Вивчення міфічних образів драми-феєрії "Лісова пісня" Лесі Українки в контексті сучасного "Прадавнього лісу" Дари Корній

Виклад основного матеріалу

Творчість Лесі Українки припадає на складний період в історії України як у суспільно-політичному, так і в духовному аспектах розвитку. На зламі століть, духовних пошуків, нових світів і нових держав, митців об'єднує посилена увага до внутрішнього світу людини. Поетеса формує власне світобачення, гармонійно поєднавши набутки різних літературних спрямувань на основі новаторських філософських концепцій. Художні образи, створені письменницею, стали надбанням наступних поколінь. Її твори не втрачають своєї актуальності й сьогодні, а інтерпретації дають змогу відкрити нові аспекти думок, почуттів, проблем, що були важливими для письменниці.

Про задум написання драми «Лісова пісня» Леся Українка пише в одному з листів до матері: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то й ще здавна тую мавку «в умі держала», ще з того часу, як ти в Жаборинці мені щось про мавок розказувала... Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотньою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка. Зачарував мене сей образ навіки» (Чіп, Веремєєва, 2001: 21).

«Лісова пісня» твір неоромантичний і за задумом, і за жанром, і за змістом. Кожен із персонажів носій «своєї драми», яка надає їм неповторності, об'єднуючи водночас спільними умовами життя. Переживання кожним свого випробування відбувається за найвищими критеріями, котрі виявляють сильну волю чи «рабський дух» особистості, що позбавляє її здатності вирватися з-під впливу «людських клопотів» і сягнути висот свого духовного покликання. Інтуїтивне бачення незримого, зв'язок із потойбічним, містичним, сприйняття «підземного» потоку життя, філософське сприймання дійсності, відчуття все це стильові компоненти творчості Лесі. Дивовижне відтворення образів на основі українського фольклору, світі українських міфів, міфічних володарів природи (Ячменьова, 2006).

У «Лісовій пісні» зображені дві складні системи світ людини і світ природи, які суперечливо, драматично, а то й трагічно взаємодіють. Світ людини представлений образами дядька Лева, його небожа Лукаша, сестри, Лукашевої матері, Килини та її дітей. Різні характери, долі, системи цінностей.

Світ природи це світ лісу, дерев, трав, озера, струмка, худоби, пір року. Водночас це й світ міфологічних, казкових персонажів: Лісовик, Мавка, Русалка, Водяник, Той, що греблі рве, Той, що в скалі сидить, Перелесник, Злидні та ін. Варто зазначити, що Леся Українка однією з перших в українській літературі зобразила природні сили як дійових осіб. Поява Мавки пов'язана з розквітом рослинності, бо вона «дочка лісу», «лісова царівна», а причиною її пробудження стала чарівна мелодія Лукашевої сопілки. Пісня пробудила Мавку від зимового сну, привела її на людські стежки, дала їй людську душу, навчила любити, страждати, згубила її, а згубивши врятувала.

Доповнити уявлення читача про прадавній чарівний ліс та його мешканців Лесі Українки допоможе Дара Корній українська сучасна письменниця, журналістка. Книга «Чарівні істоти українського міфу. Духи природи» видавництва «Віват» побачила світ у 2017 році. Сторінки книги нагадують давні рукописи, де систематизовано й описано духів природи Лісу, Води, Землі, Повітря. Кожен міфологічний персонаж має свій «паспорт»: вдача духа, походження, місце проживання, магічні здібності/призначення, уподобання (чого не любить й навпаки), гостинець (чим можна задобрити). В описах тексту виловлюєш нові подробиці, хоча й незначні, але цікаві, як-от: колір волосся, бороди, прикраси, тотемну рослину. Твір зближує сучасного читача з нашими пращурами, дає змогу відчути красу древніх вірувань і допомагає зрозуміти, що величезний і дуже цікавий шар культурної спадщини давніх українців, химерний світ чарівних істот праукраїнської міфології, досліджений і опрацьований Дарою Корній, не просто слова, а частина нашої культури. Особливою окрасою книги є авторські казки письменниці.

Головною дійовою особою сакрального світу є Мавка (за народною міфологією, мавки, мявки, нявки, навки, бісиці). То хто ж вона, лісова красуня, яка прийшла зі сторінок «Лісової пісні»? Леся Українка описує свою героїню досить небагатослівно: «В ясно-зеленій одежі, з розпущеними чорними, з зеленим полиском, косами...» (Українка, 2004: 18).

Якою ж ми бачимо Мавку в пралісі Дари Корній? «Мавка, або Нявка. Назва походить від слова «Нав» так зветься за віруваннями праукраїнців місце, куди людина потрапляє після смерті. До мавок завжди було ставлення неоднозначним. За давніми уявленнями, мавка це неупокоєна душа дівчини, яка вкоротила собі віку через нещасливе кохання або з туги за коханим відмовилась переходити у світ мертвих. Після смерті вона не пам'ятає того, що було, але відчуває журбу. Наші предки мавок не узагальнювали, а кожну по-особливому виділяли. На початку ХХ ст. дослідник Ю. Миролюбов записав у селах Подніпров'я імена двадцяти восьми «сестринець» (Корній, 2019: 80).

«Всі вони надзвичайно вродливі: стрункі, мають звабливі очі, довгі вії, розкішне довге волосся. Колір волосся буває різний: Березиця білокоса, Вербиця зеленокоса, Росяниця з русявим, завжди вологим від роси волоссям, Грозовиця з яскраво рудим волоссям, Житниця золотокоса, Косана (Сана) лісова мавка з чорним довгим до землі волоссям.» (Корній, 2019: 89).

«Голову мавки прикрашає вінок з листя дерева, у якому вона живе. Якщо мавка польова то з квітів польових. Лісові мавки скоряються господарю лісу лісовику, польові польовику. Ставлення до людей у мавок неоднозначне. Найворожіша до людей мавка Лобаста. Єдина з мавок, що активна взимку. Висока, наче дерево, білокоса й білотіла. має руки-крила та червоні нігті. Ними вона залоскочує до смерті, щойно зимовий сон склепить повіки» (Корній, 2019: 90).

Мавка поважає життєвий устрій лісового світу, його закони та правила існування. Леся Українка змалювала ідеалізований і сильний образ Мавки: лісова красуня намагається наблизити дійсність до мрії, на шляху до щастя її ніщо не може зупинити. Вона без жалю покинула заради «людського хлопця» лісові хащі й могла б знайти з людьми спільну мову, якби всі вони були такими мудрими, як дядько Лев. «Як дівчина. ба ні, хутчій як панна, бо й руки білі, і сама тоненька, і якось так убрана не по-наськи...» (Українка, 2004: 18). Історія Мавки повертається до первісної єдності людського і стихійного. У цій казковій драмі вирішальну роль відіграє романтичне ототожнення «особи» і «природи», що є ознакою натуралістичного імпресіонізму. «Німого в лісі в нас нема нічого», говорить Леся Українка устами Мавки (Українка, 2004: 17) і цим малює природу в «Лісовій пісні» як живу, не відокремлюючи її від людського існування. Це суто романтичне сприйняття природи як міфу, за яким кожне дерево, камінь у західноєвропейських романтиків тлумачено як особу, як втілення окремої істоти. Природа не завжди чужа і ворожа людині. Вона стає близькою до людського й людське з'єднується з природним. Гортаючи ілюстрації книги «Чарівні істоти українського міфу. Духи природи», можемо побачити, який вигляд має Мавка. Безумовно, це погляд художниці Ангеліни Канкави. Кожен портрет магічної істоти колоритний, деталізований, який привертає увагу читача.

Лісовик, гайовик, праведний дід, лісовий пан ось як описує його Леся Українка: «Малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям; у брунатному вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці. курить люльку» (Українка, 2004: 10). У п'єсі Лісовик добрий і розважний дух лісу.

Ось що ми знаходимо на сторінках книги Дари Корній: «Він добрий, справедливий господар. Наші предки вірили, що коли ліс сігає певного обширу. Він отримує щось схоже на свідомість і волю, які матеріалізуються в дух. Чим сильніший та здоровіший ліс, тим могутніший лісовик. Це дух одинак (не варто плутати з російським лєшим, який має жінку кікімору), тому не зацікавлений у накопиченні матеріальних благ. Залежно від обставин, лісовик легко змінює зовнішність (велетень, мурашка, сухий пень, птах), може набувати й людської подоби» (Корній, 2019: 10). Саме таким його описувала і Леся Українка: «Лісовик має тільки одне вухо ліве, воно велике й всечуюче. Лісовик істота справедлива й без причини не карає. Жодна подія в лісових володіннях не відбудеться без його відома та дозволу. Він передбачає небезпеки гучно сурмить у ріг, попереджуючи усіх» (Українка, 2004: 12). Мисливці, лісоруби, звичайні селяни-збиральники намагалися дотримуватися неписаних правил поведінки в лісі, щоб не розгнівити лісовика. Саме таким був мудрий дядько Лев. Та коли ви накапостили начувайтеся. «Обдурити лісовика неможливо. Зимує він у барлозі, поруч із ведмедем. Прокидається навесні.» (Українка, 2004: 13).

Вода, за світобаченням праукраїнців, одна з основних стихій світобудови. За давніми міфами й легендами, ця водна стихія існувала у вигляді первісного «синього моря». Вода найважливіший дар неба Матері-Землі, бо вона оживляє її та робить плодючою. Вода також виступає як спосіб магічного очищення. Земна вода поєднана з небесною, а тому є символом морального і духовного очищення, що виявилось необхідним для героїв твору. Водна стихія у драмі-феєрії «Лісова пісня» представлена в різних іпостасях: озеро, болото, дощик, роси, сльози та ін. Вода стає символом скороминучості земного життя і людських почуттів.

Подругою і сестрою Мавки була Русалка нібито весела й безтурботна дівчина, а з іншого боку підступна. Вона прагнула затягти Лукаша в болото, використавши допомогу Потерчат і підтримку Куця. Русалки це духи водяної стихії. «Русавки (купалки, водяниці, лоскотухи) богині земної води, які живуть на дні водоймищ» (Корній, 2019: 158). Своїм батьком Русалка називає Водяника. «Слово «Русалка» деякі дослідники поєднували зі словами «русло», тобто місце перебування в річці. Русалки мають блакитне тіло, великі чорні або зелені очі. Волосся в них зелене, завжди розпущене, старанно доглянуте. Прокидаються на весні, оберігають поля від повені чи посухи, а ще вміють пустувати. Своїм батьком Русалка називає Водяника (водяний, водовик, кум Гребінь) міфічного царя, який володіє всією водою на світі, ставлення до людей неоднозначне» (Корній, 2019: 160). Водяник має чудовий талант переверництва. Леся Українка описує його так: «Він древній сивий дід, довге волосся і довга біла борода всуміш з баговинням звисають аж по пояс. Шати на ньому барби мулу, на голові корона із скойок. Голос глухий, але дужий» (Українка, 2004: 4).

Дара Корній інтерпретує образ потерчат у дусі народної міфології: «На Волині вважали поганою прикметою, якщо хату побудовано на місці поховання дітей. Потерчата бояться блискавки, бо, якщо вона в них влучить, загинуть. Під час грози потерчата ховаються під ліщиною. Вважається, що блискавка не влучає в це дерево.» (Корній, 2019: 101).

Відомою в українській міфології є постать Куця, чиє мовлення у драмі розкриває його роль і функції: «.бо він умів тримати з нами згоду. Було, і цапа чорного держить / при конях, щоб я мав на чому їздить» (Ячменьова, 2006). Людям відомо, що в стайні потрібно тримати чорного цапа для Куця, аби він не чіпав коней. Леся Українка на означення лихої, нечистої сили вживає кілька лексем, в одному випадку називаючи її прямо, в іншому свідомо оминаючи називання, дотримуючись поглядів на те, що ім'я нечистого часто згадувати, а особливо після заходу сонця, не можна. «Куць, щезник, той, що в скалі сидить. Назва походить від слова «щезати». Щезник є невидимим, однак має властивість перевтілюватися. Чорна волохата істота з маленькими ріжками на голові. Очі круглі, малі, червоні. Замість носа свиняче рило. Зуби дрібні, але гострі. Гострі й пазурі на пальцях ніг і рук. І, звісно, у нього довгий вертлявий хвіст. А ще він талановито грає на сопілці. У такі миттєвості стає видимим для людського ока. Його сопілка особлива. Кажуть, що в разі потреби за її допомогою щезник може зупиняти час завдяки особливій мелодії, яку знає тільки він» (Корній, 2019: 14).

Леся Українка майстерно оминає ім'я нечистого, Той, що в скалі сидить, Той, що греблі рве, враховуючи вірування українців в те, що, коли згадувати чорта занадто часто і без потреби, можна накликати його до хати.

Дуже небезпечні істоти це Злидні, домові карлики, що призводять до зубожіння. Злидні діти Недолі: «Не сама біда ходить, а з дітками». «Недоля велике ледащо, немите й нечесане, погано вбране. Мотузком підперезане, яке без пуття охає та нарікає, прикульгує на обидві ноги та спирається на мотовило. Хустина дірява, брудна та геть уся у вузликах. Скільки вузлів та дірок стільки нещасть у недолі» (Корній, 2019: 228). Леся Українка в «Лісовій пісні» так описує злиднів: «Злидні малі, зморені істоти, в лахмітті, з вічним гризьким голодом на обличчі» (Українка, 2004: 5). Магія слова може не лише приносити удачу, а й накликати біду, якщо мовити щось лихе не в ту хвилину. Чи не знали цього Лукашева мати з Килиною, бо самі наврочили нещастя в дім: «Бодай так вас самих посіли злидні! / Нехай того посядуть, хто їх кличе!» (Українка, 2004: 23).

У пролозі бачимо ще незайману, гармонійну природу. Причому природа протиставлена людському світові. Свобода порівнюється з «весняною водою», вітром, невпинним рухом і оновленням. У фіналі люди таки покидають ліс, повертаються до села, не знайшовши гармонії з природою.

Висновки

Отже, в п'єсі Лесі Українки «Лісова пісня» співіснують два світи: світ природи та її фантастичних істот і реальний світ звичайних людей, між якими є певний конфлікт. Міфологічні персонажі Лесі Українки в «Лісовій пісні» зображені саме такими, якими вони склалися в уяві українського народу. Проте кожну з демонологічних істот Леся Українка наділяє загальнолюдськими рисами: вони відчувають і переживають радощі, невдачі, горе, родичаються, гніваються. Міфологічні істоти виявляються мудрішими від людей. Головний конфлікт у драмі полягає в боротьбі за світле, гармонійне життя, за мрію, за красу. Це стосується як світу людей, так і світу природи, оскільки і у світі міфологічних істот є світлі й темні. Ці два світи поєднує прагнення до гармонії співіснування, творчого начала, краси. Тому природа в п'єсі виступає в ролі дійової особи. Поповнити скарбницю знань про цікавий шар культурної спадщини давніх українців й віднайти власний шлях до гармонії зі Світом варто і зі сторінок сучасної української книги Дари Корній «Чарівні істоти українського міфу. Духи природи».

Список використаних джерел

References