Категорія інтертекстуальності у сучасній літературознавчій науці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Категорія інтертекстуальності у сучасній літературознавчій науці

Діброва Ольга Віталіївна, кандидат філологічних наук, доцент кафедри початкової освіти, гуманітарних дисциплін та інформатики, Обласний коледж "Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія імені А.С. Макаренка"; Левчун Валерія Ігорівна, здобувач другого (магістерського) рівня вищої освіти за спеціальністю 014.021 Середня освіта (Англійська мова і література), Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка

Анотація

Дослідження містить інформацію про походження, різнобічне трактування, класифікацію інтертекстуальних засобів та функціонування теорії інтертекстуальності на різних герменевтичних рівнях, що становить високий рівень нерозробленості в межах сучасної наукової думки. Також методологічну основу статті становлять принципи наукової об'єктивності, історизму та системного підходу до використаної літератури. Поняття «інтертекстуальність» в сучасному науковому дискурсі має низку потрактувань, які є неоднозначними. Це пояснюється тим, що категорія інтертекстуальності практично використовується в різних галузях лінгвістичного і літературознавчого знання та безпосередньо залежить від того, який смисл у нього вкладають автори визначення.

У статті визначаємо інтертекстуальність як особливу категорію, що вказує на різнобічний зв'язок одного тексту з іншими текстами за змістовими, родово-жанровими, стильовими, структурними, формально-знаковими характеристиками. Враховуючи особливості розвитку літератури постмодернізму, інтертекстуальність залишається однією із засадничих дефініцій, що визначає пріоритетні напрямки розвитку літературознавчої науки. Заглибившись у змістове наповнення поняття, потрактоване різними науковцями, можемо констатувати, що інтертекстуальність - це багатозначне і дискусійне поняття: форма існування літератури, літературний прийом, принцип художнього мислення, категорія аналізу художнього твору, неодмінна властивість тексту створювати рівень імплікації й відсилати читача до вже написаних раніше текстів; поступове становлення теорії інтертекстуальності та її функціонування відбувалося в кілька етапів упродовж ХХ - початку ХХІ століть; одним із головних понять, що визначає основи інтертекстуально зорієнтованих розвідок, є інтертекст, який ми визначаємо як будь-який текст, розглянутий у контекстуальному чи дискурсивному розрізі; інтертекстуальність загалом ґрунтується на комунікативній тріаді «автор - текст - читач».

Ключові слова: інтертекстуальність, теорія інтертекстуальності, міжлітературний діалог, міжтекстові зв'язки.

Abstract

The category of intertextuality in modern literary science

Dibrova Olha Vitalyivna Candidate of philological sciences, associate professor of the department of elementary education, humanitarian disciplines and informatics, Regional College "Kremenchuk Anton Makarenko Humanitarian and Technological Academy”; Levchun Valeriya Ihorivna Graduate of the second (master's) level of higher education in the specialty 014.021 Secondary education (English language and literature), Poltava V.G. Korolenko National Pedagogical University

The study contains information about the origin, versatile interpretation, classification of intertextual means and functioning of the theory of intertextuality at different hermeneutic levels, which constitutes a high level of underdevelopment within the limits of modern scientific thought. Also, the methodological basis of the article is the principles of scientific objectivity, historicism and a systematic approach to the used literature. The concept of "intertextuality" in modern scientific discourse has a number of ambiguous interpretations. This is explained by the fact that the category of intertextuality is practically used in various fields of linguistic and literary knowledge and directly depends on the meaning given to it by the authors of the definition.

In the article, we define intertextuality as a special category that indicates the multifaceted connection of one text with other texts in terms of content, generic-genre, stylistic, structural, formal-symbolic characteristics. Taking into account the peculiarities of the development of postmodern literature, intertextuality remains one of the basic definitions that determines the priority directions of the development of literary science. Having delved into the content of the concept interpreted by various scientists, we can state that intertextuality is a multi-meaningful and debatable concept: the form of the existence of literature, a literary technique, the principle of artistic thinking, the category of analysis of a work of art, the essential property of a text to create a level of implication and refer the reader to already written before texts; the gradual formation of the theory of intertextuality and its functioning took place in several stages during the 20th and early 21st centuries; one of the main concepts defining the foundations of intertextually oriented research is the intertext, which we define as any text considered in a contextual or discursive context; intertextuality is generally based on the communicative triad "author - text- reader".

Keywords: intertextuality, theory of intertextuality, interliterary dialogue, intertextual connections.

Постановка проблеми

У сучасному літературному дискурсі проблема інтертекстуальності є однією з домінантних. Інтерес до неї виникає ще в 60-х роках ХХ століття та значно актуалізувався й сьогодні, стаючи однією з головних методик інтерпретації текстів художніх творів. Різноманітні форми прояву міжтекстової взаємодії класичних творів світової літератури набувають нового значення в поетиці представників різних національних літератур. Актуальність нашого дослідження зумовлена теоретичними проблемами концептуальних підходів до цілісного поняття інтертекстуальності.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

У наукових розвідках із теорії тексту останніх років ХХ ст. терміни «інтертекст», «інтер- текстуальність» разом із дефініцією «діалогічність» були широко розповсюджені в працях постструктуралістів та постмодерністів (Р. Барт, Г. Блум, Ж. Дерріда, Ю. Крістєва, М. Ріффатер, К. Тарановський та інші). Дослідники акцентували увагу на обґрунтуванні літератури, культури, суспільства та людини як певного тексту, який не під силу опанувати будь-кому. Вважалося, що осучаснене прочитання та інтерпретація літературного твору, з'ясування певних сенсів, що лежать в його основі, не може повноцінно відбуватися без урахування феномену інтертекстуальності та орієнтацій на широкий діапазон інших текстів.

Мета статті - визначити і класифікувати види, форми, типи, функції інтертекстуальності.

Виклад основного матеріалу

Інтертекстуальність - одна із домінантних характеристик художньої літератури ХХ - ХХІ століть; найбільш дискусійне поняття у сучасній лінгвістиці, літературознавстві, теорії тексту, дискурсології та семіотиці; одна із глобальних категорій, що характеризує самосвідомість культури ІІ половини ХХ століття; базове поняття постмодерністського розуміння тексту художнього твору.

Однак, і в зарубіжній, і в українській гуманітарній науці певний період не існувало чіткого теоретичного обґрунтування окреслених понять. Зупинимося детально на аналізі змісту ключових дефініцій.

Термін «інтертекстуальність» було апробовано в науковий обіг у 1967 році французькою дослідницею Юлією Крістєвою у статтях «Слово, діалог і роман», «Закритий текст», що пізніше стали основою її концептуальної праці «Семіотика: дослідження по семааналізу».

Розкриття проблеми інтертекстуальності набуває ваги з початком концепції діалогізму творчого процесу і літератури в цілому, що була науково обґрунтована видатним філологом ХХ століття М. Бахтіним. Його науковий підхід до діалогічності гуманітарного пізнання мав важливе значення для розвитку гуманітарної науки. Учений виокремлював важливий аспект діалогічності - культурно-історичний, пояснюючи його як певне занурення тих, хто спілкується, і тексту в культурний або науковий код, що простежується в діахронії.

У ранніх працях теоретик почав використовувати словосполучення «чуже слово», яке тлумачив, як будь-яке і будь-кого, лише не його власне, і надавав йому універсального значення. Він говорив: «Немає ні першого, ні останнього слова і немає межі діалогічному контексту (він сягає в безмежність минулого і в безмежне майбутнє). Слово (взагалі будь-який знак) - міжіндивідуальне».

М. Бахтін першим висунув теорію міжтекстової полівалентності. Її підтримали структуралісти та постструктуралісти в межах екстралінгвістичних підходів до трактування й аналізу текстів.

Інший учений-теоретик Ю. Лотман, звертаючи увагу на текст, заперечував його окремішнє існування, переконував, що «один текст обов'язково потребує іншого тексту» і має бут залученим до культурного простору. Якщо текст виокремити з будь-якого контексту, то це призведе до знищення його природи: «Текст як генератор смислу, мисляча структура, яка, для того, щоб почати працювати, потребує співрозмовника. У цьому виявляється глибоко діалогічна природа свідомості в цілому. Щоб працювати, свідомість потребує свідомості, текст - тексту, культура - культури» [5, с. 348].

Концепцію діалогізму М. Бахтіна продовжила Ю. Крістєва, яка наголошувала на тому, що текст не має окреслених кордонів, а є поєднанням фрагментів, продуктом суспільства чи суспільної історії. Прагнучи окреслити межі будь-якого тексту науковець ставить його на перетин двох площин, де горизонтальна - це взаємодія суб'єкта листування й адресата, а вертикальна - слово у взаємозв'язку з культурним оточенням, у тому числі з іншими текстами. Вона говорила, що «...кожний текст побудовано як мозаїку цитувань, кожний текст - це пристосування до інших текстів, їх трансформація. Замість поняття «інтерсуб'єктивності» з'являється поняття «інтертекстуальність», і поетична мова прочитується як подвійна». Такий підхід значно збільшує межі тексту і вказує на безкінечну кількість зв'язків із іншими текстами як в ретроспективному напрямку, так і в проспективному.

У своїх ранніх працях науковець, обґрунтовуючи альтернативне розуміння тексту як матеріального продукту, наголошувала, що інтертекстуальність не зводиться лише до цілеспрямованого цитування, а сприяє перехрещенню великої кількості різноманітних дискурсів (літературних, наукових, побутових, релігійних тощо). Отже, Ю. Крістєва у низці теоретичних розвідок переконувала, що будь-який текст завжди є складовою частиною об'ємного культурного тексту.

Французький науковець-теоретик Р. Барт розвивав створене його ученицею поняття і обґрунтовував у низці праць: «S/Z», «Від твору до тексту», «Текст», «Задоволення від тексту». Він чітко розмежував поняття «текст» та «твір», оскільки твір - статичний і обмежений, а текст - динамічний, він постійно розширюється і нависає над кожним твором, неминуче «кидаючи на нього тінь».

Науковець доводив, що текст є багатозначним сплетінням різноманітних культурних кодів. На його думку, «текст має не просто кілька значень, але те, що у ньому здійснюється властива йому множинність сенсу - множинність така, що не підлягає усуненню, а не та, що є лише припущенням. У тексті немає мирного співіснування сенсів, значень. Текст перетинає їх, рухається крізь них, відтак він не підкоряється навіть плюралістичному тлумаченню, у ньому відбувається вибух, розщеплення усіх сенсів» [1, с. 381 - 382]. Роль цитатного матеріалу, покликань, літературних відгомонів важлива, адже через них відбувається входження в новий текст, створення могутньої стереофонії.

В есе «Задоволення від інтертекста» Р. Барт розкриває питання суб'єктивності під час впізнання інтертекста. У процесі читання в пам'яті людини виникають смислові ланцюжки, що породжуються словами, темами, які містяться в конкретному творі. Реципієнт упізнає знайомі уривки, деталі. Теоретик демонструє власний досвід і враження, наводячи як приклад уривок із романів М. Пруста, в яких він помітив алюзію на твори Ф. Стендаля. Таким чином прозовий твір французького реаліста слугував для нього своєрідною висхідною точкою, що відкривала йому інші тексти.

М. Ріффатер розглядав інтертекстуальність виключно з точки зору взаємодії читача з текстом, даючи наступне визначення дефініції: «це сприйняття читачем зв'язків між даним твором та іншими - попередніми або наступними творами» [4]. Більше того, французький теоретик стверджував, що інтертекст не обмежений хронологічно, так як хронологія читання середньо статичного реципієнта не співпадає з історичним процесом створення того чи іншого літературного шедевру. Тому твір, написаний раніше, може відсилати читача до твору, що створений значно пізніше, всупереч законам діахронії. Науковець розмежував інтертекстуальність на «факультативну» і «необхідну», тобто ту, яку читач не може пропустити, оскільки вона виділена типографічно марками, або закцентована самим письменником. Таким типовим прикладом є цитата, а до «факультативних» інтертекстуальних фігур можна віднести алюзію.

На думку М. Грессе, інтертекстуальність є складовою частиною культури взагалі і невід'ємною ознакою літературної діяльності зокрема. Будь-яка цитата та цитування, що є завжди неминучим явищем незалежно від волі та бажання письменника, обов'язково вводить у сферу того культурного контексту, огортає його тією «сіткою» культури, втікати від якої ніхто не може [4].

Дослідник І. Арнольд розглядає інтертекстуальність як діалог між літературними текстами, хоча допускає і більш широке розуміння - розмежовує мовну і текстову інтертекстуальність, виділяє мозаїчність тексту.

Узагальнивши погляди учених, можемо констатувати, що інтертекстуальність - це творчий продукт, що виникає у процесі читання реципієнтом будь-якого тексту. При цьому сам читач займає активну позицію, коментує, вступає в діалог як з автором, так і з читачем.

Важливу задачу - виявити конкретні форми літературної інтертекстуальності (запозичення і переробка тем і сюжетів, відкрите і приховане цитування, переклад, плагіат, алюзія, парафраза, пародія, інсценування, екранізація, використання епіграфів тощо) - поставили перед собою німецькі дослідники У. Бройх, М. Пфістер і Б. Шульте- Мідделіх у книзі «Інтертекстуальність: форми і функції» (1985). Учених також цікавила проблема функціонального значення інтертекстуальності - з якою метою, для досягнення якого ефекту письменники звертаються до творів своїх сучасників або попередників.

Із початку 2000-х років в українській літературознавчій науці В. Будний, В. Гладишев, Т. Динниченко, М. Ільницький, Н. Корабльова, О. Чирков, М. Шаповал та інші вчені розглядають інтертекстуальність як «смислотворчу й формотворчу складову художнього твору, один із засобів вираження авторської позиції (оскільки автор вступає в діалог із “чужими текстами”) й читацької рецепції, а також конкретно-історичне явище в літературі ХХ століття» [3, с. 34].

Як слушно зазначає В. Просалова, в українському літературознавстві останніх десятиліть «спостерігається відновлення інтересу до авторських інтенцій, посилюється увага до антропоцентрів тексту: автора і читача» [10, с.9]. Відповідно до цього інтертекстуальність у творчості письменника може виконувати низку функцій, серед яких засадничими для розуміння творчого методу митця є комунікативна, інформативна, естетична, структуротвірна, образотворча. Інтертекстуальність як прийом дозволяє майстрові художнього твору вибудувати власний художній світ - оригінальний, неповторний, індивідуальний та встановити генетичні контакти з іншими текстами.

Підтвердженням даної думки є визначення інтертекстуальності, яке окреслює Г. Новікова, говорячи, що це «спосіб породження власного тексту й утвердження своєї творчої індивідуальності через вибудовування складної системи відносин текстами інших авторів, включення в текст інших текстів або їхніх фрагментів, загальне формо- виявлення цих текстів (текстуальне, контекстуальне та метатекстуальне) у вигляді цитат, ремінісценцій, алюзій, запозичень, інтерференцій, пародій тощо, а також зміна суб'єктів мовлення» [7, с. 6].

Означена дефініція вживається не лише як літературознавча категорія, а й як поняття, що визначає світо- та самовідчуття сучасної людини, що отримало назву «постмодерністської чуттєвості», тобто значно розширюються його семантичні варіації.

Інтертекстуальність проявляється в конкретному наслідуванні чужих стильових особливостей, властивостей і норм, причому як окремих письменників, так і митців-представників різних літературних епох, шкіл, напрямів.

Дуже часто інтертекстуальність пов'язують із поняттям «готові тексти» - це тексти, що включені із різноманітних джерел, розпочинаючи з історичних документів і завершуючи афішами та листівками. Такі тексти відіграють важливу роль у літературі постмодернізму, сприяють міжтекстовій взаємодії та міжособистісному спілкуванню авторів-митців.

У зв'язку з цим необхідно звернутися до потрактування поняття «інтертекст», яке, на думку літературознавців, є значно складнішим і дискусійнішим, ніж інтертекстуальність. Без розуміння його значення неможливо в повній мірі осягнути зміст поняття «інтертекстуальність». Ще Ю. Крістева зазначала, що «інтертекст не є цілеспрямованим зібранням цитат, а є певним простором сходження можливості цитації та її виявлення» [6, с. 233].

Ідеї вченої продовжив Р. Барт, стверджуючи, що інтертекст - це «перспектива цитацій, марево, зіткане зі структур; він невідомо звідки навикає і кудись зникле.. .все це уламки чогось, що вже було читано, здійснено, пережито» [6, с. 233].

Із часом у науковому дискурсі з'являється двозначне тлумачення поняття: вузьке й широке. Так вузьке тлумачення подає І. Смирнов, котрий уважає, що інтертекст - це «два або більше художні твори, що об'єднані знаками-показниками інтертекстуального зв'язку» [6, с. 233].

Укладачі лексикону загального та порівняльного літературознавства у широкому значенні окреслюють зміст поняття, наголошуючи на тому, що він пояснює «виявлення різних форм та напрямів письма в одній текстовій площині» [6, с. 233].

В останній час у літературознавчій науці намітилася тенденція до узагальнено-абстактного розуміння терміна як наслідку процесу читання художнього твору, що відображається як результат взаємоспіввіднесень тексту з іншими текстовими виявами.

Інтертекст виконує низку важливих функцій, значення і роль яких змінюється відповідно до різних типів текстів. Зупинимося на характеристиці домінантних функцій.

Отже, можемо сказати, що інтертекст - це фрагмент чужого тексту, введений у новий, конкретно авторський текст.

Таблиця 1 Основні функції інтертексту

Перша спроба класифікувати інтертекстуальні зв'язки належить П. Торопу, який чітко виокремлює прототекст (первинний текст, основа для творення нового тексту) і інтекст (певна частина тексту, що має смисл і визначається подвійним описом).

Представник французького структуралізму Ж. Женетт у книзі «Палімпсест» розробляє більш складну систем понять, вводячи узагальнений термін «транстекстуальність», що вказує на зв'язок одного тексту з іншими. Науковець транстекстуальність детермінує на п'ять типів:

- інтертекстуальність - присутність в одному тексті двох чи більше текстів (цитати, алюзії, самоцитати);

- паратекстуальність - стосунки між текстом і його паратекстом, тобто тим, що його оточує: заголовок, вступ, висновок, присвята, вираження вдячності, ілюстрації, післямова, епіграф, суперобкладинка та ін.;

- метатекстуальність як посилання на власний передтекст;

- гіпотекстуальність - висміювання та пародіювання одним текстом іншого; відношення тексту до більш раннього гіпотексту або жанру, на основі якого цей твір було створено, але трансформовано або перероблено як пародію або продовження;

- архітекстуальність - співвіднесеність тексту з конкретним жанром.

Польський дослідник М. Гловінський, спираючись на наукові категорії Ж. Жанетта, запропонував власну класифікацію, виділивши:

- власне інтертекстуальність, або «текст у тексті». У межах цього поняття він розглядав відносини між «гіпотекстом» і «гіпертекстом».

- метатекстуальність - це коментарі, дотичні до інших текстів;

- архітекстуальність - віднесення тексту до загальних правил побудови твору, переважно генологічного плану [2].

У монографічній розвідці «Інтертекст у світі текстів: Контрапункт інтертекстуальності» вчена Н. Фатєєва значно розширює існуючі в літературознавчій науці класифікації, додаючи більше різновидів взаємодії текстів та описуючи виняткові випадки міжтекстових взаємодій:

- власне інтертекстуальність (текст у тексті): цитати, алюзії;

- паратекстуальність (відношення конкретного тексту до власного заголовка, епіграфа, післяслова): цитати, заголовки, епіграфи;

- гіпертекстуальність - осміювання або пародіювання одним текстом іншого;

- архітекстуальність - жанровий зв'язок текстів;

- поетична парадигма;

- інші випадки інтертекстуальності.

Проблемою типології інтертекстуальності займалася також Н. Пьєге-Гро. Відношення співприсутності декількох текстів і тісні міжконтактні зв'язки, що ґрунтуються на похідності - це ті типи міжтекстових зв'язків, які, на думку вченої, є основоположними в літературознавчій науці. Відповідно вона відносить до:

- типу відношення присутності: цитату, референцію, плагіат, алюзію;

- типу відношення деривації: пародія, бурлескна травестія, стилізація.

Сучасне літературознавство розмежовує такі види інтертекстуальності:

- генетична, що виокремлює лише ті прототексти та архітексти, що безпосередньо брали участь у процесі виникнення конкретного літературного твору;

- іманентна, що визначена чи навіяна конкретним літературним твором;

- інтенціональна - заздалегідь спланована автором і введена в художню тканину твору;

- рецепціональна - та, що може бути виявлена емпірично різними реципієнтами.

Звернемося до характеристики видів і форм інтертекстуальності.

Цитата. Таке трактування є вузьким, тому в магістерському дослідженні ми будемо трактувати її як один із найбільш значущих видів зв'язку між текстовими творами. Вона виступає експліцитним способом міжтекстового запозичення, тобто дає можливість спостерігати процес включення одного тексту в інший. Апелюємо до влучного наукового визначення цитати, поданого Р. Бартом. Він зазначав, що цитата - це «будь-яке запозичення будь-якої частини тексту-донора екстом-реципієнтом» [1].

Існує декілька класифікацій цитат. Наприклад, О. Михайлова, розглядаючи види міжтекстових зв'язків з точки зору їх походження, виокремлює вторинні та первинні цитати. Первинні цитати - це пряме запозичення із першоджерела. Такий вид цитування найчастіше зустрічається в наукових текстах.

Вторинні цитати використовують тоді, коли першоджерело через низку причин є недоступним або маловідомим авторові. Відповідно, він звертається до проміжного тексту, в якому є фрагмент, що потрібно процитувати.

Також відомою є класифікація В. Чернявської, яка основним критерієм поділу обирає функції, що виконують цитати в тексті. Відповідно до цього науковець виділяє:

- цитату-аргумент. Вона використовується з метою надати тому чи іншому висловлюванню більшу переконливість і виконує доказову функцію;

- цитату-приклад - цитата, яка наочно репрезентує фрагмент предтекста в новому текстовому творі. Так, автор може використовувати уривок із чужого тексту, який найбільш вдало ілюструє його точку зору;

- цитату-замінника. Такий вид цитати знаходить застосування тоді, коли автор виражає власну думку словами із чужого тексту.

Таким чином, цитати є одним із найважливіших видів міжтекстового зв'язку.

Посилання - це витримка з тексту або вказівка джерела, паратекстовий тип зв'язку. О. Михайлова виокремлює декілька видів посилань:

- іменовані посилання - це вказівка на ім'я автора тексту джерела. Вони поділяються на авторські (тобто посилання на ім'я одного автора) і множинні посилання (згадування імен декількох авторів).

- титульні посилання слугують для того, щоб з'єднати текст з назвою тексту-джерела.

- адресні посилання надають інформацію (часто не повністю) про вихідні дані прецедентного тексту. Прикладом може бути рік і місце видання.

Непряма мова. Це передача чужого мовлення у формі підрядного речення.

Алюзія - це стилістичний прийом, що характеризується натяком на загальновідомі факти, історичні події, літературні твори і звернений до пам'яті особистості, її життєвого досвіду; це запозичення лише певних елементів тексту-першоджерела. Використовуючи алюзію, автор ніби співставляє власні думки із загальноприйнятими ідеями. Таким чином, указівка на ім'я автора, якому належить те чи інше висловлювання, в новому тексті відсутня.

Центонні тексти - це система алюзій і цитат, яка сприяє утворенню складного інакомовлення, всередині якого семантичні зв'язки визначаються літературними асоціаціями. Одним із різновидів таких центонних текстів є вірші-присвяти, оскільки дуже часто вони мають епіграф, за яким дуже легко визначити адресата присвяти.

Стилізація - імітує стильові особливості першоджерела без обов'язкового відтворення тексту.

Ремінісценції - найбільш уживаний різновид цитування, що передбачає дослівне перенесення конкретних елементів із одного тексту в інший [2].

Висновки

Отже, виходячи з проаналізованого матеріалу, можемо зробити висновок, що поняття «інтертекстуальність» в сучасному науковому дискурсі має низку потрактувань, які є неоднозначними. Це пояснюється тим, що категорія інтертекстуальності практично використовується в різних галузях лінгвістичного і літературознавчого знання та безпосередньо залежить від того, який смисл у нього вкладають автори визначення.

У подальших дослідженні визначаємо інтертекстуальність як особливу категорію, що вказує на різнобічний зв'язок одного тексту з іншими текстами за змістовими, родово-жанровими, стильовими, структурними, формально-знаковими характеристиками.

інтертекстуальність герменевтичний літературний

Література

1. Барт Р. Від твору до тексту. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. Львів : Літопис, 1996. С. 380 - 384.

2. Біловус Л. Теорія інтертекстуальності: становлення понять, тлумачення термінів, систематика. Тернопіль: Видавець Стародубець, 2003. 36 с.

3. Гальчук О.В. «...Не минає міт!»: Античний текст у поетичному просторі українського модернізму 1920-1930-х років: монографія. Чернівці: Книги - ХХІ, 2013. 552 с.

4. Іванишин П. Теорія інтертекстуальності: спроба розрізнення. Філологічні семінари: Парадигма сучасного літературознавства: світовий контекст. Київ, 2013. Вип. 16. С. 46 - 53.

5. Кузьменко Д.Ф. Сучасні підходи до тлумачення поняття «інтертекстуальність». Літературознавчі студії. Київ, 2008. Вип. 21. Ч. 1. С. 347 - 351.

6. Лексикон загального та порівняльного літературознавства. Чернівці: Золоті литаври, 2001. 634 с.

7. Новікова Г. Українська література другої половини ХХ століття в біблійному інтертексті (на матеріалі творчості В. Дрозда, Р. Іваничука, К. Мотрич): автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.01. Харків. 2007. 19 с.

8. Переломова О.С. Інтертекстуальність художнього дискурсу. Вісник. Прикарпатського національного університету. Сер.: Філологія. Мовознавство. Івано-Франківськ, 2009. Вип. 21 - 22. С. 125 - 127.

9. Переломова О.С. Типи взаємодії текстів: види і форми інтертекстуальності. Філологічні науки: зб. наук. праць. Суми, 2008. С. 122 - 120.

10. Просалова В.А., Бердник О.С. Інтертекстуальність художнього тексту: текстотвірний і рецептивний аспекти. Монографія. Донецьк: Норд-Прес, 2010. 152 с.

References

1. Bart R. (1996). Vid tvoru do tekstu. Antolohiia svitovoi literaturno-krytychnoi dumky ХХ st. [From the work to the text. An anthology of world literary and critical thought of the 20th century]. Lviv : Litopys [in Ukrainian].

2. Bilovus L. (2003). Teoriia intertekstualnosti: stanovlenniaponiat, tlumachennia terminiv, systematyka [The theory of intertextuality: formation of concepts, interpretation of terms, systematics]. Ternopil: Vydavets Starodubets [in Ukrainian].

3. Halchuk O. V. (2013). «...Ne mynaie mit!»: Antychnyi tekst u poetychnomu prostori ukrainskoho modernizmu 1920-1930-kh rokiv ["...The myth does not pass away!": Ancient text in the poetic space of Ukrainian modernism of the 1920-1930ss]: monohrafiia. Chernivtsi: Knyhy - ХХІ [in Ukrainian].

4. Ivanyshyn P. (2013). Teoriia intertekstualnosti: sproba rozriznennia. Filolohichni seminary: Paradyhma suchasnoho literaturoznavstva: svitovyi kontekst [The theory of intertextuality: an attempt to distinguish. Philological seminars: Paradigm of modern literary studies: world context]. Kyiv: issue 16. С. 46 - 53 [in Ukrainian].

5. Kuzmenko D. F. (2008). Suchasni pidkhody do tlumachennia poniattia «intertekstual-nist». Literaturoznavchi studii [Modern approaches to the interpretation of the concept of "intertextuality". Literary studies]. (issue. 1), (part 1), (pp. 347- 351). Kyiv: [in Ukrainian].

6. Leksykon zahalnoho ta porivnialnoho literaturoznavstva. ( 2001). Lexicon of general and comparative literature. Chernivtsi: Zoloti lytavry [in Ukrainian].

7. Novikova H. (2007.) Ukrainska literatura druhoi polovyny KhKh stolittia v bibliinomu interteksti (na materiali tvorchosti V. Drozda, R. Ivanychuka, K. Motrych) [Ukrainian literature of the second half of the 20th century in the biblical intertext (based on the works of V. Drozd, R. Ivanichuk, K. Motrych)]: avtoref. dys... kand. filol. nauk: 10.01.01. Kharkiv [in Ukrainian].

8. Perelomova O.S. (2009). Intertekstualnist khudozhnoho dyskursu [Intertextuality of artistic discourse]. Visnyk. Prykarpatskoho natsionalnoho universytetu. Ser.: Filol ohiia. Movoznavstvo. (issue. 21 - 22), (pp. 125 - 127). Ivano-Frankivsk: [in Ukrainian].

9. Perelomova O.S. (2008). Typy vzaiemodii tekstiv: vydy i formy intertekstualnosti [Types of text interaction: types and forms of intertextuality]. Filolohichni nauky: zb. nauk. prats. (pp. 125 - 127).Sumy: [in Ukrainian].

10. Prosalova V.A., Berdnyk O.S. (2010). Intertekstualnist khudozhnoho tekstu: tekstotvirnyi i retseptyvnyi aspekty [Intertextuality of the artistic text: text-creative and receptive aspects]. Monohrafiia. Donetsk: Nord-Pres [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru