Співпраця Сергія Єфремова із західноукраїнською пресою: мемуарна рецепція

Размещено на http://allbest.ru

Національний університет водного господарства та природокористування

Співпраця Сергія Єфремова із західноукраїнською пресою: мемуарна рецепція

Валентина Галич

Рівне, Україна

Анотація

Предмет дослідження - співпраця С. Єфремова із західноукраїнськими періодичними виданнями як сторінка історії української журналістики, що висвітлює взаємозв'язки журналістів і вчених Сходу і Заходу України на рубежі ХІХ-ХХ ст. З урахуванням специфіки мемуарного жанру та із залученням історичного контексту з'ясовано витоки україноцентризму в особистості С. Єфремова; багатогранно представлено його постать як громадського діяча, журналіста, видавця, літературознавця; поінтерпретовано поворотні в долі автора спогадів віхи його біографії, що розкривають співробітництво із журналами й газетами Наддністрянщини.

Ключові слова: журналістика; публіцистика; мемуари; періодика; галицькі видання; «Літературно-науковий вістник».

Вступ

Постановка проблеми. Сергій Олександрович Єфремов (1876-1939) - український письменник, журналіст, критик, редактор, видавець, громадський діяч - належить до тих знакових постатей в українській історії і культурі, кого називають «світочем», хто був уособленням, свободи, правди, освіти, хто поклав своє життя на олтар незалежності української держави.

Сьогодні, коли Україна переживає труднощі становлення молодої держави, які охопили політику, економіку, охорону здоров'я, культуру, позначилися на духовній сфері суспільства, коли, «поставивши дух на друге чи десяте місце, ми схаотизували нашу спроможність відчувати істину»1, досить гостро постає потреба вивчення світоглядної публіцистики, потужно репрезентованої у творчості С. Єфремова, як елемента системи національної культури, як пошуку відповідей на злободенні питання сучасності. Лось, Й. (2007), Публіцистика й тенденції розвитку світу: Навч. посібн.: у 2 ч., ч. 1, ЛНУ, Львів, с. 5.

© Галич В., 2021

Багатогранний і величезний літературний доробок С. Єфремова, який, за підрахунками вчених (І. Гирич, П. Голубенко, М. Цимбалюк), вимірюється від 3000 до 6000 різножанрових творів, став доступним для науковців лише з 90-х рр. ХХ ст.

Його вивчення одразу стало сферою активної діяльності істориків (С. Іваницька, І. Гирич, Л. Могильний, О. Лебедєва (Крикуненко) та ін.), фахівців у галузі соціальних комунікацій, передусім істориків журналістики та видавничої справи (Н. Зелінська, І.Михайлин, М. Тимошик, Ю. Шаповал та ін.), літературознавців (М. Жулинський, М. Наєнко, В. Шмельов, Н. Шумило та ін.), лінгвістів (Ж. Колоїз, Л. П'яста (Супрун), Н. Мазур, Т. Самоплавська та ін.), політологів (Н. Бойко), бібліографів (С. Приколота). Як стверджує С. Іваницька та Т. Єрмашов, єфремознавча бібліографія в 2013 р. нараховувала понад 700 публікацій Іваницька, С. (2018), Публіцистична спадщина Сергія Єфремова в контексті суспільної транс-формації: історико-біографічні аспекти (кінець ХІХ ст. - 1920 рік): Монографія, Видавничий дім «Гельветика», Херсон, 896 с., а нині їх ще більше.

Помітно, що у вивченні громадської діяльності С. Єфремова, науковці широко залучали до розкриття предмета своїх досліджень його мемуари (О. Галич, І. Гирич, С. Іваницька, Л. Масенко О. Меленчук, Л. Ткач, О. Чехівський), котрі здебільшого репрезентують історичний, літературознавчий, лінгвістичний аспекти наукового пошуку. У просторі соціальних комунікацій мемуарна творчість С. Єфремова прокоментована слабко.

У монографіях, дисертаціях, підручниках з історії української журналістики другої половини ХІХ та першої половини ХХ ст., безперечно, залучається до розгляду публіцистична творчість С. Єфремова, але через великий обсяг об'єкта досліджень робиться це фрагментарно, оглядово, при цьому не називаються всі галицькі газети й журнали, у яких друкувався молодий автор.

Крім того, актуальність нашого дослідження пояснюється особливістю його предмета, оскільки докладний розгляд усіх згадок С. Єфремова про співпрацю із західноукраїнськими виданнями у своєму юнацькому щоденнику (1895-1896 рр.) та спогадах (1876-1907 рр.) у контексті мемуарної рецепції здійснюється вперше.

Теоретичне підґрунтя. З огляду на вище сказане, можна підсумувати, що теоретико-методологічна база нашого дослідження формується з урахуванням особливостей світоглядної публіцистики, поля активної діяльності С. Єфремова, зразків аналізу журналістської та видавничої діяльності видатної особистості крізь призму мемуаристики Галич, О. (2020), «Специфіка відтворення зовнішнього та внутрішнього світу реальної особис-тості в спогадах С. Єфремова». Література світу: поетика, ментальність і духовність: Зб. наук. праць [Гол. ред. : С. І. Ковпік], Вип. 14. Кривий Ріг, с. 27-35; Галич, О. (2020), «Свідчення про громадсько-політичні та літературно-художні періодичні видання в юнацькому щоденнику С. Єфремова», Український інформаційний простір, № 1 (5), с. 163-178., висловлювань самого С. Єфремова про функції української періодики, місію публіциста, об'єктивність літературної критики.

Методологічна основа дослідження. Об'єктом наукового пошуку є згадки про пресові видання Наддністрянщини кінця ХІХ - початку ХХ ст., що містяться в мемуарних творах С. Єфремова - юнацькому щоденнику та спогадах 1896-1907 рр., а предмет становить його співпраця із західноукраїнськими періодичними виданнями як сторінка історії української журналістики, яка висвітлює взаємозв'язки журналістів і вчених Сходу і Заходу України на рубежі ХІХ-ХХ ст.

До завдань цієї розвідки входить розкриття витоків україноцентризму в особистості С. Єфремова; багатогранне представлення його постаті; з урахуванням специфіки мемуарного жанру та із залученням історичного контексту інтерпретувати поворотні в долі С. Єфремова віхи його біографії, пов'язані із західноукраїнськими виданнями.

Раціонально дібрані методи дослідження сприяють всеохопному розкриттю його предмета.

Так, біографічний метод посприяв вивченню журналістської діяльності Сергія Єфремова у зв'язку з його біографією, що розглядається як визначальний чинник його публіцистичної творчості; історичний метод спрямував розгляд об'єкта дослідження в еволюції, у зв'язку з добою, на яку припадає громадська діяльність С. Єфремова, подачу історико-культурних фактів, що ілюструють взаємозв'язки східно- і західноукраїнських журналістів у хронологічній послідовності; порівняльний метод увиразнив всебічну характеристику співпраці С. Єфремова з пресою підросійською та з українською періодикою, що перебувала під австро-угорським гнітом, допоміг сформувати конкретні висновки; аксіологічний метод допоміг аналіз пресових явищ проводити в контексті духовних цінностей українського народу, увиразнити в іпостасі С. Єфремова таку провідну рису його характеру, як патріотизм; частково застосовуваний статистичний метод зміцнив наукові твердження документальними фактами у розкритті причинно-наслідкових зв'язків між складниками предмета дослідження; дискурсологічний аналіз спроектував цілісний розгляд журналістської діяльності С. Єфремова з урахуванням історико-культурних факторів та відгуків на неї його сучасників і новітніх науковців.

Виклад основного матеріалу дослідження

Щоденник С. Єфремова середини 90-х рр. ХІХ ст. і спогади кінця ХІХ - початку ХХ ст., охоплюють період його навчання в Київській духовній семінарії та університеті, панорамно відтворюють побут та громадське життя Києва. Автор зазначає, що в умовах панування режиму русифікації українську мову можна було почути лише на базарах та в релігійні свята, коли до міста прибувало багато прочан, та ще жевріла вона в нелегальних гуртках, одним з яких була семінарська громада - об'єднання учнів семінарії, захопленої ідеями українофільства. «Духовною поживою цих гуртків були поодинокі галицькі видання, такі, як «Зоря», «Народ», «Правда», що повз офіційні шляхи потрапляли на підросійську Україну» Гирич, І. (2011), «Передмова». Єфремов, С., Щоденник. Про дні минулі (спогади), Темпора, Київ, с. 27..

Як свідчать спогади С. Єфремова, велику роль у формуванні його світогляду відіграв старший брат Федір, випускник університету в Києві. Знаючи любов Сергія до книг, він давав юному семінаристу, читати твори Панаса Мирного, А. Свидниць- кого, І. Левицького, І. Франка, заборонені поезії Т. Шевченка, відкрив йому «окремий світ, зі своїм устроєм та своїми скарбами - світ українського письменства» Єфремов, С. (2011), «Щоденник. Про дні минулі (спогади)», Темпора, Київ, с. 346.. Тоді ж уперше Сергій побачив українські періодичні видання, а серед них «Зорю», «яка вже фактом свого існування сказала ... більше, ніж могла б промовити змістом» Там само, с. 346-347.. Підсумовуючи цей період свого життя, С. Єфремов пише: «.Українське письменство стало вже перед мене як принадне якесь створіння, що тягло до себе й щораз більше викликало заінтересування. За ним вихилялось потрошку й українське життя, - з галицьких видань стала ніби якоюсь землею обітованою Галичина, а разом одкрилися для мене і ті таємні конспірації, в яких одлилося тоді українське життя в Росії» Там само, с. 347.. Федір увів Сергія, вже морально підготовленого, в коло нещодавно заснованої семінарської громади, душею якої був Л. Скочковський, а ідейним керівником - О. Кониський. У дяківській квартирі Скочковського, що знаходилася при Йорданській церкві та яку називали «Ельдорадо», очевидно, прирівнюючи до золота наявні там в українській бібліотеці заборонені книги та журнали, С. Єфремов з легкої руки Луки Полікарповича одержав конспіративне ім'я - Сергій Палець, котрим підписав свої перші публікації в західноукраїнських виданнях («Ага, ви з Пальчика... Ну, то запишу вас - Сергій Палець. - і Лука записав одібрані для мене книги за Сергієм Пальцем» Там само.). На однім із таємних зібрань громади Сергій був свідком обговорення реферату «про галицькі партії, радикалів та народовців, про їхні стосунки, полеміку, пресу», у якому взяв участь «низенький чоловічок з довгою русявою бородою й характерним дріботінням у промові - професорський стипендіят М. Грушевський» Єфремов, С. (2011), «Щоденник. Про дні минулі (спогади)», Темпора, Київ, с. 349., котрий, як згадує О. Лотоцький, «держав привід у громаді» і «молодий та енергійний, був живим зв'язком між громадою та старшим громадянством» Лотоцький, О. (1933), «Сторінки минулого», 1933, ч. 2. Варшава, с. 65. Єфремов, С. (2011), «Щоденник. Про дні минулі (спогади)», Темпора, Київ, с. 354-355.. Із цього часу починаються контакти С. Єфремова з М. Грушевським, який після від'їзду до Львова підтримував зв'язки з ним як з автором публікацій у галицьких виданнях, які він редагував.

Проте не лише непересічні «громадяни» (О. Лотоцький, С. Липковський, Т. Доб- рянський, В. Бачинський) та їхні духовні наставники (Л. Скочковський, О. Кониський, В. Антонович) - люди «альтруїстичної вдачі, що жертвували власним спокоєм та вигодами задля спокою та вигод инших людей», вразили Сергія Єфремова, а й бібліотека громади, завданням якої було виховання суспільно активних українців. «Наша громадська бібліотека, - згадує він, - певна річ, нелегальна, у великій тут ставала пригоді. Ми тут знаходили все, що тільки можна було добути по-українському і про українську справу - навіть закордонні, переважно львівські видання. Діставали ми регулярно «Зорю» і «Буковину», які тоді чомусь почала була, хоч і недовго, перепускати цензура; «Правду» і «Народ» одержували в закритих пакетах; книжки доходили всякими шляхами, але таки доходили. ... Щоб стати свідомим українцем, треба було бути - так ми розуміли - загально освіченою й добре розвиненою людиною»11. Сергія Єфремова цікавила й література, написана російською мовою, наявна в громадівській бібліотеці, на актуальні соціальні теми, публіцистика та критика М. Добролюбова, М. Михайловського, Д. Писарева, М. Чернишевського, нелегально поширювані праці О. Герцена, твори белетристів-народників - Г. Успенського, М. Щедрина, Ф. Решетникова. Так, шляхом самоосвіти формувалася національна свідомість С. Єфремова, бралися кращі й майстерні взірці з публіцистики, літературної критики, зароджувалося нестримне бажання щось і самому написати. «Стати письменником здавалось тоді найвищим щастям», - згадував він Єфремов, С. (2011), «Щоденник. Про дні минулі (спогади)», Темпора, Київ, с. 381.. Спочатку Сергій пише щоденник «задля практичної мети - навчитися писати по-українському», пробує свої сили в написанні та виголошенні рефератів на різні суспільно актуальні теми, які він називав «нарисами», «публіцистичними» спробами - усе це сприяло формуванню в нього журналістських навиків. Його захоплювало, що дехто із старших громадян, за підтримки О. Кониського та В. Зіньківського, вже друкувалися в закордонних часописах: «Один час семінарська громада чимало постачала літературного матеріалу до «Правди», «Зорі», «Дзвінка», «Буковини», і ми під псевдонімами С. Юрковиці, Л. Чуба, О. Любенького вгадували своїх хороших знайомих та співгромадян - Кедреновського, І. Руденка, Лотоцького» Там само, с. 370.. Та й самому Сергію вже надсилають прохання написати рецензію для львівського літературно-культурного часопису «Зоря» на гру артистів українського драматичного товариства, але він утримався, бо гра артистів - гарна й враження були незабутніми, а репертуар - бідний через цензурні утиски Там само, с. 103.. С. Єфремов як член літературного комітету громади, завданням якого було «складать українські книжки для народного читання» Там само, с. 135., знайомиться з опублікованими в «Зорі» творами українських письменників І. Нечуя-Левицького, А. Свидницького, М. Кропивницького. Він схвалює діяльність Ф. Матушевського, товариша із Черкас, направлену на вибірку з російських часописів, що видавалися в Києві, Полтаві та Харкові, українського матеріалу, а на їх основі готувати огляди («хронічки») для західноукраїнських видань «Правда», «Діло», Буковина».

Тож свою літературну і журналістську діяльність С. Єфремов розпочинає з публікацій у демократичній західноукраїнській пресі. Так, у 1895році в дитячому журналі «Дзвінок» він друкує перші художні твори - оповідання «Неслухняні діти» і «Пригода», у журналі «Зоря» - нарис «Жид», а 1896 року в журналі «Правда» - нотатки «Полемика київських часописей з приводу українського питання». І хоча юнак «мав велику охоту до белетристичного писання», «журнальна та газетна робота» Єфремов, С. (2011), «Щоденник. Про дні минулі (спогади)», Темпора, Київ, с. 383. переважила, бо він уже тоді усвідомлював, що для української справи його творчі зусилля найбільше потрібні у сфері громадської діяльності («Журналістика ставила перед мене питання сучасности» Там само, с. 362.).

Говорячи про витоки публіцистичної діяльності С. Єфремова, С. Іваницька відзначає: «Вже в перших літературних спробах Єфремова, переважно хронікерського характеру, простежуються основні ідеї, які керували в зрілому віці всіма його починаннями - оборона української мови й літератури, обґрунтування самобутності української культури та її відрубності від культури російської, народолюбство, еволюціонізм» Там само, с. 41-42..

Збагачений трирічним досвідом літературної праці, 22-річний С. Єфремов у 1898 році вже друкується в авторитетному галицькому журналі «Записки Наукового товариства імені Шевченка», що виходив з 1892 року у Львові, редакторами якого були О. Кониський, М. Грушевський. Розширюються жанрові межі його публіцистики, юнак робить перші спроби в написанні рецензій. Звичним для нього було записувати до щоденника думки та враження від прочитаних творів. Проте С. Єфремов розумів, що мемуаристика й публіцистика, куди входила літературна критика, - різні сфери літературної праці, а остання вимагала, крім особистих вражень, ще й об'єктивної оцінки художнього твору, заснованої на глибоких знаннях його специфіки, та й для написання тексту такого серйозного жанру потрібен час, якого у молодого автора, що перебував у гущавині літературно-громадських справ, завжди не вистачало. Його переживання відтворює щоденниковий запис від 13 квітня 1895 року: «Земляк дав мені роботу: написати для «Записок наук[ового] товар[иства] ім. Шевченка» рецензію на книжечку, що недавно вийшла в Одесі «Шевченко - друг семи». Рецензії я ще не пробував писати ніколи, часом тільки записував в дневнику враження від тієї або іншої книжки, але ж це зовсім друга річ. А тут і часу в мене бракує.. ,» Єфремов, С. (2011), «Щоденник. Про дні минулі (спогади)», Темпора, Київ, с. 91..

Складність дискурсу такого мемуарного жанру, як спогади, проявляється в тому, що власні назви - топоніми, антропоніми, назви книг, журналів і газет - є неодмінними супутниками «спогадального» мислення людини культурно розвиненої, суспільно активної. Вони - носії інтертексту, згустку різнопланових асоціацій, інтелектуальної енергії, які опринаявлюють причетність автора мемуарів до змальованих суспільних подій і явищ. У спогадах Сергія Єфремова власні назви функціонують як історичні й культурні факти, котрі документалізують сторінки біографії автора, фіксують його діяльність у просторі і часі.

Так, назви періодичних видань Наддністрянщини - журналів «Правда» та «Записки Наукового товариства імені Шевченка» -, вжиті в спогадах Сергія Єфремо- ва про О. Лотоцького, українського історика, письменника, публіциста, видавця, з яким автор мемуарів заприятелював у роки навчання в Київській духовній семінарії, наголошують на сфері спільних інтересів молодих людей. Не набагато старший від С. Єфремова О. Лотоцький зіграв велику роль у становленні особистості юнака. Хоча 16-річному Єфремову-семінаристу в той час різниця в літах (6 років) і здавалася «значною», хлопці «подружились і сприятелювали. Багато потім пережито і перероблено разом у щирому єднанні.» Там само, с. 354.. «Низенький, білявий, надзвичайно швидкий чоловічок», якого вперше С. Єфремов зустрів у 1982 році в Ельдорадо, що «був - мов живе срібло: сипав жартами, дотепами, . усе в його устах набирало надзвичайно яскравого колориту» Там само, с. 353., настільки зачарував юнака, що він почав шукати зустрічей з Олександром Ігнатовичем в духовній академії, де той учився. Повернення О. Лотоцького до Києва, після року вчителювання на селі, було не лише великим «придбанням» для громади, «бо всюди, де з'являвся Лотоцький, .прокидалась енергія, й розпочиналася жвавіша робота», а й для самого Єфремова. «Не знаю чому, але мене якось одразу, з першого спіткання потягло до цієї людини, яка потім стала мені найближчим приятелем і якій я теж багато завдячую. Не вважаючи на всю свою хлоп'ячу дикість, я осмілився до того, що почав ходити в академію до Лотоцького, і там, в академічній їдальні, за чаєм, поміж веселими жартами, слухав поважних розмов на всі громадські теми, які доповняли моє громадське виховання» Єфремов, С. (2011), «Щоденник. Про дні минулі (спогади)», Темпора, Київ, с. 354., - згадував він.

У О. Лотоцького теж збереглися добрі спомини про зустрічі із С. Єфремовим у Київській духовній академії, йому імпонував не по роках великий духовний потенціал юного семінариста, його невтомне тяжіння до саморозвитку: «Одним із відвідувачів був молоденький тоді Сергій Олександрович Єфремов. Мав я глибоке задоволення побачити послідовний зріст і поступ сеї великої духовної сили. Скромний юнак, він увесь перейнятий був самими духовними інтересами... Читав він багато, не лише хапаючи думки і факти, але й усвідомлюючи їх в перспективах свого світогляду, вже й тоді ясного щодо загальних зарисів і, зокрема, щодо української справи. Нетрудно було бачити, що це росте неабияка сила - глибока, віддана і талановита. В цих розмовах зав'язалася між нами та духовна близькість, що тривала після на протязі всього дальшого життя» Лотоцький, О. (1933), «Сторінки минулого», 1933, ч. 2. Варшава, с. 225-227..

Товариська критика О. Лотоцьким перших творів С. Єфремова, викликала довіру та заохочувала, «додавала гарту» його «хлоп'ячим літературним замірам». Єфремов знав, що Лотоцький у той час уже співпрацював з відомими західноукраїнськими виданнями - журналами «Правда» та «Записки Наукового товариства імені Шевченка», - які виходили українською мовою й давали можливість авторам вільно висловлювати думку про українські справи - проблеми української книги, української школи, української самостійності. Але найбільше захоплення молодого С. Єфремова викликало те, що О. Лотоцький із «звичайною йому енергією організовував постачання літературного матеріялу закордонним виданням, підшукуючи співробітників та завдаючи їм роботу. На цьому ґрунті був він близьким з Кониським та Антоновичем і служив за живий зв'язок між старшими цими українцями та молодою семінарською громадою» Єфремов, С. (2011), «Щоденник. Про дні минулі (спогади)», Темпора, Київ, с. 354..

Упадає в око те, що в своїх мемуарах і О. Лотоцький, і С. Єфремов у портретних описах використовують ім'я по батькові в іменуванні один одного, що ілюструє тогочасну традицію шанобливого звертання до людини й озвучує сучасну полеміку, чи потрібне нам «російське» ім'я по батькові.

Прокоментований фрагмент мемуарів С. Єфремова показує талант їх автора у створенні майстерних портретних описів культурних діячів своєї доби. Присутні в них назви періодичних видань переводять зображення зовнішності реальної особи в ракурс відтворення її внутрішніх якостей, зокрема таких, як турбота про розвиток здібностей молодих письменників, їхній духовний гарт. Саме вони разом з емоційними переживаннями автора, свідка змальованих подій, додають публіцистичності змісту спогадів, наближають його до сьогоденних українських проблем. Спомини про журнал «Записки Наукового товариства імені Шевченка» (1895 р.) відновлюють у пам'яті С. Єфремова життєві ситуації, поворотні в його долі. Так, опублікована в одному з перших томів журналу стаття О. Лотоцького за своїм підписом викликала переполох у духовній академії, де той учився, та «нагінки на українське та українців» Там само, с. 396.. З'явилися доноси й ректору семінарії на громаду і «громадян», і лише те, що С. Єфремов був братом ректора, допомогло йому продовжити навчання, хоча й ненадовго. Після другої скарги ректору на семінариста С. Єфремова (1896 р.), який звинувачувався в тому, що «був членом украинофильского кружка», «носил малороссийскую сорочку», читав на уроках ліберальний журнал «Неделя», він забрав документи із семінарії й став готуватися до «іспиту дозрілості, без якого не міг переступити університетського порога» Там само, с. 403.. До такого кроку спонукало С. Єфремова ще й те, що в критичний час для громади (на гурток звернуло увагу семінарське начальство та жандармерія, почався ідеологічний розкол: сварки між марксистами й народниками) він з громадської бібліотеки забрав до себе всю «закордонну нелегальщину», яку легко можна було знайти під час трусу Єфремов, С. (1899), «Новини нашої літератури. Дещо з приводу нового видання «Кобзаря», Лі-тературно-науковий вістник, 1899. ч. 8, Львів, с. 401.. До «закордонної нелегальщини» належали й галицькі видання, які через свій стійкий і послідовний україноцентризм були заборонені на Наддніпрянщині, а їхні автори піддавалися політичному тиску.

Наступна згадка про «Записки Наукового товариства імені Шевченка» оживлює суспільно-культурну (сучасні журналістикознавці сказали б «інформаційно-комунікативну») ситуацію в підросійській Україні кінця ХІХ ст. С. Єфремов - студент університету Св. Володимира. Його дуже цікавлять «українські справи» в російській пресі, тож мав «читати мало не все, що тоді з'являлося кращого в російській журналістиці, і з найбільшим, звичайно, заінтересуванням спинявсь на тих скупих згадках, що з'являлись там про українство» Єфремов, С. (2011), «Щоденник. Про дні минулі (спогади)», Темпора, Київ, с. 440.. Він звертається з «українським матері- ялом» до російських, здебільшого ліберальних, редакцій - «Киевские Вести», «Русское Богатство», «Русские ведомости», але йому відмовляли в друці: «місця бракує, інтерес матеріялу занадто вузький», «нецікаві теми вибираєте: все про Україну та Україну» Там само, с. 442.. Проте це С. Єфремова, як він пише, «не зраджувало». Молодий письменник уже визначився із своєю громадянською позицією, пов'язаною з вибором мови для своєї художньої та журналістської творчості: «Я поклав був собі - по-українському писати на всякі теми, що мене як людину цікавили, по-російському ж - тільки на українські... Сферу українського письменства й українських інтересів треба було, на мою думку, розсувати на всю широчінь людських інтересів; .російську ж пресу використовувати для української справи, за браком своєї власної, як трибуну, з якої хоч вряди-годи можна було до публіки промовляти, подавати найпотрібнішу інформацію, впливати хоч на ту нечисленну публіку, яка жагуче шукала чогось про рідну справу. ... Цього принципу я додержувався аж до останнього часу, бо все ж хотів бути українським письменником, навіть по-російському пишучи» Єфремов, С. (2011), «Щоденник. Про дні минулі (спогади)», Темпора, Київ, с. 443..

М. Грушевський, один із організаторів та редактор «Записок Наукового товариства імені Шевченка» (з 1895 р.), помітив молодого автора й запросив його до співпраці. У цьому виданні С. Єфремов публікується протягом 1898-1905 рр. Ось як він відгукується про цей період у своєму житті: «.Опріч випадкових екскурсів до російської преси, я все ж більш писав тоді по-українському. Дещо, як огляди й рецензії до «Записок Наук[ового] товариства ім. Шевченка», робилося з певного обов'язку, на замовлення М. С. Грушевського...» Там само.. У спогадах С. Єфремова міститься найбільше відгуків про його співпрацю з українським часописом «Літературно-науковий вістник», яка розпочалася ще в університетські роки. Автор мемуарів згадує, що коли єдиний на всю соборну Україну літературний журнал «Зоря» через посилення цензурних заборон у 1894 р. перестав надсилатися до Києва, то на його зміну з 1898 р. «почав у Львові під редакцією Франка, Гнатюка, Грушевського й Маковея виходити «Л[літературно]-Н[ауковий] Віст- ник». Побачивши в О. Кониського кілька примірників цього часопису, С. Єфремов відразу його передплатив, а відзначивши в ньому відділ хроніки, став посилати туди замітки про українське життя та пресу: «Мороки з ними було багато, вони часто гинули в дорозі, иноді губила їх і редакція, часом перекручувала, але все-таки я бачив, що вони не зайві в журналі, що на Україні ці хронікальні замітки <... > замінюють газету, і посилав їх усе більше й більше, надто з 1899 р., потроху розсуваючи вузько інформаційні рямці до чисто публіцистичних. Я мав утіху бачити, що слідом за мною почали такі звістки й замітки подавати й з инших кутків на Україні: отже, це було цікаво й потрібно» Там само, с. 443-444..

За підрахунками І. Гірича, С. Єфремов протягом 1898-1907 рр. опублікував у «Літературно-науковому вістнику» 387 різножанрових творів, більше, ніж у редакторів цього журналу І. Франка (330), М. Грушевського (200), Д. Донцова (230). С. Єфремов заявив про себе як про «майстра короткого жанру» Гирич, І. (2012), «Між наукою і політикою. Історіографічні студії про вчених концептуалістів», Навчальна книга - Богдан, Тернопіль, с. 174.. Зокрема, у цьому доробку містяться публіцистичні («Медаль», «Малі люде - мале й горе», «Ціна крові») твори, рецензії, публіцистичні нотатки в рубриках «З науки і письменства», «Літературні вісті і зауваги», «З громадського життя», «Театр і штука», «Бібліографія і персоналії», некрологи, шевченкознавчі праці - «Пушкін contra Шевченко» (1899. Кн. VIII), «Шевченко і російські письменники» (1899. Кн. ХІ), «Шевченкові “душі” і “московська міра”» (1900. Кн. VI), «Курочкін і Шевченко» (1900. Кн. ІХ), «Шевченкові роковини і російська преса» (1901. Кн. VII). Крім того, у цьому виданні Сергій Єфремов у 1898-1901 рр. надрукував свої художні твори («Задля родини», «Похорони», «Холера», «Нерви»). Він згадував, як з нетерпінням ждав оцінку від редактора О. Маковея свого оповідання «Задля родини», яке надіслав першим, як втішили його схвальні відгуки про цей, уже надрукований, твір І. Левицького, О. Лотоцького, О. Кониського. Ця публікація в авторитетному виданні, редагованому вже відомими на той час науковцями і публіцистами М. Гру- шевським, І. Франком, В. Гнатюком, «ніби давала патент на звання письменника» Єфремов, С. (2011), «Щоденник. Про дні минулі (спогади)», Темпора, Київ, с. 444.. журналіст вчений єфремов наддністрянщина

Спогади С. Єфремова про співпрацю з «Літературно-науковим вістником» проливають світло на деякі конфліктні ситуації в літературному просторі підросійської України, які переходили в тривалі полеміки, що висвітлюють важливий етап у становленні молодого автора як публіциста, літературознавця та громадського діяча. У горнилі цих дискусій кувався його талант публіциста та літературознавця.

Так, не один раз згадується опублікована в «Літературно-науковому вістнику» (1899. Ч. 8) рецензія Сергія Єфремова під заголовком «Новини нашої літератури. Дещо з приводу нового видання “Кобзаря”» Там само, с. 82-88. на збірку творів Т. Шевченка, підготовлену до друку редакцією «Киевской Старины», за характеристикою рецензента, «неохайно». Це був час, коли гурток «Вік», активним діячем якого був Сергій-студент, проводив «кипучу роботу, і не тільки видавничо-літературну, але й організаційну», став іменувати себе «Видавництвом “Вік”» і шукав джерел фінансування видань творів українських письменників. Матеріальну підтримку молодим засновникам видавництва могла б надати нещодавно створена в 1897 р. з ініціативи В. Антоновича та О. Кониського Всеукраїнська громадсько-політична нелегальна організація ЗУБДО, членами Ради якої були представники Старої Громади. Проте у членів Ради В. Бе- ренштама, упорядника рецензованого видання «Кобзаря», та В. Науменка, головного редактора «Киевской Старины», ім'я Сергія Єфремова «не будило добрих думок», бо вони були «лихі» на нього через рецензію в «Літературно-науковому вістнику». Тож фінансовий стан видавництва «Вік» у той час був критичним, спричинцем чого мимовільно став С. Єфремов.

Мемуари С. Єфремова всеохопно розкривають дискурс публікації рецензії на видання «Кобзаря» у львівському «Літературно-науковому вістнику», що проектує розгляд її у співмірності із суспільно-культурною ситуацією, яка панувала тоді на Наддніпрянщині, віхами біографії автора, етапами його особистісного сходження. На стержень наративу спогадів нанизуються нові історії, які пов'язані із знаковою у творчості С. Єфремова літературно-критичною працею. Автор мемуарів тепло згадує, як О. Кониський, теж член Ради ЗУБДО, продавши будинок у Києві, «хотів був своїми коштами підперти видавництво», та його раптова смерть не дала здійснитися цим благородним намірам Єфремов, С. (2011), «Щоденник. Про дні минулі (спогади)», Темпора, Київ, с. 455-456.. Згодом С. Єфремов у цьому виданні в 1902 р. опублікував публіцистичну статтю «Національне питання в Норвегії: Пам'яти незабутнього учителя О. Кониського». Молодий критик знаходить у собі мужність зізнатися, що хоча й «були з одного боку, може, зайві причепки, було з другого забагато молодої задерикувасти», і лише завдяки впливу «безмежного такту Антоновичевого та щирої й різкої правдомовности Чикаленка» «гострі ріжки стиралися» і стосунки з Радою налагоджувалися Єфремов, С. (2011), «Щоденник. Про дні минулі (спогади)», Темпора, Київ, с. 455.. Засвоївши етичні уроки, С. Єфремов залишився непоступливим у головних принципах літературної критики: об'єктивності, свободи авторської думки. Він вважав, що особисті симпатії та антипатії до автора не повинні впливати на об'єктивну оцінку його твору. Про це свідчать подальші його резонансні літературно-критичні статті «Боневантура в українській літературі. Уваги читача», «В поисках красоти. Заметки читателя», рецензія на книжку «П. А. Куліш. Хуторні недогарки» та ін.

С. Єфремов згадує, як потреба обрання художніх творів для публікації у видавництві «Вік», заснованому в 1895 р. з його зусиль та інших молодих громадівців, змусила його задуматися, чи потрібно в ньому друкувати твори новоявлених українських модерністів. Свою позицію він виклав у великій літературно-критичній статті «В поисках красоти. Заметки читателя» (1902), у якій намагався «показати негативні риси так званих нових напрямів у нашому письменстві» Там само, с. 517.. Аналізуючи твори О. Ко- билянської, Г Хоткевича, М. Яцківа (які, зокрема, позначені в останнього з названих авторів «мішаниною крайнього натуралізму з крайнім також символізмом», «оргіями намислу, диких фантазій» Єфремов, С. (1995), Історія українського письменства, Femina, Київ, с. 556-557.), він негативно оцінив їхні новітні художні пошуки, чим викликав обурення авторів та прихильників нового напряму. Розв'язалася полеміка, проти якої молодий критик не протестував, але його обурювало те, що «юрби ображених, які засипали своїми протестами редакції «Киевской старины» та «Літературно-наукового вістника», обвинувачували його в «монополізації критичної думки, в узурпації громадських поглядів» Єфремов, С. (2011), «Щоденник. Про дні минулі (спогади)», Темпора, Київ, с. 518..

І не лише особиста образа на авторів скарг і пасквілів, а й потреба висловити думку про якість тодішньої критики, оцінити її морально-етичне обличчя та науковий рівень спонукали С. Єфремова до розлогих спогадів. Він писав: «Здебільшого опоненти навіть не брали на себе клопоту, щоб вирозуміти до ладу мої думки, і нападалися, звичайно, перекрутивши їх на свій копил. Мені, напр[иклад], підсовувано найчастіше і потім думку, якої я ніколи не висловляв, - а саме, що письменство повинно мати тільки вузько утилітарні завдання та мету. Через те, що я не бачив краси в безгранині хоткевичів, вони тішили себе тим, що я всяку красу одкидаю і шукаю тільки користи, - певна річ, нісенітниця, проти якої я й сам тоді не раз виступав. Але така вже доля кожної популярної справи: в полеміці її закидають стороннім сміттям так, що й не впізнати» Там само, с. 518.. Полеміка навколо «пошуків краси» в українській літературі закріпила за С. Єфремовим репутацію суворого критика. Щоправда, «компліменти», котрі доносилися з табору ображених на нього на відкритті пам'ятника І. Котляревському в Полтаві та під час першого з'їзду українських письменників у Києві (1903), нагадували «низку лайок»: його «всюди славлено за якогось літературного бандита»; «ображені, усі лихим дихали духом, усі демонстрували свою холодність та обурення як могли дошкульно»), що дало підстави Є. Чикаленку пожартувати: «Треба буде Є[фремо]ву місюрку (кільчасту сітку шолома, яка захищає обличчя. - В. Г) купити. ,» Там само, с. 518-519..

Сергій Єфремов, що почував себе нерозкаяним грішником, знаходить сміливість винести такий присуд не лише своїм опонентам, а й пануючій інформаційно-комунікаційній атмосфері в літературознавстві: «Безкритична, вузька й обмежена тодішня громада українська гірш од вогню боялася правдивого критичного слова. В усьому вона бачила замах на національні святощі, все вона переводила на особисті рахунки, <.> в усьому бачила кримінал, зраду та національної справи потоптання, а критика в її очах набирала вигляду якогось розбишацтва.» Там само, с. 519..

Відголоски про полеміку навколо критичних статей С. Єфремова ще довго не вщухали, дійшли вони й до Західної України. Він згадував, коли «у лютому 1903 р. приїхав до Львова, то там запитували, чи не “в погоні за новою красою” прибув я (О. Колеса), а Л[літературно]-Н[ауковий] Вістник розпочав був навіть на цю тему дискусію, в якій оборонці “нової краси” могли висловити свої погляди». Сенс цієї полеміки С. Єфремов убачав у тому, що «перед читачами поставлено було руба питання про напрям та майбутність нашого письменства», а проти культурної полеміки він не заперечував. М. Грушевський запросив Сергія Єфремова на редакційні збори («Будем читати статтю Хоткевича проти вас»), і читання те відбулося, проте «зливи грубого, особистого й беззубого» були такими болючими, що молодий критик не витримав і покинув редакцію. Редакція часопису, поділяючи погляди С. Єфремова, відхилила 2 статті Г Хоткевича проти нього, але третю під назвою «Лист Д. Хотке- вича» все ж опублікувала, очевидно, щоб продовжити полеміку Єфремов, С. (2011), «Щоденник. Про дні минулі (спогади)», Темпора, Київ, с. 517-518..

З кінця 1901 року С. Єфремов почав працювати в редакції авторитетного на теренах підросійської України щомісячного журналу «Киевская старина», органу Історичного товариства Нестора-літописця та Київської Громади. Спочатку як секретар готував для нього «дрібні замітки та звістки з поточного життя, з газет і журналів». Подібну роботу С. Єфремов з власної ініціативи виконував у львівському «Літературно-науковому вістнику». Він зізнається, що громадські та видавничі справи в Києві відвернули його від активної співпраці із західноукраїнським виданням, до якого він «мав слабкість», адже то була його «перша справді літературна арена» Там само, с. 515,520.. С. Єфремов згадував: «...Запропонував був редакції «Л[літературно]-Н[аукового Вістника», за порозумінням та згодою й редакції «Киевской Старины», давати їй разом по-українському ті праці, що писатиму для київського місячника, - з тим, щоб обидві редакції, українська та російська, з'явилися разом. Обидві редакції на це погодилися, і я зробив був спробу з «Літературним Боневантурою» (року 1905). З цією спробою одразу ж не пощастило» Там само, с. 520.. І хоча в бібліографічних описах указано, що критична стаття «Боневанту ра в українській літературі. Уваги читача» була спочатку оприлюднена російською мовою в журналі «Киевская старина», а потім українською - у часописі «Львівський науковий вістник» Єфремов, С. (2011), «Щоденник. Про дні минулі (спогади)», Темпора, Київ, с. 704., насправді була надрукована лише її частина. Історія цієї статті розкрита в спогадах автора. Вихід неповного тексту своєї публіцистичної праці у львівському виданні він пояснює тим, що надіслана поштою перша її половина «таки запізнилася до чергової книжки й появилася в наступній, отже, уже з запізненням проти російського тексту» Єфремов, С. (1905), «Боневантура в українській літературі. Уваги читача», Літературно-науко-вий вістник, Річник УПІ, Т. хХіХ, Львів, с. 187-202.. Крім того, С. Єфремову не сподобалося втручання редакції до тексту критичної праці, чим, на його погляд, тільки зіпсувало її, він навіть стосовно цього написав лист редактору І. Франку, і це, як він пише, його «знеохотило вести далі свою спробу так», що він «не послав навіть кінця статті до «Л[літературно]-Н[аукового] Вістника» Там само, с. 520..

Видавнича діяльність С. Єфремова в західноукраїнській пресі сприяла формуванню у його свідомості україноцентризму - політико-ідеологічної та морально-духовної концепції незалежної української держави. Він був переконаний, що в газетах і журналах Наддніпрянщини необхідно подавати відомості про події на західних теренах, що сприяло б українському народу усвідомлювати свою цілісність. Саме тому його першою, як він відзначає, «оригінальною працею» в журналі «Киевская старина» стала стаття «В борьбе за просвещение», у якій розповідається про вихід з Львівського університету близько 600 студентів на знак протесту проти австро-угорської влади, що переслідувала учасників молодіжного руху за український університет. «Стаття, досить незвичайна для “Киевской Старины” як цілком публіцистична звернула на себе увагу громадянства.» Там само, с. 515-516.. З молодим автором захотів познайомитися

П. Житецький, громадський діяч Старої Громади. Із цього часу С. Єфремов став частим його гостем. Як і притаманно Єфремову-мемуаристу, його спогади про роботу в пресі включають іскрометні лаконічні портретні описи видатних українських діячів. Сергію Єфремову все імпонувало в постаті свого співрозмовника: і його «грізне картання» щодо «легкомислія» у статтях про старше покоління громадівців, і згадки з минулого. Проте найбільше захоплення викликала майстерність Павла Ігнатовича публіцистично мислити: «Було дуже цікаво стежити, як Житецький довго і поважно та старанно низав у якій-небудь науковій розмові факти і нарешті однією блискучою увагою, однією фразою ніби зв'язував усі порізнені факти в одне ціле й осявав їх промінням краси та правди. Цей блискавичний синтез краще пояснював вам і думку автора, і його заміри, та й саму річ, ніж увесь попередній будинок, який з такою пильністю будувавсь перед вашими очима, і тільки в світлі цієї загальної думки вияснялись перед вами деталі й копітко будований план. Розмовник з Житецького був надзвичайно цікавий...» Єфремов, С. (2011), «Щоденник. Про дні минулі (спогади)», Темпора, Київ, с. 516..

Змістовний діапазон зв'язків С. Єфремова із західноукраїнськими виданнями - багатоплановий. Зокрема, через них можна простежити, як формувалися його погляди на функціонування рідної мови в українському соціумі. І. Гирич наголошував на тому, що «Сергій Єфремов належав до першої генерації українців, які з принципових міркувань використовували українську мову в повсякденному спілкуванні» Гирич, І. (2011), «Передмова». Єфремов, С., Щоденник. Про дні минулі (спогади), Темпора, Київ, с. 22., а С. Іваницька та Т. Єрмашов наголошують на тому, що він «був першим успішним україномовним професійним журналістом» Іваницька, С. Г (2018), Публіцистична спадщина Сергія Єфремова в контексті суспільної трансформації: історико-біографічні аспекти (кінець ХІХ ст. - 1920 рік): Монографія, Видав-ничий дім «Гельветика», Херсон, с. 286.. Навіть старогромадівці під впливом демократично налаштованої молоді почали спілкуватися рідною мовою. Через статтю, опубліковану в «Літературно-науковому вістнику», С. Єфремов висловив свою позицію щодо сталості українського правопису, яка збігалася в основному з думками М. Грушевського в тому, що ним повинен стати «галицький правопис», хоча й критикував окремі правописні норми «желіхівки». Такі стійкі погляди С. Єфремова в мовних питаннях змушували його активно відгукуватися в публіцистиці на виступи антиукраїнськи налаштованих авторів. Так у статті «Літературний процес і суд проф. Флоринського над самим собою», опублікованій у «Літературно-науковому вістнику» (1902, №1), він гостро критикував памфлет «Малорусский язык и “украинско-русский” сепаратизм» Т. Флоринського, професора Київського університету, що водночас був і цензором, котрий заперечував існування української мови та української преси.

Тривалий період співпраці С. Єфремова з львівським журналом «Літературно-науковий вістник» сформував довірливе та поважне ставлення до цього видання. Тому саме тут він у 1907 р. надрукував свої спогади «З недавнього минулого» (Т. XXXVIII, квітень - червень) про події 1905 року в Києві, де, зокрема, подаються оцінки російсько-японської війни як «всенародного позорища, прилюдний іспит, на якому Росія відпокутувала свій режим» Єфремов, С. (2011), «Щоденник. Про дні минулі (спогади)», Темпора, Київ, с. 748., наводяться роздуми про поведінку мас («юрби»), особливість свідомості робітників і селян, визначається гуманістична позиція молодого автора в єврейському питанні.

С. Наріжний у праці про розвиток української преси в Наддністрянщині в кін. ХІХ ст. із залученням зібраного ним великого статистичного матеріалу відзначав, що вона «помітно вдосконалилася, придбала собі читачів і значно окріпла» Наріжний, С. «Розвиток західноукраїнської преси у 80 - 90-х роках ХІХ ст.», Українська преса, URL: http://izbornvk.org.ua/cultur/cult10.htm (останній перегляд 23 жовтня 2020).. Потужність та ефективність творчості західноукраїнських видань зазначеного періоду зміцнювалася за рахунок співпраці з авторами Східної України, до яких належав і С. Єфремов.

Результати та перспективи подальших досліджень. Результати нашої розвідки мають теоретичне і практичне значення, ми розцінюємо їх як помірний вклад в теорію та історію журналістики. Науковий коментар взаємозв'язків преси Східної і Західної України кінця ХІХ - початку ХХ ст. крізь призму діяльності С. Єфремова може послужити ілюстрацією до багатьох тем курсів «Основи журналістики», «Історія української журналістики», «Публіцистика». Перспективи єфремознавчих студій ми вбачаємо в потребі подальшого вивчення багатої та різноманітної за тематикою й жанровою палітрою публіцистичної спадщини Сергія Єфремова. Світоглядна за змістом, філософська за обширами інтелекту автора, вона спроможна дати відповіді на злободенні питання кожного нового покоління українців.

Висновки

Актуальність дослідження мотивується: 1) гострою потребою в непростий період розвитку української державності, позначений труднощами демократичного транзиту, вивчення світоглядної публіцистики, потужно представленої у творчості С. Єфремова, як такої, що стоїть на сторожі духу українського народу й спроможна дати відповіді на злободенні питання; 2) недостатньо повною репрезентацією, зокрема й через залучення мемуарних джерел, публіцистичної творчості С. Єфремова в історії української журналістики. Система дібраних методів (біографічний, історичний, порівняльний, аксіологічний, статистичний, дискурсивний) посприяла ефективному розкриттю предмета дослідження. Докладна інтерпретація всіх згадок про галицькі періодичні видання, поданих у мемуарних творах С. Єфремова, що висвітлюють взаємозв'язки журналістів і вчених Сходу і Заходу України на рубежі ХІХ-ХХ ст. із залученням історичного контексту, проводиться вперше.

Видання «Зоря», «Народ», «Правда», «Буковина», «Дзвінок», що таємно потрапляли до підросійської України, стали для С. Єфремова духовною основою в осмисленні специфіки національного (українськомовного) засобу масової комунікації, ідей просвіти в культурі України кін. ХІХ ст., її територіальної цілісності, та державної незалежності. Самоосвіту С. Єфремов усвідомлює як важливий чинник громадянського становлення в умовах підневільної України, як принцип публіцистичної та наукової діяльності, який він витримував упродовж усього життя.

Спогади С. Єфремова про співпрацю із знаковим галицьким журналом «Записки Наукового товариства імені Шевченка» засвідчують важливий етап у формуванні світогляду автора, розширення жанрових меж його журналістики, активне становлення як літературознавця, зокрема осмислення специфіки мемуаристики й публіцистики, як різних сфер літературної праці.

Найбільш плідно С. Єфремов співпрацював із часописом «Літературно-науковий вістник», йому імпонувала його демократична позиція. Коментарі автора мемуарів розкривають тривалу полеміку, пов'язану з його публікацією в цьому журналі рецензії на нове видання «Кобзаря», та тематично споріднені дискусії навколо інших його літературно-критичних праць, у ході яких кувався талант вимогливого критика. С. Єфремов твердо відстоював головні принципи літературної критики: об'єктивності та свободи авторської думки.

Імена сподвижників української ідеї Л. Скочковського, О. Лотоцького, О. Кониського, П. Житецького, М. Грушевського у спогадах С. Єфремова розгортаються у багатогранні портретні описи й функціонують як носії інтертексту та історичні й культурні факти, котрі документалізують сторінки біографії автора, пов'язані з його співпрацею із галицькою пресою, фіксують його діяльність у просторі і часі.

Зв'язки автора спогадів із західноукраїнськими виданнями розкривають його україноцентристський світогляд, що проявляється в послідовному ствердженні права українців на рідну мову та функціонування літератури, преси, освіти національною мовою. Така стійка позиція дає підстави охарактеризувати С. Єфремова як першого фахового українськомовного журналіста.

Список літератури

1. Галич, О. (2020), «Специфіка відтворення зовнішнього та внутрішнього світу реальної особистості в спогадах С. Єфремова». Література світу: поетика, ментальність і духовність: Зб. наук. праць [Гол. ред. : С. І. Ковпік], вип. 14. Кривий Ріг, с. 27-35.

2. Галич, О. (2020), «Свідчення про громадсько-політичні та літературно-художні періодичні видання в юнацькому щоденнику С. Єфремова», Український інформаційний простір, № 1 (5), с. 163-178.

3. Гирич, І. (2012), «Між наукою і політикою. Історіографічні студії про вчених концептуалістів», Навчальна книга - Богдан, Тернопіль, 488 с.

4. Гирич, І. (2011), «Передмова». Єфремов, С., Щоденник. Про дні минулі (спогади), Темпора, Київ, с. 6-56.

5. Єфремов, С. (1905), «Боневантура в українській літературі. Уваги читача», Літературно-науковий вістник, Річник VIII, Т. ХХІХ, Львів, с. 187-202.

6. Єфремов, С. (1995), Історія українського письменства, Femina, Київ, 685 с.

7. Єфремов, С. (1899), «Новини нашої літератури. Дещо з приводу нового видання «Кобзаря», Літературно-науковий вістник, 1899, ч. 8, Львів, с. 82-88.

8. Єфремов, С. (2011), «Щоденник. Про дні минулі (спогади)», Темпора, Київ, 792 с.

9. Іваницька, С., Єрмашов, Т. (2013), «Постать Сергія Єфремова-публіциста в українській пострадянській гаманітаристиці», URL: http://irbis-nbuv.gov.ua>cgi-bin>irbis пЬиу^іігЬ^ 64 (останній перегляд 23 жовтня 2020)

10. Іваницька, С. (2018), Публіцистична спадщина Сергія Єфремова в контексті суспільної трансформації: історико-біографічні аспекти (кінець ХІХ ст. - 1920 рік): Монографія, Видавничий дім «Гельветика», Херсон, 896 с.

11. Лось, Й. (2007), Публіцистика й тенденції розвитку світу: Навч. посібн.: у 2 ч., ч.1, ЛНУ, Львів, с. 162-167.

12. Лотоцький, О. (1933), «Сторінки минулого», 1933, ч. 2. Варшава, с. 225-227.

13. Наріжний, С. «Розвиток західноукраїнської преси у 80-90-х роках ХІХ ст.», Українська преса, URL: http://izbornyk.org.ua/cultur/cult10.htm (останній перегляд 23 жовтня 2020).

References

1. Halych, O. (2020), “Spetsyf. vidtvor. zovnishn.i ta vnutr. svitu realnoi osobyst. v spohad. S. Yefremova”. Lit. svitu: poetyka, mental. i dukhovn., vol. 14, p. 27-36.

2. Halych, O. (2020), “Svidchennya pro hromadsko-politychni periodychni vydanna v junackomu shchodennyku S. Yefremova”. Ukrayins'kyy informacijnyj prostir. 2020. vol. 1 (5), p. 163-178.

3. Hyrych, I. (2012), Between science and politics. Information studies on conceptual scientists, Navchalna knyha - Bohdan, Ternopil, 488 s.

4. Hyrych, I. (2011), Preface. In Yefremov, S., Diary. About the past days (memories), Tempora, p. 6-56.