Лірика дисидентів Василя Стуса й Тараса Мельничука як опозиція тоталітаризму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лірика дисидентів Василя Стуса й Тараса Мельничука як опозиція тоталітаризму

кандидат філологічних наук (м. Вінниця)

Анотація

Основа поетичного світу поетів-дисидентів Василя Стуса й Тараса Мельничука, в'язнів Зони 36, лавреатів Шевченківської премії, - це гострі межові переживання на ґрунті втрати індивідуальної свободи й державності. Роздуми поетів навколо табірної безвиході, долі руху опору, переломних, героїчних моментів історії України знаходяться на межі модерністської та постмодерністської практик, почасти завдяки вдалим опозиціям образів-символів життя і смерті, батьківщини та чужини, честі й безчестя, тюрми та свободи, котрі збільшують амплітуду експресії, творів в'язнів концентраційних таборів СРСР, наближаючи її до глобальності політичного катастрофізму ХХ століття й самі твори - до статусу документів доби.

Summary

Key words: resistance movement, dissident poetry, modernism, postmodernism, existence, spasmodics. поет стус табірний

Усвідомлення громадської приналежності до України як візійної держави, країни майбутнього - це ознака образного відображення реальності у ліриці поетів-дисидентів в'язнів тоталітарного монстра СРСР, учасників руху опору, Василя Стуса, Тараса Мельничука, Ігоря Калинця, Івана Світличного, Миколи Руденка, Ірини Стасів-Калинець, Станіслава Чернілевського, В'ячеслава Чорновола, Атени Пашко та ін. Антологія "Поезії із-за ґрат" (Київ, 2012) [7], яку вважають унікальним виданням дисидентської музи, де зібрано вірші переслідуваних мистців, дозволяє виводити поняття "поезія із-за ґрат" в окремий, не васальний, як вважалося раніше, термін, що може позначати не науково-популярні підходи до явища, а літературознавчі. У ґрунтовних розвідках Івана Дзюби [7], Володимира Моренця [5], Миколи Жулинського [2] розроблено активну терміносистему, що добре інтерпретує дисидентську поезію. Проте варто відзначити гострий екзистенційний скептицизм, породжений не менш гострим розумінням перманентної блокади української національної культури в СРСР [3].

Дефіцит християнської моралі, європейський гуманізм, ідеї поза політичною ідейність - те, чого почали домагатися учасники опору в 60-х роках ХХ століття, під завісу відлиги; відліком прийнято вважати акцію протесту під час прем'єри художнього фільму Сергія Параджанова, екранізації "Тіней забутих предків" Михайла Коцюбинського в кінотеатрі "Україна" у Києві, у вересні 1965 року.

Творення образів у націософському ключі було відповіддю нонконформістів [3] на згортання відлиги, варіантом езопової мови. Особливо яскраво це простежується у віршах Василя Стуса й Тараса Мельничука, в'язнів Зони 36. їх об'єднує не лише трагічна доля переслідуваних та інакомислячих, а й окремі знакові моменти біографії: філологічного штибу освіта (Тарас Мельничук навчався в Літературному інституті імені Максима Горького, Василь Стус - на історико-філологічному факультеті педагогічного інституту в Сталіно), праця на шахтах (Тарас Мельничук замолоду працював на Донбасі); їх об'єднує Поділля - Василь Стус народився на Вінниччині в селі Рахнівці, Тарас Мельничук працював на Ямпільщині журналістом, другий термін ув'язнення (1979 - 1983 рр.) відбував у Вінницькій тюрмі (через інцидент, спровокований КДБ). Причиною першого арешту гуцульського поета під час масових репресій 24 січня 1972 року став рукопис поетичної збірки "Чага", зданої до видавництв "Карпати" і "Радянський письменник". Із 1972 по 1975 рр. Тарас Мельничук відбував покарання в Пермських таборах (Кучино, ВС-389/36-1, а тепер Чусовський район Пермського краю, Російська Федерація); а Василь Стус відбував у Кучино другий термін (арешт відбувся у 1980 р.) - мистця засудили на 10 років примусових робіт і на 5 років заслання. Тараса Мельничука чекав і третій термін, але після аварії на ЧАЕС влада ніби забула про опального письменника, натомість згодом у рідному карпатському селі Уторопи було спалено хату письменника й неопубліковані рукописи [4, с.5].

Отже, Василь Стус і Тарас Мельничук відбули два політичні терміни, при цьому за другим терміном гуцульському поетові влада сфабрикувала справу нетипову для дисидентів. Звернімо увагу також і на назви збірок віршів обох поетів, котрі промовисто свідчать про злам модерністської імпрези і рух у бік постмодернізму (парадоксальність, оксиморонічність, густа метафоричність, аж до субметафоризації та апокаліпсизм). Перший термін ув'язнення Тараса Мельничука знайшов відображення в збірці "Із-за ґрат" (1982 р., Торонто); другий - найімовірніше у назві міфічної книги "Строфи із Голгофи" (Велика Британія, 1990 р.), нині точаться дискусії про достеменність факту її видання, табірна свідомість уповні відображена в збірці "Князь роси" (1990 р.), за яку письменник отримав Шевченківську премію [4, c.5]. Перший Стусів термін у таборах провіщає "Веселий цвинтар" (1971 р.), Мордовсько-Магаданський період ув'язнення і примусових робіт відображено у збірках "Час творчості" (1972 р.) і "Палімпсести" (1971 - 1977 рр., опублікована в 1986 р.), до 200 віршів було у рукописі збірки "Птах душі", вилученої агентами КДБ [1, с.5]. А тому зрозуміло, чому "Із-за ґрат" - певна уніфікаційна форма для сприйняття міфосвіту упослідженої терором людини-протестанта; це висловлювання, яке з уламку міфу всередині ліричного верлібристичного тексту Тараса Мельничука перейшло в назву його збірки й перетворилося на поняття щодо позначення табірної поезії дисидентів.

Табірна безвихідь - це тавро для світу, майже таке ж, як і самі табори, відображені в поезії Василя Стуса й Тараса Мельничука через мури, ґрати, міфізовані й метафоризовані, за якими калина, синє поле, білий простір, мати: "За роком рік росте твоя тюрма, / за роком рік підмур'я в землю грузне, / і за твоїм жалінням заскорузлим, / за безголів'ям - просвітку нема" [8, c.78], "Добре мати два автомати / щоб хрест - навхрест вибити ґрати" [4, с. 104].

На рівні політичних систем Василь Стус і Тарас Мельничук відчували себе в'язнями, абсолютна свобода й Вітчизна залишалися для них сенсом боротьби, а тому екзистенційна поетична реальність, збагачена інтелектуальними та стихійними знаннями, драматичним досвідом та глибокими переживаннями, сформували широкий контекст усього, що поети намагалися висловити в період відновлення репресій.

Традиційна образна форма в опозиції до табірної дійсності - далека Україна разом із її ландшафтними реаліями, родинністю, саме у зв'язку з нею в ліриці дисидентів піднято чимало супутніх проблем - тяглості й трансформації історичної пам'яті в ХХ столітті, самопосвятності й жертовності борців за свободу, присутності батьківщини в підсовєтському просторі, у соціумі зокрема, спротиву "совковості", прийняття й неприйняття фізичної смерті, що є мізерною в порівнянні зі смертю духовною. Чи не найілюстративнішою, на наш погляд, тут є поезія Василя Стуса "Тюремних вечорів смертельні алкоголі...": "Тюремних вечорів смертельні алкоголі, / тюремних досвітків сліпа, як близна, ртуть. / А сто мерців, обсівши серце, ждуть / моєї смерті, а своєї долі" [8, с.134]. Поет розкриває особливості побуту в'язнів: "І день при дні глевтяники жують, / аби чим-небудь душу закропити. / Валує дим - то дні несамовиті / вершать а чи розпочинають путь - / по спогадах, що в пам'яті гніздяться, / по втратах, що тебе з усіх спромог / угору поривають, коли Бог / постав, як лютий бич і можновладця" [8, c. 135].

Дисиденти - самозаглиблені вигнанці, в'язні сумління, національні пророки: "І без волі можна, і без хліба. / І без чорної - на закуску - ікри. / І перехреститися мечем дуліба, / і податися за сіллю в Крим..." [4, c.205], тому ліричні герої їхніх віршів - особистості з розірваною свідомістю, заблоковано не лише політично, а й психологічно, із християнською та з дохристиянською свідомістю водночас: "Співають півні на святій Русі, / яка святою не була ніколи", "Моя земля святиня хліба і меча" [4, с.214].

Образи й символи тюремних віршів дисидентів - часто революційного штибу, із видозміненими закликами до боротьби, без сатисфакції на адресу свідомості пригноблених народів, супроти моральної нейтралізації; їх центрує міфічна вільна Україна в екзилі, патріархальна історична Україна, підсовєтська українська територія. Звідси художнім двійником напівсюрреалістичної реальності як спроби врятуватися від тоталітаризму для дисидентів був націософський екзистенційний простір: "Нема Вкраїни вдома" [8, c.79], "Нема - Вітчизни" [8, с.90]. У медитативних спазмах Василя Стуса власне чуттєвий рівень осягнення реальності поступився васальний по відношенню до інтелектуально-екзистенційного, що промовисто засвідчує поезія "Докучило! Нема мені вітчизни..." зі спадним градаційним запереченням: "Докучило! Нема мені вітчизни, / нема мені вітчизни - ні-ні-ні. / Душа горить в смертельному вогні, / разить мене - од запаху трутизни" [8, c.96], яке змінюють антитетичні пари з риторичним змішуванням та взаємозаміщенням макро й мікро: "Отак мені - чим далі од Вітчизни, / тим легшає, тим тяжчає мені. / Невже я сам-один на цілий світ, / вогненний скалок вікового гніву, / пізнав себе і долю цю зрадливу, / щоб проклинати чужинецький світ?" [8, с.97]. При цьому екзистенційність підсилюється сакральними й інфернальними формулами: "Нема мені коханої землі, / десь під грудьми пече гірка калина, / сміється божевільна Україна / у смертнім леті на чужім крилі" [8, с.98].

Тарас Мельничук зі збірки до збірки вдавався до чуттєвого екскурсу в історію державності України від найдавніших часів до апокаліпсичного, на його думку, ХХ століття, де алегоричний образ поета - доволі несподіваний, це риба з гачком у губі: "я риба / я в морі / у вільному морі / якщо не зважати / на маленьку дрібничку - / гачок у губі", "поети / бранці й ланці / і вовкулаки й сибіряки / і сніговії- хуртовини (я аж заплакав) / босі з України / у вікно дивляться / облизуючи місяць" [4, с.58]. Поезії опального гуцула властива сентименталізація україніки, окремі зворушливі подробиці, що балансують на межі з інтимом: "плачу / хліб мій приріс / до чужого небокраю", "бодай прорости / маками гарячими / на твоїй, Україно, / терновій межі", "дзвонять по Вкраїні відра - / жінки небо беруть голубе", "тільки небо само / я подумав / це батьківщина / й пішов на дно". Відсутність Батьківщини - жорстоке покарання для поета, усі альтернативи чужини - тимчасові, навіть за наявності елементарних ознак рідного: "Я дивлюсь в твої очі, Сибір, / і радію, немов дитина, / вони в тебе такі голубі, / наче очі моєї Вкраїни" [4, с.240].

Образ України як опозиція тоталітаризму у віршах дисидентів - двойлезий, прекрасний і парадоксальний, як життя в ХХ столітті (неологізм узято з поезії "Бо що життя? Це усмішка двойлеза..." Ліни Костенко, яку теж зараховано до дисидентської платформи [1]); тобто це образ-дублет об'єктивно існуючої ландшафтної України і, разом із тим, візія бажаної незалежної України. Ліричний герой віршів в'язнів сумління із трансляцією України покрізь мури тюрми перманентно знаходиться то в діалозі, то в конфлікті з власною самістю, між двома явами батьківщини. Опозиційна до режиму Україна дисидентів - це своєрідний надобраз, що не стає васальним у жодній із книг письменників; тобто це не лише домінанта багатьох віршів, разом із тим, це образ-концепт, котрий прогресує в метафорі та в символізації свободи: "О, земле втрачена, явися / Бодай у зболеному сні. " [8, с. 134 ], "Із неволі йшла моя вітчизна / і собі везла візок із зорями" [4, с.190]. Тому зрозумілим є характерне вразливо-загострене, спазматично- екзистенційне відчуття-переживання й осмислення даності рідної землі, що має виразне фольклорне походження. У поезії Василя Стуса спостерігаємо кільце з легким, пісенним ритмом ("О, земле втрачена, явися / Бодай у зболеному сні, І лазурово простелися, І душу порятуй мені." [8, c.123]), а в поезії Тараса Мельничука - залежність від гуцульських паремій, містких афористично й риторично: "Благослови, мати, / за край свій стояти", "Ліпше своєї землі крупочок / ніж чужої горбочок", "О, земле! Дай крилатому коріння", "Щоб пізнати воду з джерела свого - / пити треба із джерел чужих", "На чужині не чужина, / якщо в душі - Вітчизна", "Хто народивсь для України - / той народивсь для боротьби", "Які тоді сміються, / як Вітчизна плаче?" [4, с. 104-110].

Формами спротиву тоталітарній державі в поезії табірних періодів життя дисидентів стали топоніми, гідроніми, персоналії україніки, категоріальні ознаки етносу, історико-культурні та етнографічні факти, окреме місце тут займає Тарас Шевченко: "Тарасові провісні птиці --

Слова шугають над Дніпром" [8, c.68], "Я таке-то... дух Шевченка, / дух пісні живої, / а все інше, чумаченьки, / десь там, за горою" [4, c. 109], при цьому гідронімічним центром українського простору для Василя Стуса залишався від збірки до збірки Дніпро, а в Тараса Мельничука - частіше Дунай, Дністер, рідше - Дніпро. Для притчових творів гуцульського поета Тараса Мельничука властива каскадність і одивнення асоціацій; де постає трагічний символ приреченості мистця у країні терору: "Дивлюсь крізь ґрати на Карпати..." [4, с.48]. Стусова Україна часто приймає пейзажні образні форми, антропонімічні, властиві Шевченковій поезії, - це Україна-жінка, Україна-мати: "Осінь крилами в груди б'є. / О, Вкраїно моя осіння! / Чом забракло мені уміння / Звеселити серце твоє?" [8, с. 168].

Відтак психологічні портрети дисидентського авторського "я" - це інтелектуал-відчаюга у Василя Стуса ("Господи, гніву пречистого / благаю - не май за зле. / Де не стоятиму - вистою." [8, c.95]), абсолютний бунтар у Тараса Мельничука ("Тільки б чарка, чарка та вівчарка. " [4, c.302]), що йдуть на свідомий розрив із тоталітарною реальністю, апелюючи до периферійної свідомості мільйонів. Світогляд цих поетів побудований на зіштовхуванні життєвих і мисленнєвих контрастів, на утворенні антитетичних пар навколо ситуативно протилежних реалій (табір і воля, поле і тюрма, храм і тюрма).

Постмодерне, а не власне модерністське, бачення підрежимної батьківщини визначаємо за наближеним до властивої апокаліпсизму розбудови порівнянь через фольклорне спростування. Знаходимо подібні форми в поезії Тараса Мельничука: "Наче тої Вкраїни / раз узяти на ложку" [ 4, с.65]. "беруся по тому / що куди не піду / не можу знайти свого дому" [4, с.69]. У віршах Василя Стуса це, знову ж таки, ще й включений у фольклоризацією трагічний інтелектуальний парадокс: "О, краю мій! Наруго революцій, потворне посміховисько катів! І рай, і пекло - все тут під'яремне, тут навіть мертвих сором спопелив би, якби раніше кат не спопелив" [8, с.99].

Отже, чимало тюремних віршів дисидентів демонструють сучасному читачеві перехідне, від модернізму до постмодернізму, ретрансляційне й дифузне бачення батьківщини в колоніальному дискурсі й поза ним. Це спостереження вельми актуальне для подальших досліджень, оскільки український постмодернізм виник як природна реакція на деіндивідуалізацію тоталітаризму [6, с.433]. Апелюючи до опозиційних образних форм, Василь Стус і Тараса Мельничук залучили свого читача до пошуку свободи як гармонії, волі як субстанції життя, демократичної країни як гаранта соціокультурної ідентифікації кожого.

Список використаних джерел і літератури

1. Дисиденти. Антологія текстів. За ред. Олексія Сінченка. Київ: Дух і літера, 2018. 656с.

2. Жулинський М. Передмова / Мельничук Т. Князь роси: Вірші. Київ: Молодь, 1990. 152с. С.3-5.

3. Зелененька І. "Чиї це ілюзії стенають плечима, якого народу...": Тарас Мельничук і літературний процес 60-90-х років в Україні. Вінниця: "Едельвейс і К", 2008. 152с.

4. Мельничук Т. Твори в трьох томах. / Пушик С. "Блакитна роса на траві й на колючому дроті..." : передмова. / Упорядники М. Андрусяк, М. Лазарук / Том 1-2: Поезії. Том 3: Есе, листи, спогади. Коломия: Вік., 2003.

5. Моренець В. Прощання з ідеологічною "вічністю". Українська поезія 80-90-х років /Золотий гомін: Українська поезія світу / Упорядник А.Мойсієнко. В 2 кн. Київ, 1997. Кн.2., 541с. С.455.

6. Лексикон загального та порівняльного літературознавства. Чернівці: Золоті литаври, 2001. 636с. С.433.

7. Поезія із-за ґрат. Антологія: Поетична творчість українських

8. політв'язнів радянських тюрем і таборів. Київ: Смолоскип, 2012. 870 с.

9. Стус В. Палімпсест: Вибране. Передмова І. Дзюби. К.: Факт. 2003. 432с.

10. References:

11. Dysydenty. Antolohiia tekstiv. Za red. Oleksiia Sinchenka. Kyiv: Dukh i litera, 2018. 656s.

12. Zhulynskyi M. Peredmowa / Melnychuk T. Kniaz rosy: Virshi. Kyiv: Molod, 1990. 152s. S.3-5.

13. Zelenenka I. "Chyi tse iliuzii stenaiut plechyma, yakoho narodu...": Taras Melnychuk i literaturnyi protses 60-90-kh rokiv v Ukraini. Vinnytsia: "Edelveis i K", 2008. 152s.

14. Melnychuk T. Tvory v trokh tomakh. / Pushyk S. "Blakytna rosa na travi y na koliuchomu droti..." : peredmova. / Uporiadnyky M. Andrusiak, M. Lazaruk / Tom 1-: Poezii. Tom 3: Ese, lysty, spohady. Kolomyia: Vik., 2003.

15. Morenets V. Proshchannia z ideolohichnoiu "vichnistiu". Ukrainska poeziia 80-90-kh rokiv /Zolotyi homin: Ukrainska poeziia svitu / Uporiadnyk A. Moisiienko. V 2 kn. Kyiv, 1997. Kn.2., 541s. S.455.

16. Leksykon zahalnoho ta porivnialnoho literaturoznavstva. Chernivtsi: Zoloti lytavry, 2001. 636s. S.433.

17. Poeziia iz-za grat. Antolohiia: Poetychna tvorchist ukrainskykh politviazniv radianskykh tiurem i taboriv. Kyiv: Smoloskyp, 2012. 870 s.

18. Stus V. Palimpsest: Vybrane. Peredmova I. Dziuby. K.: Fakt. 2003. 432s.

Размещено на Allbest.ru