Слово про Панаса Мирного

Размещено на http://www.allbest.ru

Слово про Панаса Мирного

Олена Пчілка

Основна частина

мирний літературний синтаксис слово

Слово Олени Пчілки про Панаса Мирного було виголошене на літературно-артистичному вечорі пам'яті Панаса Мирного, влаштованому гуртком українознавства гадяцької шкільної молоді напередодні літніх вакацій (судячи із фрази доповідачки “молодь виїде з Гадячого”). Цей спогад цікавий тим, що він не лише висвітлює взаємини, творчі й людські, двох видатних діячів української літератури, а й дає уявлення про літературне і націокультурне життя Полтавщини другої половини ХІХ ст. загалом.

Рукопис цієї промови зберігається у фонді Олени Пчілки у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (ф. 28, од. зб. 206, 12 арк. 24 стор.). Він складається з двох частин - первісного (стор. 19-24, стор. 14 перекреслена по діагоналі) та чистового варіантів. У чистовику присутня авторська нумерація аркушів від 1 до 9, номери 6 і 7 відсутні. Наявні скорочення розшифровано у квадратних дужках, авторські закреслення подаються у квадратних дужках курсивом. У тексті збережено авторську орфографію, водночас написання таких слів, як пам'ять, з першу, яку небудь, де-які, се-б-то, з малу, Казначейство, Генерал-Губернатор тощо, подається за сучасним правописом. Внесені також незначні корективи щодо розділових знаків.

У скороченому варіанті цей текст Олени Пчілки був опублікований у журналі “Прапор” (1969). Тут подається повністю.

Шановні панове-громадо!

Ми зібралися, щоб сьогоднішнім літературно-артистичним вечером ушанувати пам'ять нашого славутного полтавського земляка, відомого письмовця й громадського земляка діяча, Панаса Мирного. На останнім зібранню нашої Просвіти оповіщалося, що таке святкування пам'яті Мирного намічене було ще давнішою Радою Просвіти, та оправджує ту думку навіть не нова Рада Просвіти, а інше Товариство, гурток українознавства. Все одно. Поки оновлена Просвіта влаштується певніше, час буде йти, молодь виїде з Гадячого; то краще, як коли хоч наше Товариство справдить думку просвітянську.

Я призволялася ще давнішій Раді Просвіти подати своє слово про Мирного, як його одночасниця і, в один період його життя, справді товаришка його по літературній праці; з охотою подам і тут, по проханню молодого Товариства, “Гуртка”, свої спогади про життя Мирного й свої думки про його твори.

Знаю Мирного давно, ще з дитячих літ його, як тільки сім'я його оселилася в Гадячому. Родом Панас Мирний - з Миргорода; родове справжнє прізвище його Мир Рудченко. Батько його, Яків Григорович Рудченко, був довго служив у миргородському казначействі бухгалтером, а потім одержав місце казначея в Гадячому і переїхав сюди з своєю дружиною, Тетяною Івановною, з трьома синами, - Іваном, Панасом і Лукою, - та з дочкою Олександрою.

Жили Рудченки спершу близесенько від сього місця, де ми тепер сидимо, у сусідньому дворі, себто на Середній вулиці, в тому будинку в глибині двора, де тепер живе давніший “воїнський начальник”, добродій Ганько. Через скільки років Яків Григорович Рудченко купив собі дворище в кінці теперішньої Садової вулиці, край самого спуску на Заяр, біля двора Кридневих. В тім купленім дворі Яків Григорович Рудченко побудувався, посадив садок і жив там уже весь вік свій з дружиною й дітьми.

Старші хлоп'ята Рудченкові вчилися давніш у миргородському “уездному училищі”, а по переїзді в Гадяче вступили в таке саме “уездное училище” гадяцьке, щоб скінчити курс науки тут.

Отож я й знаю Панаса Мирного ще малим школяриком, а потім і старшим хлопцем; знаю ще від тої пори, як Рудченки переїхали з Миргорода. Оселившись у Гадячому, Яків Григорович Рудченко, казначей, особа доволі видна в повітовому місті, пізнався з багатьма гадячанами і заприязнився з нашим батьком, Петром Драгомановим; так саме дружина його Тетяна Івановна стала близькою знайомою матері нашої, Лисевети Івановни. Діти з тієї й тієї сім'ї теж приятелювали між собою: Рудченки ходили до нас, ми - до їх; дочка Рудченка, Олександра, вчилась в одній школі з моєю сестрою1, в пансіоні Ціляріусової.

Малий Панас, або як його звали тоді Ахванасій, пригадується мені як хлопчик дуже тихої, лагідної вдачі; в дитячому товаристві, як гралося в нашому просторому дворі у “квача”, або в мняча, держався більше осторонь; сяде, було, собі над горою і дивиться на той широкий мирний краєвид, що одкривався йому з гори.

Обставини хатнього життя в сім'ї Рудченків, як і в нашій, були суто українські. Я не пригадую, щоб мати Панасова, Тетяна Івановна, говорила в сім'ї до дітей інакше, як по-українському, не через яку-небудь ідейну тенденцію, а просто через те, що і в панських повітових сім'ях, не дуже багатих, жилося простенько, можна сказати, серед народної течії української. Отже, діти виростали в близькім товаристві слуг, на лоні простого українського життя. Тим-то українське слово, українська пісня, українські звичаї оточали й Панаса Рудченка змалу. Часто заходили і в їх господу кобзарі, лірники; вони грали дітям “чечітку”, “Щиглика”, а всім - пісень поважніших.

Ще зовсім юним хлопцем став Панас Мирний записувати українські пісні, казки, прислів'я; така традиція велася либонь у полтавських повітах ще й давніш, від часів Максимовича, Метлинського, а пізніш поновлена була надихом з Полтави, Харькова, Чернигова; спогадаймо, що в 1858-му році2 вже вийшло таке видання Кулішеве, як “Записки о Южной Русі”, - ся гаряча проповідь уваги до народної устної творчості.

По скінченню гадяцького “уЬздного училища” старший син Рудченка Іван поїхав служити в Полтаві, в казенній палаті, а менший, Панас, теж по скінченню того ж “училища”, почав служити в гадяцькому казначействі, одержуючи таку плату, що здається тепер смішною: йому платилося - 3 карбованці в місяць. Років через три Панас Мирний перевівся в миргородське казначейство.

Старший Рудченко Іван приїздив з Полтави до Гадяча в показному українському вбранню, - в свитці, червоному поясі, в шитих сорочках, що мережала йому його сестра, велика до сього майстерниця. Се убрання виходило вже з тенденції, - мовляли тоді, - українофільської. Жила тая тенденція в Полтаві, в гуртку Пильчикова і Милорадовички3. Можна думати, що Іван Рудченко мав такий тенденційний надихав і меншого брата, Панаса.

Свої перші спроби писати власні оповідання почав Панас Мирний, ще мавши літ 15-ти. Пізніш він казав, що не варто було б друкувати, мовляв він жартуючи, ті “проби пера й чорнила”; хоч можна пожалкувати, що вони не бачили світу, бо для історії розвитку видатного талану бува цікаво мають вартість і такі напівдитячі спроби.

В початку 1870-х років Панас Мирний виїхав з Миргорода в Полтаву і вступив там у службу в Казенній палаті, перш дрібним урядовцем, а потім був начальником відділення в тій же Палаті, до самого кінця життя свого. Увесь час він не переривав зносин з братом своїм, Іваном, котрий у 1867-му році поїхав у Київ, щоб уступити “вільним слухачем” у Київський університет, за порадою Михайла Драгоманова. В київській домівці Драгоманових Іван Рудченко й жив який час, готуючи до друку свій збірник “Чумацьких пісень” і “Казок” українських4.

Пізніш Іван Рудченко поїхав служити на Волині, у Житомирі, у канцелярії волинського губернатора. Українського письменства, однак, не кидав і навіть писав укупі з Панасом славутній роман їх під назвою “Хіба ревуть воли, як ясла повні”. Деякі уступи писав Панас Мирний, а інші - Іван, добравши псевдонім “Білик”. (Приклади такого братерського співробітництва і в літературі: згадаймо твори братів Гонкур).

Я знаю цей твір “Хіба ревуть воли” ще в рукопису: приїздивши до нас на Волинь із Житомира, на чиновник “особих порученій”, Іван Рудченко читав у нашій хаті першу половину того спільного твору, вказуючи, котрі розділи писав Опанас, а котрі - він. Можу пояснити, що назва “Хіба ревуть воли, як ясла повні” пішла від Кулішевого перекладу біблейської “Книги Іова”5. Переклад той був майстерним твором і дуже подобався всім тодішнім прихильникам українського літер слова; отже, й не дивно, що вираз той, “Хіба ревуть воли, як ясла повні” (вираз узятий з перекладу Кулішевого), послужив навіть заголовком до твору братів Рудченків. Коли роман сей було надруковано, в Галичині, то твір було признано революційним - і в новому виданні, вже на Україні, його надруковано було вже під назвою “Пропаща сила” (а слова “хіба ревуть воли” зоставалися вже додано було тільки як епіграф, для “одводу очей цензурі”).

Після співробітництва в романі Пропаща “Хіба ревуть воли”, Іван Рудченко не писав більш нічого по українському. Перевівшися з Волині, в Київ, та служивши перш в канцелярії генерал-губернатора, перше чиновником особих поручень, а пізніше правителем канцелярії, І. Рудченко потім подавшись аж до служивши в Петербурзі, десь у Міністерстві, Іван Рудченко залишив зовсім українське письменство, і той великий матеріал українських народних пісень, що був у його, зібраний ним і іншими людьми для великого видання, - так і не побачив світу!.. Де подівся той матеріал по смерті Івана Рудченка, невідомо. Казали, що зостався в сина його, але де подівся й той син - я не знаю.

Панас же Мирний не виїздив з Полтави і не кидав свого писання українського. Опріч оповідань, почав він писати й драматичні твори, - в них почувалась у 1870-х та й у 1880-х роках велика потреба. Отже, й побачили світ, на кону й у друку, його відомі твори: “Перемудрив” (по переробці Михайла Старицького “Крути, та не перекручуй”), “Лимерівна”, “Згуба”. З Гадячем Опанас Мирний Мирний теж не поривав. Тут бував він, їздячи по губернії на ревізію, абощо, тут гостював він і в сестри своєї Олександри, по мужові Борисенкової, з котрою він був завжди в великій приязні. Сестра та й досі живе в Гадячому, у власному дворі на Подолі. Її добре знають у Гадячому по її праці в дитячому приюті: там працювала вона не як “дама-патронеса”, а як людина з дійсно люблячим серцем, з такою великою з надзвичайною прихильністю до дітей-сиріт, несучи велику жертву й послугу їм. Лише побічні якісь відносини й підмови ? - Л. С. лихих людей примусили її залишити місце попечительки приюту. Однак і тепер Олександра Рудченкова-Борисенкова несе послугу блудним дітям, виховуючи на свої невеличкі кошти двох сиріток у своїй хаті.

З цією сестрою Опанас Мирний бачився часто. Як не він, то вона приїздила вона до Полтави, щоб побачитися з ним і з його сім'єю.

Живучи увесь час у Полтаві, Мирний визначився там як український громадський діяч; він належав до тих українських патріотичних гуртків, що - не вважаючи ні на які утиски й труднощі - таки встигали виникати й орудовати в Полтаві, на протязі останніх десятиліть минулого віку. Не обходився без Мирного й ні один з показніших літературно-артистичних виступів, - чи то були Шевченкові “роковини”, чи інше щось таке.

Коли в 1905-му, та в 1906-му році, після страшенного пригнічення українського слова письменства настав і для нашого слова якийсь просвіток, коли після Конституції настала змога видавати, при під час Державної Думи, українські часописі, - зустріваємо Панаса Мирного як одного з видавців полтавської часописі “Рідний край”. Офіціальним видавцем часопису був Микола Дмитрієв, а видавати часопис мав цілий редакційний комітет і в йому - Панас Мирний. Близько знаю цю справу, бо власне і я перебралася з осені 1906-го року в Полтаву, щоб прийняти співробітничати в “Рідному краю”, - справджувалася-бо золота мрія цілого життя: видавання української часописі! В Київі було доволі було літературних сил, а в Полтаві моя присутність здавалася мені потрібнішою. Та не так склалося, як жадалося!.. Перше всього самий Редакційний комітет вийшов не таким витривалим, як ж було сподівано: один по одному стали ухилятися участники його, - тому нема часу за службою, той хворий, той має виїхати і т. д... В кінці зими 1906-го й 1907-го року при “Рідному краю” - зостались тільки Дмитрієв та Мирний. Ми втрьох перейняли редакцію й видавання часопису “Рідний край” на себе. Та не довго судилося тому часописові жити: у квітні 1907-го року адміністрація й цензура припинили “Рідний край”, - за його “вредное направление”. Ми зняли на спомин собі свою редакційну кімнату й себе за редакційним столом, де ми так пильно сиділи втрьох, і на тім скінчилося. Мені здається, що на тій фотографії - Мирний найбільше схожий.

Часопись перенесено в Київ; та видавати щось заочі трудно. Я мусіла вже видавати “Рідний край” у Київі - сама.

Зайнявшися з 1908-го року, в Київі, двома часописями (“Рідним краєм” і “Молодою Україною”), я не могла вже часто бувати в Полтаві, /до не бачилася, отже, й з Мирним. До мене доходили тільки в часописях деякі звістки про якийсь його виступ у Полтаві, або присилав він мені якийсь твір свій: так одержала я його оповідання “Морозенко”, а переклад його - з “Слова о полку Ігоревім”.

Життя ж останніх років уже так покрутило зносини людські у нас, що люде й про найближчих своїх осіб цілими роками не знають нічого... Отже, й про Мирного не багато чула я останнім часом, - та й ті чутки були такі сумні!

Дійсно, сумний кінець життя судила йому доля: одно горе в сім'ї по другому! Взагалі вона судила доброму, чулому Опанасові Мирному так багато смутку в його сім'ї, здавен: раз-у-раз хворіла на гостру /стер/ю його дружина на гостру істерію, близьку до божевілля; приходилось її кудись везти, діти зоставалися самі на руках батькових, та часом тітчиних.

Далі настала неначе пільга: подужчала, діти, троє синів, повиростали хорошими хлопцями. Та сліпа, безглузда доля знов почала бити батька вже на остатку життя його. Опанас Мирний придбав собі хуторець на окраїні Полтави, на Кобіщанах. Невеличкий, та затишний куточок, де можна було б одпочити на старості літ. Далеченько було ходити на службу в Палату, - верстов за три, - та дарма: Мирний все ж охоче шпортався на дозвіллі в своєму куточку садочку.

Аж тут сліпа, безглузда доля, на останку життя його, стала бити найтяжче: убито на війні одного сина, незабаром - другого, а далі втратив Мирний і останнього сина, третього6. Сього вже було занадто багато!

Сумний був безкраю один з останніх листів його до сестри в Гадяче: “Коли вмиратиму, писав він, нікого з дітей не буде при мені, ніхто з їх не закриє мені очей!”

І так воно й сталось. Умер Панас Мирний у кінці сієї зими - і нікого з дітей не було при йому.

Знов питаєш, - за віщо стільки горя?!

Поховано Мирного в Полтаві. Його друзі й прихильники його талану провели його до могили.

Зосталися твори Панаса Мирного. Найкраще з його оповідань - “Хіба ревуть воли, як ясла повні”. Се ціла хроніка, - почата ще з 18-го віку, - українського, либонь гадяцького села. Розповідь про те спочатку йде про те, як велике козацьке село Піски з козацького стало кріпацьким: перше подаровано його одному польському шляхтичові, що під час уже упадку Польщі подався до Петербургу; прислужуючись там біля московських “вельмож”, дослужився той шляхтич до генерала й поїхав у подароване село господарювати з орендарем Лейбою та приборкувати селян. Була й Правила в селі й петербурзька бариня - генеральша. Був потім і син її, з приказчиком Потапичем, що припинав селян ще гірше. Селяне зубожіли, знівечились, розпилися, зледачіли.

На тлі того селянського села змальовано центральну постать, Чіпку, або Нечипора, змальовано, починаючи з його дитячих літ.

Мав ідеал жити чесно, працюючи коло землі, живучи по правді з своєю громадою. Ходив на заробітки, брано його в рекрути.

В романі подаються широкі картини життя на заробітках, життя солдатського й іншого. Дуже багато виводиться постатей, і чоловічих і жіночих. Обставини життя руйнують добробут Нечипора: в його відбирають хату, відсуджують хату, землю. Руки опускаються. Коли настало земство, то Нечипір, попавши в гласні від селян, оживився, думав стати в пригоді своїй громаді, боронячи її прав селянства, та й тут не вийшло на добре: коли став він виступати проти неправди і в земському побиту, - великих налогів, неправдивих повинностей натурою, селянською працею, його виперли з земства. Зневірений, утомлений, з думкою озлобленою, проти Нечипір починає опускатися, пиячити, пізнається з ватагою розбійників, устрявся в грабунки, в забійство одні якоїсь цілої сім'ї і - попадав на Сібір. Так загинула значна, надійна сила.

Постаті в романі змальовано майстерно, мова чудова, щиро народна. В описах природи чується поет, - що так тонко відчував її.

Такими самими прикметами відзначується й найменший твір Мирного “Морозенко”. Зміст простий. Хлопець замерзає, бажавши добути... Тут з все до картинки життя побутового ви додано й фантастику, Лісовика- Мороза, - в його панстві лісовому - зимою; зо всього ж все разом - виткано чудовий твір.

Найкращий твір драматичний “Лимерівна”. Се оповідання можна назвати поемою в прозі.

“Ой пила, пила та Лимериха на меду”7. Молода дівчина Лимерівна кохається з парубком Василем. Лихі люди розлучають раяли її з Василем, мати попхнула її за багатого Шкандибенка. Наталя кінчає тим, що наклада на себе руки.

Мені дивно, що рідко не має ходу на кону комедія Мирного “Згуба”, котра подає таке розмаїтні й живо змальовані постаті, селянські, та й городські, покручені городською нібито культурою.

Пробував

У всіх цих творах виявляється автор-народник, належний до кругу авторів, скажу, кулішівського періода. Щира любов до свого народу, уболівання його долею й правдиве, реалістичне малювання його життя, причім той реалізм не переходить у малюнок грубий; або всюди чується лагідна душа авторова.

Мирний писав теж і вірші. Їх не багато. З тих, що побачили світ, є скільки віршів на спомин про Т. Шевченка. Техніка тих віршів не бездоганна, - видно, що з теорією віршування Панас Мирний не був добре знайомий; одначе хотілось би мені, щоб один напіввіршований твір його з на мою думку звернув на себе належну увагу, заслуговує на те, щоб зо люде, котрі милуються в українських літературних творах, добре пізналися з ним.

Я хочу сказати про переклад Мирного “Слова о полку Ігоревім”. Се щось по складу тексту своєму сей переклад Мирного уявляв з себе щось середнє між так званою розміреною прозою й віршами, щось дуже близьке до складу наших стародавніх козацьких дум. По моєму, се найкращий переклад “Слова” з усіх, які були в нас до сього часу. Варто. Мені не трапити… Здається, се була лебедина пісня Мирного, - ос принаймні се був останній надрукований твір його; хоч мовляла сестра небіжчика, по йому повинні зостатися ще й не друковані рукописи. Може бути, що вони ще ввійдуть в те видання, котре лаштує київське видавництво “Друкарь”8.

Такий був Панас Мирний. Не був бучний гучний народній трибун, голосний проповідач-революціонер, вдача його недарма він узяв собі прізвище Мирний. Сумирна Лагідна вдача не судила йому бути громадським видатним борцем. Так, він не йшов з українською корогвою поперед шумливої юрби, але був їй вірний від початку своєї праці й до кінця; а зоставив нам і дальшим поколінням коштовну спадщину.

Хотілось би мені звернути плодотворну увагу слухачів теж на мову в творах Мирного. Це щире золото. Письменники, виведені на літерацьку дорогу націоналістичною-народницькою проповіддю Куліша, всі писали мовою гарною, сутою, - Марко Вовчок, Ганна Барвінок; Щоголів, а за ними у той же слід ішли й дальші співробітники-народники: Іван Левицький, Опанас Мирний. Особливо вабить до себе мова Мирного.

Лексика Левицького бідніша; в Мирного ж бачимо таке багатство образних народних слів, що як рідко є в кого. Прекрасний теж так зв і склад речень у Мирного, - самий синтаксис його писання: звороти речі в його теж такі, що показують близьку органічну знайомість його з мовою народною, - може, органічну, природню, що виросла з давньої мови миргородської, гадяцької, а може й знайомість винесу з пізнання народної мови по етнографічних матеріалах, піснях, казках, бо давніші письменники вчилися мови по таких збірниках.

Важуся надати се до розгляду молодих слухачів.

На мову ж нашу літературну наші молоді автори повинні звернути більшу увагу, ніж вони, здається, звертають тепер. Згадаймо, що писав Тургенєв про мову руську: “это богатая сокровище, которое мы, до писатели, должны беречь, должны искать даже крупиц его”9. Наша мова ще більш багата, ніж московська. Це справжня скарбниця, ще далеко не вичерпана, не виявлена у всій своїй коштовності. Автори талановиті тим більше повинні потрудитися біля української мови в своїх творах, бо автор талановитий - своїм хистом і чуттям добере в купі матеріалу найвідповідніший вираз для даного місця. Тим часом ми не бачимо сього у деяких інших видатних працівників. Я вже не кажу про мову писання журнального, газетного, або й діловодного: вона часто бува до крайньої міри попсована москові і в лексиці і в синтаксисі і в ок лексиці, себто в окремих словах, і в складі будові речень (у синтаксисі) - зразками московськими й іншими. Виходить щось таке Навіть видатні між Навіть між видатнішими нашими письменниками новішої школи не всі пишуть такою добірною мовою, як Коцюбинський. Наприклад, і такий талановитий письменник, як Винниченко, немов би то не дбає про мову, він уживає слова - неначе б то які лише перше спадуть йому на думку, швидче попадуться під його перо; через те часто подибуємо в його слова і вирази просто московські або так би сказати жаргонні, або речення, повні тих який, яка, яким і т. п.

Мирний дає зразок іншого писання щодо мови: тут органічно-гарна мова, ряд зворотів, що їх часто неможливо навіть перекласти одним чужим словом, настільки вони своєвиді, настільки виросли на лоні українському.

Я позволю собі прочитати лиш один уривок з найкращого твору Мирного і попрошу вважати як на слова, так і на будову речі.

Міг би він написати більше ...

Оце те, що я бажала

На сьому я кінчаю моє слово про Панаса Мирного. Така се була людина; таке було його життя й праця.

Шануймо пам'ять свого дорогого земляка і ховаймо вдячну пам'ять про ту спадщину, що він зоставив і поколінням потомним.

Примітки

1. з моєю сестрою -- ідеться про молодшу сестру Олени Пчілки Єлену Драгоманову.

2. в 1858 році -- насправді “Записки о Южной Руси” П. Куліша опубліковані 1856 (т. 1) та 1857 (т. 2) р.

3. в гуртку Пильчикова і Милорадовички -- ідеться про гурток української інтелігенції -- полтавську Громаду, ініціаторами й очільниками якої всередині ХІХ ст. були Д. П. Пильчиков (1821-1893) та Є. І. Милорадович (1832-1890).

4. збірник “Чумацьких пісень” і “Казок” українських -- ідеться про збірники “Народныя южнорусскія сказки” (вип. 1-2, 1869-1870) і “Чумацкія народныя песни” (1874), які підготував до друку і видав Іван Рудченко.

5. перекладу біблейської “Книги Іова”-- “Книга Іова” в перекладі П. Куліша, зокрема монолог Іова, у якому є слова “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, була опублікована в журналі “Правда” (1869. -- Ч. 46. -- С. 44).

6. і останнього сина, третього -- старший та молодший сини Панаса Мирного Віктор і Леонід загинули на фронтах Першої світової і громадянської воєн. Середній син Михайло, 1893 р.н., навчався у Варшавському політехнічному інституті, був у діючій армії, демобілізувався, з'явився вже після смерті батька. У 1940 -- 1961 рр. був директором Музею Панаса Мирного в Полтаві.

7. ”Ой пила, пила та Лимериха на меду” -- слова з народної пісні, яка стала лейтмотивом сюжету драми “Лимерівна”.

8. київське видавництво ”Друкарь” -- товариство “Друкарь” заснували українські діячі 1916 р. в Петрограді. На початку 1918 р. воно відновило свою діяльність у Києві. У планах видавництва на 1920 р. видання творів Панаса Мирного не передбачене. Докл. див.: https://www.s-bilokin.name/Culture/Drukar.html

9. Згадаймо, що писав Тургенев про мову руську -- імовірно, Олена Пчілка переказує своїми словами таку думку І. Тургенєва: “А просьба моя состоит в следующем: Берегите наш язык, наш прекрасный русский язык, этот клад, это достояние, переданное нам нашими предшественниками, в челе которых блистает опять-таки Пушкин! Обращайтесь почтительно с этим могущественным орудием; в руках умелых оно в состоянии совершать чудеса! Даже тем, которым не по вкусу “философские отвлеченности” и “поэтические нежности”, людям практическим, в глазах которых язык не что иное, как средство к выражению мысли, как простой рычаг, -- даже им скажу я: уважайте, по крайней мере, законы механики, извлекайте из каждой вещи всю возможную пользу!” (Тургенев И. С. По поводу “Отцов и детей”// Тургенев И. С. Полн. собр. соч. и писем: В 30 т. -- Москва: Наука, 1983. -- Т. 11. -- C. 96--97).

Размещено на Allbest.ru