Роман "Маруся Чурай" Ліни Костенко: змістово-формотворчі виміри тексту

Размещено на http://www.allbest.ru/

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ

Тема: Роман «Маруся Чурай» Ліни Костенко: змістово-формотворчі виміри тексту

1. Письмово охарактеризувати історіософську основу роману

Філософська думка ХХ ст. обертається навколо парадоксу, озвученого ще К. Ясперсом, суть якого полягає у такому: прогресують знання, техніка тощо, але не власне людина, не її субстанція. Цей концепт частково постулюється і в історіософії історичного роману «Маруся Чурай» Л. Костенко. Зовнішнє тло є фактором маргінальним, а драма, яка розгортається в романі, могла б розвиватися у будь-яких часових координатах за аналогічним сценарієм. Протистояння героїв такої драми було б схожим: неординарна особистість потерпала б від люті пересічних людей, які становлять її оточення.

У творі Л. Костенко наявна психологічна вмотивованість вчинків героїв роману, історіософічність та аксіологічна настановою, зосередженість на образі отруйниці - Марусі Чурай.

Маруся Чурай - це не романтична героїня, яка за законами концепції «герої і натовп» гине, виконуючи свою місію перед народом, якому палко віддана і чесно служить. Маруся Чурай - геній, сила талану якого, підрубана під корінь, пішла в небуття, не сотворивши слави Україні у світовому універсумі. В особистому житті геній також здебільшого приречений на нерозуміння, а відтак і на самотність.

Л. Костенко у романі розвиває думку про те, що не обов'язково через смерть має бути реалізований талант генія. Генію потрібна можливість творити, реалізовувати свій потенціал. Він прагне доброзичливого до себе ставлення. Боротьба за власну репутацію знесилює його. На сьогодні міркування поетеси не втратили своєї актуальності, а отже, на часі нові дослідження, в основі яких - доля геніальної особистості в контексті соціальних реалій.

Позиція Л. Костенко, звісно, відштовхується від сучасності, тому передбачає встановлення прозорих типологічних паралелей із історичною минувшиною. У цьому й полягає історіософічність її поезії. Як зазначає Р. Мариняк, поет, який “вивчаючи загадкові співвідношення буття і свідомості та вдивляючись у минуле, вичленовує певну фабулу зі своєю зав'язкою, кульмінацією та розв'язкою, цікаву своєю визначеністю, відносною ізольованістю і завершеністю, й обов'язково відшукує іншу, паралельну історичну фабулу - для порівняння й об'єктивної оцінки, є історіософом”.

Та попри все історіософічність певною мірою впливає на жанрову структуру твору. Тому ми вбачаємо в костенківському віршовому романі не просто історичне полотно, або один із численних різновидів історичного наративу, а опосередковану саме історіософською складовою інтерпретацію української минувшини, національної героїки. Авторку цікавлять не хронологія і перебіг історичних подій, а подібність, типологічна близькість віддалених одна від одної епох - козацької та сучасної. Вона заґрунтована на віднайдених універсаліях, спільних фундаментах, на яких вибудовуються державницька ідеологія та національні пріоритети.

Для поетеси не є принциповою достовірність уже неодноразово експлуатованого мистецтвом і наукою історичного факту. Вона не завуальовано декларує своє ставлення до відображуваного, проводячи умовну дистанцію між автором і художнім світом: «Якби знайшлась неопалима книга.» і далі: «Якби вціліла в тому пожарищі - Неопалима - наче купина?»

Долучаючись до тривалої літературної традиції, Л. Костенко відшукує ті індивідуальні шляхи конструювання образу з історичної давнини. Тому цілком зрозуміло усвідомлення власної ролі в подовженні традиції. За висловом авторки, “поет - це медіум історії”. Її передумовою постає історія як своєрідний палімпсест, на якому зафіксовано найпоказовіші явища та найвизначніші події, що акумулюють у собі енергію, яка проливає світло на сучасність та допомагає зрозуміти її в причинно-наслідковій та телеологічній перспективі.

Отже, зосередженість на постаті Марусі Чурай означає, що об'єктивний історичний процес для авторки не існує як самодостатня реалія, а співвідноситься передовсім із духовним світом піснетворки. Крізь призму цінностей героїні розглядається вся історія України. Оскільки “естетичну й етичну парадигми українського життя в XVII столітті і репрезентує дівчина - духовно багата, талановита співачка й поетеса”, маємо вбачати особливий внутрішній ракурс у висвітленні пасіонарної епохи поетесою ІІ пол. ХХ ст. Саме така стратегія дозволила створити їй індивідуальну історіософію, що стала міцним підґрунтям для здійснення жанрово-родового синтезу та виокремлення в тексті численних культурологічних, соціально-політичних, філософсько-ідеологічних проекцій сучасності.

2. Зробити цитатну характеристику Марусі Чурай

* «Вона ж співала, наче голосила,/ на себе кари божої просила./Співала так, як лиш вона уміла!/ А потім враз - неначе заніміла»

• «Котра дівчина чорні брови має,/то тая дівчина усі чари знає» (Пісня Марусі про себе)

• «Чурай Маруся, що його любила,/любила, справді, вірно і давно,/тоді його із ревнощів убила,/підсипавши отруту у вино.»(свідки про Марусю)

• «Яка стоїть немов свята та божа./Ото така вже вдача потайна./Бо на обличчя з янголами схожа,/але в душі -- то чистий сатана.»(Бобренчиха про Марусю)

• «...не хто ж, а він звів дівчину з пуття./І то була любов, а не розпуста.» (саме Гриць знівечив життя Марусі, в пари була справжня любов)

• «А все ходив до тої чарівниці,/недарма в річці топлять чарівниць. (підтвердження того, що Марусю вважали чарівницею)

• «...Маруся так його чекала, / такі літа одна перебувала! / Нікому ні руки не шлюбувала, / ані на кого й оком не вела» (вірна Грицеві)

• «Ця дівчина... Обличчя, як з ікон./І ви її збираєтесь карати?!/А що, як інший вибрати закон, -- /не з боку вбивства, а із боку зради?» (Запорожець на суді заступається за Марусю)

• «А як по ньому тужить! Як вдова. / О подивіться. Є ж якась причина. / То вже стоїть людина нежива» (скорбота за коханим)

У романі Ліни Костенко виокремлюється історико-міфологічний образ «дівчини легенди» Марусі Чурай, яка прославилася своїм співом: «Ця дівчина не просто так, Маруся./ Це - голос наш. Це - пісня. Це - душа./ Коли в похід виходила батава,/Її піснями плакала Полтава./Що нам було потрібно на війні?/Шаблі, знамена і її пісні» (Іван Іскра).

Маруся Чурай назавжди залишиться живою, молодою та красивою дівчиною, яка виливала свій сум та радощі у піснях, яка щиро кохала, але не могла змиритися зі зрадою, з ницістю людської душі. Маруся -- «голос наш, і пісня, і душа». У душі героїні відбуваються складні процеси і перетворення, але вона не втрачає своєї життєвої мудрості, чистоти.

«Звитяги наші, муки і руїни// Безсмертні будуть у її словах.// Вона ж була як голос України,// Що клекотів у наших корогвах!» (Іван Іскра)

Маруся Чурай - незвичайна дівчина з Полтави, дуже вродлива, талановита. Її образ виступає в єдності з образом України. Всі свої найсвітліші почуття вона висловила в піснях. Маруся чиста серцем, розумна, окрім того, наділена поетичними і музичними талантами. Творення пісні для Марусі є чи не головним способом самовираження.

• «Я -- навіжена. Я -- дитя любові./Мені без неї білий світ глевкий» (каже Маруся про себе)

Автором щоразу підкреслюються високі патріотичні риси героїні, любов до людей, до землі, до рідного краю. Ми одразу поринаємо у кульмінацію - йде суд над Марусею, на якому не чути жодного слова виправдання, лише на самоті героїня прояснює про себе і для нас, як сталася трагедія з Грицем і як це мучить дівчину. «Моя любов чолом сягала неба, /а Гриць ходив ногами по землі.»

Героїня пригадує дитинство (розділ ІІІ «Сповідь»), тривожну Полтаву, роздумує над долею народу і разом з тим намагається розібратися у собі і «докопатися» до Гриця. Що він ходив «ногами по землі», не міг зрозуміти злету душі Марусі, надати значення її пісням, не міг усвідомити, що вчинив зло, повівся жорстоко та егоїстично з подругою - у цьому його трагедія. Взагалі обидва образи роману трагічні - і Гриця, і Марусі. І її позиція на суді - це відстоювання людської гідності, справедливості.

• «В розмові я, сказати б, то не дуже./А в пісні можу виспівати все», - признається Маруся.

«Я ж лицаря чекаю, козака...» - каже романтична та запальна Маруся про коханого, наділяючи його найкращими властивостями, яких він і сам не має.

• «І ми були такі одні,/така печаль нас пов'язала!/Щось надірвалося в мені,/і я йому тоді сказала:/-- Якщо загинеш, буду я вдовою./Чи й ти, не знаю, любиш так мене./А я вже, Грицю, їден дух з тобою,/хай ми вже й тілом будемо одне.»

• «Я цілувала його віченьки,/аж поки місяць не погас./Щаслива тобі цяя ніченька,/остання, може, у нас!..» (Маруся про любов до Гриця)

• «Пісні у неї -- то велика-туга,/а серце в неї горде і трудне./Твоя любов до неї -- то недуга./Видужуй, сину, пожалій мене» (Бобренчиха про Марусю)

• «Хіба то дівка? То ж таки ледащо./Усе б співала. Боже упаси!/Ми вже й без неї з'їхали нінащо,/а з нею геть вже зійдемо на пси» (Бобренчиха про Марусю)

• «Я не труїла. Те прокляте зілля / він випив сам. Воно було моє.»

• «Болить моя головонька від самого чола: / Не бачила миленького ні тепер, ні вчора,/Ой бачиться, не журюся, в тугу не вдаюся,/А як вийду за ворота, од вітру валюся./Ой бачиться, що не плачу, самі сльози ллються:/Од милого нема людей, од нелюба шлються.»/(Маруся про себе)

• «На матір схожа, тільки трохи вища./Ті ж самі очі і така ж коса./-- Ну, от скажіте, людоньки, навіщо/ такій убивці та така краса?» (діалог двух кум, сусідок Вишняка)

• «Якась вона не схожа на убивць./Злочинниця,-- а так би й зняв би шапку./ На смерть іде,-- а так би й поклонивсь.»

• «Чурай Маруся винна у в одному: /вчинила злочин в розпачі страшному./Вчинивши зло, вона не є злочинна,/бо тільки зрада є тому причина.»

Отже, поетеса підносить роль митця в історії. Маруся Чурай, дівчина з Полтави, стала душею України, оскільки пісенним словом виражала найглибинніші думи свого часу. З іншого боку, вона зі своїм поетичним словом була й совістю людського існування. Ставленням до пісні персонажі роману виявляють свою суть, рівень своєї духовності. Так, полтавські міщани здебільшого розмежовують пісню та її творця. Це свідчить, що митець залишається незрозумілим і приреченим на самотність. Натомість на захист Чураївни та пісні як нерозривного цілого стає духовне братство Марусі -- Іван Іскра, Лесько Черкес і сам Богдан Хмельницький:

І дивував, безмірно дивував, -- що от скажи, яка дана їй сила, щоб так співати, на такі слова!

Останній розділ роману має глибоко символічну назву -- «Весна, і смерть, і світле воскресіння». Маруся втратила сенс життя в той самий момент, коли вона усвідомила зраду Гриця. Аби заглушити нестерпний душевний біль, дівчина шукала фізичної смерті, натомість смерть знайшла Гриця. Від цього біль дівчини сягнув граничної межі й наче виніс її поза реалії життя. У суді Маруся ніби перебуває в іншій площині. Вона мовчить, і ця мовчанка свідчить про те, що вона залишилась наодинці із собою, замкнулася у своєму болю, витіснивши будь-яку можливість діалогу із зовнішнім світом. Життя без любові (зрада любові) для Марусі -- приречення на смерть, але не судилося їй скінчити життя самогубством, та й катові не довелося здійснити вирок. Мабуть, не такий життєвий фінал судився Марусі Чурай. її шлях не міг завершитися фізичною смертю, мало бути воскресіння. А воскресіння не може бути без очищення. Очевидно, ті дев'ять розділів роману -- це шлях очищення, звільнення від земного, тлінного, шлях до воскресіння Духу. Таке міркування підтверджує назва останнього розділу. Зрештою, усі розділи, центральним персонажем яких є Маруся, своїми назвами знаменують етапи її шляху. Сповідь самій собі, яка поволі виводить дівчину з заціпеніння, дає змогу ще раз прожити в думці всі ключові моменти свого життя, переосмислити події, дарує здатність усепрощення. Момент усвідомленого прощення передує самій прощі. І проща -- головний етап оживлення душі. Долаючи шлях від Полтави до Києва, минаючи Лубни -- столицю кривавого Яреми Вишневецького,

Маруся бачила страшну картину страждання свого народу, спустошену землю, напівживих від голоду людей, але водночас відчувала тепло й доброту зовсім незнайомої, а виявилося, рідної душі -- і вже особиста трагедія не затуманює погляд. Оживши серцем, Маруся відгукнулася пронизливою піснею на біль сплюндрованої Вишневецьким землі -- єдиний раз упродовж цілого роману «слова самі на голос навернулись». Таким чином, особиста драма Марусі Чурай уписується в контекст тогочасної загальноукраїнської історії, самий дух якої проймає кожен рядок твору, відблиски її заграв світять на обличчях усіх без винятку персонажів.

Як зауважував М. Слабошпицький, «Маруся Чурай» Ліни Костенко -- не просто наша обікрадена й поганьблена історія, не тільки художня енциклопедія життя українського народу середини XVII ст. Це -- історія, яка осмислює саму себе, мисляча історія. Це партитура вічних мотивів духовного буття народу... Якщо в національному письменстві є такі твори, як «Маруся Чурай», значить, воно не безнадійне, і не безнадійна доля того слова -- воно виживе й вистоїть у цьому складному й трагічному світі, який не має сентиментів до жодного народу».

3. Виписати з тексту роману афористичні висловлювання й розкрити письмово їх змістовність

Афоризм - це вислів, де в максимально ущільнених сюжетних схемах вмонтовано узагальнено-філософські образи, що відкривають цілі пласти людського буття в його розмаїтості та багатогранності. Як зазначив Леонід Кравчук, «афоризм - це дисциплінована думка, яка пройшла вишкіл серйозної інтелектуальної культури. Здатність до афористичного мислення відрізняє високорозвинену людину».

Вивчення афористики Ліни Костенко цікаве у двох планах: у виявленні індивідуальних особливостей її мовотворчості і в дослідженні впливу мови художньої літератури на розвиток афористичного складу сучасної української літературної мови, формування новітнього афористикону.

Ліна Костенко у романі «Марусі Чурай» майстерно змоделювала афористичні прислів'я, які формують особливу емоційну ауру, специфічну романну естетику. Вони лаконічно і щедро увиразнюють персонажні характеристики, акцентують на одвічних питаннях людського духу й ментальних пошуків, що постають не абстрактно, а в словесній конкретиці національного буття, через його соціальні, моральні та політичні конфлікти. Прислів'я розгортаються як витончені роздуми про поезію, пісню, душу, долю і «складне життя у всій його всебічності». Афористичні висловлювання на тему патріотичну тему:

• «А запорожці - люди без круть-верть,/все кажуть щиро на своє копито.»