Червоне, чорне та біле: зіткнення стереотипів в іронічних картинах Е. Шевіяра

Размещено на http://www.allbest.ru/

Університет митної справи та фінансів

Червоне, чорне та біле: зіткнення стереотипів в іронічних картинах Е. Шевіяра

Калашнікова О.Л.

Анотація

жанровий мислення шевіяр читач

У статті проаналізовано художню парадигму роману Е. Шевіяра “Oreille rouge” («Червоне вухо», 2005). Незвичайне ставлення до письменника французької критики, яка визнає інтелектуальну вагомість творів класика мінімалістів, але не може не бачити комерційного неуспіху письменника, пояснюється особливим жанровим мисленням Шевіяра, його іронічно-знущальним ставленням до будь-якого канону і стереотипу, що ускладнює прийняття шевіярівських текстів читачем, клішованому «горизонту очікувань» якого не відповідають розраховані на інтеракцію та роздуми романи письменника. Ця ж особливість поетики Шевіяра «приводить у відчай» літературну критику, ускладнюючи дослідницьке завдання приведення до системи принципів побудови художнього світу письменника. Виявлено подвійну логіку «опозиції та утвердження» літературних традицій як основу художньої парадигми письменника, «якого неможливо класифікувати». Спрямована на руйнування роману зсередини, «ненависть» до жанру, що як стратегію Шевіяра зазначає більшість критиків, виявляється уявною. Програмне зіткнення канонічних кліше різних жанрів (роману, травелогу, подорожніх записок, autofiction), акцентована мінімалізація колористичної парадигми «Червоного вуха» не вичерпують декларованої як антироманна наративної стратегії Шевіяра, а скоріше відкривають нові можливості романної форми, що, зберігаючи класичні традиції формування світогляду читача художніми засобами, демонструє невичерпний потенціал народження наративних новацій та зростаючу роль роману у сучасній літературі. Об'єктом іронічної дезавуації в «Червоному вусі» стають насправді не лише умовні романні конвенції, а стереотипність мислення у цілому, яка звужує та деформує розуміння картини неоднозначного сьогоднішнього світу та стає причиною цивілізаційних конфліктів. Зіткнення імагологічних, ментальних, світоглядних, жанрових стереотипів, яке Шевіяр здійснює, залучаючи читача до інтерактивної літературної гри, підсилює гуманістичний пафос роману і спрямоване не лише на естетичне виховання смаків читача, а й на формування у нього всепланетарної моралі. Адресований представникам різних цивілізаційних систем, роман стає закликом уникнути всіх «ізмів» та протиріч, не ховатися від них у літературних забавках з оповідальними формами, а спробувати усвідомити право кожного на «своє» і не поділяти світ на «перший», «другий» чи «третій», «червоний», «чорний» чи «білий».

Ключові слова: мінімалізм, Е. Шевіяр, жанрові стереотипи, травелог, autofiction, романні конвенції, пародія, наративна стратегія, апелятивні структури, «горизонт очікування».

Kalashnikova O.L.

Red, black and white: a clash of stereotypes in the ironic pictures by E. Cheviard

Abstract

The article analyzes the artistic paradigm of E. Chevillard's novel “Oreille rouge” (“The Red Ear”, 2005). The ambivalent attitude to the writer by the French literary critic, which recognizes the intellectual weight of the works of minimalism classic, but can't ignore his commercial failure, is explained by the special genre thinking of Chevillard, his ironic and mocking attitude towards any canon and stereotype, which complicates the perception of Chevillard's texts by the reader, whose cliched “horizon of expectations” doesn't correspond to the writer's novels designed for interaction and reflection. This same feature of Chevillard 's poetics “despairs” literary criticism, complicating the research task of bringing to a system the principles of building the writer's artistic world. The dual logic of “opposition and affirmation” of literary traditions as the basis of the artistic paradigm of the writer “who cannot be classified” is revealed. Aimed at destroying the novel from within, the “hatred” of the genre that most critics point to as Chevillard 's strategy turns out to be imaginary. The programmatic collision of canonical cliches of different genres (novel, travelogue, travel notes, autofiction), the accentuated minimization of the coloristic paradigm of “Oreille rouge” do not exhaust antinovel narrative strategy, declared by Chevillard but rather open up new possibilities of the novel form, which, preserving the classical traditions of shaping the reader's worldview through artistic means, demonstrates the inexhaustible potential for the birth of narrative innovations and the growing role of the novel in modern literature. In fact, the object of ironic disavowal in “Oreille rouge” is not only conventional novel cliches, but stereotypic thinking in general, which narrows and distorts the understanding ofthe picture oftoday's ambiguous world and becomes the cause of civilizational conflicts. The clash of imagological, mental, worldview, genre stereotypes, which Chevillard carries out by involving the reader in an interactive literary game, strengthens the humanistic pathos of the novel and is aimed not only at the aesthetic education of the reader's tastes, but also at the formation of universal morality in him. Addressed to the representatives of various civilizational systems, the novel becomes a call to avoid all “isms” and contradictions, not to hide from them in literary games with narrative forms, but to try to realize the right of everyone to “his own” and not to divide the world into “first”, “second” or “third”, “red”, “black” or “white”.

Key words: minimalism, E. Chevillard, genre stereotypes, travelogue, autofiction, novel conventions, parody, narrative strategy, appellative structures, “horizon of expectation”.

Постановка проблеми

Ерік Шевіяр - визнаний і відомий сучасний французький письменник, незважаючи на те, що разом з Ф. Туссеном і Ж. Ешнозом, входить до тріумвірату французьких мінімалістів, так і залишається мало осмисленим літературною критикою, яка тільки зараз, майже через 40 років після початку його письменницької біографії несміливо намагається позначити художню парадигму письменника, несхожого на інших. Спроби критики долучитися до аналізу своєрідних творів Шевіяра пройшли ті типові для сьогоднішньої французької університетської критики стадії осмислення поточного літературного процесу, які виділив один з найбільш знаних дослідників нинішньої французької літератури Д. Віар, відповідаючи в інтерв'ю на питання Д. Вожуа: семінари та колоквіуми, присвячені творчості сучасних французьких письменників, боязке включення їхніх текстів до університетських програм, написання магістерських робіт і дисертацій [23]. Сьогодні вже з'явилися колективні монографії та збірки статей, до яких крім окремих самостійних робіт увійшли і матеріали колоквіумів Pour Eric Chevillard (2014), Eric Chevillard dans tous ses etats (2015) [8;13;10] , магістерські роботи [5], статті [4; 20]. Знаковим є той факт, що журнал Roman 20-50. Revue d'etudes du roman du XXe siecle (Роман 20-50. Журнал досліджень роману ХХ століття) та Centre d'etudes du roman et du romanesque (Центр вивчення роману та романічного) Університету Пікардії імені Жуля Верна останнім часом почали дуже активно вивчати феномен Шеві- яра. Бібліографія критичних робіт про творчість письменника, починаючи з 2007 року, фіксується на інтернет-порталі Auteurs.contemporains.info в інтернет-архіві WaybackMachine [6]. Важливим джерелом стають матеріали з блогу самого письменника “L'Autofictif”. З іншого боку, досить специфічне місце, що займає Шевіяр між масовою та елітарною літературою, відсутність комерційного успіху його книг, (чого варта лише статистика читацьких запитів на книги письменника у Book node - інтернет-клубі та библиотеці читацької спільноти - яка коливається між 1 і 3! [19]), особливий спосіб життя письменника, його остракізм, буття, сповнене іронічного ставлення до літературності та нав'язливої медіатизації себе творчими людьми, непублічність Шевіяра, який цурається літературно-художньої тусовки, що дратують багатьох (як, наприклад, Ф. Бегбедера, члена Гонкуровського комітету) і певною мірою пояснюють відсутність у письменника найпрестижніших французьких літературних премій, своєю чергою теж визначає ставлення літературної критики до Шевіяра. Лише два романи письменника здобули нагороди: La nebuleuse du Crabe («Крабова туманність») (Prix Feneon, 1993) та Le vaillant petit tailleur («Відважний маленький кравець») (Prix Wepler, 2003; Prix Millepages, 2003). А у 2014 р. за всі написані ним твори Шевіяр отримав премію (Prix Alexandre-Vialatte), яку присуджують, щоб «підтримати франкомовного письменника, чия елегантність письма та жвавість розуму є джерелом задоволення для читача».

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Подібне незвичайне місце класика мінімалістів у літературній критиці пояснюється і особливим жанровим мисленням письменника, його іронічно- знущальним ставленням до будь-якого канону і стереотипу, що ускладнює прийняття шевіярівських текстів читачем, клішованому «горизонту очікувань» якого не відповідають розраховані на інтеракцію та роздуми романи письменника. Ця ж особливість поетики Шевіяра ускладнює дослідницьке завдання приведення до системи принципів побудови художнього світу письменника.

Шевіяра часто називають “un ecrivain insaisissable”, “inclassable”, “...qui ne cesse de se derober”, “auteur girouette” («невловимий письменник», «письменник, якого неможливо класифікувати», «який постійно вислизає», «автор-флюгер»), а Д. Віар іронічно зазначає, що Шевіяр “desespere le critique” (вводить у відчай критику) [24, р. 61]. Однак, незважаючи на всі ці обставини, сьогодні критики починають дедалі активніше висловлювати думку про те, що навіть «якщо він не є популярним автором, Шевіяр має хоча б бути визнаним як класик. І в цьому процесі академічні кола повинні відіграти свою роль» “s'il n'est pas un auteur populaire, il faut au moins, що Chevil-lard devienne un classique. Et dans ce processus, le milieu academique a un role a jouer” [21].. Більше того, в самих назвах досліджень, присвячених творчості Е. Шевіяра, наприклад, Pour Eric Chevillard (Для/за Еріка Шевіяра), критики наголошують не лише на необхідності захистити письменника від його опонентів, а й висловити свою відданість його творчим пошукам [21].

В українському та пострадянському літературознавстві творчість Е. Шевіяра поки що не стала предметом наукового вивчення. Так, навіть у такому знаковому для пострадянського літературознавства, що займається проблемами сучасної французької літератури, дослідженні, як робота В. Шервашидзе «Тенденції та перспективи розвитку французького роману» (2007р.), де запропоновано цілісну концепцію принципів художнього мислення та поетики французьких мінімалістів, Е. Шевіяр лише названий серед інших мінімалістів, але його твори не отримали аналітичного осмислення. Не потрапляє письменник і до фокусу серйозного докторського дослідження основних модифікацій сучасного французького роману, здійсненого Е.М. Шевяковою: «Сучасна французька проза на межі століть: модифікація романної форми» (2009 р.).

На жаль, українські літературознавці поки що не дуже активно досліджують сучасну французьку словесність та творчість автора «Червоного вуха». У підготовлених для студентів навчальних посібниках В. Фесенко (2005, 2015 рр.), С. Криворучко (2016 р.), де зроблено спробу описати картину розвитку французького роману 1990-х-2000-х рр., ім'я письменника навіть не згадано, а його романи обійдено увагою [2; 3] .

Ставлення Шевіяра до романних конвенцій опинилося у центрі уваги дослідників від початку творчої діяльності письменника і найчастіше призводить критиків до досить крайніх міркувань про «ненависть» письменника до роману [9], про те, що Шевіяр відкрито виступає проти жанру[11] , який підпорядкований принципу реальності, «захищає і ілюструє існуючий порядок речей», перетворюючи романіста на «адміністратора з поточних справ» [17]. Саме тому сам письменник стверджує, що «саботує роман», «руйнуючи його зсередини» (“J'ecris done des romans que je m'ingenie simultanement a demolir de I'interieur. Je les sabote”) [12], проте при цьому говорить про амбівалентність своїх відносин і з цим жанром, і з класичною літературою, про «подвійну логіку опозиції та утвердження» літературних традицій (“a une double logique d'opposition et d'affirmation”) [14, p. III].

Розмірковуючи про цю подвійну логіку, більшість критиків педалює думку про пародійну природу романів письменника, наголошуючи, що установка на гру зі стереотипами є родовою рисою поетики Шевіяра в цілому, що визначає і його стосунки з літературною критикою. Так, Дені Сент-Аман і Леа Тілкан говорять про особливу позицію письменника по відношенню до академізму та інституту літератури, який Шевіяр виводить на авансцену «з усіма його основами та його середовищем і обігрує його тіки, пози та примхи» [21]. Намагаючись перехитрити академізм, Шевіяр постійно заплутує приголомшену його «танцюючим письмом» (ecriture dansee) [13, р. 71] критику, яка вступає у запропоновану письменником гру і відступає з відчуттям неможливості виграти.

Іронічна природа світобачення письменника, його здатність розсмішити читача також стають «загальним місцем» у міркуваннях про творчість Шевіяра загалом [7]. Письменника називають «кузеном-інтелектуалом сім'ї «Мінюї», здатним спровокувати веселощі, залишаючись при цьому безпристрасним» [18].

Формулювання цілей статті

Проте, звужуючи поетику романів Шевіяра до рамок пародіювання різноманітних кліше: ментальних, жанрових, наративних, стильових, теоретичних, дослідники мимоволі спрощують її, залишаючи осторонь важливі аспекти письменницької стратегії. Спробуємо проаналізувати парадигму лише одного роману Е. Шевіяра “Oreille rouge” («Червоне вухо») (2005 р.), перекладеного багатьма мовами, але все ще мало осмисленого літературною критикою, і наблизитися до розуміння письменницької стратегії автора.

Виклад основного матеріалу

Вже назва роману Шевіяра “Oreille rouge”, яка за всіма канонами академічної критики є однією з апеля- тивних структур тексту, що включають механізм очікувань читача, моделює відразу кілька можливих очікувань, адресуючись одночасно до різних типів читача. Скромному споживачеві масового чтива Шевіяр підкидає натяк на екзотику, залучаючи читача до розгадування ребуса про червоне вухо, асоціативно співвіднесеного з темою червоношкірих, а отже, з подорожами та пригодами європейських першовідкривачів та підкорювачів Америки. Інша конотація має виникнути у читача - знавця Африки, якому відомо, що «червоними вушками» малійці насмішкувато називають усіх Білих. Освічений читач може побачити в такій назві і «медичний слід», натяк на так званий «синдром червоного вуха» (червоне вухо) - рідкісного, відкритого лише у 1994 р. різновиду хвороби атрофічний поліхондрит, коли вухо людини без зрозумілих причин стає червоним та гарячим. Таким чином будь-який з очікуваних стереотипів виявляється не єдиним, а отже, не остаточним. Але кожен з них виділяє у «горизонті очікування» читача певний жанровий орієнтир: травелог, пригодницький роман, подорожні записки. Дійсно, елементи цих та інших жанрових форм позначені в романі Шевіяра, але не стають «світоутворюючою структурою» (як визначив жанр М.М. Бахтін).

Ще одна банальна романна конвенція - герой роману - також піддана перегляду на перших сторінках «Червоного вуха». Першою ознакою романного героя, трансформованою Шевіяром, стає ім'я персонажа, точніше його повна невизначеність, позначена вже на першій сторінці: «Його могли звати Жуль або Альфонс. Його можна було б звати Жорж-Анрі <...> Його слід було б звати Жан-Леон» (тут і у подальшому переклад мій - О.К.) “Il pourrait s'appeler Jules ou Alphonse. Il pourrait s'appeler Georges-Henri <...> Il devrait s'appeler Jean-Leon” [16] (у подальшому французький текст роману цит. у моєму перекладі за цим виданням).. Наступне «ім'я» Albert Moindre (Альбер Муандр) (так само умовне, але й насмішкувато- значуще - Альбер Найменший) дано герою на другій сторінці, а у другій частині роману центральний персонаж нарешті отримує ім'я «Червоне вухо», що, здавалося б, відновлює романну традицію назви твору за ім'ям головного героя. Та ба! Автор дуже скоро пояснить читачеві, що для африканців «.. .удень всі Білі схожі. Tulo bilen-new, червоненькі вушка, так їх тут інколи називають, глумливо» “Le jour, tous les Blancs se ressemblent.Tulo bilen-new, petites oreilles rouges, c'est ainsi qu'on les appelle parfois ici en se moquant un peu” [16].. Ім'я стає визначенням приналежності героя до класу «всіх Білих» (для чорних африканців - червоних, оскільки не чорних, а рожевих).

Перша ж характеристика героя, що відкриває роман, виявляє його негеройську ординарність: «Не слід чекати від нього чогось сенсаційного» “Ne rien attendre de sensationnel venant de lui” [16].. Біографія та заняття героя настільки ж умовні та невизначені. Спочатку автор повідомляє, що його персонаж садівник та городник, вирощує троянди та салат. Але чомусь саме «його запрошують пожити та пописати в якомусь селі в Малі, на березі річки Нігер» “On l'invite en residence d'ecriture dans un village du Mali, sur le Niger” [16].. Повторена рефреном кілька разів, ця фраза бентежить і остаточно заплутує читача. У той же час сама ситуація запрошення письменника до Малі, щоб там зайнятися своєю професійною справою, і вибір місця подальших подій алюзійно співвідносять біографію умовного негероя із справжньою біографією самого Шевіяра, запрошеного до Малі, на берег річки Нігер за обміном з малійським письменником, що приїхав на деякий час до Франції. Таким чином актуалізується ще один жанровий стереотип, якщо не автобіографічного роману (героя), то autofiction, форми роману, що активно дискутується у сьогоднішньому французькому літературознавстві [1] Правда, сам Шевіяр іронично стверджує, що не знає, що таке autofiction.

Кліше травелогу та роману пригод диктує вибір місця дії - якоїсь далекої екзотичної та небезпечної для мандрівника країни. І Шевіяр слухняно слідує стереотипу, обираючи Африку, описати яку, а вірніше, написати поему про яку обіцяє всім і собі герой. Загадкова та екзотична для європейця Африка виникає спочатку у виділеному курсивом уривку із записок Альбера Муандра і обмежена двома звичними для західної людини символами: слон та жираф (пізніше цей ряд стереотипів буде доповнений гіпопотамом та баобабом). Подані від третьої особи міркування Альбера, який з характерним для європейців прагматизмом не може знайти жирафу іншого застосування, як використовувати його як вішалку для капелюхів, а навколо слона подорожує по колу вже п'ятнадцять років, сповнені гіркою іронією Шевіяра з приводу само- вдоволеної впевненості Заходу у своїх знаннях та розумінні Африки, у щирих переконаннях європейців про винятковість їхньої цивілізації. Якщо не вигаданий, не стереотипний, а справжній «третій світ» «не може бути втіленим у слова він повинен зникнути . Нашому прагматизму залишилося тільки звільнитися від її (Африки - О.К.) дитячих казок. Африка давно залишилася позаду, стала давньою історією. Це був лише сон» “Notre pragmatisme n'a que faire desormais de ces feer- ies pueriles. L'Afrique est loin derriere nous, vieille histoire. Ce n'etait qu'un reve” [16]. .

Такий невтішний для показу справжнього портрета гуманної цивілізації білих висновок робить Шевіяр ще у першій частині роману, що розповідає про підготовку героя до африканської подорожі. Цей висновок романіста посилено відкритим глузуванням, констатацією неспроможності західної людини зрозуміти іншу цивілізацію: «Що ж до західного туриста. Дух без зв'язків і упереджень, що пурхає над світом, гостинно відкритим його цікавості, його безмежному розумінню і демонструє йому свої приховані краси, ось яким він бачить себе. Але насправді дуже важко знайти більш детерміновану, більш передбачувану, більш примітивну людину, ніж західний турист. Невипадково карикатуристи, що сидять на своїх складних стільчиках, чекають його біля кожної визначної пам'ятки. Портретисти, які суворо дотримуються правдоподібності, розважають свої моделі їх дзеркальним відображенням» “Quant a lui, le voyageur occidental. Esprit sans attaches ni prejuges survolant le monde offert a sa curiosite, a sa comprehension sans limite et qui lui reserve ses beautes cachees, voila comme il se voit. Il est pourtant bien difficile de trouver un individu plus determine, plus previsible, plus folklorique que le touriste occidental. Ce n'est pas par hasard que des caricaturistes assis sur leurs sieges pliants l'attendent devant tous les hauts lieux. Portraitistes rigoureux en verite qui amusent leurs modeles avec des miroirs” [16]. . Так, на самому початку «Червоного вуха» в іронічному контексті виникає тема трагічного нерозуміння між Заходом і «третім світом», яка стає однією з головних у романі, що зіштовхує стереотипи.

Чи стає Африка ближчою герою роману у другій частині «Червоного вуха», події якої розгортаються під час подорожі героя Африкою? Чи зміниться герой після його повернення до Франції у третій дуже коротенькій частині роману, на що розраховує сам герой: «Отже, він стане іншою людиною. Новою людиною?» “Alors il se fera passer pour un autre homme. Un homme nouveau” [16].. Це передбачає сам жанровий канон травелогу, зафіксований у літературі ще у XVIII ст., за яким подорож є частиною виховання героя і має просвітити, змінити подорожуючого,який збагатився новими знаннями про докладно описані самим мандрівником інші країни та цивілізації. Такі описи складають важливу частину структури цього жанру, одним із завдань якого є знайомство читача з невідомими йому країнами та народами.

У «Червоному вусі», здавалося б, відтворено канонічну для роману подорожей структуру. Роман складається з трьох частин: 1 - підготовка до подорожі до Малі, 2 - перебування героя в маленькому селі на березі річки Нігер, 3 - життя героя, який повернувся до Франції з подорожі. Сама композиція підпорядкована досягненню виховально-просвітницької мети, яка є знаковою для жанру. Цілком закономірно, що центральною за значенням має стати саме друга частина: саме тут і має з'явитися Африка, показана очима героя-мандрівника, який декларував, що їде на інший континент, щоб написати велику поему про Африку.

Однак Африка показана як певний симулякр у свідомості Червоного вуха, навіяний, скажімо, місцевою газетою, що повідомляє про напад гіпопотамів на людей, які плавали в річці, або медійними штампами, що увійшли до масової свідомості: «...чого варте життя без суворого досвіду Африки»; «Якщо ти хочеш пізнати себе, малюк, вирушай до Африки»; «Знайди свою правду в Африці. Киньте свої звички, буржуа, своє огидне, хворобливе Щастя, вирушайте до Африки» “point de vie qui vaille sans la rude experience de 1'Afrique” “Si tu veux te connaitre, garcon, va en Afrique. Va chercher ta verite en Afrique. Renoncez a vos habitudes, bourgeois, a votre Bonheur ecoeurant, morbide, allez en Afrique” [16]. ^{11 “A tout instant, il tire de sa poche son petit carnet de moleskine noire, mais parfois il le degaine comme une arme, parfois c'est plutot un mouchoir dans lequel il sanglote. D'autres fois encore, le carnet luit dans sa main comme un portefeuille car Oreille rouge ne sait rien refuser a l'Afrique. Son petit carnet noir n'evoque pas non plus sans raison le boitier d'un appareil de prise de vue ou de prise de son : ainsi equipe, Oreille rouge enregistre le detail de ce qu'il observe. C'est pour son grand poeme sur l'Afrique.} faut le voir tirer de sa poche le petit carnet de moleskine noire, tantot d'un geste ample et meme theatral, tantot avec un naturel feint voire une discretion assez ostentatoire, profitant de l'abri imparfait d'un tronc ou d'un pan de mur effondre, comme s'il conspirait contre l'Afrique. Tout va sauter”[16].. Симулякром симулякрів є і «вдало» обрана героєм «оригінальна» назва для його майбутньої книги- поеми про Африку «Моє Малі». Переконаність героя у непогрішності та абсолютній новизні таких «відкриттів» Африки з явною іронією підкреслена Шевіяром через курсивне виділення такого тексту. Такими ж симулякрами є й міркування про вивезення культурних цінностей, хвороби, палюче сонце Африки.

Написання ж самої поеми про Африку підмінюється ритуальними рухами тіла та метушнею Червоного вуха навколо чорного молескінового блокнота, куди, згідно з розхожими уявленнями, мандрівник повинен вносити свої дорожні нотатки для майбутньої книги. Саме з них і починається друга, найбільша за обсягом і центральна за значенням частина роману: «Що хвилини він витягає з кишені свій маленький чорний молескіновий записник, іноді витягує його як пістолет, іноді скоріше як хустку, щоб витерти сльози. Часом блокнот поблискує в його руці, як гаманець, тому що Червоне вухо ні в чому не може відмовити Африці. Його маленький чорний записник не без причини нагадує корпус камери або звукозаписувального пристрою: адже оснащений таким чином Червоне вухо записує деталі того, що він бачить. Все це для його великої поеми про Африку. Треба бачити, як він дістає з кишені маленький чорний молескіновий блокнотик, то широким, майже театральним жестом, іноді з напускною природністю і навіть з дещо показною обачністю, ховаючись за стовбуром дерева або за частиною стіни, що обрушилася, так, начебто він задумував теракт проти Африки»¹¹.

Поза, позерство, що замінює дію - ще один стереотип, який піддано осміянню в романі Шевіяра. Щоб надати молескіновому блокноту вигляд і статус меморіального предмета, що фіксує творчі пошуки письменника, герой старанно намагається штучно зістарити записник, який, відповідно до стереотипу, має бути пошарпаний і мати відбиток важких і небезпечних мандрівок. Оскільки вражень немає або вони не можуть бути сформульовані героєм, блокнотик порожній, у ньому немає нічого, окрім номерів телефонів, назв готелів, де побував мандрівник. І тільки плями від розчавлених жуків чи бавовняної олії, «яку виробляють прямо тут - у її селі на березі річки Нігер, де живе Червоне вухо», можуть трохи втішити героя. «А ось про що ніхто не повинен знати, то це про другий молескіновий блокнотик, який він тримає про запас на той випадок, якщо раптом, над сподівання, попише перший. Але нічим подібним він поки що похвалитися не може, і наближається день відльоту, а більше половини сторінок, як і раніше, залишаються незаймано білими, незважаючи на всі листочки і пелюстки, які він закладає між ними з удаваною старанністю, ніби саме для складання гербарію він і взяв до Африки блокнот» “Ce qu'il se garde bien de dire, c'est qu'il possede un deux- ieme petit carnet de moleskine noire pour le cas ou il remplirait le premier. Il ne s'en vante pas car son sejour tire a sa fin et plus de la moitie des pages demeurent vierges incontestablement en depit des feuilles et des petals qu'il intercale fallacieusement entre elles comme s'il n'avait jamais songe a en faire autre chose qu'un her- bier” [16]..

Важливим у ритуалах навколо написання поеми про Африку є й імітація героєм такого почерку (незграбного, розгонистого, нечіткий), який, згідно кліше, має бути у того, хто записує подорожні нотатки. А несподівано побачена в придорожньому ресторанчику в Дженні якась мандрівниця, яка не за правилами, а надто швидко робить свої дорожні записки про Африку, «строчить, не підводячи голови, не переводячи дихання, якимсь шаленим галопом, за яким не встигає навіть її кінський хвостик», народжує у героя геніальну думку - втратити свій молескіновий блокнот, щоб у такий спосіб створити для нащадків міф про те, що велика африканська поема була безповоротно втрачена. Так одні стереотипи (жанровий, поведінковий), стикаючись з іншими (речове втілення події - записник мандрівника) дезавуюють один одного.

Екзотичні звичаї, слова, поняття, скільки їх не пояснюй у коментарях, залишаються незрозумілими для європейців, які, намагаючись побачити «чуже» через призму «свого», завжди віддають перевагу останньому. Зроблена героєм фотографія грандіозної річки Нігер отримує назву «Венеція» і має такий коментар: «Рибалка розгортає свою сітку, наче скатертину для пікніка. Сьогодні в меню риба» “Le pecheur deploie son filet comme une nappe de pique- nique. Au menu ce jour, poisson” [16].; африканські домогосподарки, які відполіскують у річці білизну, здавалися Червоному вушку «гордовитими німфами, увінчаними тіарами з каструль». А наскільки недоречними і смішними видаються порівняння побаченого на брудній африканській дорозі ослячого скелета з героєм фільму Робера Брессона “Au hazard Balthazar” (1966 р.) (що розповідає про життя смиренного і майже святого віслюка на прізвисько Бальтазар) і декламація Червоним вухом для своєї подруги, яка стоїть посеред усипаної сміттям африканської дороги, рядків з вірша Бодлера «Падло».

Білий герой роману завжди думає не про те, як зрозуміти Африку, а лише про те, «як би пристосувати» її «для літературної творчості» comment adapter cette technique aux specificites de la litte- rature [16].. Але Африка не дається герою роману, вона «воліє залишатися у своєму бубу і пов'язці на стегнах і швидше піде в чому мати народила, ніж дозволить одягнути себе в розкіш його фраз. Вона ще не дійшла до того, щоб віддатися за кілька пишномовних компліментів, почерпнутих з творів красного письменства» [16].

Метафорою неможливості пізнання Африки західними людьми стає обіцянка Токи, місцевого знавця звичок і життєдіяльності гіпопотамів, показати Червоному вуху цих тварин, що дали ім'я країні (Малі в перекладі з мови бамбара означає гіпопотам). Обіцянка так і залишається порожніми словами. Гіпопотами, як і сам Тока, постійно ховаються і, подібно до Африки, не даються в руки європейця. Току запевняє, що тварин не видно, тому що вони перекочували в інше місце, залишивши тільки свої екскременти, або вони ховаються, тому що в них настав шлюбний період, або пропадає сам Тока, який до того ж виявляється шахраєм і скоробрехом, який просто заучував напам'ять «свої» таємні відомості про гіпопотамів з енциклопедії, щоб потім вразити ними Червоне вухо. Африка так і залишається закритою для європейського мандрівника, можливо, тому що у свідомості Червоного вуха Малі, Балі, Ліма - це одне і те саме, і це те, що «ніколи не турбувало його»: «Його не хвилювала Малі, ані зблизька, ані здалека, і навіть Ліма чи Балі, тобто» “il ne s'est soucie du Mali, ni de pres ni de loin, ni meme de Lima ou de Bali, c'est dire” [16]..

На тлі прекраснодушних романтичних ілюзій європейців щодо екзотичного колориту Африки різким дисонансом звучать емпіричні зарисовки справжнього життя африканців, що переходять у відкриту інвективу від автора роману: «Логічний розум може бунтувати, але все тут поза його контролем, і ніщо так не забруднює навколишнє середовище, як виготовлення мила з бавовни. Річка завойована блювотою. Як риба у воді, відчувають себе щури, які плавають на спині. Треба довго жувати повітря, перш ніж ковтнути дим, щоб не задихнутися... Ось як пересуваються у столиці Бамако: одним рядком, у примітивній масці на обличчі, у хвості за передньою машиною з вихлопною трубою, що викидає задушливий чорний дим. Незабаром доведеться озброїтися паяльною лампою, щоб зрізати просякнуте свинцем листя з розкішних салатів, що ростуть у передмісті столиці: багато хто зламає собі щелепи, вже ослаблені відсутністю м'ясної їжі» L'esprit logique a beau se rebeller, tout ici echappe a son controle et rien ne pollue davantage que de fabriquer du savon avec du coton. Le fleuve est pris de vomissements. Comme poissons dans l'eau sont aussi les rats, flottant sur le dos. Il faut macher longuement avant d'avaler la fume pour ne pas s'etouffer... Voici comme on circule dans la capitale, Bamako, en file indienne, un masque rudimentaire sur le visage; au cul, un pot d'echappement qui crache une fumee noire suffocante. Il faudra s'equiper d'un chalumeau bientot pour decouper les feuilles saturees de plomb des salads magnifiques qui poussent dans ses faubourgs: elles briseront quelques machoires fragilisees deja par le defaut d'alimentation carnee [16]..

Гантінгтонова думка про прийдешнє «зіткнення цивілізацій» позначена через констатацію фактів тої непоправної шкоди, якої завдали європейці самобутній африканській культурі: «Їхніми вулицями їздять машини, які ми бачили у Франції 20-30 років тому. Їхні бібліотеки отримують слащаву, огидну книжкову макулатуру. Їхні лікарні заповнені простроченими препаратами. Їхнє телебачення транслює наші наймерзенніші мильні опери. Таким чином багаті країни допомагають Африці: скидаючи в неї свої сміттєвози» [16]. Ідея Гантінгтона ілюструється і численними викриттями справжнього, гидливо-знущального ставлення Червоного вуха до країни, яку він нібито хоче оспівати у своїй великій поемі про Африку.

Однак і Африка зовсім не ідеалізується Шевіяром. Симптоматично, що до роману включено три мікроновели з однаковою назвою (“Citation а comparative” («Повістка до суду»), що представляють собою гарячий заклик до Африки врятувати себе, відродити свою природну силу.

Намагаючись звернутися до свого естетичного досвіду та звичного «горизонту очікування», читач щоразу стикається з неможливістю скористатися готовою формулою і може відчути себе «недоумкуватим» Саме на цьому акцентує увагу Тіфен Самуйо, назвавши своє дослідження поетики Шевіяра “RENDRE BETE” («Зробити недоумкуватим») [22, p. 43] .. Проте, зазнавши «привабливості читання» з секретом, вдумливий читач, навпаки розуміє власну причетність до створення сенсу тексту, відчуваючи подвійне задоволення від своєї «читацької компетентності», яка робить його аж ніяк не недоумкуватим, а, швидше, тямущим, витонченим, здатним включитися в інтерактивну гру, запропоновану автором. На важливій ролі читача у створенні роману як «висловлювання автора» наполягає сам письменник, визначаючи читача одним з головних персонажів будь-якого свого твору [15].

Колористична парадигма роману мінімалізована і зумовлена також антистереотипним мисленням письменника. Замість яскравої картинки екзотичної Африки, на яку чекає читач і яку обіцяє показати Червоне вухо, автор пропонує майже монохромне зображення, в якому акцентовано лише три кольори: червоний, чорний та білий (можливо, це певні метафоричні визначення трьох рас людства?). Така мінімалізація колористики чорної Африки, показаної очима білих європейців, фокусує увагу читача на головних причинах зіткнення цивілізацій, які так і не спромоглися побачити та зрозуміти «інше», позастереотипне, відмінне від «свого» сприйняття світу.

Дух Африки, поезія цієї загадкової планети, її терпкий запах, її фарби виникають у романі не в подорожніх нотатках Червоного вуха, як очікував читач і як обіцяє жанровий канон, а у легендах місцевого сказителя Йайа про підступного мисливця Банте, в притчі туарега Аттайї про жаднючого Аламу та казанок. Це зовсім інша Африка, яка невідома європейцям. Щоб виокремити її в подорожніх записках героя, автор виділяє ці тексти курсивом: графіка у Шевіяра завжди має значення.

Наслідуючи традиції поетичної прози Ле Клезіо, внесок якого у налагодження діалогу між Заходом і «третім світом» був відзначений Нобелівською премією, що присудили письменнику «за дослідження суті людини за межами пануючої цивілізації», Шевіяр вже від імені автора роману, який намагається відкрити читачеві очі на справжню Африку та її корінних жителів, описує звичаї, обряди, грізних африканських тварин, велику річку Нігер, що петляє від Гвінеї до Нігерії, побут малійців - екзотичний для європейців, складний і важкий для жителів Малі. Саме ці сторінки, а не міфічні записи у чорному молескіновому блокноті Червоного вуха і є справжньою поемою про Африку, як пише Б. Ліже, «одночасно політичною та поетичною, яка є найкращим антидотом від горезвісних слайд-шоу» [18].

Вторячи ідеям «Онічі» Ле Клезіо (1991 р.), Шевіяр заявляє про важливість та користь взаємодії різних цивілізацій: «Подобається це йому чи ні, але Червоне вухо належить до педантичної та маніакальної цивілізації швейцарського ножа. Він на тому боці, де організація, порядок, впорядкування, пунктуальність, ефективність, продуктивність.... Але лише африканець зможе винайти дванадцять нових способів використання швейцарського ножа, лише африканець зможе зробити з нього пропелер чи вітряк. Крихітна босонога дитина короткою паличкою спрямовує грізне стадо вздовж річки. На Дикому Заході для цього знадобилося б двадцять три ковбої» “Qu'il le veuille ou non, Oreille rouge appartient a la civilization minutieuse et maniaque du couteau suisse. Il est du cote de l'organisation, de l'ordre, du rangement, de la ponctualite, de l'efficacite, du rendement... Mais c'est l'Africain qui inventera les douze prochains usages du couteau suisse, c'est l'Africain qui en fera une helice ou un moulin. Un enfant minuscule aux pieds nus dirige avec un baton court un troupeau formidable sur la piste qui longe le fleuve. Au Far West, il y faudrait vingt-trois cowboys” [16]..

Однозначність, а, отже, обмеженість всіх расових стереотипів винесена в назву роману свідомо: адже чим відрізняється іронічне прізвисько червоне вухо, що африканці дали Білим, від такого ж зневажливого визначення червоношкірий, яке Білі дали індіанцям? Колір шкіри не визначає суті людини, а будь-які стереотипи несправедливі. Саме цю ідею підкреслює назва шевіярівського твору. І все ж-таки роман Е. Шевіяра не так про нерозмивну межу між цивілізаціями, як про те, що, можливо, і не треба розмивати ці кордони, і, залишаючись собою, не рядячись у чужий одяг, прагнучи стати «своїм» серед « інших» (як це намагається робити Червоне вухо), просто приймати «іншого», не такого, як ти, чути «інших» і допомагати один одному. І в цьому гуманістичний пафос роману, який звучить в унісон із «Оні- чею» Ле Клезіо.

Парадоксальна сентенція автора, яка майже завершує розповідь про Африку: “Est-ce que les Blancs seraient des Negres morts?" («А що, якщо Білі це мертві Чорні?»), лише, на перший погляд, парадоксальна. Вона про те, що ми - людство, яке не має зразкових чи непотрібних, що амбіції будь-якої цивілізації на виняткове володіння правом диктувати іншим свої правила та закони безпідставні, бо для планети важливі та необхідні всі раси та всі цивілізації. Симптоматично, що у фіналі роману з'являються міркування автора про традиціоналізм африканської культури, що підкріплюють цю головну ідею роману: «Анімізм - марновірство чи ні - безсумнівно походить від великої політичної мудрості. Чи справді згубно стукати ногами по краю колодязя? У всякому разі, воду не турбували брудні ноги. Чи був гай населений духами? Невідомо, зате нікому не спадало на думку знищувати рідкісні породи дерев. Якщо ви пронизали списом вагітну самку, чи прирекли ви свою дружину на смерть під час пологів?.. У будь-якому випадку фауна збереглася. З християнізацією та ісламізацією всі думають, що з Богом покінчено, якщо вони щоденно моляться і дотримуються заборон, а тим часом спокійно грабують, забруднюють і знищують природу. Антилопи зникли. У савані живуть лише гієни, чий форсований сміх звучить жахливо» “L'animisme - superstition ou pas - emanait incontestablement d'une grande sagesse politique. Etait-il reellement funeste de fouler la margelle du puits ? En tout cas, l'eau n'etait pas trou- blee par des pieds sales. Le bosquet etait-il habite par les esprits? En tout cas, nul ne se serait risque a troneonner ses essences rares et precieuses. Si tu pereais de ta lance une femelle gravide, condamnais-tu ton epouse a mourir en couches ?... En tout cas, la faune etait preservee. Avec la christianisation et l'islamisation, chacun se croit quitte envers Dieu s'il fait ses prieres quotidi- ennes et respecte les interdits, mais la nature est razziee, pillee, polluee. Les antilopes ont disparu. Il n'y a plus que des hyenes dans la savane, dont le rire force fait peine a entendre” [16]..

Висновки

Отже, чиє головним завданням автора «Червоного вуха» гра зі стереотипами з метою їх розвінчання та знищення роману, що зжив себе як жанр, що як стратегію Шевіяра зазначає більшість критиків? Чи справді Шевіяра турбує лише руйнування романних конвенцій та оголення умовності та банальності літературних кліше, яке письменник одягає у форму інтерактивної гри з читачем? Аналіз роману показав, що зіткнення канонічних кліше різних жанрів (роману, травелогу, подороджніх записок, autofiction), акцентована мінімалізація колористичної парадигми «Червоного вуха» не вичерпують декларованої як антироманна наративної стратегії Шевіяра, а скоріше відкривають нові можливості романної форми, що, зберігаючи класичні традиції формування світогляду читача художніми засобами, демонструює невичерпний потенціал народження наративних новацій та зростаючу роль роману в сучасній літературі. Об'єктом іронічної дезавуації в «Червоному вусі» стають насправді не лише умовні романні конвенції, а стереотипність мислення в цілому, яка звужує та деформує розуміння картини неоднозначного сьогоднішнього світу та стає причиною цивілізаційних конфліктів. Зіткнення імагологічних, ментальних, світоглядних, жанрових стереотипів, яке здійснює Шевіяр, підсилює гуманістичний пафос роману і спрямоване не лише на естетичне виховання смаків читача, а й на формування у нього все- планетарної моралі. Адресований представникам різних цивілізаційних систем, роман стає закликом уникнути всіх «ізмів» та протиріч, не ховатися від них у літературних забавках з оповідальними формами, а спробувати усвідомити право кожного на «своє» і не поділяти світ на «перший», «другий» чи «третій», «червоний», «чорний» чи «білий». Такі серйозні проблеми поставив у маленькому за об'ємом романі мінімаліст Шевіяр, спрямовуючи читача на власні самостійні активні роздуми та інтелектуальну роботу. Чи почує Шевіяра його адресат, покаже час.

Список літератури

1. Калашникова О.Л. Фикциональность autofiction: фикция или реальность? Фікціональність в літературі: фікція реальності/реальність фікції: монографія / за ред. Т.М. Потніцевої. Київ, 2020. С. 206-226.

2. Криворучко С.К. Література країн Західної Європи межі ХХ-ХХІ століття: підручник. Київ, 2016. 248 с.

3. Фесенко В.І. Алхімія слова живого. Французький роман 1945-2000 рр.: навч. посіб. для вищ. навч. закл. / автор-упорядник Фесенко В.І. Київ, 2005.383 с.; Фесенко В.І. Новітня французька література: навч. посібник для студентів філол. факультетів вищих навчальних закладів. Київ: Вид. центр КНЛУ, 2015. 273 с.

4. Andre Marie-Odile. Pour un voyage minimal? Oreille rouge d'Eric Chevillard. Le recit minimal/ Sabrinell Bedrane, Frangoise Revaz et Michel Viegnes (dir.). Paris, 2012. P. 137-145.

5. Andre Stephane. Faut-il scalper l'ecrivain voyageur? Une etude d'Oreille rouge d'Eric Chevillard: memoire de master II, departement de lettres modernes, Universite de Caen, 2010, [n.f.]: these de doctorat / memoire de maitrise.

6. Auteurs.contemporains.info. Way back Machine. URL: http://auteurs.contemporain.info/eric-chevillard/ (дата звернення: 31.01.2022).

7. Blanckeman Bruno. L'ecrivain marche sur le papier (Une etude du Herisson). Roman 20-50. 2008/2 (n° 46). P 67-76.

8. Blanckeman B., Samoyault T., Viart D., Bayard P. Pour Eric Chevillard. Paris, 2014. 118 p.

9. Camus A. En haine du roman: “La marquise toujours recommencee” d'Eric Chevillard. Ed. el. www. revue-analyses.org. Vol. 5, n° 3, automne 2010. P. 121-138/M. Barraband & J.F. Hamel ed. URL: https://www.academia.edu/8944155/En_haine_du_roman_la_marquise_toujours_recommenc%C3%A9e_d%C3%89ric_Chevillard (дата звернення: 02.02.2022).

10. Camus A. Les lieux communs d'Eric Chevillard: une rhetorique anti-mimetiqu. Reveler l'habituel. La banalite dans le recit litteraire contemporain / Joseph S. (dir.). Montreal, 2009. P. 67-86.

11. Camus A. Roman et antiroman: Chevillard, Senges, Volodine. Litterature. 2015. 4 (№ 180). P 92-104. URL: https:// www.cairn.info/revue-litterature-2015-4-page-92.htm (дата звернення: 03.02.2022).

12. “Ecrire pour contre-attaquer”, entretien avec Olivier Bessard-Banquy. Europe. 2001. n° 868-869, aout- sept. URL: https://www.eric-chevillard.net/e-europe2001.html (дата звернення: 08.02.2022).

13. Eric Chevillard dans tous ses etats/ Sous la dir. d'Olivier Bessard-Banquy et Pierre Jourde. Paris, 2015. 274 p.

14. “Eric Chevillard, pourquoi aimez-vous Bouvard et Pecuchet?». Bouvard et Pecuchet / Gustave Flaubert. Paris, 2011. P. I-VIII.

15. Chevillard E. “L'autre personnage du livre, c'est le lecteur”, entretien avec Aline Girard, Luc Ruiz et Alain Schaffner. Centre d'Etudes du roman et du romanesque, Universite de Picardie, sept., 2006. URL: http://www.upicardie.fr/jsp/fiche_pagelibre.jsp?STNAV=CRR&RuB$NAV=&CODE=26967610&LAN (дата звернення: 20.08.2022).

16. Chevillard E. Oreille rouge. LES EDITIONS DE MINUIT pour la presente edition electronique. www.leseditionsdeminuit.fr., 2012 .URL: https://ua1lib.org/book/4148512/3b4dfb (дата звернення: 12.02.2022).

17. Chevillard E. Portrait crache du romancier en administrateur des affaires courantes. R de reel. 2001. Vol. 1, sept.-oct. URL: http://rdereel.free.fr/volJZ1.html (дата звернення: 19.08.2022).

18. Liger B. Un Mali qui vous veut du bien. Lire. 01.03.2005. URL. https://www.lexpress.fr/culture/livre/oreille-rouge_809844.html (дата звернення: 11.02.2022).

19. Livres - Bibliographie Eric Chevillard. URL: https://booknode.com/decouverte/top/auteurs (дата звернення: 19.08.2022).

20. Maziarczyk Anna. Le roman sans evenements: Oreille rouge d'Eric Chevillard. Studia Romanica Posnaniensia, dossier “Le roman de l'extreme contemporain en langue frangaise”. 2013. Vol. XL. N°4. P 33-40.

21. Saint-Amand D, Tilkens L. Ce qu'Eric Chevillard fait a la critique academique. COnTEXTES [Online], Varia, Online since 09 October 2017, connection on 31 January 2022. URL: http://journals.openedition.org/ contextes/6283 (дата звернення: 09.02.2022).

22. Samoyault T. Rendre bete. Pour Eric Chevillard / Blanckeman B., Samoyault T., Viart D., Bayard P. Paris, 2014. P. 37-59.

23. Viart D. De la litterature contemporaine a l'universite: une question critique. L'Universite et l'evaluation de la litterature contemporaine. Question et commentaire de Dominique Vaugeois. URL: http://www.fabula.org/atelier.php?De_la_litt%26eacute%3Brature_contemporaine_%26agrave%3B_l%27universit%26eacute%3B%3A_une_question_critique (дата звернення: 27.02.2021).

24. Viart D., Litterature speculative. Pour Eric Chevillard. Paris, 2014. P. 59-93.

Размещено на Allbest.ru