"Записки о Южной Руси" Пантелеймона Куліша як перший збірник українських діалектних текстів

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Записки о Южной Руси" Пантелеймона Куліша як перший збірник українських діалектних текстів

Л.В. Дика*

Анотація

У статті запропоновано розглянути "Записки о Южной Руси", опубліковані в 1856-1857 рр., як перший збірник (протохрестоматію) українських діалектних текстів. Підкреслено новаторство П. Куліша у створенні видання, зокрема подання в книзі паспортизації записаних матеріалів - вказівки імені, віку інформатора, місця його проживання та виду діяльності, обставин запису тощо. Важливу роль в оформленні текстів як діалектних (а не тільки фольклорних) пам'яток зіграла спеціально розроблена орфографічна система, спрямована на максимально точну передачу українських звуків, а також відзначення наголосів у всіх словах (зокрема й логічних наголосів, які дають змогу передавати ритмомелодичну структуру фраз). Переклад українських текстів російською мовою, зроблений П. Кулішем для удоступнення змісту для російськомовних читачів, із погляду сучасної діалектології можна вважати аналогом глосаріїв у сучасних збірниках діалектних текстів (в окремих випадках П. Куліш робив спеціальні примітки щодо значення та вживання певних українських лексем). У статті зазначено, що, попри редакторські втручання в первинний текст, П. Куліш зберіг у багатьох випадках місцеві особливості, що дає змогу чіткіше уявити, якою бачив П. Куліш українську літературну мову, тобто які елементи, особливо фонетичного та граматичного рівнів, він вважав загальноукраїнськими; наприклад, серед фонетичних особливостей - рефлекс і на місці ё, етимологічних о та е. Водночас збереження в текстах місцевих особливостей, наприклад, дієслів з інфінітивом на - т', може вказувати на те, що П. Куліш припускав варіантність у літературній мові й фіксував форми, які не суперечать духу української мови. Така позиція виявилася далекоглядною, оскільки в сучасній українській літературній мові ці форми є нормативними, як і форми родового відмінка іменників жіночого роду ІІІ відміни солі - соли. Матеріал, розглянутий у статті, розширює бачення мовної програми П. Куліша, яку він реалізовував у своїх літературних творах та перекладах, і ролі рідного П. Кулішу східнополіського говору.

Ключові слова: Пантелеймон Куліш, діалектна хрестоматія, літературний стандарт, східнополіський говір.

"NOTES ON SOUTHERN RUS" BY PANTELEIMON KULISH AS THE FIRST COLLECTION OF UKRAINIAN DIALECTAL TEXTS

Dyka L.V.

The article suggests considering "Notes on Southern Rus", published in 1856-1857, as the first collection (proto-rader) of Ukrainian dialectal texts. The novelty of P. Kulish in the creation of this publication is emphasized, in particular, the presentation of the passporting of recorded materialsin the book - indicating the name, age of the informant, their place of residence and type of activity, recording circumstances, etc. An important role in the design of texts as dialectal (and not only folklore) monuments was played by a specially developed orthographic system aimed at the most accurate transmission of Ukrainian sounds, as well as the marking of accents in all words (including logical accents that allow to convey the rhythm and melodic structure of phrases). The translation of Ukrainian texts into Russian, made by P. Kulish in order to make the content accessible to Russian-speaking readers, from the point of view of modern dialectology can be considered an analogue of glossaries in modern collections of dialectal texts (especially since in some cases P. Kulish made special notes on the meaning and use of certain Ukrainian lexemes). The article states that despite the editorial interventions in the primary text, P. Kulish preserved local features in many cases, which makes it possible to more clearly imagine how Kulish saw the Ukrainian literary language, that is, which elements, especially of the phonetic and grammatical level, he considered to be all-Ukrainian, for example, among the phonetic features - the reflex of i in the place of e, etymological o and e. At the same time, the preservation of local features in the texts, for example, verbs with the infinitive in -t', may indicate that Kulish assumed a possible variant in the literary language and fixed forms that do not contradict the spirit of the Ukrainian language. Such a position turned out to be far-sighted, since in the modern Ukrainian literary language these forms are normative, as well as the genitive forms of feminine nouns of the 3rd declension soli - soly. The material discussed in the article expands the vision of P. Kulish's language program, which he implemented in his literary works and translations, and the role of Kulish's native Eastern Polisian dialect.

Keywords: Panteleimon Kulish, dialect reader, literary standard, Eastern Polisian dialect. діалектний текст куліш

Постановка наукової проблеми. "Записки о Южной Руси", упорядковані Пантелеймоном Кулішем і видані в 1856-1857 рр., ще за життя автора отримали високу оцінку його сучасників, зокрема Т. Шевченко назвав "Записки..." діамантом у сучасній історичній літературі [17: 38]. Сам П. Куліш вважав свою працю енциклопедією різноманітних свідчень про народ, який говорить "язьїкомь Южно-Русскимь". Одним із мотивів опублікувати цей "літопис минулого" було бажання задовольнити в тогочасних українців прагнення самопізнання, показати внутрішній образ народу "Южной Руси", "яким він був у давнину і яким ми бачимо його сьогодні" [7: 6]. Очевидно, саме через широту, багатство й об'ємність матеріалу ця праця вже понад півтора століття привертає увагу етнографів, фольклористів, істориків, останнім часом мовознавців. Особливо ця книга цінна тим, що в ній відбита тогочасна українська мова, адже, крім давніх легенд, переказів, дум, пісень, записаних від кобзарів, лірників, оповідачів, у ній подано зразки живої народної мови. З цього погляду "Записки." можна розглядати як перший збірник діалектних текстів. Загалом, як влучно зауважив М. Дмитренко, "коли називаємо ім'я Пантелеймона Куліша, то в контексті зі словами "робота", "творчість" органічно вживаємо поняття "вперше" та "Україна"" [4].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. П. Куліш і в царині мовознавства був першим у багатьох питаннях. Особливу роль П. Куліша дослідники відзначали в плані нормалізації української літературної мови. Як пише А. Даниленко, "Кулішева мовна програма була покликана не просто витворити взірці високого стилю української мови, але "європеїзувати" її новий стандарт у дусі найрозвиненіших мов. За неординарним розв'язанням нормалізаторських проблем Куліша можна назвати творцем "Третього Риму" на мовознавчому полі" [2: 92]. Внесок П. Куліша в розвиток української літературної мови підкреслював Ю. Шевельов: "...сучасна українська літературна мова може бути пов'язана з ім'ям великого українського поета Тараса Шевченка і, до певної міри, його сучасника Панька Куліша. Шевченко дав приклади, взірці поетичної мови, Куліш зробив те саме для оповідної та історичної прози" [16: 83].

Але найяскравіше хист Куліша- філолога, мовознавця, діалектолога, як пише О. Кумеда, проявився саме в "Записках о Южной Руси". Водночас дослідниця підкреслила деяку непослідовність у практиці записування текстів: з одного боку, П. Куліш розробив спеціальний фонетичний правопис, щоб якомога точніше передати особливості живої вимови, а з іншого - дозволив собі втрутитися в оригінальний текст, що суперечить сучасним підходам до діалектних записів. На думку дослідниці, численні приклади такої редакторської роботи можуть свідчити про "позицію вченого, свідомого своєї ролі у формуванні мовно-літературного стандарту" [9: 44]. Додамо, що очевидно П. Куліш прагнув удоступнити свій матеріал якомога ширшій аудиторії, серед якої, з одного боку, освічені кола "Северно-Русскаго населенія", у яких прокинулось особливе бажання пізнати ближче "Южную Русь", а з іншого - українці, які відчули прагнення до самопізнання [7: 5]. Напевно, тому П. Куліш намагається - очевидно, на підставі попередніх спостережень - дати соціальну оцінку мовним явищам і вибрати такі, які збігаються "с общимь Малороссійскимь вьіговоромь" [7: 46]. Як слушно зауважує А. Даниленко, "П.

Куліш прагнув добирати таких мовних одиниць, які б єднали, а не роз'єднували українських мовців" [3: 101]. З цього погляду П. Куліш виступає і як соціолінгвіст, і як нормалізатор української літературної мови, який уже на той час інтуїтивно відчув основні критерії у відборі мовних явищ, одним із яких є їх поширеність на значній, однорідній з мовного погляду, території. Як зазначав Ю. Шевельов, "норми літературної мови тим кращі, чим більше вони відповідають тенденціям розвитку й чим на більше число мовців вони спираються" [15: 34]. Тому П. Куліш, з одного боку, замінює вузьколокальні риси, наприклад, чернігівське акання, дифтонги на місці етимологічного о, інші ніж і рефлекси ятя, а з іншого - зберігає в записаних спонтанних текстах й у фольклорних матеріалах окремі говіркові особливості, які, як він припускає, "непротивньїя слуху степовика" [7: 46]. Відбиття цих особливостей у "Записках о Южной Руси" й дає нам підставу розглядати цю працю як перший збірник діалектних текстів або як протохрестоматію українських діалектів.

Мета дослідження - показати, чи можуть тексти, подані в "Записках о Южной Руси", слугувати матеріалом для діалектологічних досліджень. Цю проблему, а саме можливість використання фольклорно-етнографічних джерел для розв'язання діалектологічних проблем, попередньо окреслила М. Ткачук [13: 60]. У нашому випадку йдеться про записи спонтанного діалектного мовлення, здійснені П. Кулішем.

Виклад основного матеріалу дослідження з обґрунтуванням отриманих наукових результатів. В українському мовознавстві першою діалектною хрестоматією прийнято вважати працю М. Дурново "Хрестоматія по малорусской діалектологіи", видану 1913 р. Як зауважує автор, у ній весь матеріал, крім одного запису, узято з друкованих джерел [5: 3]. Відповідно, говорити про точне відтворення живого мовлення не доводиться. Водночас записи робили різні люди, які по-різному передавали діалектне мовлення. Натомість у "Записках..." подано переважно тексти, які записав сам П. Куліш; лише невелику кількість зафіксували інші особи, зокрема О. Афанасьєв, О. Шишацький-Ілліч, Е. Руліковський, М. Ніговський; мовлення селян, що є предметом нашого розгляду, записав лише П. Куліш.

П. Куліш неодноразово підкреслює, що він намагався якомога точніше передати авторський текст, що всі історичні спогади він зафіксував у тому вигляді, як вони передаються з вуст в уста, від покоління до покоління: "Вмісті съ легендой о временахъ отдаленнейшей Татарщины, въ умі моего Кіевскаго нищаго сохранилось воспоминаніе и о послЬднихъ Татарскихъ набЬгахъ на Южную Русь. Вотъ оно слово въ слово" [7: 5]. П. Куліш пише, що він змушував своїх мовців по кілька разів повторювати розповіді, при цьому стежив за мовленням оповідача з олівцем у руках, щоб зафіксувати "подлинный тонъ и складъ его річи, безъ поправокъ" [7: 3]. Розмови селян П. Куліш теж намагався відтворити якомога ближче до оригіналу: "здесь приводятся подлинные слова его" [7: 46]. Про точність запису мовлення непрямо може свідчити й враження Т. Шевченка від прочитання "Записок.", який у своєму щоденнику писав, що ніби з живими бесідує зі сліпими лірниками й кобзарями [17: 38].

Зауважимо, що не всі сучасники П. Куліша розуміли наукову вартість його матеріалів. Зокрема, В. Івашків пише про скептичне ставлення М. Максимовича до праці П. Куліша: "можна припустити, що цією "болтовнею" Максимович називав не лише народні перекази, а й численні зразки звичайної селянської розмови, яку Куліш розумів не лише як необхідний чинник конкретної праці фольклориста, а й як складову всього фольклору. Це було його переконанням: він вважав, що без таких, здавалося б, нефольклорних записів народнопоетичний збірник буде неповним" [6: 271].

Сьогодні обов'язковою вимогою до запису й публікації діалектних матеріалів є їх точна паспортизація - дані про мовця (ім'я, рік і місце народження, освіта, вид заняття, хто й коли записав текст тощо). Відсутність точної локалізації, як слушно зауважує М. Ткачук, ускладнює використання фольклорно-етнографічних матеріалів як діалектологічного джерела [13: 62]. Про цінність етнографічних матеріалів, їхній брак, а також важливість їх коректного оформлення вчені заговорили на початку ХХ ст., зокрема В. Петров писав: "Потреба в нових відомостях і записах почувається так гостро, що треба дякувати за кожну присилку матеріялів, якими б незначними вони не здавались. Хай не весь матеріял, намічений для досліду, пощастило зібрати, хай не все виконано завдання! Коли записано, скажімо, дві-три пісні, два-три оповідання, то й те слід одіслати до наукової інституції. Треба лише означити, де й коли од кого записано даний твір" [11: 155]. Ці підходи - де, коли й від кого записано матеріал - уже можна простежити в записах П. Куліша.

П. Куліш, збираючи матеріал, орієнтувався переважно на мовців старшого віку. В одній зі статей В. Петров наводить цікавий фрагмент листа П. Куліша: "Року 1843-го Куліш, цей основоположник української етнографії писав до одного з аматорів народньої творчости: "Я тепер ходжу як бджола на сотах: де тільки зустріну сиву голову, не відійду від неї без того, щоб не вижати з неї запашної квітки народньої поезії, або ж в преданні, або ж в пісні" [11: 153]. Важливо, що П. Куліш подає коротку характеристику людей, яких записує, зокрема наголошує, що поміж старцями- сліпцями часто трапляються люди з гарною пам'яттю, яка втримує без жодних втрат багато пісень і розповідей [7: 2], а також зазначає біографічні дані; більшість інформантів в нього ідентифіковані, серед них - кобзарь Архипъ Никоненко Оржицкій; кобзарь Андрей Шутъ Александровскій; разскащикъ Семенъ Юрченко Мартыновскгй; лирникъ Дмитро Погортлый Звенигородскій; разскащикъ Кондратъ Тарануха Смилянскій; разскащикъ Василь Судденко Черкасскій; разскащикъ Харко Цехмйстеръ Черкасскій; разскащикъ Омелько Каплаухій Суботовскій; монастырские разскащикъ. Прикметно, що в хрестоматії М. Дурново, як правило, не подано імені мовця, лише іноді трапляється інформація на зразок "Запис С.С. Павленко со слов старика 76 літ" [5: 7]. У П. Куліша: "козакъ Семенъ Юрченко, восьмидесятилетий старикъ въ селі Мартьіновкі, Борзенскаго уезда Черниговской губерніи" [7: 65].

Для точного відтворення мовлення П. Куліш розробив власний правопис. У передмові він зазначає, що намагався якомога спростити правопис і пристосувати його до найлегшої вимови слів. П. Куліш був одним із перших, хто звернув увагу на невідповідність між написанням окремих літер і звучанням відповідних звуків: "въ Малороссійской грамоті глазъ непривычнаго читателя неприятно поражала буква ы, которою литераторы наши выражали мягкое южное и" [7: 7]. Потребу усунути зі свого правопису літеру ы П. Куліш аргументує відсутністю такого звука в полтавсько-чигиринському наріччі, яке він вважав зразком "малороссійскаго языка". Щоб проілюструвати, як звучить український и, він залучає французьку мову: "... слово волы произносится Малороссіянами похоже на то, какъ еслибы написать это слово Французскими буквами (уоіу)" [7: 8].

За допомогою французької мови, знайомої освіченим читачам, П. Куліш намагається описати й інші найхарактерніші особливості вимови українських звуків, наприклад, тверду вимову приголосних перед голосними переднього ряду, зокрема е: "Буква е въ Малороссшскомъ язьікі произносится послі согласныхъ не такъ, какъ, напримір^ въ

Великорусскомъ слові дерево, а близко къ тому, какъ во Французскомъ слові dйlecter потому слово дерево по- Малороссійски надобно произносить такъ, или почти такъ, какъ еслибы оно было напечатано Французскими буквами (dйrйvo) " [7: 8]. Ще однією прикметною рисою української мови, що вирізняє її серед східнослов'янських мов, є вимова о в ненаголошеній позиції, тобто відсутність акання. Цю особливість підкреслює й П. Куліш: "....буква о никогда не произносится какъ а, но всегда такъ чисто, какъ во Французскомъ язьікі..." [7: 8].

Ці спостереження свідчать про наукову інтуїцію Пантелеймона Куліша: виділені ним найважливіші фонетичні ознаки української мови, які вирізняють її серед інших східнослов'янських, сьогодні є нормою української літературної вимови. Водночас тексти, подані в "Записках.", містять багато діалектних рис, що досі поширені в сучасних українських говірках. Можемо припустити, що П. Куліш міг їх розглядати як потенційно нормативні. Однозначно нормативним для нього був і на місці т, етимологічних о та е в новозакритих складах. Наведені нижче приклади з різних територій (Києва, Полтавщини, Чернігівщини) підтверджують ці висновки:

У мові "кіевскаго нищаго" на місці *е виступає і: стріла ¹ (3), сівь (3), обідати (3), світь (4), місто (5), міжь (6), собі

(6) , тріснула (6). Рефлекси *о також передано літерою і: тілько (3), підступае (3), зійшовь (3), сніть (4), військо (4), пішли (4), візьмешь (4), більшь (5), гай Перегінь (6), не бійся (6), вінь (6), боків (6), зрідка в Тут і далі подаємо номер сторінки за [7]. ненаголошеній позиції трапляється о: не достали (4), изь конця вь кінець (6). На місці *е в ненаголошеній позиції збережено е: підь Киевъ (3). Серед рис, що можуть указувати на носія середньонаддніпрянських говірок - збереження м'якості р' та шиплячих: лицарь (3), бачять (4). Водночас на поліську основу вказують такі риси: збереження давнього суфікса -е: лихоліттє; відсутність початкового н у займенникових формах: до іхь (4); збереження давнього і: забірай (6); нестягнені форми прикметника і вказівних займенників: Золотиі Ворота (4), тиі (6), тую (6); суфікс -ова в дієсловах: пановала (5); наявність префікса од-: одступлю (3), одкривъ (4), оддаймо (4).

У мові Архипа Никоненка з містечка Оржиці Лубенського повіту Полтавської губернії на місці *е виступає і: проспівае (8), вікь (9), горілки (9), ціле (9), неділю (9), білу (9), звірь (12), пісні (12), дітки (12), надійся (11), копійку (14). Можливо, через недогляд, а, можливо, і навмисно збережено форми, де рефлексом *е в ненаголошеній позиції виступають и та е: слипий (12), ростеклося (12). Така рефлексація притаманна говіркам північного наріччя. Рефлекс *о переважно передано літерою і: вінь (11), мій (12), рівь (12), пішовь (8), підчистивь (11), пізнавь (10), свій (8), півтораста (9), скількі (9), тілько (9), але розобрано (11), дождать (11), не достану (12).

Літерою і передано також рефлекс *е: жінка (9), жмінь (11), шість (10), камінемь (10). Серед цих прикладів привертають увагу форми жмінь і камінемь, що, можливо, зазнали редагування відповідно до бачення П. Куліша.

У тексті трапляються приклади зі збереженням давнього і: назбіравь (9), на зіму (10). Але про хитання у виборі "правильної" форми можуть свідчити приклади "мині нема ні зимі, ні літа" (10). У звукосполуках ги, ки, хи послідовно відображено и: хиба (9), сякий (9), такий (9), покину (10), горілки (9), вкинувь (9), звідки (8), але скількі (9). Часто в ненаголошеній позиції зафіксовано нерозрізнення и та е: христились (12), мині (13). У родовому відмінку іменників жіночого роду ІІІ відміни виступає закінчення - и: чвертку соли (9). Частотним є написання з початковим и: ище (10), изновь (10).

Привертає увагу форма пригледіть . Типовим рефлексом ненаголошеного $ в північному наріччі є е. Таке написання в поліських пам'ятках середньоукраїнського періоду Ю. Шевельов пояснює модою [14: 183]. На його думку, форми з е, напр. гледіти, угледіти, увійшли до сучасної літературної мови "почасти внаслідок цього правописного звичаю, почасти через помішання діалектів" [14: 184-185].

Серед інших діалектних особливостей зафіксовано ослаблення африкати дж: сижу (9); збереження й у дієслівних формах: пійде (10); форму люде (12); вказівний займенник се (13); відсутність початкових голосного й приголосного в словах на зразок струменть (8). Частотними є форми інфінітива на -т': віку доживать (9), станешь лаять (9), дождать на той годь (11), піймать да провчить (11), людей поіть да випитувать (11), випросить (13), слухать (13), вчить , а також численні приклади з префіксом од-: одлучивсь (9), одчинивь (10), одробились (10), одсахнулося (11). У тексті П. Куліш послідовного передає асимілятивні зміни, наприклад, женитьця (8), прителішуетця (10), не признаетця (11), озветця (12), вчитця (13), вивчитьця (13), становитця (14), сховаесся (9). Серед лексичних особливостей привертає увагу прислівник звісно: "звісно, жили якь звірь; то які туть пісні?" (12).

У мові вісімдесятирічного козака Семена Юрченка із села Мартинівки Борзенського повіту Чернігівської губернії рефлекс *е передано літерою і: Дніпр (68), дідизни (65), дідамь (65), дітокь (65), міжь (66), на колінахь (66), дідусечку (66), сліпесенький (66). Але в ненаголошеній позиції відповідно до поліської рефлексації - и, е: завирюха (67), стреляемо (70). На місці *о у більшості прикладів подано і: вінь (67), рідне (66), помічь (65), постій (65), худібчина (66), ягідки (66), внуківь (66), війська (67). Водночас трапляються приклади з рефлексами, відмінними від і, що притаманно поліським говіркам: розийшлись (70), бурякив (68) (також варіант буряків (68), зобрать , зобрали (67). Послідовно збережено о в префіксі од-: одкрити , одписала (68), оддаюсь (68), одслужили (69). Етимологічний е передано як і: жінкою (65), але в ненаголошеній позиції зберігається е: Киевь (69). Риси північного наріччя проявляються в усічених формах множини прикметників: добри люде (67), други (66), нови, інфінітиві із суфіксом -т': робить (68), править (69), наявності частки дак: дакь ото ми зъ бабою й порадились (65). Зафіксована цікава форма повк, де відбувся перехід л у в (69). Не простежується закономірності в передаванні ненаголошеного е: мині нема (65), оженили (65).

У мові "олександрівського барда" Андрія Шута з містечка Олександрівни Сосницького повіту Чернігівської губернії на місці *е послідовно вжито літеру і: Верхоліссі (46), не вмівь (48), уміе (48), діду (48), обіднівь (46), чоловікь (46), місто (47), горілку (47), послі (48), сівь (48), гріхь (48), світь (49), цілий (49), неділю (49), хлібь (50). Рефлекси *о та *е також передано через і: вінь (46), півтора (46), твій (48), більш (48), тілько (48), Пилипівкою (49), у Киселівці (48), річ ; о збережено у формі Богь (49). Зафіксовано втрату й у словах приняла (46), нанявъ (46), пришовъ (48), але пійти на косовицю (47). Багато прикладів із початковим и: идучи (49), изняли (48), иноді (50), ище (49), именно ; сполучник і передано як и: вінь и кушнірську роботу знае (48). Про поліську основу свідчать форма займенника се: по се місто, сі церкви , се не такь було (49); відсутність у займенникових формах початкового н: коло ёго (48), одъ їхь (49); форми інфінітива на т': вчить (48), робить (48), питать (49), просить (49). Маркером поліської говірки виступає частка дак: А в Чепіги синь і онукь письменниі, дакь він од іхь де-що чувавь (49). У тексті послідовно відображено асимілятивні зміни: Богу молитьця (47), похвалитьця (47), сміятьця (48), учатця (48), стидитця (48), гніватьця (48), дивитьця (50), читаетця (50), навчисся (49). Серед синтаксичних особливостей привертають увагу конструкції: пасти коні (46), пасе коней (47); прийменник за в конструкціях на зразок: Пришовь до его тещи за милостинею (48).

Особливу увагу П. Куліш звертає на наголос. Він пише, що багато слів в українській і російській мовах відрізняються лише наголосом, тому "Великороссіянинь, взявшись читать по-Малороссійски, безпрестанно впадаеть вь такія неприятныя для слуха ошибки, какъ еслибы кто по- Великорусски читалъ такимъ образомь: Прйшла служанка оть сосуда" [7: 8-9].

Для усунення цього "важнаго неудобства" П. Куліш пропонує ставити над неодноскладовими словами "острое удареніе", а для виділення підвищення й пониження голосу оповідача або декламатора - "удареніе тяжелое" [7: 9]; очевидно, так П. Куліш пропонував позначати логічний наголос. Сучасні діалектологи, видаючи збірники діалектних текстів, шукають способи передачі логічного та емфатичного наголосів у загальноприйнятій фонетичній транскрипції [1: 28].

Уважніший розгляд прикладів із наголосом, зафіксованих у "Записках...", може допомогти пояснити підґрунтя деяких тенденцій у сучасному українському наголошуванні. Наприклад, О. Синявський у "Нормах сучасної української мови" зауважує щодо закінчень іменників при числівниках два, дві, обидва, три, чотири: "іменники чоловічого роду бувають із закінченням назовного відмінку (а не родового): два сини, три брати... (з таким наголосом в іменниках, як у родовому відмінку однини) [15: 54]. Однак Ю. Шевельов пише, що в мові існує нахил розірвати зв'язок наголосу з поодинокими відмінками, а натомість використати його для розрізнення чисел; це є одним із виявів "тенденції різко протиставити однину множині" [15: 242]. Ю. Шевельов зауважує про випадки перенесення наголосу множини й на іменники, ужиті при числівниках два, три, чотири, і припускає, що таке перенесення наголосу буде ширитися [15: 290]. Можливо, зафіксовані П. Кулішем форми два сини і дві дочки (с. 46) свідчать про те, що тенденція протиставляти однину та множину за допомогою наголосу вже проявлялася в середині ХІХ століття й зачіпала також форми іменників із числівниками два, три, чотири. Інший цікавий приклад наголосу у формах у мене, до мене. У сучасній українській мові спостерігаємо тенденцію до перетягування наголосу ближче до прийменника. Можливо, у часи П. Куліша ця тенденція ще не діяла, бо ця риса й досі притаманна говіркам північного наріччя.

Ще однією новацією П. Куліша можна вважати мовне коментування текстів, зокрема їх переклад російською мовою. Він пояснював це необхідністю удоступнити зміст творів російськомовним читачам: "Такъ какъ языкъ нашихъ Малороссійскихь думъ и преданій доступенъ не всімь Великорусскимъ читателямъ, то я счелъ нужнымъ приложить къ нимъ возможно точный переводь" [7: 6]. Цей переклад має самостійну наукову цінність, показуючи тогочасне співвідношення лексики російської та української мов, а також ідіолект П. Куліша, і потребує окремого дослідження. Але з погляду сьогоднішньої української діалектології можна стверджувати, що він є ще й аналогом глосаріїв у сучасних збірниках діалектних текстів. "То ставь же брать старший та середульший на полівку избігати, / / На степи високі, на великі дороги росхідниї...". Слово полівка в сучасній літературній мові означає польового гризуна та польову газету; СУМ наводить це слово і як діалектне зі значенням `рівнина, поле'. Переклад П. Куліша дає те саме значення: "ВьгЬзжають старшій и средній брать на поля, на вьсокія степи, на большія расходныя дороги." [7: 35].

Аналогічний приклад: "Тікавь повчокь, // Малий-невеличокь..." (переклад: "Уходилъ малый отрядец...") [7: 32].

У деяких випадках П. Куліш спеціально роз'яснює особливості значення та вживання певних лексем. "Я проживаю за темними лугами, // За широкими полями, // За бистрими ріками." (переклад: "Я живу за темными лісами, за широкими полями, за быстрыми ріками."). П. Куліш робить таку примітку: "Вь подлинникі лугами; но лугомь называется в Украинской народной поэзш и то, что мы разуміемь подь Великорусскимь словомь лугь, и лісь, растущій на низменныхь, прирічнмхь містахь. Здісь слово лугами употреблено вь последнемь значеніи" [7: 25]. Слово кажанокъ ("На ёму бувь кажанокь.") П. Куліш пояснює у примітці: "Родь куртки, или полукафтанья изь кожи" [7: 133]; слово стрелиця - "Жидкій лісокь" [7: 105] та ін.

Подекуди тлумачення слів подано комбіновано, у перекладі та за допомогою коментарів, наприклад: "Оттамь же, каже, вони вь стані підь ворітьми, вь глухімь кінці у пуздерку, вь землі.". Переклад: "Воть тамь, говорить, вь конюшні подь воротами вь глухомь конці они вь погребці лежать вь землі.". Далі П. Куліш пояснює в примітці: "Глухимь концомь вороть называется та часть, вь которой находится пятка, или петли" [7: 167].

Крім того, П. Куліш часто наводить принагідні коментарі своїх інформантів до певних слів та висловів. Зокрема, у рядках думи про втечу трьох братів з Азова ("Кь ёму вовці-сірохманці нахождали, // Орли-чорнокрильці налітали, // Въ головкахъ сідали, - // Хотіли заздалегоди живота темний похоронъ одправляти...") до словосполучення темний похоронъ: " (О слові темний:) Се, бачъ, тайний: то звфъ да птиця. Пр. п. " [7: 38].

Отже, у перекладах, коментарях (власних та інформантів) П. Куліш подав значення та особливості вживання сотень архаїчних лексем. На мову він звертав особливу увагу, тож коли під час експедицій-"путешествій" не вдавалося записати цільні фольклорні твори, нотував окремі фразеологізми та просто цікаві речення: "Надобно было довольствоваться только характер*ристическими фразами, которые народъ разсыпаетъ въ своихъ разговорахъ, не зная имъ цЬны, и моя записная книжка въ этихъ мЪстахъ или оставалась пустою, или наполнялась отрывками въ роді слідующих^' [7: 145] - далі П. Куліш публікує такі записи в розділі "Отдільньїя выражены малороссійскихь поселянь" [7: 145-148].

Висновки й перспективи дослідження

Розгляд кількох текстів із території Київщини, Полтавщини, Чернігівщини, поданих у "Записках о Южной Руси", засвідчив, що П. Куліш, попри редакторські втручання у первинний текст, зберіг у багатьох випадках місцеві особливості. Це дає змогу чіткіше уявити, якою бачив П. Куліш українську літературну мову, тобто які елементи, особливо фонетичного та граматичного рівнів, він вважав загальноукраїнськими. Наприклад, серед фонетичних особливостей - рефлекс і на місці т, етимологічних о та е. Водночас збереження в текстах, наприклад, дієслів з інфінітивом на -т', може вказувати на те, що П. Куліш припускав можливу варіантність у літературній мові й фіксував форми, які не суперечать духу української мови. Така позиція виявилася далекоглядною, оскільки в сучасній українській літературній мові ці форми є нормативними, так само як і форми родового відмінка іменників жіночого роду ІІІ відміни солі - соли. Велику цінність для сучасних досліджень становить наголос у текстах "Записок", особливо для акцентологів, які скаржаться на недостатність акцентованих матеріалів у давніших записах діалектної мови.

Дискусійним є питання щодо мовної програми П. Куліша, яку він реалізовував у своїх літературних творах та перекладах, і роль рідного П. Кулішу східнополіського говору. Як пише А. Даниленко, П. Куліш був налаштований на запозичання з багатьох говірок, але орієнтувався насамперед на південно-східне наріччя як основу нової літературної мови [3: 100, 102]. О. Кумеда також підкреслює орієнтацію П. Куліша на весь україномовний простір [8: 132].

Водночас А. Даниленко погоджується з думкою І. Матвіяса про виразний, але стихійний вияв східнополіського говору [3: 104]. О. Кумеда, дослідивши мову письменника за першодруками його творів, зокрема описавши морфологічні риси, робить висновок "про виразну зорієнтованість письменника на східнополіський говірковий ареал"; використання інших говірок - східноукраїнських і південно-західних - простежується більше на лексичному рівні [10: 28]. Подальші дослідження матеріалу, уміщеного у "Записках.", можуть дати додаткові аргументи на користь одного з поглядів.

Список використаних джерел та літератури