Постколоніальні підходи до теорії травми в сучасному літературознавстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Постколоніальні підходи до теорії травми в сучасному літературознавстві

Данилюк Марина Богданівна

магістранта кафедри англійської філології

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, Україна

Науковий керівник: Бігун Ольга Альбертівна

д-р.філол.наук, професор, завідувач кафедри французької філології Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, Україна

Анотація

У статті розглядаються історіологічні та міждисциплінарні ракурси теорії травми. Увагу зосереджено на дослідженні природи травми, її трансляції та репрезентації у літературі. Простежено шлях формування концепцій основних шкіл та методик теорії травми. Виокремлено західну теорію травми, засновану на психоаналізі Зигмунда Фройда та постколоніальну теорія травми. Сьогодні в постколоніальних дослідженнях травма визнається дуже складним явищем. Травма не тільки розуміється як гостра, індивідуальна, але також як колективна і хронічна. Травма може послабити окремі осіби і спільноти, але вона також може призвести до посилення почуття ідентичності та відновлення соціальної згуртованості. Постколоніальні літературні дослідження відображають і реконструюють складність травми в її специфічних культурних, політичних та історичних контекстах.

Ключові слова: травма, теорія травми, рання теорія травми, фройдистський психоаналіз, літературна критика, постколоніальна травма, літературна репрезентація травми.

Постановка проблеми

Наратив травми, базований на особистісних реакціях усвідомлення наслідків воєн, колонізації, насилля, бідності на психіку індивіда, часто представляє у творах письменників, які безпосередньо пережили ці події. Тут переважно репрезентується не тільки джерело індивідуальних страждань, але й нищівний результат травматичної події, що спричинив переміни у житті окремих особистостей та загалом призвів до зміни буття людей із їхнього найближчого оточення. Питання переміни суспільної моралі внаслідок осмислення історичних, соціальних, культурних, расових катаклізмів викликає велику цікавість серед науковців різних галузей знань. Розуміння травми як існуючого складового історії та культури зосереджує увагу у дослідженні природи травми, її трансляцію та репрезентацію, зокрема у літературі. Актуальність теми дослідження зумовлена тим, що в основному International scientific journal «Grail of Science» | № 26 (April, 2023) наукові пошуки щодо теорії травми та її репрезентації базувалися на західних концепціях теорії травми, які за основу брали доволі короткі періоди часу, у порівнянні із «тривалою» травмою, якої зазнали колонізовані народи.Це зумовлює необхідність теоретико-методологічних досліджень теорії травми, які б вивчали травматичний досвід колонізованих народностей, відображений у творах літератури.

Аналіз останніх досліджень та публікацій

теорія травми літературознавство

Вивчення травми в літературознавстві на сьогодні має широке поле досліджень як в українській (Л. Варчук, В. Василенко, О. Василюк, О. Кот, О. Пухонська, О. Шостак та ін.), так в західній науці (Д. Лакапра, К. Карут, Д. Лауб, Ш. Фелман). Однак сучасний стан наукових досліджень відзначається їх концентрацією на загальних питаннях щодо теорії травми, яка базувалася на теорії психоаналізу З. Фройда. Вивченню теорії постколоніальної травми присвятили свої праці Ірен Віссер, Стеф Крепс, Майкл Ротберг та інші. Вони базувалися на процесі відходу від європоцентричних тенденцій теорії, від її орієнтації на фройдистський психоаналіз і від її акценту на меланхолії, а також руху до розширення теоретичного поля та до більшої відкритості культурно-специфічних способів звернення до травми та подолання її. Проте концепції цих науковців не знайшли свого прикладного вжитку в літературознавстві. Тому постколоніальний підхід у вивченні травматичного досвіду колонізованих народів є надзвичайно актуальним у літературі, присвяченій колоніальним процесам в історії людства.

Мета статті. Метою нашої статті є аналіз основних тенденцій сучасного літературознавства у царині теорії травми. Через вивчення поняття «травма», що продукує окреслення різноманітних концепцій теорії травми, досліджено репрезентацію травми колонізованих народностей, що стала художнім матеріалом для творів літератури.

Виклад основного матеріалу

Об'єктом дослідження науковцями широкого кола галузевих наук є поняття травми. Першоджерела вивчення травми спирались на її розуміння як тілесне пошкодження, адже з грецької термін «травма» означає рана [1, с. 117; 2, с. 30]. Подальше використання терміну зустрічаємо в медичній та психіатричній літературі. Усебічне зацікавлення даного поняття сприяло зародженню розділу знань - студії травми «TraumaStudies»[3, с. 44]. Завдячуючи вивченню ученими різних галузей наук, з часом категорія травми вийшла за існуючі межі медицини та пов'язаними із нею психології, психіатрії та пост психоаналізу.

Широкої зацікавленості посідає питання зміни суспільної моралі внаслідок осмислення історичних, соціальних, культурних, расових катаклізмів [2, с. 29]. Розуміння травми як існуючого складового історії та культури зосереджує увагу на природі травми, її трансляцію та репрезентацію, зокрема у літературі.

Серед літературознавців розвиток досліджень у сфері природи травми відбувся наприкінці ХХ - на початку ХХІ століть та став одним із центральних об'єктів вивчення. Теоретичне розуміння травми засноване на концепціях кількох психологічних шкіл та методик. Фундаментальними вважають деконструктивну герменевтику Жака Дерріди та теорію психоаналізу Зигмунда Фройда [4, с. 5-6]. Сенс будь-якого тексту, згідно деконструкції Жака Дерріди,

Міжнародний науковий журнал «Грааль науки» | № 26 (квітень, 2023) жоден автор не може контролювати повністю. Традиційна риторика ставить «я» автора як агента, що контролює текст та авдиторію. Жак Дерріда забирає «я» зі шляху тексту, звільняє місце для «іншого голосу», що не відображає нарцистичного голосу самого автора [5]. У літературознавчих і культурологічних наукових пошуках виділяють такі концепції травми, як психологічна, заснована на концепціях (результатах психоаналітичних спостережень) Зигмунда Фройда, та культурна, заснована на результатах соціокультурного аналізу сучасних суспільств і спільнот [1, с. 109]. Розуміння культурної травми принципово відрізняється від традиційного уявлення про травму як фізичного ушкодження. Адже, у випадку переживання культурної травми мова ведеться не про психоемоційну, а про дискурсивну реакцію - відповідь на розрив соціальної, культурної тканин, неоднорідні психосоціальний феномен і культурне явище, коли ідентичність спільноти, що пережила геноцид, війну, революцію, окупацію чи економічну кризу зазнає непоправної кризи, а сама спільнота відчуває потребу в оновленні наративу про себе [1, с. 109-11 0]. Травма та травматичний досвід є основним акцентом, який репрезентується в творах літератури. Під терміном «репрезентація» вбачаємо знакову функцію травми, яка виходить за межі її прямої і логічної конотації.

Кеті Карут та її однодумці (Шошана Фелман, Дорі Лауб і Домінік Ла Капра) поклали початок у розумінні культурної та істоичної травм, що було поштовхом для вчених заявляти про травму, як про подію суспільного та культурного значень [6, с. 226]. Науковці розуміють травму як беззаперечний елемент історії та культури, а тому зосереджуються на питаннях про трансформацію травми та способи її репрезентації, зокрема через літературу.

Проблематика дослідження, осмислення та репрезентації історичного, соціального та культурного досвідів в літературі невіддільна від поняття свідка/свідчення та є концептуальними для досліджень травми. Основними способами реагування особи на тяжкі переживання, згідно напрацювань Зигмунда Фройда та його послідовників, вважали скорботу й меланхолію.

Одним із бар'єрів забуття болісних спогадів Зигмунд Фройд вбачав у «примусовому повторенні». Згідно концепції вченого травмований не сприймає спогад як минуле, а постійно переживає його, наче повторює травму [4, с. 5-6]. Прибічниця поглядів на травму Зигмунда Фройда Кеті Карут зауважує, що робота «Людина на ім'я Мойсей і монотеїстична релігія» (1939) була для науковця намаганням до ідентифікації себе в ролі марґінала, людини, позбавленої прав і громадянства через свою національну приналежність [7, с. 17]. Український науковець В. Василенко вважає таке зауваження небезпідставне, адже, в передмові до книги, Зигмунд Фройд пише, що робота над вищезазначеною працею припинялася двічі: через вторгнення німецької армії в Австрію, пізніше через приєднання Австрії до нацистської Німеччини, що змусило ученого емігрувати до Англії [8, с. 15]. Саме травматичний досвід минулого, вважає Кеті Карут, став причиною-наслідком зазначеної вище праці Зигмунда Фройда.

Підсумок вразливості людини є основним поштовхом виникнення праць, які сучасні науковці намагаються дослідити крізь теорію травми. Людська слабкість і дослідження тривалих соціальних наслідків травми сходяться в одному причинно-наслідковому зв'язку, оскільки, починаючи з проблеми вразливості людини, як природної риси всіх людей, науковці прагнуть у різний спосіб інтерпретувати травматичний досвід, відображений в художньої літератури, кінорежисерів, фотографів.

Дещо ширше розглядають травму науковці, прихильники деколонізованої теорії травми. Дослідники ведуть мову про зближення теорії травми із постколоніальним літературознавством [9, с. 251; 10]. Одним із дослідників є бельгійський науковець професор Стеф Крепс. Вчений розуміє дослідження постколоніальної природи як значний внеском у сферу досліджень травми, оскільки тут представлено історично розрізнені, самоїзоляційні сферами теорії травми та постколоніальні дослідження. Північноамериканські та західноєвропейські науковці, що досліджують травму (Кеті Карут, Шошана Фелман, Дорі Лауб і Домінік Ла Капра та інші) розробили концепції початкового розуміння травми та подальшого інституціоналізаційного дослідження останньої. Зокрема, Стеф Крепс зазначає, що фундаментом їхніх досліджень була історія європейського Голокосту. Науковець вказує на прогалину у вивченні даного питання, оскільки, наголошує, історичні моменти та форми травми, такі як індивідуальна та колективна травма, спричинена історією європейської колонізації в усьому світі або недостатньо теоретизували, або були відсутні взагалі [10]. Нідерландська дослідниця Ірен Віссер підтримує такі твердження та зазначає, що дослідники теорії травми також вбачають багато перешкод до зближення теорії травми та постколоніального літературознавства. Основою таких стверджень стала стаття Герта Бюленса та Стефа Крепса. Так Майкл Ротберг ставить під сумнів те, чи теорія травми в її нинішній концепції надає найкращу основу для роздумів про спадщину насильства в колонізованому/постколоніальному світі [9, с. 251]. отже , що дослідження травми на рубежі тисячоліть залишаються застряглими в євро - американських концептуальних та історичних рамках і шукаючи шляхи вперед доведеться відмовитися від оригінальних формулювань теорії літературної травми та розробити інструменти, необхідні одночасно для виконання інтелектуального, етичного та політичного завдання протистояти триваючим формам расового та колоніального насильства.

Майкл Ротберг у статті «DecolonizingTraumaStudies: AResponse» (2008 року) наголошує, що переосмислюючи дослідження травми необхідно бути обачними, щоб не наробити помилок попередників у відтворенні термінів і меж, які необхідно виключити [6, с. 227]. Цей підхід отримав назву «деколоніальні дослідження травми». Зараз тривають дискусії щодо підходів у дослідженнях травми та постколоніальної травми сучасності. Так, у статті «Situating Postcolonial Trauma Studies» (2014 року), Норман Сааді Нікро [11, с. 11] піднімає питання складності взаємозв'язку між дослідженнями травми, зосередженими на Голокості, і сучасними дослідженнями постколоніальної травми. Ірен Віссер підтримує цю думку, вважаючи, що міркування Майкла Ротберга є чітким початком поточної дискусії про деколонізацію теорії травми для постколоніальних культурних і літературних досліджень [9, с. 251].

Відкриваючи шлях у розвитку деколонізованої теорії травми науковці акцентують увагу на європоцентричній основі теорії травми, яку спочатку концептуалізували Кеті Карут та послідовники, зазначаючи, що така теорія була непридатною для постколоніальної теорії та вимагала іншого скерування, оскільки на тепер теорія травми залишається прив'язаною до вузьких європоцентричних рамок, що спотворює історію, яку вона розглядає (наприклад, Голокост), і загрожує втратити європоцентризм, який за цим лежить [9, с. 251-252; 11, с. 12]. Частиною європоцентризму оригінальної теорії є її виняткова зосередженість на тій моделі травми, яка не враховує тривалі процеси травми колоніалізму. На відміну від постколоніальних досліджень травми, наприклад, дослідження травми Голокосту пов'язані чітко визначеним періодом історії та виразним історичним відчуттям жертв, злочинців і відповідальності. Теорія ранньої травми, зазначають послідовники деколонізованої теорії травми, припускає «завершене минуле окремої події, тоді як колоніальні та постколоніальні травми зберігаються в сьогоденні» [9, с. 251; 6, с. 228].

Розмірковуючи над причинами інтересу до вивчення та розвитку різноманітних шкіл чи студій теорії травми, вважаємо, що першопричину треба шукати у безпрецедентних кривавих трагедіях століть, які скеровують задуматись людству над незчисленними жертвами та свідками, історії яких мають бути відомі та піддаватись дослідженням. Не дивно, що увага сучасних науковців спрямована на вивчення травми загалом, а також яким чином її репрезентовано. Важливо, що розгляд травматичних історій людства має тяглу історію і не потрібно вивищувати чи сперечатись за першість, а швидше співіснувати, оскільки колективні травматичні спогади мають глибокий резонанс. Необхідно переосмислити травму як колективну, просторову та матеріальну замість індивідуальної, часової та лінгвістичної [9, с. 253].

Сучасне теоретизування травми в літературознавстві значною мірою завдячує висновкам постколоніальної науки. Трансформація теорії травми включала відхід від фрейдистського психоаналізу та деконструкції, які були основоположними елементами класичної теорії травми [12, с. 124]. Зараз основою культури травми є домінування західної діагностичної моделі, яка визначає травму як індивідуальну. Теорія ранньої травми, розглядала літературу як «закриту психоаналітична систему» та була наповнена «суперечливими теоріями і суперечливими дебатами», натомість досліджування неєвропейської літератури зіграло значний вплив у створенні «погляду на травму як на багаторазову фігуру з різноманітними представленнями в літературі та культурі» [12, с. 125]. Отже, рання теорія травми була занадто вузькою європоцентричною моделлю, згодом набула розширення за рахунок неєвропейського розуміння травми.

Рання теорія травми все більше піддавалася сумніву вченими дослідниками неєвропейської літератури, і в результаті її акцент на меланхолії був неминучою завершальною стадією відхилення цієї теорії. Зокрема Ірен Віссер щодо книги С'юзен Наджіти «Деколонізація культур у Тихому океані»

(Susan Najita's book Decolonizing Culturesin the Pacific (2006)) наводить цікавий приклад цього. Наджіта описує травматичні історії регіону імперії та постколоніалізму та вказує на вагомі аргументи в користь теорії травми, яка проходить далі через класичну західну модель та підкреслює важливість культури корінного населенняв процесах примирення з травматизацією.

Результат колонізуючої травми, як це відображено в літературі Океанії, не підлягає визначеннюяк меланхолія чи траур, але як спосіб «уявити майбутнє шляхом вигнання минулого» [12, с. 132-133].

Проти домінування західної традиційної концепції в літературознавстві також висловлюються науковці, що досліджують тексти корінних американців. їхній внесок у постколоніальну теорію є значним і зосередженим на проблемах корінних американців в обговоренні землі, ідентичності, а дискурс відкриття пропонує значний потенціал для розробки теорії травми, як і їхня робота щодо довгострокового дискурсу.

Серед сучасних літературознавців, питання етнічної культури та національної ідентичності корінних американців, привертає все більшої уваги, а поняття націоналізму розглядається в площині «літературного націоналізму американських індіанців». Актуальність питань національної ідентичності зумовила необхідність дослідження літературних творів корінних жителів Америки, що піднімають питання впливу історичної травми на процес ідентифікації себе та свого народу. Вирішення питання національної ідентичності корінних американців щодо ототожнення себе у світі, необхідно віднаходити в основі їхньої культури та релігії.

Проводячи наукові розвідки теорії травми колонізованих народів Ірен Віссер вивчає праці Джеральда Візенора. Вчена ставиться під сумнів доцільність таких теоретичних підходів, як постструктуралізм і фрейдистський психоаналіз для дослідження історії та літератури індіанців [12, с. 138]. Зокрема, Джеральд Візенор висловлював свою стурбованість тим, що специфічну природу та історію травми корінних американців можна усунути дослідженням травми, які присвоюють та змінюють її, перетворюючи на домінуючий, звичайний дискурс травми. Важливо висвітлити правдиво якими були корінні громади, що зазнавали експлуатації та гноблення, а тому назрілою є потреба у визнанні способів, завдячуючи яким вони вижили, а саме, за допомогою мови і оповіді, як інструментів стійкості та опору. Для того, щоб підкреслити вагомий внесок літератури колонізованих корінних жителів Америки до постколоніальної теорії дослідник пропонує такі терміни, як «виживання» (survivance), «постіндіан» (postindian) і «оповідувати» (storying). Вчений наголошує на необхідності бачачи мовуне тільки як знаряддя колонізації, а й як спосіб опору і звільнення. Термін «виживання» ілюструє відмову від віктимності та меланхолії як визначальних характеристик травми: «Виживання є активним відчуттям присутності над відсутністю, дератизації та забуття; виживання є продовження історій. Історії виживання - це зречення домінування, применшення, нав'язування, нестерпного почуття трагедії та спадку жертви» [12, с. 139 ].

Висновок

Наукові підходи до травми інших теоретиків є потенційно плідними напрямками для майбутнього дослідження травми. Критикизараз пропонують шляхидля подальшого розвитку теорії травми через зосередження на дослідженні мови корінних народів, що зазнали колоніалізму. Все більше увагу науковців привертають неперекладені тексти корінних американців, адже, тексти цих народів, що залишаються й далі недослідженими, можуть багато відкрити про травму в новому контексті та є потенційним оновленням теоретичних підходів до розуміння травми. Вважаємо, що дослідження травмиу творах колонізованих народів сприятиме відкриттю нових методиквивчення та удосконалення всіх попередніх напрацювань у теорії травми.

Список використаних джерел:

[1] Василенко В. Збираючи уламки досвіду: теоретична (ре)концептуалізація травми. Слово і час. № 11.2018. С. 109-122.

[2] Василюк О.П Теоретико-методологічний аналіз поняття «травматична пам'ять» з позиції когнітивного підходу. О.П. Василюк. Вісник Харківського педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. Психологія. Вип..48. 2014. С. 29-36.

[3] Василенко В. Оприявнюючи незриме, проговорюючи навимовне: категорія травми в об'єктиві сучасних досліджень. Слово і час. № 11.2017. С. 43-55.

[4] Василенко В.С. Модифікація травми в українській еміграційній прозі другої половини ХХ століття. автореф. дис. на здобуття наук. ступеня кандидата філол.. наук: 10.01.01. Київ, 2016. 22 с.

[5] Деконструктивістична філософія науки Ж. Дерріда : веб-сайт. URL:

https://stud.com.ua/139825/filosofiya/dekonstruktivistskogo_filosofiya_nauki_derrida

[6] Rothberg Michael. DecolonizingTraumaStudies: A Response. Studies in the Novel. Volume 40. Number 1 & 2. Spring & Summer 2008. pp. 224-234

[7] CaruthC. Unclaimed Experience: Trauma, Narrative and History. Baltimore: Johns Hopkins University Press. 1996. 168 p.

[8] Василенко В.С. Модифікація травми в українській еміграційній прозі другої половини ХХ століття. дис. на здобуття наук. ступеня кандидата філол.. наук: 10.01.01. Київ, 2016. 204 с.

[9] Visser Irene. DecolonizingTraumaTheory: RetrospectandProspects. Humanities. 2015. Pp 250-265

[10] Craps Stef. Postcolonial Witnessing: Trauma Out of Bounds. Palgrave Macmillan. Hardcover. 2013. 184 p. URL: https://hemisphericinstitute.org/en/emisferica-11-1- decolonial-gesture/11 -1 -book-reviews/postcolonial-witnessing-trauma-out-of- bounds.html[11] Norman Saadi Nikro. SituatingPostcolonialTraumaStudies. PostcolonialText 9. 2014. P 1-21

[12] Visser Irene. Traumain Non-Western Contexts. In J. R. Kurtz (Ed.). Trauma and Literature. 1 ed. Cambridge Critical Concepts. Cambridge University Press. 2018. P 124-139

Размещено на Allbest.ru