Екзистенційні мотиви в ліриці Софії Малильо

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Екзистенційні мотиви в ліриці Софії Малильо

Ференц Н.

Анотація

У статті розглядаються мотиви в'язничної лірики Софії Малильо. Її творчість має автобіографічний характер. 2 листопада 1948 року Софію Малильо, на той час студентку другого курсу французької філології Львівського державного університету, заарештували до 10 років гулагівських таборів за сприяння міжнародній буржуазії, «за участь у міжнародному шпигунстві». Підставою «стало навчання в українській гімназії м. Морджани в Чехії» і перебування в роки Другої світової війни в Західній Німеччині. Через західно-німецьку територію добиралися додому. Покарання відбувала в Магадані та колимському таборі Хеніканджа, де видобували олов'яну руду. У 1954 році Софію Малильо з інвалідністю вивезли з Колими до Тайшейських таборів в Іркутській області. Там її постановою від 5 липня 1956 року звільнила з повною реабілітацією Комісія Президії Верховної Ради СРСР.

Твори Софії Малильо, написані на засланні, не збереглися. Як згадує сама поетеса, їх було небагато: не до писання було. Про пережите продовжувала писати після звільнення. Провідними мотивами в'язничної лірики Софії Малильо є мотиви тривоги, трагізму, відчаю, самотності, стражденної душі, безглуздого колоніального світу, історичної та індивідуальної пам'яті. У статті особлива увага звернена на такі екзистенційні переживання, як самотність, тривога й біль. Їх посилюють лексеми плач, ридання. Акцентується, що фізичний біль посилюється душевним, образами зі світу природи: холод, грізна зима, хижі вітри. Антисвіт викликає у ліричної героїні настрій абсурдності існування.

Акцентовано, що екзистенціали болю, відчаю, страждання у ліриці Софії Малильо трансформуються в надію на торжество свободи й віру в воскресіння України. У найважчі хвилини рятували душу віра в Бога, любов до України, яка на чужині не йшла з серця, і пам'ять про захисників Карпатської України.

Стан воскресіння України втілюють у поезії Софії Малильо образи сонця, сяйливих зір, пташиних крил, квітів і колосся.

Ключові слова: самотність, біль, пустка, сонце, воскресіння, гомін грому, екзистенційні мотиви, Софія Малильо.

Abstract

Existential motives in Sofia Malylo's lyrics

The article is devoted to the prison lyrics' motives by Sophia Malylo. Her creativity is autobiographical. On the 2^nd of November 1948 Sophia Malylo, a second-year student of French philology at the State University of Lviv, was arrested for ten years of the Gulag's camps because of complicity to international bourgeoisie, for «the participation in international espionage». Grounds «for arrest were her studying at Ukrainian gymnasium in Mordzhans, Czech (Republic)» and staying in Western Germany during years of the Second World War. She was getting home through the Western-German territory. She was serving a sentence in Magadan and Kolyma's camp Henikandzh where tin ore was mined. In 1954 Sophia Malylo (because of disability) was brought out of Kolyma to the Taishei camps in Irkutsk region. And only there by the ruling of the 5^th of July 1956 she was released with full rehabilitation by the Commission of the Presidium of the Supreme Council of the USSR.

Sophia Malylo's works that were written in deportation have not been preserved. As the poet herself recalls, there were few works: it was not up to writing. She continued writing about experienced after liberation. The main motives of Sophia Malylo's prison lyrics are motives of anxiety, tragedy, desperation, loneliness, suffering soul, meaningless colonial world, historical and individual memory. The article is paid special attention to such existential experiences as loneliness, anxiety and anguish. They are strengthened by the lexemes crying, sobbing. It is emphasized that physical pain is intensified with mental one and by the images from the natural world: cold, terrible winter, predatory winds. Anti-world causes the mood of the absurdity existence for lyrical heroine.

It is accentuated that existentials of pain, despair and suffering in Sophia Malyl'o's lyrics are being transformed into expectation for the triumph of freedom and faith in resurrection of Ukraine. At the worst times of those days Faith in God, love to Ukraine, which didn't leave her heart in the foreign land, and memory of the defenders of Carpathian Ukraine were saving poetess' soul.

The images of the sun, shining stars, birds' wings, singing herbs, flowers and spikelets are personified the state of resurrection of Ukraine in Sophia Malylo's poetry.

Keywords: loneliness, pain, emptiness, the sun, resurrection, boom of thunder, existential motives, Sophia Malylo.

Основна частина

Постановка проблеми. Творчість Софії Малильо ще не була предметом ґрунтовних досліджень. Ураховуючи вагомість її поезій для розкриття глибоких почуттів людини, її переживань, прагнень, вважаємо таку наукову розвідку актуальною.

Аналіз досліджень. Серед публікацій про творчість Софії Малильо заслуговують на увагу передмови до її книжок Н. Ференц [2006; 2020], Ю. Зейкан [1999]. Ю. Зейкан відзначає щирість і оптимізм поезії Софії Малильо: «оптимізм ув'язненої тендітної українки мені видається принципово іншим, ніж пустодзвонний оптимізм тогочасної української літератури з її батьками-народ - ними», «сизокрилими орлами» і «людиною в сірій військовій шинелі» [Зейкан 1999, с. 6]. Поезію Софії Малильо з-за грат вона назвала своєрідним феноменом [Зейкан 1999, с. 8].

У важкі хвилини життя поетесу рятувала віра в Бога і любов до України, які окрилювали душу, допомагали не впасти в зневіру, долати тернистий шлях без нарікань і розпачу.

Мета статті - розкрити екзистенційні мотиви в ліриці Софії Малильо.

Завдання статті - проаналізувати твори, в яких наявні екзистенційні мотиви.

Методи та методика дослідження. Основними методами є біографічний, культурно-історичний, психологічний. Використано також текстологічний, аксіологічний.

Виклад основного матеріалу. Екзистенційність - домінантна риса поезії С. Малильо. Поява екзистенційних мотивів у її творчості зумовлена обставинами, зокрема багаторічним ув'язненням. Визначальний стан ув'язненої людини - самотність, це межова ситуація. Поняття самотності характерне для екзистенційного дискурсу. За відчуттям С. Малильо, самотність гірка на смак. Н. Хамітов зауважує, що «самотність виражає буття людини - самої-по-собі, яке наповнене стражданнями в результаті відчуження від себе та роду, втрати та пошуку само-тотожності, а тому є надзвичайно екзистенційно напруженим станом і ситуацією» [Хамітов 1998, с. 28]. Репрезентантами самотності є туга, що лягла каменем на груди, безмежна пустка. Непочутий голос, що мчить далеко, озивається ехом і гине марність надії, що хтось любовно простягне руку допомоги («Самотність»). Це реалії, в які потрапляє людина, відірвана від звичних обставин, родини, друзів, рідної землі. У самотності гаснуть гнів, жаль, тонуть у безвість незліченні дні («Деньза днем»). Почуття покинутості, самотності в поезії

С. Малильо посилюють екзистенційні образи «са - моарешт», «самокатування».

Самотність не покидала С. Малильо і після звільнення з в'язниці. Вона почувалася самотньою і на волі.

Уся в собі. Живу в убогім скиті.

Життя пройшло в німій самотині…

З минулого виходжу, як з могили.

[Малильо 1994, с. 42].

У в'язничній поезії С. Малильо часто зустрічаються лексеми німота, тління, розпука, відчай, безнадія, конання, морок, темнота - репрезентанти самотності.

Поетеса зізнавалася, що цілий вік хворіла «злою страшною німотою». Кожен день на Колимі, де гідність людини рвали на шмаття, перетворював життя «в повільне конання».

У вірші «Автобіографічне» поетеса зізнавалася, що її творчий дух, «замість щоб ширяти над світом», «зів'яв за гратами й колючими дротами, // Пізнав розпуку й невигойну втому // І замість множити коштовні творчі сили, // Запрагнув темноти і тишини могили» [Малильо 6, с. 159]. Він страждав смертельним болем, німував у гіркій самотності, а на волі воскрес, «жадливо потягнувся до слова».

Розмірковуючи над своєю долею в умовах постійної загрози фізичному існуванню, С. Малильо послуговується образом спопелілої віри, «убитого у цвіті серця» («Усе спочатку»). До речі, убивство, смерть - постійні образи у в'язничній ліриці поетеси. Життєвий шлях ліричної героїні «кривдами щемить у почуттях». Вона «не раз дивилась в чорну пустку смерті».

Мотив тривоги, трагізму, відчаю передає чорний колір. В'язнична лірика поетеси не відзначається багатством кольористичних образів. У ній домінує чорний колір - колір смутку, рідше сірий. Свою долю С. Малильо називає чорною. На волі душа встає з колін, «звільняється від чорних демонів печалі, безнадії // , немов з могильної виходить темені [Малильо 2006, с. 229].

У творах С. Малильо, які мають автобіографічний характер, звучать сповідальні інтонації. Супутником таких споминів є елегійний настрій. Екзистенційні переживання ліричної героїні вражають щирістю, простою, невимушеною формою викладу без ускладненої тропіки: «життя пройшло без радощів, без свят» («Я мушу помститися»), безрадісно минає за роком рік // я загубила їх мету і лік - було то миготіння сірих буднів». Пройдений шлях «кривдами щемить у почуттях». «Нас перемололи безпощадно жорна // У фатально лютих, катівських руках» [Малильо 1994, с. 92]. Образ безпощадних жорен, що містить семантику насилля - один із ключових у поезії С. Малильо.

С. Малильо розкриває екзистенційну тему безглуздого Колимського колоніального світу, в якому порушуються елементарні права і закони. Символами держави-в'язниці є горезвісні серп і молот, які, за словами поетеси, уособлюють «смерть і голод» («Воскресіння пам'яті»). Єдиною мірою у сталінському «раї» духовних крил був «короткий курс для серця і ума» («Я не читала Гегеля, ні Канта»).

Характеризуючи свій фізичний і духовний стан, С. Малильо писала

Я тліла в тайних муках,

Бо гризла дух розпука,

Бо холод крижаний той мене не полишав.

[Малильо 7, с. 171].

Це крик душі людини в найдраматичніший період, який поетеса називає могильним періодом, могильною теменню. Могильним є життя в стані постійного терору, стресу, страху, безнадії. Перебуваючи в абсурдному антисвіті, лірична героїня відчуває втрату сенсу буття.

Існування в такій жорстокій атмосфері тюремної реальності неможливе без нестерпного фізичного бою. Цей біль тіла прочитується в лексемах стогнало, знемагало, плакало-ридало, вмирало від болю і страждань. Біль на довгі роки став єдиним другом каторжниці.

Фізичний біль посилювався душевним, спричиненим знищенням духовної суті людини. У зранені груди «вгніздилась туга, манила в простори, «де рідне небо, // Рідні гори, голосила наче чайка // На могилі, ридала» [Малильо 2006, с. 225].

Душевний стан С. Малильо передає образом тремтячого від болю серця («Крізь смути днів»), серця, скутого зимою («Сповідь»). На волі, після заслання, серце заспівало «після мук, горя» («Оновлення»).

Поряд із відчуттям болю, страждання часто виступає образ холоду, грізної зими, холодних хижих вітрів. Колима зустріла ліричну героїню С. Малильо тривожним холодом, холодним диханням зими. Комплекс болю і страждань передають екзистенційні образи весни, яка «в сльозах захлинулась», умерлого на хижих вітрах літа («Я мушу помститися»). Лірична героїня мріє про милосердні зими, сподівається, що Всевишній допоможе їй здолати «всі ворожі вітровії» («Дві сімки»).

Екзистенційні переживання, стан відчаю передає образ завмерлої, убогої, стражденної душі, якій уже ніколи «не розцвісти… в гармонії з весною», «не злітати жайвором в пориві благовіснім, а довіку жити з болем» («Душа моя у тузі»). Жайвір - символ уяви, духовних устремлінь. Його вважають жертовною пташкою, він першим прилітає з вирію на землю, часто гине, але забезпечує прихід весни. Стан тривоги болю ліричної героїні посилюють риторичні запитання:

Чим я завинила, лагідна й покірна?

Чом вона жорстоко скривдила мене?

[Малильо 1994, с. 100].

Невиліковною хворобою душі, на думку С. Малильо, є байдужість. Якщо душа байдужа до історії, роду, якщо їй «не шкода худобини, // Що мучиться довірлива й німа», то вона мертва. В душі поетеса цінує гідність. Вона розуміє, як важко душі долати «Раба інерцію, податливість, покірність // У генах, у думках, у почуттях» («Як душі живеться», [Малильо 2004, с. 32].

З мотивом душі пов'язаний мотив пам'яті, індивідуальної та історичної. Душа, вважає С. Мали - ло, повинна осмислити свій шлях, не забувати, «яку народи ніч перебороли», «скільки душ в стражданнях захлиналось, // В тюремний мур в розпуці розбивалось, // Кривавилося на дротах колючих», гартувалося, кріпилося «в світі цім жорстокім» («Час говорити»).

Страждання, тортури мають колір крові. Кривавий бенкет, криваве похмілля характеризують жорстоку радянську добу, кров - один із ключових образів поезії С. Малильо.

У багатьох творах поетеси екзистенціал болю трансформується в надію, яку вселяє віра в силу поетичного слова, у можливості самореалізувати - ся у творчості. Творчість для неї - царина свободи в жорстоких умовах самотності й тюремних мук. С. Малильо зізнавалася, що її творчий дух, «замість, щоб ширяти над світами // Зів'яв за гратами й колючими дротами // Пізнав розпуку й невигойну втому» [Малильо 2009, с. 159]. Та відстраждавши смертельним болем, віднімувавши в гіркій самотності, після ув'язнення воскрес, жадливо потягнувся до слова, до творчості.

Формою екзистенції ліричної героїні є активна життєва позиція, вона бунтує проти жорстокої дійсності. Інтонації болісної сповіді про страждання в ув'язненні змінюються інтонаціями прокляття сатанинської влади, яка перетворила країну в «цвинтар і тюрму». С. Малильо проклинає деспотів-тиранів, що несуть народам злидні, горе й гніт», і їх поріддя («Воскресіння пам'яті»).

Бунтівливі настрої, підкреслена декларативність, публіцистичний стиль інтонації прокляття тиранів і їх прислужників наявні у творах про радянський режим і його диктаторів.

Невже Джугашвілі не знав у Кремлі,

Як голод шалів на щедротній землі,

Як мужні ламалися, йшли на «признання», Щоб лиш скоротити нелюдські страждання?

[Малильо 2004, с. 104]. Лірична героїня просить пам'ятати про жертви, але не плакати, не скиглити, а скинути «ярмо вороже» («Реквієм»). Вона нагадує, що шлях до світлого українського храму Правди і Волі довготривалий і трудний без міри». На перешкоді до нього яничарство - «рабства підлий плід» («Вселюдських знань собі бажаймо, брате»).

У багатьох творах С. Малильо наявні дидактичні інтонації, звучать заклики до злагоди («На переломі»), берегти душу від жорстокості й міщанського багна («Як душі живеться»).

Перебуваючи у в'язниці, С. Малильо написала вірш «Іди і вір», пройнятий оптимістичним настроєм, радісним зачудуванням світом, вірою в щасливе майбутнє й торжество свободи.

Іди і вір: прийде рожевий ранок,

Чарівне сонце встане з-за туману,

Й перед тобою, скільки сягне зір,

Сіятиме, співатиме простір!

[Малильо 2009, с. 203]. Символами щасливої долі у вірші є традиційні образи сонця, сяючого простору, рожевого ранку. Це символи чистоти і світлої надії. Тут емоційною енергією насичена кожна фраза. Її передають лексеми встань, іди, словосполуки збери всі сили, випростуй плечі, устане знову день. Карбована ритміка, художньо-стильова атрибутика вдало відтворюють романтичну стихію. Поетеса-каторжанка прагнула у віршах такого роду підняти дух зневірених, вичавити з них рабську покору.

Більшість творів С. Малильо, написаних на засланні, не збереглися. Якби на них натрапили сталінські опричники, хтозна, чи мали б ми можливість говорити про її творчість.

Пройшовши кола колимського пекла, душа поетеси не затерпла, не зачерствіла, не озлобилася («Не проклинаю»). Звільнення з в'язниці пробудило її до життя, повернуло до творчості, її дух воскрес («Автобіографічне»). Цю радість передають образи співаючого серця, сонячних хоралів, духу, що полинув у «сяйливу вись». Стан духовного піднесення звільненої людини передає монолог вірша «Воскресіння пам'яті».

Чи ж я могла леліять

В найсміливіших мріях,

Що дух мій ще полине в таку сяйливу вись?

Що після мук і горя,

Над плесом мого Моря

Ще серце заспіває:

0 мить! О, зупинись.

[Малильо 1994, с. 86].

Несправедливо покарані ув'язнені, ще вчора принижені, «потоптані», «безгласні», позбавлені «снаги до боротьби», піднімаються з колін, воскресають, пам'ятаючи про пережите, не забуваючи про тих, «хто кривдив і вбивав» («Союзники, соузники - сов'язні»).

До життя ліричну героїню воскресили нетлінні предківські гени, пам'ять про змагання українського народу, подвиг захисників Карпатської України, а ще - любов до рідного краю, до України. Зустріч із милими серцю Карпатами оживила змучену стражданням душу. Здавалося, що навіть холодний сніг засяяв. Цей образ сяяння вдало відтворює душевний стан ліричної героїні, що довгий час знемагала в самоарешті, «на дибі лютих, смертницьких страждань» («Бджола»).

Стан оживлення, воскресіння передає природа: сонечко, сяйлива вись, зорі, пташині крила, спів травинки, квітів і колосся, тиша і гомін грому.

Готуючись до звіту «перед судом всевишнім, С. Малильо зізнається в любові до нашого грішного світу.

Та найбільше люблю

Оту святу землицю,

Що щедро нам дарує

1 хлібець, і водицю.

[Малильо 2004, с. 11].

У цьому простому, щирому зізнанні, насиченому демінутивною лексикою, розкривається добра, чиста душа ліричної героїні, яка не зачерствіла в далекому холодному колимському краї. Воскресла душа позбавляється чорної барви, вбирає кольори земного буття («Живу-існую скромно у глуші») [Малильо 2004, с. 116].

Страждання, фізичний і психологічний пресинг у «чужинному краї» підірвали здоров'я, знесилили, але не озлобили зболено-світлу душу, стали джерелом творчості.

«Здолати ворожі вітровії», пройти «крізь ті роки брудні», оживити «катований дух» допомагає віра («Дві сімки поряд», «Я не читала Гегеля, ні Канта»). У сповідальних, автобіографічних віршах С. Малильо чільний мотив молитви, вдячності Богові за те, що вберіг її «у дні печалі // і дав терпіння та снаги // їх пережити, злі й довготривалі», пізнати радість і муки, щоб гідно нести «буття тягар» («Благословлю тебе», «Молитва»). Єдине, що просить у Всевишнього для нас - допомогти «Зцілитися від рабства, безпам'ятства, злиденства, яничарства», здолати розбрат, розруху, «піднестися на верховини духу» [Малильо 2006, с. 11]. Релігійність поетеси вистраждана, тому природна.

У центрі психологічного мислення С. Мали - льо завжди був образ України. Вона просить Бога дарувати нашому народові мудрість «в його святій борні» («Родись у душах, рятівна надіє»). А для себе - «не впасти у відчай» («Старість»), врятуватися з «пекла німоти», дати часу для творчості горіння в самотині» [Малильо 2006, с. 208].

Ув'язнення знесилило С. Малильо, підірвало здоров'я, відірвало від творчості. Але ми не мали б такої поезії, якби її авторка не потрапила у такі драматичні обставини. Не мали б ми такої кардіограми фізичних і моральних страждань зболеної душі, такої яскравої картини онтологічних проблем, осмислених крізь призму екзистенційної філософії.

Висновки. В'язнична лірика С. Малильо має автобіографічний характер. Засобом передавання суб'єктивних переживань ліричної героїні є переважно монолог. Провідний мотив поезії С. Малильо - самотність. Її посилюють екзистенційні образи «самокатування», «самоарешт», туга, розлука, відчай, безнадія, колір крові. Біль прочитується у лексемах плач, ридання, німота. Біль передає і природа: хижі вітри, весна, що захлинулася у сльозах.

Перебування в тюремних умовах, фізичний і душевний біль породжують відчуття безглуздості, абсурдності життя. Формою екзистенції ліричної героїні є активна життєва позиція. У творах С. Ма - лильо часто зустрічаються бунтівливі настрої, ними пронизані вірші про радянський режим і деспотичну владу.

В основі психологічного мислення поетеси завжди був образ України. Екзистенційні проблеми - визначальні в поезії С. Малильо про роки ув'язнення.

Література

малильо поетеса екзистенційний антисвіт

1. Зейкан Ю. Передмова. Воскресіння пам'яті: Бібліотечка часопису Краянка. Ужгород: Патент, 1999. С. 6-13.

2. МалильоC. Воскресіння пам'яті: Бібліотечка часопису Краянка. Ужгород: Патент, 1999. 110 с.

3. Малильо С. Іди і вір: Бібліотечка часопису Краянка; упоряд. Ю. Зейкан. Ужгород, 1994. С. 3-7.

4. Малильо С. Через терни - до зір. Львів, 2004. 235 с.

5. Малильо С. «А душа її - жива»!. Львів, 2006.

6. Малильо С. Надія. Львів, 2006. 347 с.

7. Малильо С. Від Тиси до Дінця. Вибране. Львів, 2009. 220 с.

8. Ференц Н. Голос зболеного серця. Поетичні горизонти Закарпаття. Ужгород: Мистецька лінія, 2006. С. 405-410.

9. ФеренцН. Голос зболеного серця: [передм.]. Малильо С. Кухоль щастя. Ужгород: Ґражда, 2020. С. 5-24.

10. ФеренцН. Стражденний шлях благословляю. Срібна Земля. 1994. 15 січ.

11. Хамитов Н. Самотність як феномен людського життя: дис д-ра філос. наук. Київ, 1998.

12. Хланта І. Передмова. Від Тиси до Дінця. Вибране. Львів, 2009. С. 5.

References

1. Zeikan Yu. (1999) Peredmova. Voskresinniapamiati [Preface. Resurrection of memory]: BibliotechkachasopysuKraianka. Uzhhorod: Patent. S. 6-13 [in Ukrainian].

2. Malylo C. (1999) Voskresinniapamiati [Resurrection of memory]: BibliotechkachasopysuKraianka. Uzhhorod: Patent. 110 s. [in Ukrainian].

3. Malylo S. (1994) Idyivir [Go and believe]: BibliotechkachasopysuKraianka; uporiad. Yu. Zeikan. Uzhhorod. S. 3-7 [in Ukrainian].

4. Malylo S. (2004) Cherezterny - do zir [Through thorns - to the stars]. Lviv. 235 s. [in Ukrainian].

5. Malylo S. (2006) «A dushayii - zhyva»! [And her soul is alive]. Lviv [in Ukrainian].

6. Malylo S. (2006) Nadiia [Nadiya]. Lviv. 347 s. [in Ukrainian].

7. Malylo S. (2009) Vid Tysy do Dintsia [From Tysa to Dinets]. Vybrane. Lviv. 220 s. [in Ukrainian].

8. Ferents N. (2006) Holoszbolenohosertsia. PoetychnihoryzontyZakarpattia [The voice of a broken heart. Poetic horizons of Transcarpathia]. Uzhhorod: Mystetskaliniia. S. 405-410 [in Ukrainian].

9. Ferents N. (2020) Holoszbolenohosertsia [The voice of a broken heart]: [peredm.]. Malylo S. Kukholshchastia. Uzhhorod: Grazhda. S. 5-24 [in Ukrainian].

10. Ferents N. (1994) Strazhdennyishliakhblahoslovliaiu [The suffering path is blessing]. SribnaZemlia. 15 sich. [in Ukrainian].Khamytov N. (1998) Samotnist yak fenomenliudskohozhyttia [Loneliness as a phenomenon of human life]: dys d-rafilos. nauk. Kyiv [in Ukrainian].

11. Khlanta I. (2009) Peredmova. Vid Tysy do Dintsia [Preface. From Tysa to Dinets]. Vybrane. Lviv. S. 5 [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru