Присвячені Петру Могилі різдвяні вірші Лазаря Барановича в парадигмі барокової творчості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського

ПРИСВЯЧЕНІ ПЕТРУ МОГИЛІ РІЗДВЯНІ ВІРШІ ЛАЗАРЯ БАРАНОВИЧА В ПАРАДИГМІ БАРОКОВОЇ ТВОРЧОСТІ

Максимчук Ольга Василівна

кандидат філологічних наук,

науковий співробітник відділу

стародруків та рідкісних видань

м. Київ

Анотація

могила баранович бароковий вірш

Мета статті - проаналізувати рецепцію образу митрополита Петра Могили в різдвяних віршах Лазаря Барановича з поетичної збірки «Apollo chrzescianski» (1670), окреслити жанрово-тематичні особливості віршованого диптиху та часові рамки його створення. У дослідженні використано компаративістичний підхід, що дозволяє розглянути вірші Барановича в контексті інших творів українського Бароко, а також проінтерпретувати композиційну цілісність друкованого слова та гравюри, що його супроводжує, у виданні збірки. Наукова новизна студії полягає в тому, що вона доповнює уявлення про письменницьку діяльність і художні преференції Лазаря Барановича, а також засвідчує, яким чином сприймали постать Петра Могили його молодші сучасники. Досягнуті висновки1 демонструють, що автор, слідуючи традиції публічних привітань визначних осіб зі святами, ще за життя Петра Могили підготував різдвяні вірші, адресовані київському митрополиту. Зокрема, на це вказує спільний заголовок, що об'єднує два віршованих тексти на різдвяну тематику; сам автор називає їх колядою. Подібне визначення віншувань з нагоди Різдва можна побачити у творчості інших українських авторів XVII ст., а також у польському письменстві того часу. Перший вірш Лазаря Барановича зі згаданого диптиха був, очевидно, виголошений від імені друкарів, що характерно для панегіричних текстів лаврського друку, присвячених Петру Могилі. Можливо, і сам Баранович був дотичний до книговидання у Києво-Печерському монастирі. Прикметною особливістю другого вірша з диптиха є його смисловий зв'язок із розміщеною поряд ілюстрацією: на анонімній гравюрі у колі Святої Родини, поруч з маленьким Ісусом зображено фігуру Петра Могили. Митрополит намагається послабити туго зав'язані пелюшки, якими сповито Немовля - цей самий мотив використано і у вірші Барановича, що демонструє характерну для української барокової книги кореляцію тексту і зображення.

Ключові слова: барокові вірші, коляда, Лазар Баранович, Петро Могила, гравюра.

Annotation

Maksymchuk Olha V. - Ph.D. in Philology Sciences, Associate Researcher in the Department of Old-Printed and Rare Books of the V. I. Vernadskyi National Library of Ukraine Kyiv

LAZAR BARANOVYCH'S CHRISTMAS POEMS DEDICATED TO PETRO MOHYLA IN THE PARADIGM OF BAROQUE LITERATURE

This article analyzes reception of the person of the Metropolitan Petro Mohyla in Lazar Baranovych's Christmas poems published in the collection of his Polish language poetry «Apollo chrzescianski» (1670). The aim of the paper is to describe genre and thematic peculiarities of the poetical diptych and to concretize the time of its creation.

The comparative approach applied in this study gives an opportunity to see Baranovych's poems in the context of other Ukrainian Baroque works; moreover, it helps interpret the correlation between the text and the engraving illustrating the second poem of the diptych.

Novelty of the research lies in supplementing the existing knowledge about the writing activity and poetic preferences of Lazar Baranovych.

Conclusions drawn in the paper demonstrates that the author follows the shared tradition of the public greetings of prominent persons or patrons on the occasion of some Christian holyday. Baranovych composed his poems for presenting them personally to Petro Mohyla, the Metropolitan of Kyiv, on Christmas Eve, and they were written long before they were published in 1670 whereas Mohyla died on the 1st of January 1647.

Similarly to other Ukrainian authors of that period, the poet defines his Christmas poems as carols. Polish early modern literature has a tradition of composing such panegyric carols as well.

The significant feature of the second carol is its correlation with the illustration accompanying the poem. The woodcut by an unknown Ukrainian master depicts the typical Christmas scene with the Holy Family and the angels. What is remarkable is that the master portrayed Petro Mohyla leaning over the Baby Jesus and trying to weaken swaddling bands with which the Newborn had been tied up. According to the text of poem, tight swaddling made the Baby Jesus cry, so the Metropolitan decided to comfort him and free from it. The woodcut depicts this scene exactly in a way it is described in the carol. Such semantic parallels between the text and the graphic image is a characteristic trait of the Ukrainian Baroque book.

Key words: Baroque poetry, carol, Lazar Baranovych, Petro Mohyla, engraving

Виклад основного матеріалу

Перша збірка польськомовних віршів Лазаря Барановича з'явилася на світ у 1670 р. у друкарні Києво-Печерської лаври. У науковій бібліографії вона відома під двома назвами - «Apollo chrzescianski opiewa zywoty swi^tych...» та «Zywoty swi^tych ten Apollo pieie...», оскільки це, по суті, той самий твір, надрукований з трьома різними варіантами початкових аркушів, зокрема і титульного Деякі з отриманих висновків було представлено у тезах на тему «Вірші, присвячені Петру Могилі, зі збірки «Apollo chrzescianski.» Лазаря Барановича»; див.: Бібліотека. Наука. Комунікація. Розвиток бібліотечно-інформаційного потенціалу в умовах цифровізації: матеріали міжнародної наукової конференції (Київ, 6-8 жовтня 2020 р.) / НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського [та ін.]. Київ, 2020. С. 288-291. Рудакова Ю. Примірники видань творів Лазаря Барановича латинським шрифтом у фонді Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Рукописна та книжкова спадщина України. 2016. Вип. 20. С. 60-64.. Заголовки двох варіантів видання, що починаються словами «Zywoty swi^tych...», майже однакові (різняться тільки набором тексту заголовку та скороченням &c«t:/&c) Там само. С. 62.. Ще один варіант становлять примірники, текст на титулі яких починається словами «Apollo chrzescianski»: С. Маслов називає їх примірниками групи C, тоді як попередні два варіанти - А і В відповідно Маслов С. Етюди з історії стародруків, I-VIII / Український науково-дослідний інститут книгознавства. Київ: Київ-друк, 1925. С. 11-19.. Визначити, яка версія назви була початковою, наразі досить складно Рудакова Ю. Примірники видань творів Лазаря Барановича. С. 61-62.. Оскільки відмінності складають лише аркуші першого рахунку (ненумеровані), текст на нумерованих сторінках в усіх трьох групах примірників ідентичний. Цю статтю підготовлено на матеріалі примірника «Apollo chrzescianski..,» Baranowicz Lazarz. Apollo chrzescianski opiewa zywoty swi^tych. [Kijow]: Z Typographiey KijowoPieczarskiey, 1670. [8], 404 [i. e. 400], [14] s. Надалі посилання на сторінки з цього джерела подаємо у круглих дужках у тексті статті. У цитатах з польськомовних текстів Барановича дещо модернізуємо правопис, зокрема, додаємо діакритичні знаки. з фондів відділу стародруків та рідкісних видань Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (шифр Р 1748).

«Apollo chrzescianski.» починається віршованим викладом подій із земного життя Христа, Богородиці, біблійних пророків, євангелістів та апостолів; далі вміщено віршовані житія ряду святих - Лазаря з Віфанії (що його Баранович, очевидно, вшановує як свого небесного покровителя), Костянтина та Єлени, Василія Великого, Григорія Богослова, Йоана Золотоустого, Миколая Мирлікійського, Амвросія Медіоланського тощо. Згадано також і давньоруських святих - засновників Києво-Печерської лаври Антонія та Феодосія, князя Володимира, страстотерпців Бориса і Гліба. За словами Дж. Броджі-Беркофф, підібраний Лазарем Барановичем «пантеон святих, що увійшли в «Zywoty swi^tych», привідкриває і панправославні рамки, й побутування специфічного «київського канону» Броджі-Беркофф Дж. Чи існує канон українського літературного бароко? / пер. О. Федорко. Український гуманітарний огляд. Київ: Критика, 2012. Вип. 16-17. С. 31., тому книжка, «позірно адресована всій східнослов'янській ecclesia, насправді була щільно пов'язана з Києво-Печерським монастирем та культурним простором України - як духовним, так і політичним» Там само. С. 32.. Її автор є виразником інтелектуальних ідей києво-чернігівського церковно-культурного кола середини - другої половини XVII ст., сформованого переважно з випускників та викладачів Могилянського колегіуму.

На перших нумерованих сторінках збірки (с. 1-12 II рах.) розміщено кілька віршів різдвяної тематики. Два із них вирізняються від решти різдвяних поезій тим, що були колись піднесені у дар митрополиту Петру Могилі; про це зазначено у спільному заголовку на початку диптиху: «Uciecha z lez placz^cego we zlobie Christusa Pana. Dla swi^t weselszych iasnie przewielebnemu w Bogu swi^tey pami^ci iego mosci oycu Piotrowi Mohile archiepiskopowi metropolicie Kiiowskiemu, Halickiemu, y wszystkiey Rossiey: exarsze swi^tego apostolskiego thronu Konstantinopolskiego. Archimandricie Pieczarskimu, fundatorowi szkol Kiiowskich y Hoyskch. Panu pasterzowi y dobrodzieiowi na[m] welce milosciwiemu, niegdys za kol^d^ przez drukarzow ofiarowana» (с. 7 II рах).

Між віршами диптиха розміщено гравюру на тему Різдва в овальній рамці з рослинними мотивами (с. 8 II рах.).

Тексти зі збірки уже ставали об'єктом наукового зацікавлення дослідників. Приміром, О. Руда запропонувала мотивно-тематологічний аналіз деяких віршів зі згаданої книжки, зокрема і тих, що належать до різдвяного циклу та стосуються постаті київського митрополита Руда О. Образність поезії Лазаря Барановича: художній експеримент як відстоювання свободи творчого пошуку. Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія: Філологія. 2018. Вип. 78. С. 23-28.. Утім, питання про час створення адресованих Петру Могилі різдвяних поезій та їхній вплив на сюжет гравюри, що ілюструє вірші, досі лишилися практично не розглянутими. Викликає інтерес жанрова природа віршів, їхня кореляція з іншими поетичними текстами доби Бароко, наприклад, українськими віршованими панегіриками. Висвітленню цих наразі непроаналізованих питань і присвячено нашу студію.

Показово, що хоча в заголовку різдвяного диптиха про митрополита згадано як про покійного («w Bogu swi^tey pami^ci»), однак текст обох віршів не лишає сумнівів у тому, що вони були створені ще за життя «господарича». Перший вірш, що має окрему назву «Litera zt^d rada, Bog Slowo ze sklada», був зарепрезентований Могилі як словесний подарунок-колядка від друкарів, - очевидно, Києво-Печерської лаври: «Uciecha... niegdys za kol^d^ przez drukarzow ofiarowana» (с. 7 II рах). У другому вірші, що називається «Lub Pan y placze, czlowiek zt^d skacze», окрім безпосереднього звертання до Могили, можна також побачити похвалу митрополитові як турботливому і, безсумнівно, ще живому пастирю: «My twe owieczki, co tez mowic mamy? / Piotra Mohil^ za pasterza znamy; / On ieden wszystkich nas owieczek lubi, A my go wszyscy: niech ze st^d si^ chlubi» (с. 11 II рах.).

Достеменно визначити, коли саме Лазар Баранович склав свої присвячені Петру Могилі вірші, поки що неможливо. Можемо тільки висловити здогад, що, ймовірно, це сталося тоді, коли автор був викладачем київського колегіуму. Майбутній чернігівський архієпископ викладав у колегіумі приблизно у період між 1642 та кінцем 40-х рр. Корзо М. Лазарь (Баранович) [Електронний ресурс]. URL: http://www.pravenc.ru/text/2462531.html. Див.: Матушек О. Проповіді Лазаря Барановича в дискурсі українського Бароко: монографія. Харків: Майдан, 2013. С. 16.. Позаяк Петро Могила помер у ніч на 1 січня 1647 р., то верхня часова межа написання різдвяного диптиха - 1646 р. Якщо ж припустити, що його автор, будучи особливо здібним спудеєм, почав віршувати ще за свого навчання в Києві і йому доручили почесну місію скласти поетичне привітання Петру Могилі, то нижня часова межа створення диптиха може опуститися до 1630-х рр. (як доводить О. Травкіна, Лазар Баранович народився у 1616 р.¹¹, а тому до навчання він міг приступити наприкінці 20-х рр., ще за існування київської братської школи, і продовжив свої студії вже у 30-х рр. XVII ст.).

У першому зі згаданих віршів Барановича мова ведеться від імені друкарів, які виголосили колядку на свято Різдва. Вірш містить кілька семантичних рівнів образу Слова: з одного боку, Христос прославляється як воплочене Слово-Логос, а з другого боку, самі видавці, які працюють зі словами, але звичайними, надрукованими («Dzis si^ Slowo narodzilo, / To drucarni^ pobudzilo. / Ktora si^ bawi slowami, / Slowa oney zabawami»), підносять свою колядку як словесний дарунок («Przymiz winszui^c^ slowa / z swi^t chwalebnych ch^c gotowa») (с. 7 II рах). Уже в цьому тексті зринає згадка про самообмеження, умалення Бога-Слова, яке wszak skrocilo», народившись від земної жінки.

У другому тексті з різдвяного диптиха віршована оповідь розгортається довкола образу маленького Ісуса в яслах. Автор протиставляє слабкість людської природи і всемогутність Бога, який вирішив зійти на землю, зодягнувшись у тіло людини. Про безпомічність Немовлятка Ісуса свідчить його дитячий плач; Лазар Баранович припускає, що Ісус плаче через те, що його надто міцно сповито пелюшками: «Co Bog zawinil? ze lezy zwi^zany, / Ieszcze niewinien a iuz y skarany», - допитується автор (с. 8 II рах). Автор неочікувано витлумачує сльози Ісуса як велику радість для людей, адже плач божественної Дитини - це свідчення того, що у зіпсутий гріхом світ прийшов Спаситель. Такі антиномії (плач, що перетворюється на радість) характерні для барокової естетики парадоксів, виразником якої виступає Лазар Баранович. Навіть Марія в його віршах не поспішає заспокоювати свого Сина: «Przeto y Matka lez mu nie ociera, / Radosc si^ oney y o lzy opiera» (с. 9 II рах). Очевидно, такий гротесковий опис подій у різдвяному хліві суперечить християнській традиції, яка зображувала Марію люблячою та ніжною матір'ю, і мав би викликати ефект очуднення в читачів цих рядків. Зближенням, здавалося б, несумісних понять і уявлень, Баранович увиразнює відтворений у вірші консепт - тобто дотепну, неочікувану метафору - зв'язаної Боголюдини. Практика тугого повивання немовлят була поширена в багатьох країнах домодерної Європи De Mause L. Foundations of psychohistory. С. 41-43. [Електронний ресурс]. URL: https://psychohistory.com/books/foundations-of-psychohistory/chapter-1-the-evolution-of-childhood/, тож підставою для образу знерухомленого пелюшками Дитятка автору слугували справжні побутові реалії тих часів. Несподівано на противагу Марії Лазар Баранович представляє реципієнтам своїх віршів Петра Могилу, який із жалощів починає розв'язувати ремінці, що ними стягнуті пелюшки Ісуса. Автор звертається безпосередньо до митрополита: «Przeoswi^cony pasterzu Mohilo, / Ze zwi^zan Pasterz to tobie nie milo. / Ty od pieluchow pasy odwi^zuiesz, / A iemi swoi^ mantyi^ farbuiesz. Zal ci Pasterza iako pasterzowi, / A on iak Slowo tak do ciebie mowi: / Pietrze lubisz тщ, pas ze owce moie» (с. 11 II рах).

Мотив плачу Дитятка Ісуса, що обертається у радість простим людям, трапляється й у інших текстах української літератури ранньомодерного часу. Приміром, його можна знайти у різдвяній драмі «Комедія на день Рождества Христова» (1702) святителя Димитрія Туптала. У четвертій яві драми пастух Аврам, що прийшов привітати новонародженого Спасителя, промовляє до нього: «И аз ти кланяюся, Боже воплощенный, / Да нас возвеселиши, в плоти умаленный! / Плачеши, зді лежащиі за гріхи Адама; / Обрадуй же плачуща и мене, Аврама!» Рєзанов В. Драма українська. 1. Старовинний театр український / Українська академія наук. Київ: З друкарні Української академії наук. 1927. Вип. 4: Шкільні дійства різдвяного циклу. С. 107.. Подібним чином оспівано маленького Ісуса в одному з ліричних кантів, що, ймовірно, виконувалися між явами «Комического дійствія» Митрофана Довгалевського Див.: там само. С. 71. (1736): «Сей плачет в алчбі, всім брашно давій / В сладост вічну, / А за плач радост тол даровавій / Необичну» Там само. С. 181.. Утім, за походженням цей мотив не питомо український, а мандрівний, оскільки трапляється і в інших європейських літературах, зокрема, польській. Наприклад, у поетичному циклі Станіслава Гроховського «Wirydarz abo Kwiatki rymow duchownych o Dzieci^ciu Panu Jezusie» (1607), що був вільним перекладом першої частини книги Якоба Понтана «Floridorum libri octo» (1595), польський автор, описуючи перші дні Ісуса на землі, згадує про його «placz i narzekanie dzieci^ce»; більше того, він також веде мову про туге пеленання божественного Немовляти - достоту як і у вірші Лазаря Барановича: «Sciska powojnik Rz^dzce niebieskiego, / placze, co cieszy smutnego kazdego» Grochowski S. Wirydarz abo Kwiatki rymow duchownych o Dzieci^ciu Panu Jezusie / wydala Justyna Dqbkowksa. Warszawa: Instytut Badan Literackich, 1997. S. 41.. Одне зі значень слова «powojnik» - пелюшка Slownik polszczyzny XVI wieku / Instytut Badan Literackich PAN. Warszawa, 2001. T. 29: PotylicaPozzon. S. 217. [Електронний ресурс]. URL: https://kpbc.umk.pl/dlibra/publication/18638/edition/34031/ content., а отже, у тексті Гроховського, як і в Лазаря Барановича, також ідеться про плач «стиснутої» ремінцями святої Дитини, що, парадоксальним чином, втішає засмучених людей. Український поет, порівняно з його польським колегою, більш докладно розвинув образ тугих ремінців-сповивачів, проте не залишається сумнівів у тому, що він запозичив і розробив мандрівний різдвяний мотивів, поширений як на українських теренах, так і за їхніми межами.

Впадає в око те, що Лазар Баранович називає свої вірші, присвячені Петру Могилі, колядою. Визначення авторських різдвяних поезій як коляди не поодиноке серед українських текстів XVII ст., які належать до високого «стильового регістру» Бароко. Приміром, до цього поняття апелює Памво Беринда у своїх «На Рождество Господа Бога и Спаса нашего Ісуса Христа віршах» (1616), коли, звертаючись до львівського єпископа Єремії Тиссаровського, просить прийняти їх у подарунок: «Прійми о архієрею великій значный... / За коляду в щодрый день, книжечку тую, / Празника зацного на памятку святую. / Котрая то през діток єст деклямована, / И для утіхи на день тот, з друку выдана» Сычевская, А. И. Памва Берында и его вирши на Рождество Христово и др. дни. Киев: Тип. Т. Г. Мейнандера, 1912. С. 20..

Наведена цитата свідчить, що подібні різдвяні вірші, названі автором колядою, справді публічно виголошувалися (у випадку віршів П. Беринди - львівськими спудеями) перед аудиторією, зокрема, перед особою, якій вони присвячувалися. Такий звичай виголошувати на Різдво, а зарівно і на Великдень, привітальні вірші прийшов в Україну «з заходу разом з учителями, які в Західній Європі здобували освіту» Возняк М. Матеріяли до історії української пісні і вірші: тексти й замітки: [у 3 вип.]. У Львові: Накладом НТШ, 1913. Вип. 1. С. 45. (Українсько-руський архів, т. 9).. Отже, українські авторські коляди, формуючись на «питомому», національному ґрунті, водночас були споріднені з католицькою культурою та вченістю.

У польській літературі того часу так само функціонує жанр віншування-коляди. Прикметно, що у старопольській мові одне зі значень цього слова - подарунок з нагоди Різдва чи Нового року Slownik polszczyzny XVI wieku. / Instytut Badan Literackich PAN. Wroclaw, 1976. T. 10: K-Korzysc. S. 468. [Електронний ресурс]. URL: https://kpbc.umk.pl/dlibra/publication/18619/edition/28122/content., а тому коляда («kol^da zycz^ca») - це ще й своєрідний літературний дар, «твір, що його поет офірує своєму меценату, син-спудей своєму батькові тощо» Kuran M. „Kol^da, Nowe Lato i Szczodry Dzien” - geneza, rozwoj i schylek gatunku w XVII wieku. Acta Universitatis Lodziensis. Folia Litteraria Polonica. 2014. № 3(25). S. 31.. Коляда як словесний подарунок існувала не лише у віршованій, а й у прозовій формі: духівництво виголошувало казання-коляди на свята Обрізання Господнього (Нового року) чи Трьох царів (Богоявлення) Tamze. S. 37.. На українських теренах, напевно, існував звичай презентувати прозові привітання з нагоди Різдва, адресовані високому покровителеві; зокрема, про це свідчать промови київських школярів із пер. пол. XVII ст. (дійшли донині в рукописному вигляді), що були звернені до їхнього ректора та архімандрита Див.: Харлампович К. К истории западнорусского просвещения. Виленская братская школа в первые полвека ее существования (Окончание). Литовские епархиальные ведомости. 1897. № 22. С. 193-195.. Збірник, у якому вміщено ці привітальні промови, зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки ім. В. І. Вернадського, ф. 312, од. зб. П 169(46); опис пам'ятки наведено в праці М. Петрова «Описание рукописных собраний, находящихся в городе Киеве» (вип. 3) Петров М. Описание рукописных собраний, находящихся в городе Киеве. Москва: Университетская типография, 1904. Вып. III. С. 50-53.; дослідницьку увагу різним текстам з цього збірника було приділено у студіях Ю. Олешко Олешко Ю. Староукраїнська проповідь XVII ст. у комунікативно-когнітивному вимірі: дис.... канд. філол. наук: 10.02.01 / Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, Інститут філології. Київ, 2016. С. 102.та М. Корогодіної Корогодина М. Схождение Благодатного огня по рассказам Иерусалимского патриарха Феофана (1620 г.). Древняя Русь. Вопросы медиевистики. 2020. №1(79). С. 160-168..

С. Щеглова, очевидно, маючи на увазі народні форми побутування колядок, зауважує, що на території України діяла церковна заборона на колядування, відголоски якої можна знайти, зокрема, й у писаннях Івана Вишенського; проте з часом православна церква почала поблажливіше ставитися до цього звичаю, надавши йому християнського змісту Щеглова С. Один з київських літератів XVII віку. Науковий збірник за рік 1925: Записки українського наукового товариства в Києві тепер історичної секції Української академії наук. Київ: Державне видавництво України, 1926. Т. XX. C. 87-88.. Відтак українські автори XVII ст. уже самі називають свої віншувальні тексти колядами. Дослідниця наводить як приклад, окрім віршів Памви Беринди, ще й панегіричну поезію Олександра Митури, що має назву «Візерунк цнот... Єлисея Плетенецкого...» (1618). Автор, звертаючись зі славослів'ям до печерського архімандрита, каже, що хоче «працу тую то малую», тобто свої вірші «за коляду ть отдати» Хрестоматія давньої української літератури (доба феодалізму) / упоряд. О. І. Білецький. Київ: «Радянська школа», 1949. С. 142.. Остання віршована частина панегірика Митури навіть озаглавлена як «Коляда»; у ній і справді головною стає тема Господнього Різдва. Певно, саме до цього свята і був підготовлений та виголошений панегірик. С. Щеглова вважає, що Митура міг попередньо ознайомитися з віршами Беринди і саме під їхнім впливом назвати свій твір «колядою», презентованою у дар Єлисею Плетенецькому Щеглова С. Один з київських літератів XVII віку. С. 89..

Отже, «Візерунк цнот.» Олександра Митури демонструє зв'язок між віршами-колядами та панегіричними практиками того часу. Водночас хоча діалог Беринди, який послужив претекстом для твору Митури, не є власне панегіриком, однак присвята визначній особі та звертання до неї робить його дотичним до панегіричного віршування.

Можна зробити висновок, що вірші Лазаря Барановича продовжують традицію привітання видатних українських церковних діячів з нагоди християнського свята, а саме Різдва. Як і Памво Беринда та Олександр Митура, чернігівський архієпископ називає свій твір колядою і представляє його як святковий подарунок. Це вказує на те, що в українській літературі XVII ст., подібно як і в польській, міг функціонувати окремий поетичний жанр різдвяних віршів-коляди, якими віншували покровителів та інших духовних чи світських очільників; частина таких коляд існувала, ймовірно, в усному вигляді, і лише поодинокі взірці дійшли до нас у друкованій формі.

Я. Гординський указує на деякі паралелі між панегіриками та українськими різдвяними віршами, навіть якщо вони і не визначаються їхніми творцями як коляди. Досліджуючи різдвяну декламацію з Дернівського рукопису кін. XVII - поч. XVIII ст., він зауважує, що між нею та українськими панегіричними текстами, зокрема присвяченими Петру Могилі анонімними віршами «Еифюуш веселобрмячаа» (1632), існують деякі тематичні подібності: так, їх споріднює мотив заклику до радості та прощання зі смутком Гординський Я. З української драматичної літератури XVII-XVIII ст.: тексти й замітки. У Львові: З друкарні Наук. т-ва ім. Шевченка, 1930. С. 58. (Пам'ятки української мови і літератури, т. 8).. «Евфонію» було презентовано новообраному митрополиту 5 липня 1633 року, щойно він прибув після свого висвячення до Києва. Прикметно, що цей панегірик, створений у середовищі Києво-Печерського монастиря, представлено від імені «типографов в той же святой чудотворной лаврі Печерской працуючих» Українська поезія. Середина XVII ст. / упорядники В. І. Крекотень, М. М. Сулима ; Академія наук України, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка. Київ: «Наукова думка», 1992. С. 62.. Подібним чином «Имнологіа си єст, піснословіє» - інший панегірик, присвячений Петру Могилі, - була йому «през ділатели в типоґрафіи в даруночку низко принесенаа» на свято Великодня у 1630 р. Студинський К. Три панегірики XVII віку. Записки Наукового товариства імені Шевченка / ред. М. Грушевського. Львів: Накладом Т-ва імені Шевченка, 1896. Т. 12, кн. 4. С. 11 III рах. Отже, «дарителями» панегірика знову виступають ті, хто працював у друкарні Києво-Печерської лаври. Так само і присвячені Петру Могилі різдвяні вірші Лазаря Барановича, як випливає з їхнього заголовка, були митрополиту «niegdys za kol^d^ przez drukarzow» принесені в дар. Очевидно, що саме ті, хто був відповідальний за видання панегіричних чи привітальних текстів, тобто працівники лаврської друкарні, переважно і підносили їх Петру Могилі.

Отже, друкарі виступають у ролі панегіристів, які, користуючись нагодою свята (наприклад, Великодня чи Різдва) або з іншої значної оказії, дарують свій твір шанованій особі. Можливо, дотичним до видавничої справи у лаврі був і Лазар Баранович. Його різдвяний диптих перебуває на стику кількох жанрових парадигм. Тематично ці вірші можна визначити як метафізичну чи духовну поезію, функціонально, уславлюючи митрополита, вони належать до панегіричної традиції, а сам автор називає їх колядою.

Прикметно, що інший панегірик Петру Могилі - «Еихарштцрі^, албо Вдячность...» авторства Софронія Почаського - також поєднав риси панегіричного жанру з релігійними факторами - церковним календарем та біблійним підтекстом.

Схожість між «Євхаристиріоном» і віршами Лазаря Барановича не лише в тому, що і там, і там восхваляється особа Петра Могили. Обидва віршовані тексти були підготовлені для виголошування на великі свята, адже «Євхаристиріон» представлений студентами колегіуму «при вЬншованю свят хвалебных Въскресенш Христова, спасителя міру» Українська поезія. Середина XVII ст. С. 174.. Інша риса, що зближує твори Почаського та Барановича, - їхнє видання супроводжується анонімними гравюрами із зображенням самого «господарича». Дереворит із «Євхаристиріону» більше знаний у науковому дискурсі, ніж ілюстрація до різдвяних віршів Барановича. На гравюрі з «Євхаристиріону» зображено випростану постать Могили (тоді ще тільки лаврського архімандрита) на горі Геліконі, що вважалася оселею муз. В одній із частин панегірика дійсно прославляється київський Гелікон - тобто посталий зусиллями Петра Могили колегіум. Отже, творець гравюри дбав про те, щоб вона відповідала змісту твору. Могила спирається на пасторський посох і тримає в руці миртову галузку, тоді як від нього з гори падають берло, корона і дорогі шати - символи світської влади; ця візуалізована метафора відмови від світської влади на користь вищого, бо духовного стану священства знаходить своє відображення і в рядках панегірика (дескриптивному вірші під гравюрою): «Сцептра тот зоставуєт, шарлат и короны, / Кого Бог взьіваєт до свои обороны.Зверхность, слава, оздоба - то все по[д] ногою, / ВЬра, милость до Бога - то над головою» Там само. С. 176.. Н. Яковенко вважає, що символіка гравюри та вірша означає «пропаговану київськими інтелектуалами ідею зверхності Церкви над справами «сегосвітніми» Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. Київ: Критика, 2002. С. 324..

Зображення Петра Могили з регаліями церковної влади можна побачити і на гравюрі з віршованої збірки Лазаря Барановича. Дереворит розміщено між двома віршами різдвяного диптиха, у верхній половині сторінки, на якій нижче починається текст другого вірша. Можливо, гравюра оформлена згідно із задумом самого Лазаря Барановича: вона, подібно до ілюстрації з «Євхаристиріону», виразно корелює зі змістом твору, а саме: розташованого під нею вірша, додатково розкриваючи його тему. Анонімний гравер відтворив митрополита, який, схилившись над Ісусом, розв'язує шнури, що ними заміцно стягнуто пелюшки Дитини, адже, за словами Барановича, надто туге пеленання змушує Немовля плакати. Композиція деревориту взорована на українську іконографію Різдва: на гравюрі зображено Діву Марію, святого Йосифа, маленького Ісуса в яслах. Утім, усталений сюжет дещо видозмінено: майстер не зобразив ані царів із дарами, ані пастушків, ані худоби у вертепі-хліву. Поряд зі Святою Родиною і Петром Могилою - лише троє ангелів; показово, що майстер розмістив їх на землі, разом із людьми, а не на небесах, як це часто трапляється на українських барокових іконах Див.: Гелитович-Федак М. Різдво Христове в українській іконі. [Електронний ресурс]. URL: https:// risu.ua/rizdvo-hristove-v-ukrajinskiy-ikonicn53584.. Ангели тримають знаки архіпастирського достоїнства (нагрудний хрест на ланцюгу, хрест, посох, омофор). Три ангели мовби заміщають собою трьох волхвів із дарами, простягаючи замість золота, смирни й ладану архієрейські речі, що належать митрополитові, а може, й маленькому Ісусу як найпершому архіпастирю усієї християнської отари.

О. Жмурко, досліджуючи геральдичні гравюри в українських стародруках XVII ст., які походять з території Галичини, зауважує, що хрест, посох, а також митра були тими інсиґніями сану, що зображувалися на гравюрах із гербами вищого духівництва церкви східного обряду Жмурко О. Герби духовних осіб у кириличних стародруках Галичини XVII століття: художні особливості зображення. Вісник Львівської національної академії мистецтв. 2016. Вип. 28. С. 207.. На геральдичній композиції з гербом Петра Могили, вміщеній у львівському виданні «Апостола» (1639 р., друкарня Михайла Сльозки), можна побачити нагрудний хрест, хрест і посох, прив'язані шнурами до «кардинальського» капелюха Там само. С. 213, також іл. 4.. Це ті самі знаки єпископського достоїнства власника герба, що зображені і на гравюрі зі збірки Лазаря Барановича.

Біля Діви Марії розміщено грецькі літери МР 0Y, що, як і на іконах візантійського зразка, означають «Марія Богородиця». У лівій частині гравюри, між двома ангелами, можна побачити латиномовну цитату: «Gloria in excelsis Deo et in terra pax hominibus». Наведена фраза є ангельською піснею, що її співали небесні сили у ніч народження Спасителя: «Слава Богу на висоті, і на землі мир, у людях добра воля!» (Лк. 2:14). Цими словами починається католицький гімн, що виконується під час меси Fortescue A. Gloria in Excelsis Deo. The Catholic Encyclopedia. New York: Robert Appleton Company, 1909. Vol. 6. [Електронний ресурс]. URL: https://www.newadvent.org/cathen/06583a.htm.. Можливо, латинська цитата свідчить про те, що гравер мав за прототип для своєї роботи якісь ілюстрації з католицьких видань.

Петра Могилу зображено в облаченні архієрея: голову прикрашає митра, видно омофор; митрополит побожно схилився над яслами з Немовлям. Серед усіх зображених на гравюрі (Святе Сімейство, ангели), він єдиний не має довкола голови німба - символу святості, однак прямо над ним середній ангел тримає хрест на ланцюгу, що ніби благословляє його на служіння. Фігура митрополита поряд із Ісусом, від якого поширюються сонцеподібні промені, розташована в центрі гравюри. Майстер, що працював над її композицією, напевно прагнув цим показати вагомість постаті Петра Могили, уведеної ним та автором віршів до біблійного хронотопу.

Ім'я гравера не встановлене. Однак привертає увагу те, що схожі рамки для сюжетних дереворитів використовували гравери, які працювали над оформленням видання проповідей Лазаря Барановича «Трубы на дни нарочитыя», яке вийшло у лаврській друкарні у 1674 р. Баранович, Лазар. Трубы на дни нарочитыя. Київ: Друкарня Києво-Печерської лаври, 1674. Арк. 50, арк. 170 зв., арк. 296. Див. також: Украинские книги кирилловской печати XVI-XVIII вв.: каталог изданий, хранящихся в Государственной б-ке СССР им. В. И. Ленина: в 3 вып. / сост. А. А. Гусева и др. Москва: [б. и.]. 1981. Вып. 2, т. 1: Киевские издания 2-й половины XVII в. Илл. 1478, 1492, 1516. Одна з ілюстрацій (присвячена чуду воскресіння Лазаря) підписана монограмою СЯ, що, очевидно вказує на Семена Ялинського. Хто різав непідписані гравюри у збірці казань - невідомо, дослідники називають імена граверів Дамаскина, отця Костянтина й того ж таки Семена Ялинського Украинские книги кирилловской печати. С. 20. Див. також: Попов П. Матеріали до словника українських граверів: додаток 1 / Український науковий ін-т книгознавства. Київ: «Київ-Друк», 1927. С. 16, 22.. Різцю Семена Ялинського належить також дереворит на тему Різдва, вміщений у «Трубах на дни нарочитыя», однак алегоричність зображення сильно відрізняє її від гравюри, що ілюструє різдвяні вірші Барановича. Отже, попри деяку подібність рамки гравюри, вміщеної в книзі «Apollo chrzescianski...», до рамок гравюр із пізнішого лаврського видання проповідей, встановити авторство деревориту, на якому зображено Петра Могилу, наразі неможливо.

Варто зауважити, що Лазар Баранович присвятив Петру Могилі не тільки свій різдвяний диптих-коляду. У наступній його поетичній збірці, що має назву «Lutnia Apollinowa kozdey sprawie gotowa» (1671), серед так званих віршованих «надгробків»-епітафій вміщено шість віршів у пам'ять про покійного митрополита. Разом із ними автор видав «надгробки», присвячені ряду інших своїх сучасників, - особам з царської родини, київському та брацлавському воєводі Адамові Киселю, київським митрополитам Сильвестру Косову, Діонісію Балабану та іншим. Поміж датами їхньої смерті є досить велика часова різниця, однак з тексту віршів випливає, що «надгробки» могли створюватися задовго після смерті згаданих у них небіжчиків: наприклад, епітафія печерському архімандритові Йосипу Тризні починається словами, у яких ідеться про те, що його гербова лілея вже давно зав'яла («Dawno zwi^dniala Trzyznianska lilia» Baranowicz Lazarz. Lutnia Apollinowa kozdey sprawie gotowa. [Kijow]: Drukarnia Pieczerskiej Lawry, 1671. S. 501.). У першій епітафії Петрові Могилі автор говорить про те, що тепер «колись живого» митрополита пригадують тільки по його портретах: «Mobile tylko na obraziech mamy, / By! kiedys w zywych, to przypominamy, / Obrazem tym kto ukontenowany?» Там само. С. 497.. Показово, що Лазар Баранович називає покійного митрополита пастирем, що тепер піклується про своїх овечок, уже будучи на небесах Там само. С. 497-498.. За словами Барановича, церква досі згадує та оплакує свого померлого очільника, - його неможливо забути; другого такого пастиря вона вже не матиме. Очевидно, що Петро Могила користувався серед своїх сучасників настільки значним авторитетом, що навіть після кончини до нього продовжували ставитися як до духовного керманича й опікуна - уже небесного, хоч він і не був на той час визнаний святим: «B^d^c na Niebie postaray si^ o to, / Aby nas ziemnie nie zatarlo bloto, / Upros u Pana by nas owce twoie, / Przyi^l na pasze Pan y zdrowe zdroie» Там само. С. 498..

Хоча небесним покровителем молдавського «господарича» вважався не апостол Петро, а київський митрополит Петро Ратенський, проте у своїх «надгробках» Лазар Баранович порівнює Могилу саме з верховним апостолом, якому Ісус по своєму воскресінні доручив пасти Господнє стадо: «Pietrze lubisz mi^ pas ze owce moie, / Miales do siebie to slyszec we troie. / Iak Pana lubil tak mial rz^dzic trzod^ / Prawie z pastersk^ Mohila urod^» Там само. С. 499-500.. Привертає увагу те, що подібне зіставлення з апостолом Петром та апеляція до євангельського мотиву про трикратне питання Ісуса та наказ пасти Його вівці автор використовує і в другому вірші з різдвяного диптиха («Zal ci Pasterza iako pasterzowi, / A on iak Slowo tak do ciebie mowi: / Pietrze lubisz mi^, pas ze owce moie» - с. 11 II рах.). Очевидно, це порівняння було для Барановича особливо помічним, адже він хотів представити Петра Могилу як архіпастиря, якого сам Господь настановив піклуватися про вірних. Автор підкреслює прихильність Христа до митрополита та велику любов Петра Могили до Господа на підставі спорідненого «роду занять»: Ісус є найвищим пастирем усіх християн, тоді як Могила дбає про Божу отару - підпорядковану йому церкву. Образ Ісуса як пастиря невипадково зринає у контексті Різдва: адже Ісус народився у вертепі - у пастушому хліві, а перші, хто прийшли привітати Спасителя, були вифлеємські пастухи. Лазар Баранович свідомо використовує ці деталі, аби представити новонародженого Христа саме як пастуха людських душ. Очевидно, це є однією з найулюбленіших його різдвяних метафор, адже Баранович використовує її не лише у вірші, присвяченому Петру Могилі, а й, наприклад, в одному зі своїх листів, написаних у січні 1670 р. до Йоаникія Галятовського, який на той час був архімандритом Єлецького монастиря в Чернігові: «Із задоволенням отримав я привітання від твоєї пречесності зі святом Різдва Христа, найвищого пастиря, що принизив себе до ясел. Оскільки Христос є усім в усіх, то для мене, пастиря, народився пастир, а для твоєї пречесності архімандрита архімандрит, щоб усіх надбати - і пастирів, і архімандритів» Письма преосвященного Лазаря Барановича с примечаниями. Изд. 2-е. Чернигов: В тип. Ильинского монастыря, 1865. С. 100..

У підсумку можна сказати, що особливість різдвяних віршів Лазаря Барановича, присвячених постаті Петра Могили, полягає в тому, що вони були написані задовго до того, як вийшли друком у поетичній збірці «Apollo chrzescianski...» у 1670 р. Ймовірно, автор підготував їх за часів свого викладання в Київському колегіумі, а тому орієнтований часовий проміжок, у який було створено вірші - між 1642 р. (початок професорської роботи Барановича) та 1646 р. (митрополит упокоївся у ніч на 1 січня 1647 р.). Якщо ж припустити, що автор написав їх у період власного навчання в Києві, то нижня часова межа опуститься, ймовірно, до 30-х років XVII ст. Отже, майбутній чернігівський архієпископ почав віршувати ще у молодому віці та, очевидно, зберігав найбільш вдалі, на його думку, тексти аж до того часу, коли зміг їх видати кілька десятиліть опісля.

Аналіз різдвяного диптиха Лазаря Барановича у контексті його творчості та жанрово-тематичних особливостей української літератури XVII ст. засвідчує, що вірші є частиною традиції привітань видатних осіб, передовсім на свята Великодня та Різдва. Різдвяні віншування-декламації, які, ймовірно, проголошувалися безпосередньо перед тим, кому вони присвячувалися, називалися колядами; саме таке визначення дає своїй поезії і Лазар Баранович. Як випливає зі спільного заголовка до різдвяного диптиха, вірші були представлені Петру Могилі друкарями, очевидно, Києво-Печерської друкарні. Це наближає вірші Барановича до інших друкованих панегіриків лаврського походження («Евфоніа веселобрмячаа», «Імнологіа си ест, пЬснословіе»), що також були піднесені в дар «господаричу» від імені лаврських друкарів. Таким чином поезія Лазаря Барановича дотична також до панегіричних тенденцій в українській бароковій літературі.

Прикметно, що різдвяні вірші проілюстровано анонімною гравюрою, на якій поруч зі Святою Родиною зображено і Петра Могилу. Її рисунок суголосний змісту другого вірша з диптиха, у якому Петро Могила, щоб маленький Ісус не плакав, розв'язує тугі паски, що стягують його пелюшки,відповідне зображення можна побачити на гравюрі. Текст і графічний образ творять смислову єдність, що є характерною рисою української друкованої книги епохи Бароко.

Насамкінець варто сказати, що різдвяний диптих - не єдині вірші Барановича, присвячені покійному митрополиту. У циклі «надгробків» з наступної віршованої збірки «Lutnia Apollinowa...» чернігівський архієпископ знову звертається до образу Могили, так само, як і в попередній поетичній книзі, порівнює його з верховним апостолом Петром, представляючи як призначеного самим Богом пастиря церковної отари. У цих епітафіях, що, на відміну від різдвяних віршів, були створені уже по смерті Могили, автор з великим пієтетом прославляє пам'ять покійного, підкреслює гіркоту та непоправність утрати, а також продовжує звертатися до митрополита, прохаючи поопікуватися з небес полишеною паствою, адже Всевишній тепер неодмінно вислухає молитви свого вірного слуги. Тексти «надгробків», як і різдвяного диптиха засвідчують велику пошану, що її відчував і виявляв Лазар Баранович як представник могилянського культурного осередку до особи покійного митрополита навіть через багато років після його кончини.

References

1. Brogi Berkoff, G. (2012). Chy isnuie kanon ukrainskoho literaturnoho baroko? [Does a canon of the Ukrainian Baroque literature exist?] Ukrainskyi humanitarnyi ohliad, 16-17, 9-54.