Історико-літературні синтези Пантелеймона Куліша

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка імені академіка Михайла Возняка

Історико-літературні синтези Пантелеймона Куліша

А.В. Генц,

аспірантка кафедри української літератури

Анотація

У статті досліджено теоретичні та методологічні засади історико-літературних синтез Пантелеймона Куліша у контексті загальноєвропейських історіографічних традицій, окреслено етапи розвитку історії письменства в українському літературознавстві, а також виокремлено стрижневі особливості європейської літературної історіографії ХІХ століття. Проаналізовано і систематизовано маловідомі розвідки П. Куліша, а також узагальнено їхній вплив на формування української літературної історіографії в контексті еволюції загальноєвропейських історико - літературних поглядів. Розглянуто наративні стратегії літературознавця, які, засновані на засадах позитивізму, детермінізму та культурологічного аналізу літературних явищ, головно відображають тенденції культурно-історичної школи. Досліджено еволюцію історіографії українського письменства, позаяк концепції «Замітки о руській літературі» (1848) І. Вагилевича, «Трьох вступительних предподованіях о руській словесності» (1849) Я. Головацького та «Обзора сочинений, писанных на малороссийском языке» (1843) М. Костомарова мали вирішальний вплив на історіографічні напрацювання П. Куліша. У статті також проаналізовано ключові особливості комплектації історико-літературної синтези, добору матеріалу, основні детермінанти періодизації та групування художніх текстів, рівні структурної інтерпретації письменства в «Історії іспанської літератури» (1849) американського історіографа Дж. Тікнора, яку в 1851 році в «Отечественных записках» переклав П. Куліш. Доведено, що літературна історіографія українського літературознавця загалом є синтезом численних історіографічних модусів, методологічних історико-літературних принципів, результатом консенсусу різних естетичних та філософських спрямувань ХІХ століття.

Ключові слова: Пантелеймон Куліш, Джордж Тікнор, історія літератури, літературна історіографія, методологія.

Abstract

літературний куліш письменство

Historiographical and literary studies of Panteleymon Kulish

A.V. Hents

The article examines the theoretical and methodological foundations of historical and literary synthesis of Panteleimon Kulish in the context of European historiographical traditions, outlines the stages of development of literary history in Ukrainian literary criticism, and highlights the key features of European literary historiography of the 19th century. The little-known studies of P. Kulish are analyzed and systematized, as well as their influence on the formation of Ukrainian literary historiography is generalized in the context of the evolution of European historiographic views. The narrative strategies of the literary critic are considered, which, based on the principles of positivism, determinism and culturological analysis of literary phenomena, mainly reflect the tendencies of the cultural-historical school. The evolution of the historiography of Ukrainian literature has been studied, as the concept «Note about Ukrainian Literature» (1848) by I. Vahylevych, «Three Introductory Lectures about Ukrainian Literature» (1849) by I. Holovatskyy and «Review of Works Written in Ukrainian» (1843) by M. Kostomarov had a decisive influence on the historiographical achievements of P. Kulish. The article also analyzes the key features of the historical and literary synthesis, selection of material, the main determinants of periodization and grouping of literary texts, levels of structural interpretation of writing in «History of Spanish Literature» (1849) by American historian J. Tiknor, which in 1851 was translated by P. Kulish in «Domestic Notes». It is proved that the literary historiography of the Ukrainian literary critic in general is a synthesis of numerous historiographical modes, methodological historical and literary principles, the result of the consensus of different aesthetic and philosophical trends of the XIX century.

Key words: Panteleimon Kulish, George Tiknor, history of literature, literary historiography, methodology.

Основна частина

Актуальність теми дослідження. Історико-літературний дискурс Пантелеймона Куліша - це передовсім широкий критичний аналіз літературного матеріалу, оригінальне наукове осмислення ключових особливостей літературного процесу, базоване на влучних літературознавчих коментарях та фаховій інтерпретації художніх текстів. У своїх історіографічних напрацюваннях дослідник не лише вказував на можливість існування самостійної української літератури і сам робив її «повною», не тільки аналізував процес становлення нашого письменства, але й програмував його подальший розвиток. Микола Жулинський влучно зауважив, що заслугою Куліша було насамперед те, що літературу, написану національною мовою, він розглядав як спосіб консолідації народу, знаряддя для формування ментальності, інструмент об'єднання різних національних спільнот [4, с. 11].

Аналіз досліджень і публікацій. Основним джерелом для статті були перш за все теоретичні напрацювання з літературної історіографії (І. Франка, С.Єфремова, М. Гнатюка, В. Микитюка) та сучасні літературно-критичні розвідки кулішезнавців (М. Жулинського, М. Варварцева). Загалом, українському літературознавстві достатньо багато зроблено для повернення багатогранної спадщини нашого «першого європейця», однак як історик літератури Куліш сприймається головно крізь призму російської науки. Між тим, у дослідженні вперше враховано Кулішів досвід освоєння цілісного корпусу історії європейського письменства, а саме «Історії іспанської літератури» Дж. Тікнора.

Мета статті. У контексті еволюції української літературної історіографії важливо простежити основні тенденції розвитку історії українського письменства у ХІХ столітті, виокремити ключові методологічні особливості історіографічних синтез Пантелеймона Куліша у типологічних зіставленнях з європейськими концепціями. Саме тому метою дослідження є осмислення, аналіз та систематизація історико-літературних оглядів дослідника.

Виклад основного матеріалу. В 1851 році в «Отечественных записках» (№2, 3, 6, 7, 12) було опубліковано п'ять перекладних статей Куліша «История испанской литературы, по Тикнору», які 1861 р. вийшли друком як окреме видання. Тобто, маємо цікавий факт: український автор перекладає (точніше, - компілює - за його ж визначенням) російською корпус історії іспанської літератури американського дослідника, укладений англійською мовою.

В «Історії іспанської літератури» (1849 р.) американський історіограф редукував літературний процес провідної європейської країни на три періоди (історію іспанського письменства від кін. ХІІ - до поч. XVI ст.; від поч. XVI - до кін. XVII ст; від початку XVIII - до кінця першої чверті ХІХ ст.) відповідно до культурно-історичних критеріїв. Загалом Дж. Тікнор поділив іспанське письменство хронологічно за літературними родами, застосувавши внутрішній підхід до періодизації. Показово, що такий же спосіб комплектації матеріалу все ще обрав автор найвагомішої для

становлення української літературної історіографії «Історії літератури руської» (1887-1894 рр.) - Омелян Огоновський. На жаль, така методологія внутрішнього способу періодизації в обох випадках стала причиною детального опису біографій та надмірного зосередження на змісті творів.

Цікаво, що Куліш у своєму скороченому викладі історико-літературної праці Тікнора намагався застосувати протилежну наративну стратегію. Залишивши умовний поділ на літературні роди, він послідовно розподілив матеріал на те, що гідне уваги, і на те, що не є, на його думку, вартісним. Загалом П. Куліш поставив мету проаналізувати лише «головні елементи і характеристичні риси іспанської літератури» [6, с. 2]. На жаль, виразно і повно окреслити іспанське письменство саме за допомогою такого способу організації історіографічного дискурсу Кулішеві не вдалося. Навіть у завершальних останніх розділах його авторського стилізованого перекладу - «переспіву» Тікнорового корпусу літератури про іспанську драматургію, все ще чітко простежується біо - бібліографічна методологія (опис життєвого фактажу, переказ художніх творів і, як наслідок, - лише спроба концептуального аналізу текстів).

Знаходимо доволі прозаїчне пояснення: український літературознавець друкував свій компілятивний переклад окремими статтями в «Отечественных записках», тому для збільшення обсягу матеріалу він був змушений вдаватися до більш повного відтворення тексту Тікнора і до меншого його скорочення. Причина можливо й у тому, що Куліш історію письменства сприймав не лише як зміни у розвитку літературних течій, напрямів, родів, жанрів, але й як дослідження унікальності індивідуального стилю кожного письменника зокрема. Однак прикро, що літературознавець, побачивши переваги культурно-історичної методології, послідовно застосувавши її у перших розділах, у наступних знову повернувся до детальних переказів художніх текстів та біо-бібліографічних описів.

Щодо значного компілятивного характеру перекладу праці Тікнора, то Куліш зазначав, що не звернув увагу на провансальську літературу і ту, яка виникла під впливом італійської, позаяк прагнув детальніше зупинитися на періоді, «коли іспанський національний геній з'явився у всьому своєму торжестві» [6, с. 39]. З цієї ж причини він лише коротко окреслив третій період іспанської літератури (від початку XVIII століття - до кінця першої чверті ХІХ), оскільки це був час «наслідування французам, боротьби партій, спроб заснувати нові школи і однотонних творів різних родів. Жоден сильний талант не з'явився в цей час в Іспанії, тим більше, що державні обставини заважали розвиватися талантам» [6, с. 205]. Показово, що Куліша найбільше цікавлять ті пам'ятки іспанської літератури, які виникли на народній основі без чужоземних впливів. Схожі методологічні засади Куліш культивував у своїй наступній історико-літературній праці «Обзор украинской словесности» (1861 р.): «Истинная поезія только тога проявляется въ письменному словъ, корда оно перестанете бать отголоскомъ чужой литературы и заговоритъ въ духъ собственнаго народа» [7, с. 66]. Варто погодитись із літературознавцем М. Варварцевим, що, «наводячи оцінки Тікнора щодо особливостей красного писемства Іспанії, П. Куліш, власне, зосереджував увагу на тих ідеях і думках, якими переймався сам, вивчаючи історію українського народу і прагнучи відтворити їх у своїх белетристичних працях» [1, с. 91]. Безперечно, що історик української словесності звертався до минулого у пошуках національної ідентичності, самоусвідомлення українців.

Літературознавчі погляди Куліша, його історіографічні зацікавлення - яскравий приклад не лише розширення теоретико-методологічних горизонтів вітчизняної історіографії, але й розвитку проєвропейських історико-літературних ідей. Першим синтетичним історико - літературним оглядом Куліша, базованим на засадах культурно-історичної школи, є згаданий «Обзор украинской словесности», опублікований у 1861 році. Ймовірно, що водночас з перекладом історії іспанської літератури Куліш почав писати власну історико-літературну розвідку, що демонструє першу в українському літературознавстві спробу типологічного зіставлення на широкому культурному тлі літературних явищ різних національних письменств. Куліш сприймав літературний поступ як процес, в основі якого рух, розвиток та змінність. І, таким чином, висновував стрижневий постулат своєї історіографічної парадигми: мова, етнічний характер і письменство перебувають у чітких взаємопозиціях. Національну ідентичність зумовлюють як соціальні маркери (мова, громадянство, історія, традиції, культура), так і психологічні (самоототожнення з певною групою людей, індивідуальний вибір). Саме формування спільної ідентичності повинне бути найвищим сенсом нації як відображення ідеї народного суверенітету, а національна консолідація є неодмінною умовою можливого постання демократії. Сутність у тому, що нація - це не тільки політичні та правові відносини й інститути у суспільстві, на які погодилась більшість, але й передусім соціокультурне співтовариство. Тобто, як формулював у відомому есеї «Що таке нація?» (1882 р.) зачинатель теорії нації Ернест Ренан, визначальним є духовна солідарність, духовний принцип, спільна «душа». Закономірно, що Кулішеві ідеї української нації базувалися на формуванні спільної ідентичності, що повинна стати найвищим сенсом нації як відображення народного суверенітету, а також на національній консолідації, яка є неодмінною умовою дійсного постання демократії.

Вагомою вадою літературної історіографії П. Куліша, на жаль, було те, що українське письменство XVII-XVIII ст. дослідник вважав схоластичним, а літературу княжої доби й поготів - невартою уваги. Причина таких критичних оцінок дослідника знову ж у мовних особливостях текстів давньої літератури. Судження Куліша негативно вплинули на розвиток літературної думки, позаяк дослідник йшов на крок повільніше, ніж його галицькі колеги (І. Могильницький, І. Вагилевич, Я. Головацький), які вже в 40х роках ХІХ століття початком українського письменства називали княжу добу. Либонь, Куліш через свої погляди «спричинився деякою мірою до певного розриву історичної тяглості нашої літератури» [9, с. 292]. Зауважу лише, що на той час такі ідеї щодо давнього українського письменства були вимушеними в науковій літературній історіографії, зумовленими нагальними завданнями розвитку науки і белетристики, освітніми і просвітніми потребами. Чи не ці ж погляди значно пізніше пропагував Ом. Огонов - ський в «Історії літератури руської», який теж, на думку І. Франка, «відсудив цілу нашу давню літературу від усякої вартості» [10, с. 22]. Аргументоване пояснення гострим оцінкам автора «Обзору украинской словесности» знайшов С. Єфремов: літературознавці у ХІХ столітті не досліджували добу, що передувала І. Котляревському, бо, очевидно, не мали достатньої кількості потрібного матеріалу [3, с. 32].

Таким чином, можна впевнено стверджувати, що П. Куліш у 50-60 рр. ХІХ ст. належав до апологетів культурно - історичної школи в європейському літературознавстві, адже в праці «Обзор украинской словесности», як і його попередник М. Костомаров в розвідці «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке», зазначав, що мова твору, його національний характер і місце в літературному процесі мають бути в основі канону письменства. Саме тому, на думку Куліша, кожний літературний твір має виховувати перш за все національно свідомого українця, які зможе відстоювати морально-етичні принципи свого народу. Крізь призму цих літературно-критичних концептів дослідник і спробував розглянути наше письменство. Такі погляди вченого зумовили у його історико-літературному огляді виразне «знецінення» творчості І. Котляревського як представника бурлескно-травестійної (гумористичної) літератури. «Енеїду» Куліш трактує як «популярное ея произведеніе носить на себе признаки глубокаго упадка народнаго чувства самосознанія и самоуваженія» [7, с. 135]. Загалом П. Куліш зазначав, що Котляревський, «будучи созданіемь своего века и общества, и не обладая способностями геніальньїми, онъ былъ не въ силах возвыситься надъ ними такъ, чтобы твореніями свежими и энергическими пересоздать общественный вкусъ и общественныя понятія». [7, с. 144].

Так само тенденційно, крізь сито мовного оформлення творів, Куліш оцінив художні тексти П. Гулака-Артемовського та інших поетів-романтиків. Заслуговує особливої уваги розвідка «Гоголь, какъ авторъ повестей изъ украинской жизни». Цікаво, що в цій історико - літературній статті дослідник критично розглянув свій епілог до «Чорної ради»: «Представленная мною характеристика Гоголя коснулась предмета слишкомъ поверхностно, что, будучи очень сжата, она возбуждаетъ вопросы, не давая на нихъ ответовъ, и что, какъ ни ясна она для автора, имеющего специальные сведенія о предмете, - въ глазахъ читателей она, можетъ быть, не более, какъ собраніе афоризмовъ» [7, с. 190]. Основним недоліком художніх текстів Гоголя Куліш вважав відсутність етнографічної та історичної істини, хоч у російськомовних текстах українського письменника «чувствуется общій поэтическй тонъ Украины» [7, с. 190-191]. Причиною цього, на думку історика літератури, є «именно незнаніе простонародной Украины» [7, с. 220]. Натомість твори Гоголя наповнені «прекрасными описані - ями природы и комическою стороною явленій жизни, представленныхъ у него более или менее въ карикатурномъ виде» [7, с. 246].

Однозначно суперлятивно П. Куліш оцінив художні тексти Г. Квітки - Основ'яненка і Т. Шевченка, яких вважав зачинателями українського письменства. Їхня творчість після «котляревщини» «стала однимъ изъ доказательствъ ихъ родственности съ генемъ нашого народа, или, что все равно, съ геніемь жизни» [7, с. 156-157]. Характеристично, що оповідь про автора «Енеїди» Куліш закінчив словами: «По направленію творчества Котляревскаго, идти далее было некуда; по направленію Квитки и Шевченка, лежитъ далекій, неизмеримый путь къ литературному нашему развитію» [7, с. 157]. Та все ж доцільно зауважити, що історик письментсва головно виступав проти фетишизації літературних творів, проти їх канонізації, проти прочитання української літератури по заздалегідь заданій траєкторії. Незважаючи на те, що історик письменства не присвятив Шевченкові окремої розвідки в «Обзорі», та все ж окремі влучні критичні перифрази є однією з перших спроб літературно - критичного аналізу творчості Т. Шевченка. Поставивши його в ряд не лише «істинно українських письменників» [7, с. 188]., але й «всеслов'янських поетів» [7, с. 223]., історіограф відзначив незалежність, оригінальність, самобутність творчої манери поета. «Шевченко, поэтъ иной епохи и иного полета, - писав П. Куліш, - уклонился отъ ямба при самомъ начале свого литературнаго дела, какъ ни соблазительно звучалъ тогда ямбъ въ прекрасныхъ стихахъ Пушкина. Во всемъ Кобзаръ, первомъ блестящемъ своемъ опыте, не обратился Шевченко къ этому размеру» [7, с. 163]. Зразком для ритмічної організації його віршів, на думку Куліша, були передовсім народні пісні. Таким чином, історик літератури наголошує на «внутренней связи автора съ наро - домъ» [7, с. 203]. Лірику Шевченка Куліш характеризує як «демократичну, але разом з тим і сувору, і ніжну, і саркастичну, і грізну» [7, с. 223]. Будучи критиком та, певною мірою, антиподом Шевченка, в «Обзорі української словесності» історик літератури неодноразово підкреслює велике значення поета для становлення українського письменства.

Тісно пов'язана з питанням національної ідентичності в історії літератури П. Куліша і проблематика національної самокритики, що базується на духовній зрілості, глибині національної свідомості науковця. Складність формування і контроверсійного розвитку політичного і державницького світогляду мислителя (особливо у 50-60-хх рр.) була зумовлена його «духовним сирітством», фізичною обмеженістю української культурної еліти внаслідок репресій і ампутацій численних представників нашого народу. Ці болючі пошуки власної і національної ідентичності повною мірою віддзеркалені і в історико-літературних працях Куліша. Елітарний інтелектуал «бився головою об лід», адже безсумнівно бачив, що українські маси на той час у своїй більшості не шукають істини, не борються за неї, а вимагають і погоджуються з ілюзіями, без яких не можуть жити чи існувати. Складний розвиток українського національного життя і зокрема літературного процесу дослідник пояснював так: «Само общество не нуждалось въ моральномъ вожде, не чаяло его и, если бъ онъ явился, то не признало бы» [7, с. 169], а «просвещенныя усилія подобныхъ единицъ были смешны въ глазахъ непонимавшаго ихъ общества» [7, с. 174]. Проблема формування національної еліти (як духовної, так і політичної) постійно хвилювала Куліша. «Кращого від українців в ідеї нема нічого, але в дійсності я не відчуваю до представників українізму особливої пошани. Небагато в нас людей гідних, решта - дурноляпи, можливо, більш шкідливі, ніж корисні для розповсюджен-ня в суспільстві рятівної для майбутнього української ідеї» [5, с. 45], - писав Куліш у листі до Г анни фон Рентель.

Підсумовуючи історіографічну парадигму Куліша, зазначу, що, незважаючи на багатогранність і новаторство вченого у методології опису та групування літературного спадку, Куліш певним чином заперечує концепцію цілісного, неперервного розвитку українського письменства. І, як наслідок, - частини його «Обзору украинской словесности» не мають чіткої внутрішньої ідеї, позаяк літературознавець головно зосередив увагу на змісті творів, перетворивши історію літератури на переказ творчих доробків письменників.

Важливо теж звернути увагу на генологічні особливості студії Куліша. «Обзор» або «огляд» (як історико-літера - турний жанр) трактуємо передовсім як стисле повідомлення, завдання якого ознайомити читачів з найяскравішими літературними фактами та явищами, окреслити «підсумки літературного процесу за певний період або опублікованих літературних матеріалів на сторінках періодичних та неперіодичних видань» [8, с. 143]. Це, на жаль, вказує на те, що дослідник власне і не ставив за мету створити цілісний історико - літературний корпус. Незважаючи на це, його розвідки, які стали частинами «Обзору украинской словесности», безперечно є системними, обґрунтованими, справді науковими дослідженнями. Це приклад безпосередніх, вільних та по-доброму суб'єктивних (в науковому плані) студій з історії українського письменства.

Висновки та перспективи. Відзначаючи не завжди вмотивований еклектизм різновекторних методологій дослідника, доволі розмиту і нечітку межу між критикою та історією літератури, зазначимо, що П. Куліш вперше в українській історіографії звернув увагу на теоретичні засади історії письменства, на важливість дослідження народної творчості, на мову як основний фактор розвитку літературного процесу. Стрижневим завданням історика письменства другої половини ХІХ століття було встановлення синхронічного й діахронічного взаємо - зв'язку між окремими літературними явищами.

Доцільно також відзначити фахову і продуктивну на той час методологічну парадигму історико-літературних праць П. Куліша, яка, як уже зазначено повище, сутнісно відображає тенденції культурно - історичної школи, заснованої на засадах позитивізму, детермінізму та культурологічного аналізу літературних явищ. Слушною тут є думка Михайла Гнатюка про те, що історія українського письменства як наукова дисципліна сформувалася і розвинулася саме на основі культурно-історичного підходу до аналізу літературного процесу [2, с. 65]. Знову ж таки, перспективною проблемою для дослідження саме української літературної історіографії у загальноєвропейському ракурсі є маловідомий факт того, що Куліш опублікував у стислому викладі переклад-компіляцію «Історії іспанської літератури» (1849) Дж. Тік - нора, який у своїй інтерпретаційній методології значно випередив ідеї культурно-історичної школи, що їх пізніше сформулював І. Тен. Невідомо, чи вже тоді Куліш був ознайомлений з фундаментальними працями останнього («Історія англійської літератури» (18631864 рр.) та «Філософія мистецтва» (1869 р.), але, безперечно, український літературознавець у своїй ранній синтезі «Обзор украинской словесности» (1861 р.) та інших історико-літературних оглядах на основі саме культурно-історичного методу чітко окреслив вектори розвитку українського письменства та наголосив на визначальному значенні літератури для національного поступу.

Список використаних джерел

1. Варварцев М. Іспанія та іспанці в українських рецепціях другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. 2012. Вип. 21. С. 89-109.

2. Гнатюк М. Академічна історія української літератури: традиції і новаторство. Слово і Час. 2006. №4. С. 65-66.

3. Єфремов С. Історія українського письменства. Київ: Femina, 1995. 538 с.

4. Жулинський М. «Розуміти високе значення людини»: культурництво Пантелеймона Куліша як відповідь на виклик епохи. Пантелеймон Куліш: Матеріали і дослідження. Львів - Нью - Йорк: Видавництвово М.П. Коць, 2000. С. 7-12.

5. Куліш П. Вибрані листи Пантелеймона Куліша українською мовою писані І ред. Ю. Луцького; передм. Ю. Шеве - льова. Нью-Йорк; Торонто: Укр. вільна акад. наук у США, 1984. 326 с.

6. Куліш П. Исторія испанской литературы по Тикнору. Санкт-Петербург, 1861. 205 с.

7. Куліш П. Обзор украинской словесности. Пантелеймон Куліш: етнограф, фольклорист, літературний критик (збірка першоджерел). уклад.: Н. Побірченко, О. Кравченко. Умань: ПП. Жовтий, 2009. С. 66-246.

8. Літературознавча енциклопедія: у двох томах. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. Київ: ВЦ «Академія», 2007. Т. 2. 624 с.

9. Микитюк В. «Два раціональні романтики», або до взаємин Пантелеймона Куліша та Омеляна Огоновського. Вісник Львівського університету. Серія філологічна. 2007. Вип. 39. Ч. 2. С. 291-299.

10. Франко І. Теорія і розвій історії літератури. Зібрання творів у 50 т. Т. 40. Київ: Наук. думка, 1981. С. 7-22.

References

1. Varvartsev, M. (2012). Ispaniya ta ispantsi v ukrayinskyh retseptsiyah druhoyi polovyny XIX - pochatku XX st. [Spain and the Spanians in Ukrainian Receptions of the Second Half of the Nineteenth and Early Twentieth Centuries]. Mizhnarodni zvyazky Ukrayiny: naukovi poshuky i znaxidky. Vyp. 21. S. 89-109. [in Ukrainian].

2. Gnatyuk, M. (2006). Akademichna istoriya ukrayinskoyi literatury: tradytsiyi i novatorstvo [Academic History of Ukrainian Literature: Traditions and Innovation] Slovo i Chas. №4. S. 65-66. [in Ukrainian].

3. Yefremov, S. (1995). Istoriya ukrayinskogo pysmenstva [History of Ukrainian Literature] Kyyiv: Femina. 538 s. [in Ukrainian].

4. Zhulynskyy, M. (2000). «Rozumity vysoke znachennya lyudyny»: kulturnytstvo Panteleymona Kulisha yak vidpovid na vyklyk epohy [«Understanding the High Value of Man»: Panteleimon Kulish's Culture as a Response to the Challenge of the Age] Panteleymon Kulish: Materialy i doslidzhennya. Lviv - Nyu-York: Vyd-vo M.P. Kots. S. 7-12. [in Ukrainian].

5. Kulish, P. (1984). Vybrani lysty Panteleymona Kulisha ukrayinskoyu movoyu pysani [Selected letters of Panteleymon Kulish are written in Ukrainian]. / red. Yu. Lutskogo; peredm. Yu. Shevelova. Nyu-York; Toronto: Ukr. vilnaakad. nauk u SShA. 326 s. [in Ukrainian].

6. Kulish, P. (1861).Istoriya ispanskoy literatury po Tyknoru [History of Spanish Literature by Ticknor] Sankt-Peterburh. 205 s. [in Ukrainian].

7. Kulish, P. (2009).Obzor ukraynskoy slovesnosty [Review of Ukrainian literature] Panteleymon Kulish: etnograf, folkloryst, literaturnyy krytyk (zbirka pershodzherel // uklad.: N. Pobirchenko, O. Kravchenko. Uman: PP. Zhovtyy. S. 66-246. [in Ukrainian].

8. Literaturoznavcha entsyklopediya: u dvokh tomakh (2007). [Literary encyclopedia: in 2 volumes / avt.-uklad. Yu. I. Kovaliv. Kyiv: VTs «Akademiia». T. 2. 624 s. [in Ukrainian].

9. Mykytyuk, V. (2007). «Dva ratsionalni romantyky», abo do vzayemyn Panteleymo - na Kulisha ta Omelyana Ogonovskogo [«Two rational romantics», or to the interactions of Panteleimon Kulish and Omelyan Ogonovskyy]. Visnyk Lvivskogo universytetu. Seriya filologichna. Vyp. 39. Ch. 2. S. 291299. [in Ukrainian].

10. Franko, I. (1981) Teoriya i rozviy istoriyi literatury [Theory and development of the history of literature] / Zibrannya tvoriv u 50 t. T. 40. Kyyiv: Nauk. dumka. S. 7-22. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru