Літературне питання в епістолярному дискурсі Г. Бюхнера

У листі до рідних Г. Бюхнер так коментував ситуацію з виданням п'єси: «Должен сказать вам несколько слов о моей драме. Прежде всего, издатель злоупотребил моим разрешением внести некоторые изменения в текст. Почти на каждой странице одно выпущено, другое добавлено, и почти всегда так, что произведение в целом очень от этого страдает. Иногда смысл совершенно искажен, или вообще получилась полная бессмыслица. Кроме того, книга пестрит отвратительнейшими опечатками. Корректуры мне не присылали. Прибавили пошлый подзаголовок, а на книге поставили мое имя, хотя я категорически запрещал и не поставил его даже в рукописи. Кроме того, корректор приписал мне несколько таких мерзостей, которых я в жизни не сказал бы» (Бюхнер, 1972: 297).

Власне, сам Г. Бюхнер добре усвідомлював крамольний характер свого твору. У листі до К. Гуцкова він констатував: «Хорошо бы всей нации поголодать вместе со мной. Выпал бы хоть один неурожайный год - на все, кроме конопли, - дело сразу пошло бы веселее: уж мы бы сплели пеньковый канат толщиной с хорошего питона. А пока мой Дантон - тонкий шелковый шнурок, муза моя - переодетый палач» (Бюхнер, 1972: 291).

У листі до рідних від 5 травня 1835 року письменник чітко описує творчий метод, яким послуговується. Маючи на увазі вихід у світ п'єси «Смерть Дантона», він писав батькам: «На тот случай, если она попадется вам на глаза, прошу вас помнить и учитывать при оценке, что я должен был соблюдать историческую истину и показать деятелей революции такими, какие они были: со всей кровью, распутством, энергией и цинизмом» (Бюхнер, 1972: 293). Очевидно, критикуючи романтичний погляд на історію, митець наголошував: «Я рассматриваю свою драму как историческое полотно, которое должно точно соответствовать оригиналу...» (Бюхнер, 1972: 293).

Подібні коментарі присутні й у листі до рідних від 28 липня 1835 року. «Что же касается так называемой безнравственности моей книги, - писав Г. Бюхнер, - то тут я могу ответить: драматург, с моей точки зрения, не что иное, как историк, но превосходит последнего, так как воссоздает для нас историю, непосредственно переносит нас в жизнь того времени, предлагая не сухой пересказ, а характеры вместо характеристик и образы вместо описаний. Высшая задача драматурга - подойти как можно ближе к историческим событиям. Его произведение не должно быть ни нравственнее, ни безнравственнее самой истории. Господь создал историю не для чтения молодых девиц; не следует обвинять и меня в том, что моя драма тоже для этого не годится. Не могу же я сделать из Дантона и из бандитов революции идеальных героев! Если они распутничали, то и я должен был изобразить их распутниками; если они были безбожниками, то и у меня они должны были говорить как атеисты. В пьесе встречается несколько неприличных выражений; но вспомните, каким непристойным языком говорили в то время, - это же известно всему миру. Речь персонажей моей пьесы - лишь слабый отзвук действительности. Можно упрекнуть меня разве лишь в том, что я выбрал такой сюжет. Но это возражение давно опровергнуто. С этой точки зрения следовало бы осудить многие шедевры поэтического творчества. Поэт - не моралист, он задумывает и создает образы, оживляет прошедшие времена, а уж люди пусть извлекают из них уроки, как при изучении истории или наблюдении того, что окружает их в повседневной жизни. Если иначе подходить к делу, то нельзя изучать историю, потому что она рассказывает множество неприличных вещей; на улицу надо выходить с завязанными глазами, а то, чего доброго, увидишь что-нибудь непристойное; остается только кричать «караул», обвиняя бога в том, что он создал мир, где столько распутства и безобразия. Если же мне скажут, что художник должен показывать мир не таким, каков он есть, а каким он должен быть, то я отвечу, что не собираюсь вступать в соревнование с господом богом, который, уж конечно, создал мир таким, как он должен быть. Что же касается так называемых идеальных поэтов, то я нахожу, что они изображают почти что сплошь марионеток с розово-голубыми носиками и деланным пафосом, а не людей из плоти и крови, чьи радости и горести вызывают сочувствие, чьи поступки и дела внушают читателю восторг или отвращение. Одним словом, я за Гёте и Шекспира, но не за Шиллера. Разумеется, будет и неблагоприятная для моей драмы критика. Любое правительство постарается доказать с помощью продажных писак, что его противники - глупцы или безнравственные люди. Впрочем, я и сам вовсе не считаю свое произведение совершенным и с благодарностью приму критику, основанную на соображениях чисто эстетических» (Бюхнер, 1972: 298-299).

Керуючись тим естетичним принципом, Г. Бюхнер позитивно відгукувався про віршований збірник братів Штьоберів «Ельзаські картини» (1835), хоча в цілому негативно ставився до романтичної літературної традиції. Згадуючи про вірші братів Штьоберів, які були написані в манері пізньоромантичної «швабської школи», а також про творчість Г. Шваба та Л. Уланда, Г. Бюхнер писав: «Легенды сами по себе очень хороши, но я не поклонник поэзии в духе Шваба и Уланда, да и всей этой группировки, обращающей свои взоры назад, в средневековье, потому что в настоящем эти люди никак не найдут себе места. Однако книжка вызывает у меня симпатию, и, если у Вас не найдется для нее доброго слова, прошу Вас лучше промолчать» (Бюхнер, 1972: 304).

Водночас Г. Бюхнер високо ставив домінування національного начала в романтичній літературі. Маючи на увазі твори Г. Шваба та Л. Уланда, найвидатніших представників «швабської школи», в листі до К. Гуцкова Г. Бюхнер писав: «Издание таких книг не лишено значения для Эльзаса: это одна из немногих попыток, на которые еще отваживаются некоторые эльзасцы, чтобы сохранить немецкую национальность, несмотря на французское гражданство, и не дать оборваться хотя бы духовным связям с прежней родиной» (Бюхнер, 1972: 305).

Г. Бюхнер доводив, що він перебуває поза будь-якими угрупуваннями. Зокрема, в листі до рідних від 1 січня 1836 року він зазначав: «Впрочем, лично я вовсе не принадлежу к так называемой «Молодой Германии», литературной группировке Гуцкова и Гейне. Лишь полное непонимание общественных отношений в современной Германии заставляет этих людей думать, что литературные произведения, написанные на злобу дня, могут вызвать глубокую перемену в религиозном и социальном мышлении» (Бюхнер, 1972: 306). Утім, як зауважує А. Карельський, у цей час ім'я Г. Бюхнера не раз згадувалося у зв'язку з «Молодою Німеччиною», тим паче, що він був пов'язаний дружніми зв'язками з К. Гуцковом. Водночас письменник був досить далеким від представників цього угрупування, які на перший план ставили злободенність та публіцистичність літератури. Скептицизм Г. Бюхнера стосовно таких спроб «актуалізувати» літературу і з її допомогою вплинути на суспільне життя особливо загострився після невдачі, яку спіткало таємне товариство Бюхнера і Вайдіга. Водночас варто враховувати, що в листах до рідних Г. Бюхнер намагався пом'якшити свої політичні та моральні погляди і в даному випадку, швидше за все, відгукувався про представників «Молодої Німеччини» в більш осудливому тоні, ніж думав насправді (Карельський, 1972: 380).

Окреслюючи своє естетичне кредо, в цьому ж таки листі митець писав: «Я иду своей дорогой, мое дело - драма, не имеющая отношения ко всем этим спорам. Я изображаю своих героев в соответствии с законами человеческой природы и истории, и мне смешны люди, вменяющие мне в вину нравственность или безнравственность литературных персонажей. У меня на этот счет свое мнение...» (Бюхнер, 1972: 306).

Із листів відомо, що саме К. Гуцков дав Г. Бюхнеру можливість перекласти німецькою мовою дві драми В. Гюго (йдеться про п'єси «Лукреція Борджиа» та «Марія Тюдор»), які згодом були опубліковані Зауерлендером у шостому томі видання творів романтика.

Після смерті Г. Бюхнера саме К. Гуцков опублікував некролог у своїй газеті «Німецький телеграф», а в 1838 році надрукував там же більшу частину комедії «Леонс і Лена», а в 1839 році повість «Ленц», про яку митець згадував у листі від жовтня 1835 року: «Я разыскал здесь интересные сведения об одном несчастном поэте; звали его Ленц, он был другом Гёте и жил в Страсбурге, в то же самое время, что и Гёте. Впоследствии Ленц почти утратил рассудок. Я думаю напечатать статью о нем в «Дейче ревю». Одновременно собираю материал для сочинения на философскую или естественноисторическую тему. Еще некоторое время придется упорно поработать - и дорога будет мне открыта. Здесь есть люди, которые пророчат мне блестящее будущее. Ничего не имею против» (Бюхнер, 1972: 289). Як зазначає А. Карельський, ніде романтичне походження бюхнерівського романтизму не виявляється так прямо і повно, як у повісті «Ленц». Уся вона побудована на принципі апробації романтичних ідей, випробуванні на міцність: у найжахливішу хвилину свого життя, в передчутті близької духовної смерті, людина намагається вхопитися по черзі за всі романтично-ідеалістичні рецепти порятунку - і ні в одному з них не знаходить для себе опори (Карельський, 1972: 41).

Із листів стає відомо, що Г. Бюхнер розглядав літературну творчість і літературно-критичну діяльність, зокрема, як можливість отримати засоби для прожиття. «О будущем не тревожусь. Во всяком случае, думаю, что смогу прожить на литературные заработки <...> Мне предложили писать критические статьи о новых произведениях французской литературы для еженедельника; за них хорошо платят. Я мог бы заработать гораздо больше, если бы стал тратить время на такие вещи, но я твердо решил не нарушать плана научных занятий» (Бюхнер, 1972: 292).

Останній лист Г. Бюхнера до нареченої дає підстави стверджувати, що він був автором трьох п'єс. «Самое позднее через восемь дней [я сдам] «Леонса и Лену» и еще две драмы в печать» (Бюхнер, 1972: 320), - писав він. Як зазначає А. Карельський, брат письменника Л. Бюхнер, який видав у 1850 році перше зібрання його творів, зі слів Мінни Егле, згадує там ще про одну драму, над якою працював Г. Бюхнер, - про драму про італійського письменника XVI століття П'єтро Аретіно. Рідні письменника, а також перші дослідники його творчості робили припущення, що чернетку цієї драми після смерті Г. Бюхнера знищила Мінна Егле з огляду на ніби то, на її думку, надто «аморальний» характер драми. І хоча питання про існування цієї п'єси залишається відкритим, низка німецьких дослідників вбачає низку дотикових точок в естетичних поглядах Г. Бюхнера та П. Аретіно. Тож зацікавленість Г. Бюхнера цією постаттю, на думку А. Карельського (Карельський, 1972: 382), не викликає сумнівів.

Висновки

Як свідчить епістолярій, Г. Бюхнер сміливо заперечив німецький романтизм. Водночас він, як це прочитується з листів, високо цінував домінування національного начала в романтичній літературі. Епістолярна спадщина підтверджує, що водночас митець був далеким від представників угрупування «Молода Німеччина», які на перший план ставили злободенність і публіцистичність літератури. Листи демонструють скептицизм Г. Бюхнера стосовно спроб «актуалізувати» літературу і з її допомогою вплинути на суспільне життя. Цінність кореспонденцій письменника полягає в тому, що вони тлумачать його творчий метод, який виявився куди ближчим XX століттю, аніж століттю XIX.

Список використаних джерел

1. Бюхнер Г Пьесы. Проза. Письма. Москва: Искусство, 1972. 384 с.

2. Карельский А. Георг Бюхнер. Бюхнер Г Пьесы. Проза. Письма. Москва: Искусство, 1972. С. 3-72.

3. Карельский А. Комментарии. Бюхнер Г. Пьесы. Проза. Письма. Москва: Искусство, 1972. С. 321-384.

References

1. Byuhner G. P'esy. Proza. Pis'ma [Plays. Prose. Letters]. Moskva: Iskusstvo, 1972, 384 p. [in Russian].

2. Karel'skij A. Georg Byuhner [Georg Buchner]. Byuhner G. P'esy. Proza. Pis'ma [Plays. Prose. Letters]. Moskva: Iskusstvo, 1972, pp. 3-72 [in Russian].

3. Karel'skij A. Kommentarii [Comments]. Byuhner G. P'esy. Proza. Pis'ma [Plays. Prose. Letters]. Moskva: Iskusstvo, 1972, pp. 321-384 [in Russian].

Размещено на Allbest.ru