Часопросторова організація автобіографічного роману Марії Гагарін "Blonds etaient les bles d`Ukraine"

Сюжетний часопростір роману розгортається від особистого, сімейного до соціально-історичного через подорожі. Вихід за межі власного простору розширює уявлення про зовнішній світ, містить конкретні топографічні дані, хоч такі мандрівки до родичів були й небезпечні через відсутність доріг, через переправу через Дністер, однак вони сприймалися як весела пригода. Дитяча пам'ять формує образ міст і містечок, у яких зупинялася родина, таким чином соціально-історичний хронотоп трансформується в географічний, топографічний, національний тощо. Наприклад, Стара Ушиця, що за 56 км від Кам'янця-Подільського, з висоти скелі здавалася грандіозною і прекрасною. “A cette distance la ville ressemblait a un tapis effiloche jete au bord du fleuve. L'espace, les brumes legeres estompaient les details et violaient leur laideur” (На такій відстані містечко нагадувало затертий килим, розгорнутий на березі річки. Простір, легкий туман розмивали деталі і прикривали їх потворність) (Gagarine, 1989: 86). Але під час знайомства зблизька містечко виявилося потворним селом, позбавленим будь-якої привабливості: “La large chaussee а peine pavee de gros cailloux etait la rue principale. Des fosses remplis d'eaux croupissantes et d'ordures la separaient des trottoirs, sipmles remblais en terre battue avec ?a et la des passerelles. Les maisons etaient basses, disparates et laides, les boutiques sombres, sans devanture ni enseigne. Tout etait minable et sale, rien ne rejouissait l'oeil. <...> Seuls les marches etaient riches en couleurs et refletaient la vraie vie du pays avec leurs poteries aux couleurs vives, leurs tapis faits a la main, leurs paniers, leurs articles en bois fabriques par des artisans avec un art nai'f et un peu grossier” (Широка вулиця ледь вимощена величезними каміннями служила центральною, обабіч широкі канави, наповнені брудною стоячою водою та сміттям, відділяли її від тротуару. Поодинокі будинки були низькими і потворними, крамниці темними і без вивісок та вказівників, усе здавалося паршивим і брудним, не тішило око. <...> Тільки ринок дивував багатством кольорів та відтворював справжнє життя краю: різнокольорова кераміка, ткані килими, корзини з лози, дерев'яні вироби - усе вироблено місцевими умільцями) (Gagarine, 1989: 87).

Якщо будинок у Васильках був колискою дитинства (Gagarine, 1989: 168), то замок дядька Ростислава в Капльовці - будинком мрії (Gagarine, 1989: 150). “Le chateau etait en plaine foret au fond d'une vallee, sobre et elegant, avec un toit montant en fleche et des balcons suspendus au-dessus d'un amas de plantes grimpantes. Un jet d'eau au pied de la facade jaillissait d'un bassin ovale et rompait a lui seul, de son clapotis incessant, le silence de ce coin enchante” (Посеред лісу у глибині долини, суворий та елегантний, дах у формі гострого шпиля, навислі балкони над ліановими зарослями. Фонтан біля підніжжя фасаду, хлюпочучи в овальному басейні, єдиний порушував спокій цього милого закутка своїм безперервним дзюрчанням) (Gagarine, 1989: 91). Цей замок став символом зруйнованого минулого (Gagarine, 1989: 394), коли Марія із братом споглядали його руїни вже на румунській землі. Але його величний образ часто повертався у мріях і снах упродовж життя: “Inconsciemment je l'ai toujours cherche, mais en vain. Nulle part je n'ai trouve une demeure repondant comme celle-la a mon desir” (Підсвідомо, я його завжди шукала, але даремно. Ніде я не знаходила будинку, який би відповідав моїй мрії, як той) (Gagarine, 1989: 150).

Вихід за межі власного дому ознаменує вихід за межі власного простору чи радше зміну у просторі персонажа. Емоційно позитивний простір безпеки, затишку, безтурботності стає простором емоційно негативним, з почуттям незахищеності й загрози, коли Марія змінює дім у Васильках на школу благородних дівчат у Києві. Початок нового життя збігається в часі з початком військових заворушень, що накладає відбиток тривоги й підсилює страх перебування в новому місці. Перші враження адаптації в цьому закладі формуються через позбавлення всього особистого вже в гардеробі: “quand j'en sortis deux heures plus tard, je n'avais sur moi de prive que ma croix de bapteme” (коли я вийшла звідти, з моїх особистих речей у мене залишився тільки хрестик) (Gagarine, 1989: 152). Простір свободи стає обмеженим, тісним, загрозливим: “Toutes les mesures etaient prises pour nous isoler du monde. Meme s'approcher des fenetres donnant sur la rue nous etait formellement interdit. Le grand et beau jardin qui s'etendait derriere le batiment etait toujours ferme et nous faisions nos promenades dans la cour en tournant autour du rondpoint comme des prisonniers” (Усі заходи були застосовані, щоб нас ізолювати від світу. Навіть наближатися до вікон, які виходили на вулицю, було суворо заборонено. Великий і чудовий сад, який простягався позаду будинку, був закритим, і нас змушували ходити у дворі кругами, як у в'язниці) (Gagarine, 1989: 153). Почуття тривоги, яке проникало ззовні, семантично зафіксовано словами effervescence, des bruits insolites de bagarres, de vociferations, coups de feu, surveillance, 1'esprit de fronde, le systeme horripilant, censure (перешіптування, незвичні відлуння бійок, крики, постріли, нагляд, дух заколоту, жахлива система, цензура).

Від'їзд з окупованого Києва перед наступом радянських військ ставить Марію в межову ситуацію. У вагоні поїзда, переповненого людьми, затиснута в кутку, вона не могла ні поворухнутися, ні витягнути ноги. Пориви вітру зі снігом вривалися у вагон через розбиті вікна, але не могли розвіяти смороду тютюну та забитих туалетів (Gagarine, 1989: 196). Зупинка поїзда в зоні збройного конфлікту, постріли і розмови про жертв на даху викликали паніку серед пасажирів. Дві доби в замкненому просторі вагона, переповненого чужими людьми, без їжі і води, без можливості справити фізіологічні потреби - це приниження людської гідності та виживання в екстремальних умовах. Звуження ворожого чужого простору до глухого кута, вихід із якого здавався неможливим, зрештою він розширився завдяки людяності пасажирів. Доктор Зібель уступив своє місце знесиленій Марії, щоб вона змогла відпочити, і допоміг пішки подолати відстань до Одеси посеред ночі й морозного вітру, який засліплював і перебивав подих. Різдво родина зустрічала в новому імпровізованому домі в Одесі, де навчалися молодші дівчата, старший брат, мати не змогла їх покинути в такий складний час. Новим житлом стала порожня кімната в ліцеї, директорка якого вирішила перетворити класи на житло, щоб уникнути реквізиції. Кімната не обігрівалася, уночі температура опускалася до нуля. За хлібом чи картоплею треба було стояти годинами в черзі, після вибуху арсеналу по воду ходили за кілометри у сніг і ожеледь (Gagarine, 1989: 199).

У часи революційних і військових переворотів дім у Васильках втратив функцію захисту й затишку, він приваблював численних бандитів, різних національностей і переконань, які промишляли грабунком, хто хитрістю, а хто й насильством. Радянський комісар відразу заявив матері, що будинок більше не належить родині: “Je ne suis done chez vous, c'est vous qui etes chez moi” (Це не я у вас в гостях, а ви у мене), його завдання полягає в тому, щоб “exterminer les elements hostiles qui s'opposent a la revolution” (знищити ворожі елементи, які протистоять революції) (Gagarine, 1989: 262). Під дулом пістолета поплічники комісара змусили матір відкривати всі шафи й комоди, а вони самі вибирали, що їм подобається, і грузили на підводи. Так само чекісти вчинили і з батьком в Новій Ушиці, його помешкання було цілком пограбоване: документи, гроші, навіть дитячі хрестики і домашні тапочки. Лікар Михальченко, якого змусили приєднатися до гарнізону, констатував: “Tout ce que vous pouvez encore sauver, c'est la vie, rien d'autre” (Усе, що ви ще можете врятувати, це ваше життя, більше нічого) (Gagarine, 1989: 264). У той час це було найбільше багатство.

Образ пограбованого дому суголосний втраті точки опори, захисту. Простір дому поширюється на простір країни, усюди панувала розруха, безправ'я, загроза життю. Свій простір стає чужим, ворожим, загрозливим, для порятунку життя людина зважується на зміну простору, на втечу, у цьому разі - на еміграцію. Хронотоп порога асоціюється з переломним моментом життя, зміною, межовою ситуацією, переходом на інший бік. Символом порога в романі є переправа через Дністер, розрив із минулим і початок нового етапу. Зважитись на такий учинок було небезпечно, але прагнення свободи додавало певності: “Meme en ayant tout perdu, patrie, famille, fortune je gardais une richesse inestimable qui est liberte. <...> N'avoir aucune attache, n'appartenir a rien ni a personne, avoir perdu ses racines rendait tout possible. Mon pays n'etait plus mon pays et aucun autre ne le deviendrait jamais” (Навіть втративши все, батьківщину, сім'ю, достаток, я мала неоціненне багатство - свободу. <...> Не мати жодних пут, не належати нікому і нічому, після втрати коріння все стає можливим. Моя країна перестала бути моєю і жодна інша нею не стане) (Gagarine, 1989: 337). Страх перед невідомим та сумніви щодо наміру залишити рідних і рятуватися самій розривали серце. Однак усупереч смутку і сумнівам Марія була впевнена, що вона зробить цей крок: “Au risque de ma vie, sans le sou, sans la moindre idee de ce qui m'attendait” (Ризикуючи життям, без грошей, без найменшого уявлення про те, що очікує) (Gagarine, 1989: 338). Дністер розділяв Україну на різні світи, тут хазяйнували більшовики, сіяли насильство, безлад, смерть, там - на румунській стороні, панували порядок, закон, мир. Переправа через Дністер за допомогою контрабандистів під пострілами прикордонників дала шанс на нове життя, хоча випробування ще далеко не закінчилися. Час очікування переправи ніби розтягується: “L'air est lourd, surchauffe, vibrant de lumiere. Le moindre son, le frolement d'une aile d'oiseau, le bourdonnement d'un insecte, le froissement d'une feuille me font sursauter <...> D'une fraction de seconde dependra ma vie” (Розпечене важке повітря вібрує на сонці. Я реагую на найменший звук, змах крила пташки, дзижчання комахи, шелест листя. Час завмирає, але хмари повільно рухаються. <...> від долі секунди залежить моє життя) (Gagarine, 1989: 339). Л. Король уважає, що «людській психіці притаманна здатність перетворювати матеріальні явища реального світу на ідеальні, однак індивідуальні особливості людини привносять у цей процес певні видозміни» (Король, 2013: 54). Тому суб'єктивно-психологічний образ реального світу, зокрема сприйняття часу, може суттєво відрізнятися від образів та їхніх часових координат суб'єктивної дійсності. Напружені переживання «розтягують» або «скорочують» переживання часу, очікування переправи, здавалося, триває вічність, а сама переправа через Дністер із доланням перешкод промайнула за мить.

Географічний простір, окреслений антиноміями тут/там, увиразнюється характеристиками свій/ чужий, причому спостерігаємо зміщення асоціативних відношень. Рідний дім на рідній землі стає чужим, ворожим, небезпечним. Топос дому втрачає свою основну функцію захисту, безпеки, стає символом зруйнованого минулого. Тут - на чужині - стає безпечно, тут мирне життя, буденні турботи, там - удома - війна, переслідування, смерть. Поселившись у тітки Анни в Хотині, Марія сумно споглядає рівнини Поділля, по той бік широкої ріки: “Rien ne trahissait ses drames, ses devastations, les luttes acharnees pour la possession de son sol” (Нічого не виказувало тих драм, тих спустошень, запеклої боротьби за право володіти землею) (Gagarine, 1989: 385). Ностальгія і смуток за рідним домом посилюються, коли Марія отримує лист від матері, із якого дізнається, що “la propriete etait envahie de soldatesque, le pare saccage, le chateau transforme en caserne. Les incindents sanglants ne se comptait plus, les gerbiers flambaient, les eglises servaient d'ecuries et de depots de munitions” (маєток загарбали солдати, парк зруйнований, замок перетворили на казарму. В околицях не злічити пожеж, у церквах влаштували конюшні, склади амуніції) (Gagarine, 1989: 388). Образ України назавжди закарбувався в пам'яті як спогад про мирне щасливе дитинство, прогулянки на конях: “Les champs endormis s'etendaient sans fin, illumines d'une lueur bleu, la route argentee serpentait a perte de vue. Les sons fremissants de la nuit et le trot regulier de nos chevaux rompaient seuls le grand silence. Je compte ces heures parmi les plus heureuses de ma vie, et c'est elles qu'evoque pour moi le nom Ukraine” (Поля заснули і простягаються без краю, освітлені блідим світлом, посріблена дорога звивається до небокраю. Тільки тремтливі звуки ночі і розмірені кроки коней переривають глибоку тишу. Ці години я вважаю найщасливішими в моєму житті, саме вони викликають для мене ім'я Україна) (Gagarine, 1989: 146).

Висновки

Автобіографічний роман М. Гагарін “Blonds etaient les bles d'Ukraine” охоплює невеликий проміжок часу - дитинство та юність персонажа, однак цей період особистої історії накладається на драматичні соціально-історичні події. Аналіз хронотопної організації твору виявив поєднання різних хронотопів: зовнішнього, внутрішнього й авторського. Ретроспективна оповідь фокусується на доленосних етапах життя, наратив розгортається у хронологічній послідовності, з ретроспективними та простективними відступами, що вказує на зміщення часових реєстрів й розширює часопросторовий континуум твору. Визначальну роль у хронопній організації відіграють образи-топоси дому, дороги та порога. Географічні топоніми відкривають Україну початку ХХ ст., детально передають побут, звичаї, культуру, спосіб організації суспільства багатонаціонального народу, де українці, поляки, євреї, румуни, молдавани, росіяни мирно співіснували, витворювали своєю різноманітністю унікальний і барвистий образ краю. Образ дороги асоціюється з випробуваннями, перешкодами й небезпеками, які дівчина долала самостійно, виборюючи своє право на свободу. Хронотопом порога, межі, яка розділила світ на свій/чужий, виступає Дністер. Не із власної волі Марія Гагарін покидає рідний дім, рідну країну, відмовляється від своєї національності. Ризикуючи життям, не одне покоління українців блукає світами в пошуках кращої долі.

Список використаних джерел

1. Бахтин М. Формы времени и хронотопа в романе. Очерки по исторической поэтике. Москва: Художественная литература, 1986. С. 121-290.

2. Башляр Г. Избранное: Поэтика пространства. Москва: РОССПЭН, 2004. 376 с.

3. Король Л. Літературно-філософські аспекти осмислення часу та простору в художньому творі. Від бароко до постмодернізму. 2013. Вип. XVII. Т. 1. С. 52-57.

4. Лотман Ю. М. В школе поэтического слова: Пушкин. Лермонтов. Гоголь. Москва: Просвещение, 1988. 352 с.

5. Копистянська Н. Час і простір у мистецтві слова: монографія. Львів: ПАІС, 2012. 344 с.

6. Gagarine M. Blonds etaient les bles d'Ukraine. Paris: Robert Laffont, 1989. 440 p.

1. Bahtin M. M. Formy vremeni i hronotopa v romane. Ocherki po istoricheskoy poetike. [Forms of time and chronotope in the novel. Essays on historical poetics.] Moscow: Belletristic literature, 1986. pp. 121-290. [in Russian]

2. Bashlyar G. Izbrannoe: Poetika prostranstva. [Favorites: Poetics of Space.] Moscow: ROSSpEn, 2004. 376 p. [in Russian]

3. Korol L. P Literaturno-filosofski aspekty osmyslennia chasu ta prostoru v khudozhnomu tvori. Vid baroko do postmodernizmu. [Literary and philosophical aspects of time and space in a belles-lettres work. From baroque to postmodernism.] 2013, № XVII. v. 1. pp. 52-57 [in Ukrainian]

4. Lotman Yu. M. V shkole poeticheskogo slova: Pushkin. Lermontov. Gogol.[ In the school of poetry: Pushkin. Lermontov. Gogol.] Moscow: Age of Reason, 1988. 352 p. [in Russian]

5. Kopystianska N. Chas i prostir u mystetstvi slova monohrafiia. [Time and space in the art of word: monograph.] Lviv: PAIS, 2012. 344 p. [in Ukrainian]

6. Gagarine M. Blonds etaient les bles d'Ukraine. [Blond were the wheat of Ukraine.] Paris: Robert Laffont, 1989. 440 p. [in French]

Размещено на Allbest.ru