Ключові аналітичні аспекти шевченкіяни Юрія Барабаша

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ключові аналітичні аспекти шевченкіяни Юрія Барабаша

Василь Пахаренко

Анотація

У статті схарактеризовано основні концепції шевченкознавчого доробку Юрія Барабаша. Дослідник переважно послуговується порівняльно-типологічним, мітологічним, герменев- тичним науковими підходами. Осмислюючи художній світ Тараса Шевченка, передовсім зосереджує увагу на його духовних домінантах: ідеї нації, трактуванні історії, пошуку істини, шляху до Бога, виробленні свого творчого методу.

Науковець системно зіставляє світоглядні шукання Тараса Шевченка й Миколи Гоголя.

Ключові слова: Юрій Барабаш, Тарас Шевченко, Микола Гоголь, наукова концепція, художнє світосприймання, мистецькі опозиції, творчий метод.

Summary

Pakharenko V. Analytical aspects key of Shevchenko's byYuri Barabash. The article describes the main concepts of Shevchenko's legacy byYuri Barabash.

The researcher mostly uses comparative-typological, mythological, hermeneutic scientific approaches. Comprehending the artistic world of Taras Shevchenko he primarily focuses on its spiritual dominants: ideas of the nation, interpretation of history, searching for realness, the way to God, the development of his own creative method.

The scientist systematically compares the worldview of Taras Shevchenko and Nikolai Gogol.

Key words: Yuriy Barabash, Taras Shevchenko, Mykola Gogol, scientific concept, artistic worldview, artistic oppositions, creative method.

Маючи широке коло наукових інтересів, Юрій Барабаш у своєму творчому зеніті зосереджує увагу все ж передовсім на трьох постатях - Г. Сковорода, М. Гоголь, Т Шевченко. Що вельми прикметно. Справді, це саме ті титани, на плечах яких височить українське духовне небо.

У численних статтях і книгах науковця останніх десятиліть ( кажу передовсім про праці «Вибрані студії», «Коли забуду тебе, Єрусалиме...», «Тарас Шевченко: імператив України», «Просторінь Шевченкового слова» та ін. [див. 1-7]) розгортається уміло й тактовно модерований автором напружений, часом гострий полілог цих титанів духу. У цю захопливу розмову мудреців доречно вплітаються й виважені думки проникливого дослідника.

Вельми точно обраний підхід. Адже здобуваємо шанс осягати феномен будь-якого генія лише тоді, коли осмислюємо його діялоги з іншими геніями. У дослідницькій практиці науковець застосовує широкий спектр методологій: системний, структурно-семіотичний, порівняльно-типологічний, крос-культурний, герме- невтичний аналіз, мітологічний підхід тощо.

Особливо ретельно й послідовно Ю. Барабаш зіставляє творчі світи М. Гоголя і Т Шевченка - такі споріднені і протилежні водночас. В результаті виразно оприявнюються духовні домінанти обох митців. їх, на переконливий погляд дослідника, чотири: 1) ідея нації; 2) трактування історії; 3) пошуки істини, шляху до Бога; 4) вироблення своїх творчих методів.

Як спільну сенсотвірну складову духовности і Гоголя, і Шевченка, алгоритм їхньої національної свідомости Барабаш виокремлює бінарну опозицію «батьківщина - чужина». Але якщо у Шевченка ця опозиція щодалі виразніше наповнювалася чітким національним змістом (Україна - Московщина), то у Гоголя сягнула вершини до середини 1830-х років, далі ж намітилася поступова національна, а за нею, закономірно, й духовна деґрадація, що завершилася крахом 1852 р. Причини таких розбіжностей, на переконливу думку аналітика, насамперед культурно-історичні:

Гоголь походив з давно вже упокореного Лівобережжя, Шевченко - з Правобережжя, де ще жив козацько-гайдамацький дух;

Гоголь - нащадок давньої козацької старшини, що поступово пристосовувалась до співіснування з загарбником, ставала зросійщеним дворянством; Шевченко - простолюдин-кріпак, козацький правнук з непохитними демократично-патріотичними ідеалами.

У будь-якому разі відмінні шляхи «двох синів однієї матері» визначили низку посутніх наслідків. Гоголь, хоч і геніяльно, але втілив тільки одну грань України - фольклорну, містично-естетичну, суспільну ж проблематику розглядав уже в загальноімперському контексті. А от Шевченко розкрив межово цілісний образ України - і фольклорний, й історичний, і суспільно-політичний. У Шевченка мотив національної самокритики наскрізний, домінантний, що засвідчує зрілість і глибину національної свідомости. У Гоголя ж цей мотив ледь угадується (у повісті про двох старосвітських Іванів). художній істина творчий духовний

Нарешті, засадничо різняться Гоголеве й Шевченкове трактування вже згадуваної опозиції «батьківщина - чужина», «Україна - Московщина». У Шевченка це протиставлення виступає безкомпромісно чітко - й у творчості, і в листуванні. У Гоголя ж постає різко й прямо лише в листуванні до середини 1830-х років, у творчості ж - навіть в циклі українських повістей - виявлене тільки опосередковано, мовби відсторонено від автора. Якщо Шевченкова опозиційність забарвлена об'єктивним соціяльно-історичним та націософ- ським змістом, то Гоголева суб'єктивна, настроєва (на рівні кулінарії, підсоння, побуту загалом тощо) і скороминуща, без претензій на історико-соціяль- ні, політичні, етичні узагальнення.

Характеризуючи специфіку історичного мислення Гоголя і Шевченка, Бара- баш передовсім слушно наголошує на необхідності розрізняти * історіографію (переважно накопичення й опис фактів), * філософію історії, чи метаісторію (побудову універсальних схем, виявлення глобальних структур і наскрізних мотивів) * й історіософію (зорієнтовану на суб'єктивне осмислення минулого, на філософію особистости, на емоційне, інтуїтивне чи й містичне переживання й подолання трагізму історичного буття людини).

Водночас між трьома згаданими формами історичного мислення існує ді- ялектичний зв'язок, відбувається «перетікання», а не розрив. На цій переконливій тезі Барабаш будує свою дискусію з Г. Грабовичем, котрий наполягає на несумісності історичного й символічного (мітологічного), а відтак відмовляє в історизмі й Гоголеві, й Шевченкові. Вони, мовляв, користувалися фактами історії лише як історичними матрицями, заповнюючи їх явно неісторичним матерія- лом. Насправді ж міт України і реальна історія у Шевченка не протистоять одне одному, вони складають синкретичну історіософську двоєдність, романтичний мітологізм поета, зокрема мітологізація ним минувшини України, закорінені у ґрунті саме національної історії.

Обидва митці - і Гоголь, і Шевченко - вдивлялися в минуле насамперед з метою пізнати істину, механізм буття, логіку Творця. їхнє богошукання подібне і водночас якісно відмінне. Цей аспект досі викликає особливо жваві, іноді навіть люті дискусії у вітчизняній гуманітаристиці. Тому виважена позиція авторитетного дослідника тут надто важлива.

Ю. Барабаш наголошує: і Гоголь, і Шевченко намагалися відповісти на питання: чи можна заради добра вдаватися до насильства. Гоголь намагався подолати «мирську» традицію виправдання помсти й насильства, наблизитися до ідеалу християнського прощення і смирення. Але, прийнявши імперські цінності, він мусив визнати насильницьку логіку російських православних колонізаторів (зокрема у другій редакції повісти «Тарас Бульба»).

Духовна еволюція Шевченка також відбувалася непросто - «із запинками, спаданнями, взаємопроникненням протилежних тенденцій, з поворотами назад і з проривами вперед». І все ж явно проступає рух у свідомості митця від виправдання насильницької боротьби зі злом (у період «Трьох літ») до осягнення антигуманности і неприпустимости «сокирянства» (у період заслання); від ідеї соціяльної ворожнечі до концепції національного і слов'янського єднання; від станової, національної, конфесійної нетерпимости до християнського милосердя, прощення, братолюбства.

Насамкінець Ю. Барабаш здійснює скрупульозний порівняльний аналіз пізньої («петербурзької») прози Гоголя й російськомовних повістей та малярської спадщини Шевченка. І на підставі численних переконливих спостережень показує, що Гоголь навіть у пізній творчості, а Шевченко навіть у прозі й малярстві не були реалістами у конкретно-історичному значенні цього поняття (поготів - у пласкому його потрактуванні), а залишались у силовому полі романтичного світовідчування.

У книзі «Тарас Шевченко: імператив України» насамперед скрупульозно досліджено Шевченкову ідею, метафору («словообраз») Вітчизни. Науковець поєднує діахронічний і синхронічний аналіз. У діахронічному аспекті розкривається еволюція Шевченкового концепту-словообразу України, простежується рух мистецької думки від найпростішого до складного, до більшої зрілості, глибини, соціальної та психологічної проникливості, від одноплощинного до «стереоскопічного», до якнайповнішого, а відтак художньо правдивого осягнення феномена України у його контроверсійності та коннотативному розмаїтті.

Виокремлюється кілька етапів на цьому шляху. 1 - початковий, опертий переважно на фольклорну традицію, з мотивами героїки і трагізму національної історії, певною ідеалізацією минувшини, зі суто народнопісенними емблематичними образами й поетикою. 2 - перехідний етап, що виявився в поемі «Гайдамаки», зокрема в авторських відступах, це вже спроба виробити власний погляд на історію України, добачання не лише славних, а й гірких, ганебних її сторінок. 3 - вершинний етап у період «Трьох літ», суворе прозріння, тяжка національна самокритика, пошук шляхів національного самоочищення і майбутньої величі України (центральний у цьому сенсі твір - містерія «Великий льох»). 4 - період заслання та останніх років - синтез національного й релігійного; у поета домінує думка, що любов до України невіддільна від любові до Бога, віри в Нього, зумовлюється й освячується цією любов'ю і вірою.

Основним об'єктом розгляду у синхронічному аспекті стала наскрізна Шевченкова опозиція «материзна - чужина». Дослідник наголошує, що критерій цього розмежування у «Кобзарі» був не стільки етнічний, як великою мірою моральний та соціопсихологічний. Поет з жахом поступово усвідомлював, що Україна в умовах неволі не тільки потерпає від соціального та національного гноблення, а ще й неухильно занепадає духовно, морально. Звідси - мотив “чужини на материзні”; трансформація ключового у «Кобзарі» архетипного образу матері - від безталанної убогої вдови, яка не може захистити дітей, через безгрішно-грішну за свою довірливість покритку («Катерина») до «матері непотребної» (N.N. [«О думи мої! О славо злая!»], «Осії. Глава XIV»); опозиційна пара «пани - люди». Усе це ознаки розщеплення єдиного національного орґанізму, симптоми хронічної хвороби бездержавної нації. Найбільш промовисто ця ідея втілена у притчі про братів-близнюків, двох Іванів з містерії «Великий льох».

Окремі розділи книги присвячені аналізові «петербурзького тексту» у творчості Шевченка, поеми «Великий льох», повісті «Художник» у літературному й духовному контекстах доби.

Журнальними публікаціями Барабаш доповнює і розвиває заявлені у згаданих книгах проблеми.

Висновки, як бачимо, базові, принципові. І це лише один з вимірів багатогранної шевченкіяни науковця.

Надзвичайно містким євангельським епіграфом відкривається одна зі знакових монографій Ю. Барабаша - про Григорія Сковороду: «...Сила наша від Бога, котрий і дав нам силу бути слугами Нового Завіту, не букви, а духа; буква- бо вбиває, а дух животворить».

Думаю, ці слова апостола Павла якоюсь мірою є мотто, квінтесенцією усієї творчої праці й самого науковця. Адже до осмислення чиєї б спадщини не брався Ю. Барабаш, він завжди відкриває нам - переконливо й разюче - за буквою дух. Той дух, що животворить.

Твори

1. Барабаш Ю. «Коли забуду тебе, Єрусалиме...». Гоголь і Шевченко. Порівняльно-типологічні студії. - Х., 2001.

2. Барабаш Ю. Поема-містерія Тараса Шевченка «Великий льох»// Дивослово. - 2001. - Ч. 4,5.

3. Барабаш Ю. «Я так її, я так люблю...» Шевченкова Україна: словообраз, концепція, текст // Сучасність. - 2003. - Ч. 7-8, 9.

4. Барабаш Ю. На позвах з мусянджовим бовваном. Причинки до теми «Шевченко і Петербург // Кур'єр Кривбасу. - 2003. - Ч. 168, листопад.

5. Барабаш Ю. Історіософія Тараса Шевченка // Слово і час. - 2004. - Ч. 3.

6. Барабаш Ю. Тарас Шевченко: імператив України. - К., 2004.

7. Барабаш Ю. Вибрані студії. Сковорода. Гоголь. Шевченко. - К., 2006.

Размещено на Allbest.ru