Чуже-інакше-своє етнокультурне пограниччя: концептуальний, типологічний та ситуативний аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru

Інститут світової літератури ім. О. М. Горького Російської академії наук Москва

Чуже-інакше-своє етнокультурне пограниччя: концептуальний, типологічний та ситуативний аспекти

Юрій Барабаш, доктор філологічних наук, професор

Це перша стаття авторського дискурсивного триптиха з проблематики етнокультурного пограниччя. У розвідці визначено ключові теоретичні та методологічні принципи підходу до етнокультурного пограниччя як концепту, вирізнено кілька його типологічних моделей (пограничні літературні зони, перехідні періоди та стани в літературному процесі, у творчості та психології того чи того митця, компаративні зіставлення тощо). Вибірково, під кутом зору світоглядно-філософської тріади «Чуже--Інакше--Своє», розглянуто приклади літературно-історичних ситуацій у геополітичних та етнокультурних зонах України, наразі -- австро-українського та польсько-українського.

Ключові слова: пограниччя, фронтир, концепт, контекст, етнокультурна зона, типологія, модель, ««Чуже--Інакше--Своє».

Yurii Barabash, doctor of philology, professor A. M. Gorky Institute of World Literature Moscow

ALIEN--DIFFERENT--ONE'S OWN. ETHNOCULTURAL FRONTIER: CONCEPTUAL, TYPOLOGICAL, AND SITUATIONAL ASPECTS

This is the first paper of the three-issue series about the ethnocultural frontier planned by the author. A long time ago, the scholarly discussions on the problems of the frontier, which became quite vivid in the last decades, had overcome the initial relatively local frames of the American `thesis of the frontier' connected with the specific conditions and circumstances of the Wild West epoch. Currently, these discussions cover various fields of humanities and are becoming more relevant at the present stage of the global historical development, as they signal new civilizational traits and specific features of this stage. By this, the author implies globalization and glocalization processes that encompass multiplicity and variability, also unpredictability, oddity, and non-stability of combinations as well as the diversity of ambivalent forms and transitive states emerging on this basis.

The paper defines key theoretical and methodological principles forming the intentional (according to R. Carnap) approach to the concept of the frontier; it also suggests a number of typological models of the ethnocultural frontier (frontier literary zones; transitive periods and states in the historicalliterary process, as well as in the language sphere, in creative work, and psychology of an author; comparative collations, etc.). Finally, it analyzes selected literary cases that emerged in geopolitical and ethnocultural zones of Ukraine (namely Austro-Ukrainian and PolishUkrainian frontiers) within the framework `Alien -- Different -- One's own'.

The analysis, both diachronic and synchronic, considers contextual factors, i.e. genetic, historical, geopolitical, international, ideological, and sociocultural contexts. In the following two papers of the series, the author intends to deal with the eastern ethnoand linguocultural frontier of Ukraine (Kharkiv, Donbas) and the Ukrainian-Jewish literary frontier.

Keywords: frontier, concept, context, ethnocultural zone, typology, model, Alien--Different-- One's Own.

Від автора

Понад два десятиліття тому я надрукував російськомовну статтю (то була моя планова праця в Інституті світової літератури РАН) «К проблеме “концы--переходы--начала". В связи с одной сковородинской реминисценцией у И. Котляревского», і то у двох варіантах (часопис «Вопросы литературы», 1997, №3, та «імлійська» колективна праця «История национальных литератур. Перечитывая и переосмысливая», вып. III. Москва, 1998). Розгляд локального літературно-історичного епізоду -- ймовірний, на думку деяких дослідників, відгомін пісні Г. Сковороди ««Всякому городу нрав и права» у п'єсі І. Котляревського ««Наталка Полтавка» та дискусії навколо цієї версії -- виводив автора статті до роздумів ширшого, загальнометодологічного плану, про «механізм» зміни літературних епох, напрямів, стильових течій. Хоча я покликався на Івана Франка, котрий дав нам «підказку», зазначивши, що Сковорода стояв на «розграні двох великих епох», проте вона мене тоді не підштовхнула до усвідомлення «пограниччя» як теоретично-методологічної проблеми. Це прийшло пізніше. Тепер склався задум дискурсивного триптиха, до якого, крім статті, в якій ідеться про австро-українську та польсько-українську етнокультурні пограничні зони (вона друкується нижче), мають увійти ще дві студії. В одній із них (другій у триптиху) планую подати розгляд східного етнота лінґвокультурного пограниччя України: «харківський сеґмент» (динаміка співвідношень українського і російськомовного культуротвірних чинників у літературному житті Харкова від середини XIX ст. до наших днів) та «донбаський сеґмент» (зіставлення пов'язаних із донецьким краєм письменницьких доль і творчих феноменів на тлі сучасних драматичних подій у реґіоні). Третю студію (робота над нею на стадії завершення) буде присвячено українсько-єврейському літературному пограниччю: єврейська тема в українській літературі (від Т. Шевченка до М. Бажана), українські образи та мотиви у творчості письменників єврейського походження, так чи так пов'язаних з Україною (від К.-Е.Францоза та Й. Рота до Шолом-Алейхема й Ш. Аґнона), українські письменники -- етнічні євреї (від К. Білиловського та Грицька Кернеренка до Леоніда Первомайського та М. Фішбейна).

Проблема давня/сьогочасна

«Пограниччя» -- одне з найактуальніших і, може видатися, найсьогочасніших понять, із числа тих, які віднедавна ввійшли до термінологічного тезаурусу сучасної гуманістики; насправді ж воно має багатоступеневий родовід, витоки якого сягають щонайменше початку нової ери.

Античним предком «пограниччя» був римський «лімес» -- кордон, прикордонна смуга, митна зона між Римською імперією і зовнішнім, «варварським», світом.

Значно ближчим хронологічно (хоча все ж із дистанцією у століття із чвертю) попередником «пограниччя» слід, певно, вважати «фронтир» -- поняття, що його ввів до наукового вжитку асистент Вісконсинського університету Фредерік Джексон Тернер у доповіді «Значення фронтиру в американській історії», виголошеній у Чикаґо 12 липня 1893 р. на з'їзді Американської історичної асоціації; з'їзд проходив у рамцях Всесвітньої Колумбової виставки, присвяченої 400-річчю відкриття Америки.

Поняття «фронтир» (англ. Frontier -- «кордон», «рубіж») від початку було прив'язане до специфічних умов та обставин доби освоєння американського Дикого Заходу й означувало рухомий цивілізаційний кордон поміж іще не освоєними і вже освоєними теренами, поміж незайманою природою і цивілізацією (за Тернером, це «точка зустрічі дикості зі цивілізацією»). Воно швидко набуло популярності як компонент національного історичного міту. Сформувався цілий шар пов'язаного з фронтиром фольклору, зокрема т. зв. хвальківського гумору, а романтика підкорення нових теренів, образ фронтсмена, першопроходця, піонера та мисливця, мандрівного філософа, трикстера і просто пройди стали своєрідними літературними архетипами (зокрема в доробку Ф. Купера, В. Ірвінґа, В. Вітмена, Марка Твена). В американській історичній науці «фронтир» став одним із ключових термінів. На нього спирається «теорія кордону» (або «теза фронтиру» -- англ. Frontier Thesis), яка впродовж кількох десятиліть практично домінувала в дослідженнях, присвячених американській історії, лише в 30-х роках минулого століття ставши об'єктом критичного аналізу; втім інтерес до «фронтиру» і мітологічний «шлейф» у масовій американській свідомості, який його супроводжує, зберігаються досі.

Процес еволюції та трансформацій «тези фронтиру» в його первинному, Тернеровому, тлумаченні проходив (він не завершений до сьогодні) по кількох лініях і на різних рівнях. В узагальненому плані його вектор можна означити таким чином: формування компаративного підходу -- як порівняльно-історичного, так і порівняльно-типологічного його варіантів, -- до проблеми й, у цьому ракурсі, розширення просторово-географічних та історичних меж застосування теорії фронтиру, вихід її на інші, крім північноамериканського, ареали, переважно імперського типу, до колонізаційних та постколонізаційних аспектів. Такими є, до прикладу, студії Герберта Е. Болтона, Тернерового учня, президента Американської історичної асоціації, про іспанську колонізацію Латинської Америки й про значення іспаномовного чинника («іспанський фронтир») для північноамериканської культури. Такими є також праці Оуена Латтімора про «внутріазійські китайські фронтири»; вони присвячені проблемі «кордонів імперії», розглядові різних аспектів цієї проблеми -- «природного» (географічні межі) та «штучного» (політичні й економічні чинники). Компаративістські дослідження низки американських і європейських авторів (Д. Ледон, А. Рібер, Д. Тредґолд, А. Каппелер, Ю. Остергамель, В. Макніл) містять розгляд російського історичного фронтирного дискурсу, позначений прямим або опосередкованим впливом дихотомії лісу і степу С. Соловйова, концепцій російських євразійців, зокрема, Л. Гумільова, П. Савицького. На порубіжжі ХХ--XXI ст. у Східній Європі в умовах і внаслідок пов'язаних із розпадом Варшавського блоку дезінтеґраційних тенденцій та водночас із пошуком нових інтеґративних чинників, активізувався інтерес історичної та культурологічної думки до фронтирних процесів на польсько-литовсько-білорусько-українському пограниччі, до етнокультурних традицій Великого князівства Литовського та його столиці -- Вільна [див.: 7, 36--47]; зокрема, в центрі уваги опинилася така знакова постать, як репрезентант цих традицій у наш час Чеслав Мілош, польський письменник-інтелектуал, лавреат Нобелівської премії. Дослідник творчості Мілоша та його послідовник, польський письменник, культурний діяч Кшиштоф Чижевський на початку 90-х років створює в місті Сейни фундацію «Пограниччя мистецтв, культур, народів» [див.: 33]. 2011 року Чижевський як представник фундації брав участь у підготовці та реалізації міжнародного проєкту «Уроки Мілоша для України», в рамцях якого у Львові, Дніпропетровську (нині Дніпро) та Харкові пройшли панельні дискусії з фронтирної проблематики й різних аспектів діалогу цивілізацій у східноєвропейському реґіоні в минулому та впродовж останніх років.

Радянська історична наука, в кожному -- офіційний мейнстрим, до Тернерової теорії фронтиру ставилася зі стриманим, але позасумнівним критицизмом, їй закидали «нав'язування» тези про винятковий характер шляху історичного розвитку США, але насамперед звинувачували в недооцінці, ба більше -- іґноруванні економічного чинника й класових суперечностей (останній закид, слід зазначити заради справедливості, не був безпідставним). Лише в останні десятиліття в пострадянському науковому просторі з'явилися праці, в яких відчутне прагнення до об'єктивного аналізу американської концепції фронтиру, розробки системи критеріїв у визначенні соціопсхологічної та культурної природи фронтиру. Так, Н. Бєлаш, дослідниця проблем культурної географії, головним критерієм, за яким фронтир/пограниччя відрізняється від решти території тієї або тієї країни, називає «чинник свободи» в широкому сенсі цього поняття -- свободи від підвалин і традицій, від класових і станових умовностей, свободи від державних, суспільних і правоохоронних структур, нарешті свободи для всіх, хто заселяє пограниччя, широкої, значною мірою стихійної демократії [див.: 4, 75--89]. У низці праць фронтирна теорія та методологія застосовуються щодо тих або тих аспектів історичної, географічної, етнографічної реальності («Сибірський» і «Північнокавказький» фронтири, австрійський т. зв. Військовий кордон на Адріатиці, «Степ» і пов'язані з ним різні форми номадизму, феномен козацтва).

В останньому випадку, в козацькознавчій проблематиці, яка традиційно посідає одне з ключових місць в українській -- так само й в інонаціональній, присвяченій Україні, -- історіографії (пригадаймо поширений слоґан «Ми -- козацька нація»), помітна тенденція до зближення з компаративно-фронтирним напрямком у світовій науці. Історики намагаються, відмовившись од усталених стереотипів і засвоївши теоретичні та методологічні напрацювання в цій галузі, знайти нові підходи до козакознавчого дискурсу, зокрема ті, що враховують чинник фронтиру. Інноваційну вагу мала під цим оглядом обґрунтована в працях Я. Дашкевича концепція Великого кордону (або, в декого з його послідовників, «Степового кордону»), її параметри визначаються чинниками як географічними та природними, так і цивілізаційними, соціоекономічними, етноконфесійними, етнокультурними [14; 16]. Низка студій з історії українського козацтва прямо зорієнтовані на концепцію Я. Дашкевича [19; 21; 22; 5; 6]. Помітний резонанс [див.: 20] викликала монографія І. Чорновола «Компаративні фронтири» [34], в якій широке охоплення матеріалу з історії питання та високий рівень аналізу цього матеріалу поєднані з постановкою актуальних завдань, що, на думку автора, постають перед українською історіографією в ракурсі концепції компаративного фронтиру.

Важливий аспект згаданої дискусії, ширше -- «фронтирного» дискурсу як такого, -- аспект термінологічний. Питання чіткості дефініцій та пов'язаних із ними сенсових акцентів набирає актуальності на тлі доволі широкого розкиду понять, уживаних у дискурсивній практиці як паралельні поняттю «фронтир», а часом і як прямі його аналоги. Крім «пограниччя», у цій ролі зчаста виступають такі поняття, як «помежів'я», «прикордоння», польськ. -- «Hresy», англ. -- «border», «borderland»; відмінності між ними часом стають предметом наукових суперечок [26]. Не вдаючися до детального розгляду цих суперечок, зазначмо, що відмінності між різними позиціями дослідників стосуються (якщо, з необхідності, подати ситуацію в «укрупненому», тобто дещо схематизованому, вигляді) двох аспектів. Це, по-перше, різниця поміж лінеарним підходом до поняття «фронтир», однозначним тлумаченням його як роз'єднувального кордону, border^, і підходом просторовим, за яким фронтир -- це смуга, перехідна, тобто практично з'єднувальна, зона; по-друге, поміж акцентуванням у дефініції «фронтиру» та його корелятів («пограниччя», «прикордоння», c^resy», «borderland») геополітичного аспекту й визнанням як домінантних конотацій соціального, духовного плану -- реліґійних, етнічних, соціопсихологічних, культурних.

Польський дослідник С. Ульяш, автор книжки «Про літературу кресів і пограниччя культур», вирізняє дві форми культурного пограниччя: пограниччя стикове, із чіткою, незрідка жорсткою демаркаційною лінією, і перехідне, або перехідна зона. «На такому пограниччі з часом виникає певний тип суспільства та його культури. Довготривалі явища та процеси взаємопроникнення або різних форм зіткнення культур впливають на формування певного типу особистості з властивою йому свідомістю <...> Проникнення та змішування культур перетворює пограниччя на перехідний простір, своєрідний міст між взаємними цінностями культур» [40, 10--11].

Ще сам «батько» фронтирної концепції, Тернер, завважував «гнучкість» головної дефініції. І справді, розрізнювальні ознаки поміж членами таких, скажімо, дефінітивних конструкцій, як «фронтир-кордон» і «фронтир-зона», не завжди виразні. Можливі обставини, коли опозиційний момент увіходить як одна зі складових у ширше поняття «зони», в середині якої створюється гостра «фронтирна ситуація» (до прикладу, ініційовані губристичними мотиваціями спалахи застарілих міжетнічних або міжконфесійних конфліктів у традиційно усталених прикордонних зонах).

На сьогодні оптимальним (у кожному разі, допоки не запропоновано іншого варіанта) стосовно етнокультурного аспекту видається термін «пограниччя», яким фахівці означують -- слідом за О. Латтімором, а в сучасній українській історичній науці за Я. Дашкевичем, -- фронтир як зону інтенсивної взаємодії (включно із суперечностями, з моментами протистояння) різних цивілізаційних векторів у поліконфесійному та полікультурному просторі J.

Слово Frontier до Тернера вживалося в Америці тільки в статистичній сфері, у практиці перепису населення, і лише в сформульованій ним теорії набуло функції наукового терміна. Нині «фронтир» -- як термін і як концепт, а також його сучасний трансформант «пограниччя» (не будемо заглиблюватися тут у зазначені повище тонкощі схожості й відмінностей) складають термінологічне ядро тезаурусу цілої наукової дисципліни -- лімології; вона охоплює широке коло історичної, географічної, геополітичної, націологічної, соціокультурної проблематики. Процеси в цій галузі розвиваються за двома векторами.

«Фронтир/пограниччя» -- феномен, у якому наука вгледіла колись характерну ознаку локальної з погляду часу й простору ситуації, нині осмислюється гуманітарною свідомістю в контексті сучасного етапу світового історичного розвитку, як маркер нових рис та особливостей цього етапу. Даються взнаки процес глобалізації та притаманні йому такі риси й тенденції, як множинність і альтернативність варіантів, непередбачуваність, часом химерність їх поєднань, різноманітність проміжних, амбівалентних форм і станів, які виникають на цій основі. Оприявнюються -- хоч не завжди чітко й повно -- прикмети, характерні для історично-цивілізаційного пограниччя. їх маємо підстави поцінувати як свідчення того, що в надрах сучасної культурної доби назріває стадія переходу до сутнісних, а може й докорінних, якісних зрушень (якого штибу -- щодо цього є різні думки), ба більше, до якоїсь, можливо, цілком нової, цивілізаційної парадигми. З різних аспектів цієї проблематики вже точаться дискусії в інтелектуальній сфері й у спеціалізованих виданнях

Таким є один вектор процесу.

Інший (не другий, а саме інший, аж ніяк не другорядний) вектор пов'язаний із посиленням впливу альтернативних першому тенденцій, що формуються на периферії сучасного глобального тренду -- здавалось би, всеосяжного. Кажемо «здавалось би» -- бо сьогодні обидві тенденції постають не тільки (а певною мірою навіть не стільки) як різноспрямовані, а як різнорівневі, однак тісно між собою пов'язані моменти відштовхування та зближення. Глобалізація та глокалізація -- це два аспекти складного, суперечливого, але суттю єдиного процесу. На його різних рівнях превалюють різні тенденції. Якщо, скажімо, в економіці, в сеґментах, які стосуються матеріальних параметрів життя суспільства та людини, перед веде глобалізаційний тренд (хоча сьогодні стає дедалі очевидніше, що деякі конкретні форми його виявлення потребують критичного аналізу, якщо не перегляду), то в політичній сфері, в ідеології, надто в національних стосунках, в етнокультурній сфері й у внутрішніх процесах самої культури глокалізаційні, автономістські тенденції пручаються стандартизації, яка супроводжує глобалізацію, і нею, глобалізацією, породжуваній; тут домінує орієнтація на різноманітність, самобутність, «самість», на особистісне начало, на традицію і водночас на зухвалу новизну, яка «виламується» зі загально(«глобально»)прийнятої норми. Ця домінанта природним чином визначає наявність множинних форм, складної системи співі взаємостосунків між ними, тобто, якщо говорити про «фронтирне» начало, то в потрактуванні, яке передбачає його кореляцію з такими поняттями, як кордон, погранична зона, перехідні форми й стани, амбівалентні тенденції.

Останнім належить особлива роль у процесах духовно-культурного розвитку тих територіальних утворень (країн, реґіонів, «околиць», районів), для яких характерні геополітична хиткість, дуальність (така, що склалася історично або, поготів, штучно утворена), і як 'їх наслідок -- низький ступінь леґітимності, поліетнічний склад населення, суттєві внутрішні мовні, реліґійні, звичаєві відмінності, конфліктні «зарубки» в соціально-історичній пам'яті. Таких місцевостей аж надто багато в усьому світі, зокрема й у благополучному, «усталеному» Старому Світі. І то йдеться не про зони відкритого конфліктного етнополітичного або етноконфесійного протистояння (Сербія -- Косово, Каталонія -- Мадрид, Північна Ірландія), а про тихі, здавалось би «забуті», суто гуманітарні ситуації, пов'язані, до прикладу, з функціонуванням шотландської ґельської та валлійської мов у рамцях офіційної (та загальноприйнятої) анґломовності, або окситанської (провансальської) мови у Франції, або нідерландської в Бельгії. Згадуваний вище К. Чижевський пов'язує наближення «абсолютної зміни культурної парадигми» з активізацією та поглибленням пограничних процесів у цій сфері (див.: [32]). Див. також деякі матеріали, вміщені в мережевому журналі «Иначе», який послідовно дотримується принципу альтернативності в обговоренні актуальних проблем гуманітарної думки.

Я. Дашкевич, котрий дотримується цього погляду (на нього посилається і поділяє ці погляди також І. Чорновол), звертає увагу на те, що сьогодні в Європі є, крім України, ще лише дві держави, які із часів середньовіччя зберегли в своєму імені вказівку на «окраїнний», пограничний статус, це Австрія (Osterreich -- Східна держава, що має Східний кордон [порубіжжя, пограниччя]), та Данія (Danmark -- «окраїна [ділянка, кордон, пограниччя] данців»). Слід зазначити (деталь вельми суттєва, хоча може здатися, що вона безпосередньо не тичеться до теми), що Я. Дашкевич поняття «окраїнності» як первинне для походження етноніма «Україна» (в Іпатіївському списку Київського літопису від 1187 року -- «Оукраина») розглядає в контексті своєї полеміки щодо цього питання з колеґами зі середовища українських істориків, уважаючи заперечення даного факту «парадоксальною (протилежною) реакцією» на «комплекс неповноцінності», «псевдопатріотичною фобією» (див.: [15, 93-- 94]).

У простороні колишніх Російської імперії та СРСР погранична проблематика актуалізувалася в пострадянських умовах, які, щоправда, зчаста поставали у вузько потрактованих, «фронтирних» версіях; насправді лінійка таких версій, зрозуміла річ, суттєво ширша. Так чи так, національні та історичні образи, автономістські устремління, глокалізаційні тенденції, які до пори до часу дрімали або були загнані в підпілля, вийшли назовні, ба більше, набули загострення як у відносинах між деякими новоствореними чи відновленими державами-сусідами, так і всередині окремих -- якщо не більшості -- з них.

Україна не стала винятком. Радше -- характерним і прикметним «випадком».

У самому національному імені країни, етнонімі «Україна», яке етимологічно асоціюється з поняттям «край» -- східний край європейського материка, західний край материка євразійського, відбиті її пограничний статус і пов'язані з ним особливості історичної долі1. «Чинник пограниччя» сучасна українська та, значною мірою, світова гуманістика визнає одним із ключових критеріїв для характеристики й оцінки низки суперечливих процесів національної історії та культури, совєтського, а також постсовєтського етапів соціота етнокультурного розвитку, неординарних явищ, етнокультурних стосунків і взаємовпливів у пограничних зонах як у внутрішньому полікультурному просторі України, так і поміж Україною та її сусідами на європейському і євразійському напрямках [див.: 16].

Традиція західноєвропейської україніки, тобто рецепції та вивчення в Європі України як історичного, геополітичного чинника й духовно-культурного феномену, має тисячолітні корені. Д. Наливайко в присвяченій цій проблемі фундаментальній монографії «Очима Заходу» [див.: 24] простежує, в імагологічному плані, різні етапи процесу, починаючи від Київської Русі, потім Галицько-Волинського князівства, Галицького (Руського) королівства (в західних джерелах -- Regnum Galicia, Regnum Russia), через добу європейського Відродження до XVII--XVIII ст. -- знаменитих праць Ґ. Боплана («Опис України») та Ж.-Б. Шерера («Аннали Малоросії»). XIX століття дає приклади художнього осягнення теми в європейському письменстві. У першій половині століття це поема Байрона «Мазепа» і твори представників польської «української школи» (Т. Падури, С. Ґощинського, Ю. Б. Залеського, Ю. Словацького, М. Чайковського), у другій його половині -- першій половині ХХ ст. українські мотиви знаходимо в доробку Л. Захер-Мазоха, Р.-М. Рільке, К.-Е. Францоза, Й. Рота, Я. Івашкевича, С. Вінценза, Я. Парандовського, Є. Стемповського, Ю. Віттліна та ін. Я. Дашкевич, котрий дотримується цього погляду (на нього посилається і поділяє ці погляди також І. Чорновол), звертає увагу на те, що сьогодні в Європі є, крім України, ще лише дві держави, які із часів середньовіччя зберегли в своєму імені вказівку на «окраїнний», пограничний статус, це Австрія (Osterreich -- Східна держава, що має Східний кордон [порубіжжя, пограниччя]), та Данія (Danmark -- «окраїна [ділянка, кордон, пограниччя] данців»). Слід зазначити (деталь вельми суттєва, хоча може здатися, що вона безпосередньо не тичеться до теми), що Я. Дашкевич поняття «окраїнності» як первинне для походження етноніма «Україна» (в Іпатіївському списку Київського літопису від 1187 року -- «Оукраина») розглядає в контексті своєї полеміки щодо цього питання з колеґами зі середовища українських істориків, уважаючи заперечення даного факту «парадоксальною (протилежною) реакцією» на «комплекс неповноцінності», «псевдопатріотичною фобією» (див.: [15, 93-- 94]).

Слід, щоправда, брати до уваги, що форми та засоби втілення цих мотивів, ступінь адекватності й глибини художнього освоєння проблематики відмінні в різних авторів. До того ж, здебільшого українська тематика становила лише частину творчої продукції цих мистців, найчастіше не головну (втім були винятки).

Зрозуміла річ, входження письменника в інонаціональне, іншомовне середовище, у світ інакших історичних і духовних традицій, специфічних ментальних особливостей, культурних цінностей і побутових звичок, навіть якщо цей світ через якісь обставини, з правила біографічного характеру, не зовсім чужий для нього, та все ж не свій, у кожному разі інакший, -- таке входження не може бути простим. Письменник опиняється в суперечливій, не завжди комфортній для нього атмосфері, яку визначає сукупність фронтирних, пограничних, перехідних станів; вектори динаміки та трансформації останніх можуть бути -- і зчаста, якщо не зазвичай, насправді є -- різноспрямованими, зиґзаґоподібними, такими, що ведуть до далеко не завжди передбачуваних наслідків.

У сучасній гуманістиці така ситуація розглядається в рамцях і під кутом зору світоглядно-філософської та соціопсихологічної тріади «Чуже--Інакше--Своє». В останні роки спостерігаємо очевидну тенденцію актуалізації проблематики, пов'язаної із цією тріадою, що, видається, можна пояснити низкою об'єктивних чинників, які характеризують теперішню цивілізаційну добу. Це, наприклад, дуже складна, сповнена драматизму діалектика процесів глобалізації/антиглобалізацїї/ глокалізації, які розгортаються у світі, та однієї з форм виявлення цих процесів -- міграції. Вони виявилися несподіваними для західного політикуму, передовсім європейського, і для «глобалізаторів» із числа членів світової наукової гуманітарної спільноти, яких американський професор Джеремі Адельман називає «літописцями глобалізму», «глобальними істориками», які «втратили зв'язок із сучасністю». Це також схожі ситуації в різних точках пострадянського простору, зокрема в етнокультурній сфері; на зміну деклараціям про «дружбу народів -- дружбу культур» приходять спроби об'єктивного дослідження реальних пограничних явищ і процесів.

Низка публікацій у фахових наукових і мережевих виданнях присвячена широкому колу аспектів тріади «Своє--Інакше--Чуже», причім -- слід завважити -- її радикальній (не просто скороченій) версії -- опозиції «Своє -- Чуже» [див.: 42; 8]. Цей найдавніший «маркер» етнічної самоідентифікації особистості, один із константних концептів колективного світовідчуття, самосвідомості нації, розглядається в історичному ракурсі, на прикладах з історії філософської думки та літератури: російської -- західники/слов'янофіли, М. Гоголь, Ф. Достоєвський, Вол. Соловйов, Л. Карсавін, В. Набоков, української -- Г. Сковорода, М. Гоголь (певними рисами своєї духовно-творчої сутності), Т. Шевченко, П. Куліш, М. Драгоманов, Ю. Шевельов (особиста доля, також концепції «народники/модерністи», «європеїсти/органісти»). У східноєвропейській гуманістиці наприкінці минулого століття та в наступні роки, на тлі специфічних геополітичних обставин у реґіоні, значний резонанс дістали постколоніальні студії Е. Саїда, Г. Співак, Х. К. Бхабха; вони дали методологічні імпульси для аналогічних досліджень на новому матеріалі.

Дедалі більшу увагу, однак, привертає в останні роки потрійна формула «Чуже--Інакше--Своє» та концепт етнокультурного пограниччя, який корелює із цією формулою. О. Сухомлинов, посилаючись на думку своєї польської колежанки М. Домбровської-Партики, авторки книги «Література пограниччя. Пограниччя літератур» [36, 10--11], і виявляючи солідарність із нею, пише: «У залежності від політичної та соціальної кон'юнктури у суспільній ієрархії переважатимуть цінності одного з них (компонентів форми. -- Ю. Б.), що є доказом основної дихотомії пограниччя, тобто постійного вибору між замкненістю у світі ідеології ксенофобії та толерантністю щодо Іншого» [30, 12].

Стимулювальну роль у дослідженні проблематики, пов'язаної з тріадою «Чуже--Інакше--Своє», відіграли ідеї та положення теорії діалогу: «чуже слово» М. Бахтіна, «діалогічний персоналізм» М. Бубера, «онтологія культури» В. Біблера. У надрукованому 2 березня 2017 р. в цифровому журналі «Aeon» (офіси в Лондоні, Мельбурні та в Нью-Йорку) есеї «Що таке глобальна історія сьогодні?» Д. Адельман визнає, що він і сам був таким «літописцем» і «зробив свій внесок у глобальний мейнстрим», очолюючи лабораторію Глобальної історії в Принстонському університеті. Тепер стає очевидним, уважає він, що «необхідно змінити метафору» -- відкинути уявлення про те, буцімто глобальна історія являє собою «електричний ланцюг», який «приносить світло всім, хто приєднався»; наспів час «позбутися наративів плаского світу» (приховане посилання на книгу Томаса Фрідмана «Плаский світ. Коротка історія XXI століття». -- Ю. Б.) та «невідворотної глобалізації» (див.: [1]).

Принцип діалогізму доповнює та кореґує жорстку формулу «Своє -- Чуже», впроваджуючи в неї момент толерантності за рахунок включення в дискурс поняття «Інакшого», внаслідок чого цей дискурс перемикається з режиму бінарної опозиційності («філософія протистояння») на режим діалектики пограниччя («філософія запитування» [рос. «вопрошания»]).

Деякі аспекти, тенденції, конкретні приклади, переважно зі сфери української літератури або з інших, якоюсь мірою пов'язаних із нею, розглянуто нижче, і то -- слід застерегтися наперед -- без претензії, по-перше, на повне охоплення фактичного матеріалу (останнє взагалі навряд чи можливе, поготів у рамцях однієї статті), по-друге, на оптимальну глибину аналізу, яка може бути досягнута лише на подальших етапах дослідження проблематики; поки що вибірковість і оглядовість у підході до матеріалу, як видається, неминучі. При цьому сукупність наведених прикладів (фраґментів, епізодів, «випадків») має не системний, а переважно мозаїчний (англ. рагеЬ^гк) характер. Системний підхід до об'єкта -- етнокультурного пограниччя (у широкому тлумаченні цього поняття) від початку не розглядається як інструмент аналізу через неієрархічність, фраґментарність цього об'єкта, несистемність як його родову ознаку. Предметами дослідження обрано значущі та репрезентативні, на погляд автора, реґіони, ситуації, факти, явища, які вкладаються в загальну схему типології етнокультурного пограниччя України. На цих прикладах висвітлено, ураховуючи специфіку кожного, «механізми» співвідношень, переходів і трансформацій усередині тріади «Чуже-- Інакше--Своє».

Ще один суттєвий момент, що стосується методології аналізу. Такі особливості феномену пограниччя, як його несистемний характер, структурна неоднорідність, флуктуаційність, множинність параметрів і хиткість кордонів, породжують у дослідника чітке відчуття недостатності традиційних методів, потреби оновлення та вдосконалення інструментарію. Цілковито очевидною постає доцільність методологічного плюралізму, доповнення (а в певному сенсі й кореґування) звичних, хрестоматійних методів нетрадиційними, більш адекватними природі об'єкта науковими підходами, використання найновіших аналітичних практик. Під цим оглядом набирає актуальності синергетичний підхід як найбільш ефективний у дослідженні пограничних, перехідних явищ і процесів: так само можуть виявитися корисними -- ясна річ, у певних межах і за умови дотримання норм методологічної коректності -- положення «естетики кореня» Жиля Дельоза та Фелікса Ґваттарі, 'їхня теорія «ризоми» (франц. rhizome -- коріння, коренева система), яка обґрунтовує принципово нелінеарне, неієрархічне потрактування поняття цілісності, відмову від класичного уявлення про жорстко сфокусовану структуру (зокрема художню) на користь розгалуженого «корінняччя», акцент на гетерогенності сенсів, їх «плинності», на рухомості контурів і кордонів семантичного поля [див.: 15].

Аналіз проблеми у статті здійснюється:

a) у концептуальному аспекті, на рівні формування вихідних теоретичних позицій у підході до проблематики, критеріїв відбору фактів відповідно до ознак, які характеризують поняття як концепт -- не в універсальному (хоч за П. Абеляром, хоч за Дж. Локком) тлумаченні, а в інтенсіональному, за Р. Карнапом, під кутом зору сучасної теорії семантики; термін «концепт» (відповідно похідна лексема «концептуальний») уживаємо в сенсі означення змісту поняття та визначення фундаментальних відмінностей між фактами, включеними до аналітичного поля, та позасистемним фактологічним матеріалом; цій проблематиці присвячено першу частину статті;

b) в аспекті типологічному, що передбачає створення типологічних рядів («типологія пограниччя») певної кількості пограничних літературних явищ (історичних або сучасних), наприклад: пограничні літературні зони в різних реґіонах України; перехідні періоди та стани в літературно-історичному процесі, в мовній сфері, у творчості та психології того чи того митця, в розвиткові й трансформації традиційних форм; компаративні зіставлення, внутріжанрові, внутрітекстові, внутрімовні амбівалентні, перехідні форми та фронтирні ситуації тощо;

c) у ситуативному аспекті, в рамцях якого вибірково розглядаються конкретні приклади пограничних ситуацій у діахронічному та синхронічному ракурсах, із урахуванням контекстуальних чинників -- генетичного, історичного, геополітичного, соціота етнокультурного.

«Маленький західний півострів євразійського континенту» (Галичина)

У центрально-східній частині європейського літературного процесу другої половини XIX -- першої половини ХХ ст., конкретно -- в його австрійському та польському сеґментах, формується осібна течія, до якої належать письменники, котрі своїм походженням, біографічною пам'яттю, тією чи тією мірою рисами менталітету й творчості були пов'язані з Галичиною, цим, за виразом Чеслава Мілоша, «маленьким західним півостровом євразійського континенту», або (мабуть, точніше) «східним півостровом Західної Європи», сказати б -- «Сходом Заходу». Природа й характер цієї течії визначали два чинники: специфічні особливості Галичини як, по-перше, перехрестя історичних доль народів Центрально-Східної Європи, унікального локусу етнокультурного пограниччя -- австро-польсько-українського (з різною мірою присутності єврейського, а також угорського, румунського, словацького, циганського елементів), по-друге -- геополітичного перехрестя із притаманними йому національними, політичними, ментальними суперечностями, де важили взаємні образи й претензії країн і народів -- як закорінені в історії, так і ті, що породжені катастрофічними пертурбаціями початку ХХ століття (світова війна, розвал імперій, перекроювання кордонів).

Тема Галичини у творчості австрійських і польських письменників співвідноситься з обома зазначеними чинниками; в етнокультурному плані превалює чинник перший, що природно зв'язано з біографічною складовою, із забарвленою ностальгійним почуттям національною пам'яттю про дитячі роки, про людей, природу, традиції карпатського краю. В певному сенсі це були картини «втраченого раю», що залишився в минулому, але зберігся в пам'яті. У певному сенсі, проте, зрозуміла річ, не в повному, не вичерпному, адже пам'ять, звичайно, поповнювалася, часом і кореґувалася, зрілою думкою, життєвим досвідом, і тоді в гармонію ідеального -- або, точніше, такого, що здавався ідеальним, -- світу вторгалися історичні, соціальні, політичні дисонанси, непривабливі реалії дійсності, національні, політичні чи попросту «надто людські» упередження.

Інтерес до проблематики, пов'язаної з етнокультурним простором Галичини як пограничного феномену, активізувався зокрема в польській та українській науковій спільноті від 90-х років минулого століття. Це видана в Польщі анґломовна колективна праця «Літературна Галичина: від пост-війни до пост-модерну: місцевий путівник до глобального відображення» [38], студії І. Зимомрі, П. Рихла, Г. Грабовича, Л. Цибенко, Т. Гавриліва, Я. Лопушанського, Л. Айзенбарт; цю тему тією або тією мірою заторкнуто в монографіях, присвячених окремим представникам австрійської та польської літератур новітнього часу.

Австрійський сеґмент

Леопольда фон Захер-Мазоха (1836--1895) деякі його сучасники, зокрема німецькі критики, називали галицьким письменником, настільки вони були вражені тим, як, із яким знанням і з яким щирим почуттям він писав про карпатський край; хтось шукав у його родоводі українську складову, хоча жодних документальних свідчень, які могли би потвердити цю версію, немає. Захер-Мазох був письменником австрійським і таким залишався у своїх «галицьких» творах, тож ближчими до істини були критики в самій Галичині, які відзначали із задоволенням, що Захер-Мазох -- «перший з чужинців», що так пише про неї. Цими творами автор розширив рамці європейської україніки, увівши в суспільний і літературний контекст Європи тему Галичини. Можна висловити жаль із приводу того, що висновок віденського психіатра Р. Крафт-Ебінґа щодо психопатологічної природи творчості Захер-Мазоха (висновок цей, треба визнати, спирається на реальні особливості значної частини доробку прозаїка, що являє собою окрему тему) та -- відповідно -- термін «мазохізм» на довгі роки заступили в критиці й у читацькій свідомості його «галицький» творчий дискурс. Нині, з огляду на збагачення наукового арсеналу новими методологічними підходами, зокрема підходом кроскультурним, з'явилася можливість вивчати цю частку спадщини ЗахерМазоха під кутом зору концептуальних і типологічних аспектів проблеми етнокультурного пограниччя.

Майбутній письменник народився в Лемберзі/Львові, у впливовій родині, яка мала повагу міської спільноти (батько, Леопольд Стефан фон Захер, був значним австрійським урядовцем, начальником поліції Королівства Галичини та Лодомерії, дід із материного боку, доктор медицини Франц фон Мазох, -- депутатом Станового сейму, двічі обирався ректором Львівського університету), там і проминули перші дванадцять років його життя [див.: 41; авторський синопсис книжки: 10]. У багатонаціональному Львові, на літніх вакаціях у Винниках, мальовничому передмісті, у строкатому середовищі перевесників -- дітей польських шляхтичів, українських селян, єврейських крамарів, німецьких колоністів, хлопчик підростав у характерній для Галичини ситуації пограниччя. У мовному спектрі повсякденного спілкування друге -- після польської (німецьку буде опановано пізніше) -- місце посідала українська мова, точніше, її гуцульський діалект, що його малий Леопольд сприйняв через пісні, казки, леґенди від няні Ґандзі. Усім цим було закладено фундамент його духовного індиґенату, який згодом давав письменникові почуття морального права, говорячи про Галичину, вживати займенникову формулу «в нас», а також її семантичні кореляти -- «ми», «наше», «тут», які природно вписувалися в оповідь від першої особи -- форму, що її ми часто зустрічаємо в текстах галицького циклу Захер-Мазоха.

Щоправда, семантичні та естетичні функції займенникової формули «в нас» та її корелятів можуть бути різними в різних текстах, іноді вони міняються місцями в межах одного тексту. Ця мінливість відбиває складні пограничні процеси всередині тріади «Чуже--Інакше--Своє», динаміку співвідношень поміж її компонентами.

Приміром, у повісті «Венера в хутрі», одному з найвідоміших творів Захер-Мазоха, Галичини як такої практично немає, дарма що формально дія відбувається в її межах, однак проблематика твору зовсім інакша1. Для героя повісті Галичина є не тільки не своєю, але навіть і не інакшою, це попросту щось геть відсутнє, тобто суттю чуже.

Інша річ -- оповідання та нариси соціально-побутового, етнографічного плану («Хлопський суд», «Жіночі образки з Галичини»), твори різних жанрів, присвячені історичному минулому Галичини: романи «Одна галицька історія. Рік 1846» і «Гайдамака», нариси та леґендарні новели про опришків, ландшафтні замальовки та розгорнуті картини природи карпатського краю, до яких сучасний дослідник питання застосовує гайдеґґерівське поняття «ментальний ландшафт» [31, 372].

Слід, утім, підкреслити, що за всієї своєї симпатії до Галичини Захер-Мазох залишається австрійським письменником. Ним він постає, зокрема, у дещо, сказать би, дражливому аспекті.

Річ у тому, що часом, і зазначмо -- незрідка, це поняття виступає своєрідним маркером імперської свідомості, для якої Галичина -- це «наші східні землі», частина Королівства Галіції та Лодомерії, коронної землі Габсбурзької монархії. Щось на зразок «галичинанаша»... Галицький наратив письменника Захер-Мазоха перебивається голосом Захер-Мазоха -- вірнопідданого імперії, її апологета; такі, наприклад, міркування автора у фіналі нарису «Жіночі образки з Галичини» про «австрійську расу» та роль у її формуванні «галицької породи». З імперським трендом пов'язана антипольська спрямованість низки творів Захер-Мазоха. От лише два приклади. В оповіданнях про опришків наголошене 'їхнє протистояння польським «вельможним панам»; цей факт сам по собі не сприймається як порушення історичної правди, хоча тут ясно вловлюється нарочита акцентуація. Важливіше інше -- відсутність у цій темі австрійського мотиву, добре відомого авторові, чий батько, як пам'ятаємо, значний поліцейський чин, брав активну участь у «замиренні» опришків. У нарисі «Свято обжинок» старий русин, наче здогадуючись, що від нього хочуть почути, розповідає про тяжку селянську долю «під польським пануванням» і висловлює велике задоволення тим, як, мовляв, одразу стало легше після переходу «під Австрію», до «великого цісаря Йосифа»... Цей відгомін застарілих упереджень -- приклад, який висвічує одне з потенційно конфліктних явищ центрально-східного європейського пограниччя/фронтиру. «Нервом» цього реґіону якраз і була Галичина .

Важливим компонентом духовного світу й творчості Галичина (почасти Буковина) стала також у молодшого сучасника Захер-Мазоха -- Карла Еміля Францоза (1848--1904) 7

У біографіях та творчості обох неважко відзначити пункти типологічної подібності, ясна річ, за відмінності деталей. Місто Чортків на Тернопільщині, де минало дитинство Францоза, було для нього тим самим, що Винники для Захер-Мазоха: упадала в око етнічна та мовна строкатість оточення. Францоз у своїй єврейській родині виховувався в дусі поваги до німецьких гуманістичних традицій, але до німецької мови він прийшов лише в німецькій гімназії в Чернівцях, в університетах Відня та Ґраца. Щоправда, в Чорткові на Францоза впливали інші чинники: польсько-українсько-єврейське лінґвопограниччя, одеське походження матері (за виразом Петра Рихла, ця «бабелівська» суміш української та ідишу звучала в його вухах «від самої колиски» [28, 7]), українка-няня Мариня, котра називала хлопчика «Мільком» і залишила в його слуховій пам'яті, подібно як Ґандзя в Захер-Мазоха, звучання української пісні, гуцульської говірки.

Такими були відпочаткові імпульси, передумови формування в обох письменників особливого інтересу, ба більше -- сентименту до Галичини, що визначило важливе -- не за обсягом, а за значенням, -- місце й роль галицького дискурсу в їхній творчості.

Що ж до конкретної реалізації цього дискурсу в текстах, то тут поєднання схожості й відмінностей постає складнішим.

Живі національні типи, замальовки сільського побуту, галицької та буковинської природи, колоритні етнографічні подробиці в начерках й оповіданнях Францоза, присвячених Галичині, -- «Повстання у Воловцях», «Війт із Бяли», «Ярмарковий день у Барнові», в романі «Боротьба за правду», виявлена в них позитивна стосовно галичан авторова позиція та доброзичлива інтонація «римуються» з особливостями нарисових творів Захер-Мазоха на аналогічні теми; проте слід говорити і про незбіги, причім суттєві, навіть принципові. Один із пунктів такого незбігу -- польський мотив. У Захер-Мазоха він, як зазначалося вище, має чітко виявлений антипольський характер. Позиція Францоза у творах гострої соціальної спрямованості значно виваженіша, зображений ним польський поміщик Вініцентій, який поглумився над українською дівчиною («Повстання у Воловцях»), і австрійська адміністрація, що карає бунтівника, «гуцульського Карла Моора» («Боротьба за правду»), -- явища одного штибу. Такий підхід до проблеми, завважує Д. Наливайко, зближує ці твори з тим, що написали на ту ж тему Франко й Кобилянська, Стефаник і Марко Черемшина [див.: 25, 13].

Треба визнати, що певною мірою Францоз віддав данину ідеї інтеґрації поліетнічного галицького компонента в німецькомовний культурний простір, але то була не імперіалістична стратеґія, а радше своєрідна гуманітарна утопія, що її живило схиляння перед традицією німецького гуманізму; вона передбачала не поглинення, не насильницьке підкорення, а міжнаціональний і міжкультурний діалог. «Міт Австрії, -- пише Клаудіо Маґріс, -- як посередника поміж Сходом і Заходом знайшов у цих таємничих, віддалених краях (тобто на галицькому Grenzraum -- пограниччі. -- Ю. Б.) свою духовну батьківщину» [39, 189]. Одним із виразників цієї тенденції був Францоз із притаманною йому високою мірою того, що можна назвати «інтеркультурною компетенцією».

Суттєвий момент відмінності поміж двома галицькими дискурсами -- вихід Францоза за рамці Галичини, включення її в загальноукраїнський контекст. У Захер-Мазоха такого контексту немає, поняття «Україна» він іноді згадує поряд із «Галичиною», але то лише згадки. Для Францоза ці поняття невідривні одне від одного. Спогад про сліпого кобзаря, побаченого в дитинстві на ярмарку («Ярмарковий день у Барнові»; Барнов -- літературний «псевдонім» Чорткова, пор. Єгупець/ Київ у Шолом-Алейхема, Бучач/Шебуш у Шмуеля Аґнона), дає імпульси роздумам письменника про українську думу як хранительку історичної народної пам'яті. У нарисі «Народна пісня малоросів» він розглядає козацькі думи в зіставленні з піснями гуцулів-опришків, підкреслюючи в них риси схожості і відмінності, й звертаючи увагу на те, що, наприклад, гуцульська пісня про Олексу Довбуша здобула популярність на всій території України, зокрема на її Сході. Прикметна під цим оглядом назва книги Францоза, в якій уміщено цей нарис, -- «Від Дону до Дунаю». У цьому ж збірнику (2-е вид., 1888) Францоз друкує працю «Література малоросів» -- перший німецькомовний літературно-історичний огляд від «Слова про похід Ігорів» і Києво-Печерського патерика до нової української літератури XIX ст. Особливий інтерес австрійського письменника викликає творчість Т. Шевченка. Наголошуючи на глибоко народній природі Шевченкової поезії, Францоз водночас (уперше в шевченкознавстві) обґрунтовує концепцію її універсального, загальнолюдського значення, вписує спадщину Шевченка в європейський та світовий контекст [див.: 43, 36--43; 17, 52--55; 28].

Як бачимо, вихід Францоза в загальноукраїнський простір -- це не лише розширення фактологічних рамців, це заглиблення у фактологічний матеріал; репортажно-нарисове начало доповнюється, а значною мірою й витісняється, началом аналітичним. Утім процес амбівалентний. З одного боку, підвищується рівень змістової наповненості дискурсу, вагомості узагальнень і висновків, що, поза сумнівом, сприяє повнішому пізнанню об'єкта, тобто Галичини/України. Однак -- другий бік питання -- у певному, передовсім емоційному, сенсі це віддаляє об'єкт від реципієнта, знання якщо не в«тісняє рефлексії, живе, образне сприйняття, то в кожному разі відтісняє 'їх. Якщо, беручи це до уваги, а також під кутом зору тріади «Чуже--Інакше--Своє», порівняти галицькі дискурси Францоза і Захер-Мазоха, то можна завважити три моменти: а) для обох Галичина від початку не була «чужою»; b) вона є для них «інакшою» і приваблює до себе саме інакшістю; с) проте сприйняття цієї інакшості кожним з авторів має свої осібності; якщо для Францоза її відчуття та усвідомлення є головним, суттю незмінним, збагачуючись, розширюючи свої межі, воно не переходить ці межі, «інакше» залишається самим собою, «інакшим», то в Захер-Мазоха помічаємо ознаки внутрішнього руху до «свого», нехай не так чітко виявленого, це радше натяк, тренд, а не чітко виявлена риса, але натяк, тренд семантично значущий. Треба сказати, що вказані відмінності не несуть у собі оціночного сенсу за принципом краще/гірше, вони маркують різні особистісні версії, різні концептуальні та ситуативні аспекти етнокультурного пограниччя як реальності та як концепту.

Ще одна його австрійська версія -- дискурс (тема, образ, мотив) Галичини в Йозефа Рота (1894--1939), письменника іншої ґенерації, ніж Захер-Мазох і Францоз. Із обома його зближує факт народження на галицькій землі -- то було старовинне місто Броди, розташоване колись на кордоні між Галицьким і Волинським князівствами, а на час народження Рота -- поблизу кордону між Австро-Угорщиною та Росією. З Францозом Рота ріднить єврейське походження, хоча на відміну від старшого колеґи він походив із простої, не дуже заможної та не зовсім благополучної містечкової родини.

До «галицької версії» Йозефа Рота застосовні всі три компоненти етнокультурної тріади. Образ Галичини постає в сприйнятті й зображенні Рота як контрастна сукупність мінливих співвідношень між поняттями «чуже», «інакше» та «своє», їх взаємозалежності та взаємозамінності, «перетікання» -- найчастіше прихованого -- одного в одне, ба більше -- змінення суті й сенсу цих понять. Почасти тут дається взнаки суб'єктивний чинник -- особливості стилю, творчої манери Рота, чия проза прикметна істотно більшою -- порівняно з витриманою в традиційному стилі оповідною тканиною в Захер-Мазоха та Францоза -- складністю структури, сенсовою багатозначністю. Але є також другий чинник, об'єктивний, пов'язаний з історією, із Часом. Рот, його творчість, зокрема галицький дискурс, належить іншій добі -- добі драматичних геополітичних пертурбацій у центрально-східному європейському реґіоні, світової війни, розпаду Австро-Угорщини, післявоєнного переділу територій, заламання доль народів і людей... За часів Рота вже неможливо було, зображаючи Галичину, обмежитися описами ярмарків та обжинкових свят, гуцульських звичаїв та обрядів, навіть злодіяння польських поміщиків і подвиги опришків відступали перед реальною історичною драмою -- драмою розриву зв'язку часів, утрати «великої», нехай і недосконалої, але батьківщини -- Дунайської імперії та її невіддільної (на думку Рота, й не тільки Рота) частини, «малої» батьківщини -- Галичини.