиці теорії драми. Адже такі ідейно - емоційні різновиди пафосу, як трагізм, драматизм, вже коренями номінативів вказують на зв'язок із різновидами творів драматургії. Водночас героїка, як різновид пафосу, виявляється відчутніше «прикріпленою» до епосу; так вона трактується у Гегеля, хоч сучасні дослідники схильні опротестовувати і жорстке прикріплення героїки до одного-єдиного роду, і гегелівське віднесення актуальності цього ідейно-емоційного тону до «віку героїв», тобто постулювання деактуалізації його в літературі пізніших часів. Історіографія теорії драми в українській письменницькій критиці ХІХ- початку ХХ ст. не дасть розлогого матеріалу для обговорення цих питань.

Поняття епічної драми захоплює в свій зміст категорію епосу, той слід(чи відлуння) епічності, що включає й героїку. Звичайно, героїка в літературах нових часів більше надається до відтворення в таких жанрово-родових модифікаціях, як і героїко-комічна поема (вона особливо поширена в класицистичних травестіях, включаючи «Енеїду» І.Котляревського), а також в «оспівувальних» жанрах-героїчній баладі, поемі (особливо романтичній), романі-поемі на матеріалі героїчних часів національної історії. Але не можна нехтувати значенням героїки й при кваліфікаціях таких жанроутворів, як епічна драма або драматична поема. Адже «епічний» і «поемний» компоненти, що застосовуються до кваліфікації відповідних творів, не можна розглядати як беззастережно довільні. Цими компонентами термінологічно вловлюється принаймні пафосний зв'язок драматичних творів певного ґатунку з тим станом світу, який відбивався в епічній поезії «віку героїв» і більш чи менш виразно зберігається у «жанровій пам'яті» (М.Бахтін) творів пізніших часів. Відповідний зміст можна розгледіти не тільки в поемі Лесі Українки «Роберт Брюс, король шотландський», але й в історичній драмі І.Франка «Сон князя Святослава».

Доречно зазначити, що в обох творах змістоформуючим первнем є загальнонаціональна проблематика, виразниками якої постають заголовні герої. літературознавчий жанр драма

Терміни на означення трагічного і драматичного пафосу, як вказує Г.Поспєлов, першопочатково виникли в драматургічній творчості [10]. їх застосування в ролі категорій пафосу вказує, що ідейно-емоційний тон того чи іншого різновиду може реалізуватися не тільки в драматургії. Але й в драматургії не можна встановлювати однозначної відповідності між однокорінними термінами: драматизмом і драмою, трагізмом і трагедією. Тут співвідношення складніші. Загальний пафосний тон твору в багатьох випадках не співпадає з пафосними тонами окремих дійових осіб, а у формуванні жанру функціонально проявляються не тільки однокорінні з жанрами драматургії естетичні різновиди пафосу, а й такі, як героїка, сентиментальність, романтика, сатира і гумор.

Звідси стає зрозумілим, що теорія драми не вичерпується генологічним аспектом. У повноті своїй вона охоплює всю систему поетики, до складу якої, як показано в одному з нарисів, входять пафос, жанр, психологізм, хронотоп, нарація [11]. При цьому особливої уваги вимагають питання конфліктології і сюжетики, оскільки мистецтво драматургії за своєю родовою специфікою належить до конфліктопізнавальнзх і виразно сюжетних, можливо, найбільш «сюжетних» серед інших родів літератури.. Вони не можуть бути висвітлені в дослідженні з історіографічною постановкою питання. Взагалі ідея «драми як естетичної категорії» бачиться тим узагальненим, широким і водночас досить визначеним концептом, врахування якого буде плідно позначатися на обговоренні будь-якої з дотичних до теорії драм проблем.

Становлення і розвиток теорії драми в українській літературно-естетичній думці впродовж ХІХ-початку ХХ ст. відбувалися в істотно відмінних культурно- історичних контекстах. У різні періоди цього понадстолітнього відрізку часу спостерігаються неоднакові співвідношення між напрямами і стилями, що надають характерності, літературно-естетичної виразності тому чи тому періоду. Так, співвідношення між романтизмом і реалізмом Д.Чижевський витлумачує як одну з чергових регулярно-маятникових змін першого другим, і це значною мірою (тобто як тенденція) підтверджується об'єктивною картиною літературного процесу. Але надалі, особливо ж - наприкінці ХІХ та на початку ХХ ст., інерція маятникоподібної регулярності втрачає свою моделюючу чинність. У період модернізму різнонапрямкові інтенції художнього мислення - неореалізм і неоромантизм, імпресіонізм і експресіонізм та ін. активізуються практично водночас.

Дослідники української літератури цього періоду, зокрема драматургії і театру, вже звернули увагу на вказану особливість, щоправда, переважно на матеріалі поезії та прози. Але аналогічні явища спостерігаються і в драматургії. Так, І.Франко в 1890-тих роках, активно працюючи для театру, пише такі твори, як «Украдене щастя» (1891-1893) і «Сон князя Святослава»(1894). Створені без особливого розриву в часі, вони є відчутно різнотипними з погляду поетики:перша з них - соціально-психологічна, по-реалістичному дослідницька драма з трагічною розв'язкою, друга - виразно романтизована історико- героїчна драма з казково-поетичними ореолами й політико-публіцистичними алюзіями.

Вдавшись до сучасної термінології, зауважимо, що поетика першого з цих творів розкриває релятивні співвідношення між дійовими особами, а другого - тотальні опозиції, протистояння певних політичних сил. Якщо ж взяти до уваги той факт, що в добу модернізму активізувалися зацікавлення психологічними основами, «секретами поетичної творчості» (І.Франко), то в коло питань увійдуть і ті, що стосуються типології авторської свідомості драматургів. А беручи ширше, то й питання про надчасові типологічні лінії: якою мірою в літературно-естетичній думці відбивалась ідея спадкоємності між, скажімо, «старими» й «новими» (кажучи словами Лесі Українки) романтиками, а за необхідністю узгодженого розгляду й суміжного ряду - то й між старими й новими реалістами в драматургії.

На наш погляд, теоретичні побудови типу класицизму і соціалістичного реалізму підлягають критичній оцінці, оскільки на них позначалися політико - ідеологічні впливи абсолютизму і тоталітаризму відповідно. Крім того, класицизм, первні якого аспекти якого з конкретно-історичних причин зберегли свою чинність в українській літературі початку ХІХ ст., основою і здобутками своїми перебуває в тій добі, яка передувала становленню нової української літератури, а тим більше її теорії. Нормативізм і раціоналізм класицизму сформулював певні зручні для репродукції приписи митцям, включаючи й драматургів. Але ці приписи не були заснованими на природі творчого мислення, а тому не можуть вважатися за системний здобуток з теоретичною повноцінністю, який би відобразив бодай один із типів творчості, як це спостерігається в осмисленні романтизму і реалізму.

Відлік типологічно виразних, розвинутих систем поетики, на нашу думку, правомірно вести не від першопочатку оновлення української літератури, що припадає хронологічно вже на кінець XVIII ст., а відтоді, коли перша з таких систем, а саме романтизм, увиразнилася практично і теоретично. Ці міркування здобувають своє підтвердження й картиною становлення теорії драми в українській літературно-естетичній думці раннього періоду її історії.

Сучасна літературно-естетична думка в питанні типології творчості все ще вагається між моделями з бінарною (дихотомія) і тернарною основою. Це вагання відбилося й у підручнику А.Ткаченка «Мистецтво слова. Вступ до літературознавства», зокрема - в розділі «Літературний процес» [ ]. На наш погляд, теоретичні побудови типу класицизму і соціалістичного реалізму підлягають критичній оцінці, оскільки на них позначалися політико-ідеологічні впливи абсолютизму і тоталітаризму відповідно. Крім того, класицизм, певні аспекти якого з конкретно-історичних причин зберегли свою чинність і в українській літературі початку ХІХ ст., а отже підлягають врахуванню в нашій праці, основою і вищими здобутками своїми перебуває в тій добі, яка передувала становленню нової української літератури, а тим більше - її теорії. Нормативізм і раціоналізм класицизму сформулював певні зручні для репродукції приписи митцям, включаючи й драматургів. Але ці приписи не були заснованими на природі творчого мислення, а тому не можуть вважатися за системний здобуток з теоретичною повноцінністю, який би відобразив бодай один із типів творчості, як це спостерігається в осмисленні романтизму й реалізму.

Відлік типологічно виразних, розвинутих систем поетики, на нашу думку, правомірно вести не від першопочатку оновлення української літератури, що припадає хронологічно вже на кінець ХVIII ст., а відтоді, коли перша з таких систем, а саме - романтизм, увиразнилася практично і теоретично. Ці міркування здобувають своє підтвердження й картиною становлення теорії драми в українській літературно-естетичній думці в ранній період її історії.

Список використаних джерел:

[1] Аристотель и античная литература (1978). с .51. Москва:Наука.

[2] Там само. с.115.

[3] Гегель, Г. Эстетика в 4-х т. Т.3. (1971) с.537. Москва: Искусство.

[4] Там само. с.538

[5] Там само. с.539

[6] Там само. с.428

[7] Там само. с.540

[8] Там само. с.539

[9] Там само. с.441

[10] Поспелов,Г.Н.(1972). Проблемы исторического развития литературы с.75,90. Москва: Просвещения.

[11] Кодак, М.П. (1988) Поетика як система. Київ:Дніпро.

[12] Ткаченко, А.О. Мистецтво слова (Вступ до літературознавства): Підруч. для студ. вищ. навч. закл. з гуманіт. спец. філологія, журналістика, літературна творчість (2003) с.412-435. Київ:ВПЦ «Київський університет».

Размещено на Allbest.ru