Епоха українського літературного відродження: наукові інтерпретації

Київ

література ренесанс науковий літературний

Виклад основного матеріалу

На початку ХХ ст. польський славіст А. Брюкнер запровадив термін «українсько-польська література», охопивши ним творчість поляків українською мовою та творчість українців польською мовою. Фактично так було покладено початок масштабним науковим студіям цього питання, хоча суттєва традиція існувала і до цього.

І. Франко запропонував періодизацію давньої української літератури, виокремивши давньоруську (від найдавніших часів до першої чверті XVI ст.) і середньоруську (середини XVI - кінець XVIII ст.), об'єднавши літературу Ренесансу частково з Пізнім Середньовіччям й переважно з добою Бароко. Проте наголошував, що література середньоруської епохи розвивалася в умовах західноєвропейського гуманізму, під впливом гуситських рухів, польської, латини й німецької мов. Окремо вчений виділяє полемічну літературу, тобто

Реформацію, але терміни «Ренесанс» і «Реформація» І. Франко ще не вживав. Учений поставив питання про необхідність вивчення таких складних питань української літератури означеного часу, як полілінгвізм (багатомовність) й особливості стильової течії. Він критикував «програму» М. Драгоманова за звужене висвітлення історії літератури, зокрема ігнорування початкового періоду розвитку українського письменства, окремих його представників, які писали польською, латинською, старослов'янською, російською мовами. І. Франко вважав, що зарахування цих письменників до української літератури здійснюється «не з жодної національної амбіції, не для самохвальби, що ось-то у нас яке старе та багате письменство, а просто тому, що вважаємо історію літератури образом духовного розвою нації» (Франко, 1983: 431). І. Франко визначив і чітко дотримувався методологічної засади, що багатомовність є важливою рисою давньої української літератури, зокрема XVI ст. Учений аргументував, що звернення національних митців до латини і польської мови було визначено домінуванням на той час латино-польського напряму освіти, специфікою суспільно-політичних обставин, зокрема входженням українських земель до складу Речі Посполитої, Литви. Загалом європейський літературний процес був позначений латинізацією освіти й літератури, що не могло не вплинути на українську школу й письменство. Водночас творилася понаднаціональна латиномовна літератури, представники якої належали водночас кільком народам, зокрема польському й українському.

У праці «Характеристика руської літератури XVI - XVIII століть» І. Франко наголошує, що в XVI ст. у літературі з'являються нові явища. «Їх виникнення зумовлює велика кількість політичних і цивілізаційних чинників першорядної ваги, а саме: винахід друку і запровадження друкарень на Русі, реформація і пропаганда протестантизму в Литві і в Південній Русі, об'єднання Литви і Русі з Польщею в одним організмі, завершене вікопомним актом Люблінської унії, падіння Константинополя, завойованого турками, а отже, ослаблення духовних і церковних візантійських впливів, а натомість щораз потужніші впливи науки і мистецтва Заходу на Литву і Русь, які приходили через торговельні стосунки, через подорожі шляхетських синів за кордон на навчання, через приїзд до краю зарубіжних учених і митців» (Франко, 1983: 345). Визначальною характеристикою української літератури XVI ст. він називав її популярність, що зумовлював друкований характер книги.

В. Перетц працював над вивченням української віршованої літератури та інших рукописних пам'яток XVI - XVIII ст. Його «Дослідження і матеріали з історії старинної української літератури XVI - XVIII століть» репрезентують увагу вченого до українсько-польських текстів цього періоду, створених польською мовою, автор звертає увагу на полемічну літературу, що була виявом Реформації та супроводжувала літературу Ренесансу (самі терміни «Ренесанс» і «Реформація» ще не використовував). Перетц акцентує на ролі польської літератури означеного періоду в розвитку українського письменства, порівнюючи при цьому ті спільні процеси, які відбувалися в українській та польській літературах. Вчений наголошував на тому, що в наукових студіях про залежність українського літературного вірша від польського не акцентується на процесі засвоєння форми, натомість робиться наголос на тематичному аспекті. Він вважав необхідним вести мову про те, що українські поети, наслідуючи польські та західноєвропейські літературні зразки, адаптували їх до української традиції, ставлячи за мету не тільки оспівати героїчну діяльність сарматів, а й поєднати її з рідною православною традицією та культурою (Перетц, 1962: 137-161).

М. Грушевський у праці «Культурно-національний рух на Україні в XVI - XVII ст.» дав високу оцінку впливам Реформації на українську літературу цього часу, але недооцінив впливи європейського гуманізму на українських теренах. У томі п'ятому своєї «!сторії української літератури» він репрезентував ґрунтовний огляд культурних і літературних течій в Україні у XV - XVI ст., зокрема, проаналізував відгомони італійського Ренесансу. Дослідник наголошував, що період 1580-1610 рр. був першим національним відродженням, більшою мірою акцентував увагу на суспільних і громадських феноменах, зокрема діяльності братств, не маючи, як і його попередники, інформації про масштаби літератури цього часу, написаної латинською та польською мовами. Першим відродженням 1580-1610 рр. дослідник називає Реформацію, тобто полемічну літературу. С. Єфремов у своїй «!сторії українського письменства» виділяє розділ «Письменство литовсько-польських часів», наголошуючи на важливості руської мови в Литві, зокрема тому, що нею був написаний головний державний документ «Статут Литовський» (1522-1529). Визначальною історичною подією - фатальною - дослідник називає унію русько-литовської федерації з Польщею: «Ця політична комбінація, прийнявши до спілки нового спільника, розбила й стару спілку і потягла за собою цілу низку наслідків надзвичайної ваги у сферах національній, соціальній та релігійній та Україні» (Єфремов, 1995: 111). Головну увагу С. Єфремов акцентує на суспільно-політичних подіях, зокрема переході української шляхти в католицизм. Позитивним аспектом спілки з Польщею вчений називав відкриття дороги на Захід, «де саме йшла боротьба за нові форми життя, буяла реформація, розпочинався вік гуманізму, ренесансу з його новими покликами в сфері життя і мистецтва» (Єфремов, 1995: 113). На думку вченого, прихід в Україну нових ідей відбувався через Польщу і Чехію. Подібно до своїх попередників, С. Єфремов окремо виділяє полемічну літературу.

Д. Чижевським першим запропонував використовувати термін «Ренесанс» на означення літератури цього часу. В «!сторії української літератури» вчений репрезентував розділ «Ренесанс та Реформація», запропонувавши синусоїдальну схему періодизації історії української літератури. Водночас оцінка українського Відродження у концепції Д. Чижевського є досить стриманою. Дослідник обґрунтовує думку про порівняно коротке панування ренесансних тенденцій на теренах України, стверджуючи, що Відродження було на руських землях, однак торкнулося їх лише наприкінці свого розвитку. Коли в Західній Європі ренесансні течії вже вичерпувалися, Україна через посередництво Польщі тільки починала опановувати цю нову систему світосприйняття. Ренесанс, у розумінні Чижевського, був «відкриттям» та звільненням людини. Фактично дослідник інтерпретував добу Ренесансу як негативне надбання суспільства. Сумнівним він вважав відкриття ним природи, а саму боротьбу за людину - дискусійною: «Визволення людини - це так! Але ренесанс не ставив собі питань, чи є таке «визволення людини не лише від церковних, а і від моральних і т. д. авторитетів справжнім «відкриттям» її єства, чи може, радше збоченням» (Чижевський, 1994: 214). Скепсис Д. Чижевського закономірно поширюється і на ренесансні здобутки: «Ренесанс мріяв про ентузіазм; він мріяв про вищу, всебічно розвинену людину, а справді досяг лише егоїзму і сваволі; ренесанс різко критикував «забобони» та упередження старих часів, але сам залишався під владою забобонів, хоч до певної міри й підновлених» (Чижевський, 1994: 214). Очевидно, що таке твердження є узагальненим і не може цілком застосовуватися до епохи українського Ренесансу. Адже національний варіант Відродження акцентував увагу на національних прагненнях забезпечення розвитку української традиції в європейському контексті. За Чижевським, в Україні впливи Ренесансу були незначними, «почасти вони обмежилися засвоєнням нової тематики літературних творів... Найскладніша проблема - утворення нового літературного стилю - не була розв'язана» (Чижевський, 1994: 214). Причини цього вчений вбачає в тому, що тексти латинською мовою читали в оригіналі, перекладів майже не робили. Також перешкодою для розвитку Ренесансу вважає релігійні заворушення, що були набагато сприятливішими для розвитку реформаційних тенденцій, ніж ренесансних. У «Порівняльній історії слов'янських літератур» Д. Чижевський виокремлює розділ «Ренесанс», пише про його прояви в чехів, хорватів, поляків, українців. До польської літератури він зараховує, крім інших, українсько-польського митця Себастяна Кленовича, до українського ренесансу - феномен Івана Вишенського, хоча фактично це була полемічна, тобто реформаційна література з яскраво вираженими ознаками бароко. Ренесанс у слов'ян Д. Чижевський називає другорядним явищем. На його думку, Відродження через польську культуру прийшло до білорусів та українців.

І. Голеніщев-Кутузов у працях «Гуманізм у східних слов'ян», «Італійське Відродження і слов'янські літератури XV - XVI ст.» дав загальний огляд контексту слов'янського Ренесансу, наголошуючи, що переважна частина письменників були не православного походження або ж перейшли з православ'я у католицизм. Хоч їхня діяльність і творчість загалом належать до польської літератури, але водночас репрезентували й істотну ланку української гуманістичної культури XV - XVI ст. (Голенищев-Кутузов, 1963: 136). І. Голеніщев-Кутузов детально проаналізував Відродження у слов'ян, зокрема в Далмації, угорсько-хорватській державі, акцентуючи на українській літературі в їх контексті, наголошував на спільності тенденцій у багатьох країнах: «Від берегів Адріатики до Балтики, від Праги до Вільно в XV - XVII століттях відбувався процес засвоєння і асиміляції гуманістичних ідей, не менш значний, аніж у Західній Європі» (Голенищев-Кутузов, 1963: 258). У праці «Гуманізм у східних слов'ян», говорячи про взаємовпливи української та польської культур, він зауважує: «Польська література здійснила вагомий і благотворний вплив на розвиток західно-руської культури, яка, у свою чергу, вплинула на Московську Русь. Водночас ми бачимо й інший процес: проникнення українсько-білоруських елементів у польську мову, в польську поезію і живопис» (Голенищев-Кутузов, 1963: 6). На початку 70-х рр. XX ст. діаспорний учений Б. Кравців розвинув тезу про багатомовність української літератури XV - XVIII ст., з'ясувавши стан вивчення цього питання і проаналізувавши праці попередників. Правомірною є теза вченого, що в радянському літературознавстві тривалий час період Ренесансу випадав із поля зору. Він пов'язує існування доби Ренесансу з гуманізмом як визначальною її характеристикою, а «переможне зростання і розцвіт» явищ припадає на XVI ст. в Європі (Мишанич, 1993: 302), звідки поступово рухається і в Україну.

У 1980-90-х рр. XX ст. в українських медієвістичних колах суттєво зростає інтерес до літератури Ренесансу, зокрема польсько-українського письменства. У цей час побачила світ низка праць і досліджень, а головним досягненням національної історії літератури стало те, що твори латинською і старопольською мовами були перекладені сучасною українською мовою й інтегровані в активний науковий обіг. З'являються ґрунтовні наукові праці про життя і творчість митців доби Відродження, а також активно дискутують про їх національну приналежність. Одним із перших синтезованих видань стала «Українська література XIV - XVI ст.». Загалом воно є досить слабким. Твори тут подано книжною українською мовою зі значними правописними змінами, у передмові В. Микитася та коментарях наявні псевдонаукові тези, зокрема, про католицизм як «войовничу ідеологію феодалізму» (Микитась). Суттєвим кроком на шляху вивчення доби Ренесансу стало видання збірника «Європейське відродження та українська література XIV - XVIII ст.» (Мишанич). Д. Наливайко досліджує специфіку сприйняття української ренесансної літератури в тогочасному європейському контексті, наголошує на інтересі західноєвропейських мислителів до Русі-України, розвиває тезу, що латиномовна і польськомовна творчість авторів українського походження чи пов'язаних із Руссю-Україною належить кільком літературам, зокрема українській. О. Савчук, аналізуючи феномен Павла Русина, називає його творчість «спільним набутком польської та української культур XVI ст.» (Мишанич, 1993: 130), Польська дослідниця О. Гнатюк не тільки проаналізувала стан вивчення доби Ренесансу в історії української літератури, а й репрезентувала правомірну тезу, що Ренесанс і Реформація - це явища різні, наголосивши на тому, що реформаційні рухи жодним чином не можна вважати «проявом ренесансного гуманізму» (Мишанич, 1993: 241).