Юрій Липа

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЮРІЙ ЛИПА

Юрій Ковалів

5 травня 1900 р. в Одесі Господь благословив на життя Юрія Липу, учасника національно-визвольних змагань, представника “Празької школи”, письменника, лікаря. На світанку 20 серпня 1944 р. в с. Іваники на Яворівщині енкаведисти “завітали” до Ю. Липи, на той час інструктора УПА в Карпатах. Вони, давши “чесне слово” Совєтських офіцерів, стверджували, що звертаються до нього в лікарській справі й невдовзі відпустять. “Чесне слово” виявилося гнилим і паскудним, як і вся комуністична система, бо письменника знайшли замордованим в с. Шутова.

Серед розмаїтої творчої спадщини Ю. Липи, що складається з прози, драматургії, есеїстики, я обрав його лірику. Митець, на погляд Є. Маланюка, явившись у літературу “дозрілим поетом <...> зі сформованим стилем, тематикою і словництвом”, із часом перейшов від “барвистости і яких-будь декораційних елементів” до “чистої графіки” [9, 618]. Перша збірка “Світлість” (1925), позначена акварельно-імпресіоністичною тональністю, не стала подією літературного життя. Читач, переживши трагедію національно-визвольних змагань і суворе міжвоєнне двадцятиліття, сприймав лірику символістів неадекватною “добі, суворій як вовчиця” (О. Ольжич), відкидав кардіоцентричний дискурс, властивий збірці Ю. Липи, що стала “віконцем поза межі конкретно-чуттєвого у світ безконечного, загадкового” [1, 19-20]: “Акордами світло хмеліє. / Я знаю, не вмію, надіє, тебе привести. / Я ж один. І журба моє серце втомила”.

Автор, очевидно, болісно відреагував на читацьку реакцію, тому наступна віршова книжка “Суворість” (1931) навіть своєю назвою, взятою з однойменного циклу, заперечувала мотиви попередньої. Вона викликала неоднозначну критику. Одні рецензенти вбачали в ній “пестру мішанину, у якій правдиве зерно не відділено від полови”, знаходили “рими не дуже старанні, часто заступлені асонансами”. Інші - відносили до мистецьких явищ, що “в літературному процесі творять епоху” [9, 615]. Поетичний словник збірки переповнюють “пристрасні атаки наглої відваги”, домінує “річ заліза”. Ліричний герой відмовляється від сердечних переживань на користь національного поступу (“Ім'я сучасного - ми, / Ім'я будучини - чин.”). Друга збірка, сповнена надламаним “голосом раси”, окреслювала його історіософську концепцію “чорноморської доктрини”, засвідчувала різні проекції автоінтертекстуальності, давала змогу поетові акцентувати увагу на суттєвому, звернутися до значущого, “вивірити певні прийоми”, а читачеві - виявити особливості авторського ідіостилю [10, 226].

Принаймні вірш “Призначення”, ставши авторемінісценцією есе “Призначення України”, підтвердив синхронне мислення автора в ліриці та есеїстиці. Ю. Липа актуалізував “образ берегів в імлі”, тобто України, екзистенційний вибір, “призначення і зміст” ліричного героя-пасіонарія: “Одно тобі зосталось тільки: жити ним / І сповнитися ним, воно - від Бога. / Як же не вчув призначення свого - / Ти ще не жив і ще не вартий вмерти”. Поет структурував власний міф України (“Велика Націє з берлом і мечем”) за принципом національної самоідентифікації, реалізованої кожною країною, наприклад, французом чи германцем, з яких варто брати приклад: “Пізнай їх. / Кожен з них є собою, а ти - українець”. Націоналістичні переконання Ю. Липи, позбавлені ксенофобії, спиралися на потребу відкритого співжиття самосвідомих народів, рівних серед рівних, гармонії національних і загальнолюдських цінностей. Він викривав комплекс “малоросійства”, синонімічного слову “пораженство”, що нищить “виноградники в рідному краї”. Ремінісценція новозавітної алегорії не випадкова, як і апеляція до Бога, котра відсилає до Євангелія від Івана (15).

На думку поета, “найлютішими ворогами українців були українці, які втратили чуття власної національної приналежності” [7, 58]. Вони схожі на давніх євреїв, котрі мусять спокутували свої гріхи перед суворим Господом: “Ось лиця всі до тебе, Боже, / Звертаються в молитві й ждуть; / Ти вивів нас на роздорожжя, / Щоб ми пізнали праву путь”. Автор уважав, що така вже доля богообраних народів: вони, прозрівши, нарешті віднайдуть землю обітовану. Біполярна картина світу з визначеною метою й межами розгортається в горизонтальних і вертикальних зрізах долішнього (порочного) й горішнього (божественного) світів, осереддям яких для людини чину стає іманентне самопізнання, “шлях, життєвий обов'язок, Боже провіщення” [7, 60]. Поетичний часопростір протилежностей засвідчує переосмислену барокову культуру. У метафізичній ліриці Ю. Липи вбачалася не лише “вертепність” і “білостінність”, учувався не лише “пульс Києво-Могилянської академії”, поетики Івана Величковського, “формальної й тематичної екстраваґації” (без версифікаційних перевитрат), а й актуалізувалося “бароко темне і трагічне, бароко надгробників Берніні й сонетів Ґріфіуса”, традиція, що “виросла на руїнах середньовічної ґотики” [4, 90-91]. О. Ольжич другу віршову книжку Ю. Липи назвав “монолітом”. Вона вигідно вирізнялася серед російськомовної, повитої “настроєм безнадії та резиґнації” версифікації А. Ладінського, Г Іванова, Б. Поплавського, друкованої у Празі (російські літературні угруповання “Скит поэтов”, “Далиборка” та ін.; до речі, до них входив С. Шовгенов, брат Олени Теліги, який оприлюднював свою поезію під псевдонімом С. Нальянч, перекладав російською мовою твори Є. Маланюка, О. Ольжича). Отже, “Суворість” відмежовувала світовідчування “традиційної московської безхарактерности і молодого українського героїзму” [8, 139, 143]. На думку критика, Ю. Липа разом із Є. Маланюком, Л. Мосендзом, Б. Кравцевим заступав “цілу майбутню” українську поезію, формував Україну в Європі як “окрему психологічну область” [8, 144], усвідомлюючи, що треба покладатися на свої сили, адже “ні Росії, ні Європі / Не зрозуміти синів Твоїх”. Такий мотив поглиблено в третій збірці Ю. Липи “Вірую” (1938). Її можна розлядати як синтез попередніх видань, що репрезентували тезу й антитезу. У цілому, “подібно до “ноосфери” В. Вернадського, Липа моделює “енергосферу” національного буття, у якій “Жоден крик не пропав в порожнечі, / Жоден крик, Україно” [7, 61].

Лірика Ю. Липи була маловідома в роки міжвоєнного двадцятиліття. На заваді стояло не тільки “неясне висловлювання думки”, а й те, що автор, за спогадами Марії Антонович (“Нове видання Юрія Липи”), “не був міцно й тривало зв'язаний з будь-яким політичним рухом. Він був просто українцем” (“Нові дні”. - 1967. - Ч. 210 /211/. - Серпень). Його поезія вражала малочисельних проникливих сучасників рідкісною “викінченістю стилю”, “надзвичайним відчуттям середньовіччя”, насиченим історизмом, синтезувала “національно-культурну повноту” - від “Повчання дітям” Володимира Мономаха до київської графіки Г Нарбута. Це спостеріг Є. Маланюк, спростовуючи рецепцію Г. Костельника, якому наснажена католицькою етикою збірка “Вірую” нагадувала гірські урвища й скелі, а вірші здавалися “нерівнорядними” в ідейному та естетичному аспектах. За твердженням Маланюка, Ю. Липа “радикально випалював” з української літератури “етнографічно-народницьку строкатість”, “романтичну “мальовничість”, практикував “історичну комасацію [ущільнення - Ю. К.] літературної мови”, завдяки чому поверталася “з нашої героїчно-державної давнини: 1) благородна ясність виразу, 2) аскетична доцільність слова, 3) динамічна ощадність речення” [9, 621-622].

О. Сінченко вважає, що Ю. Липа, виявляючи типову для постренесансу “недовіру до слова, до його референційності” (“Не говоріте теорій, бо теорія продалася, / Не говоріте нічого: слова - то вороги!”), апелював до втраченого, “несповненого”, сакрального слова євангеліста Івана, тому його ліриці властивий “своєрідний поетичний “ісихазм”, в якому енергія слова сублімується в енергію чину” [9, 59]. Така “цілком логічна, свідома” лірика бентежила Б. Рубчака своєю “непоетичністю”. Липа тяжів до епічно-баладного синтезу, насиченого “містерійною міметичністю, що слугує стереоскопічному множенню художніх смислів” [9, 56]. Така практика жанрової аглютинації властива творчості Г. фон Гофмансталя, Т. С. Еліота, В. Єйтса, особливо Е. Зегадловича (“Nawidzeni”, “Lampka Oliwna”, “Glas graniecny”), у типологічному ряді яких Н. Малютіна розглядає творчість Ю. Липи.

Епічно-глибинна тональність третьої збірки засвідчила притаманну поетичному мовленню її автора лапідарність і емблематичність. Це зумовило послідовно автологічну, позбавлену традиційних поетизмів віршову стихію, упокорену логічними настановами на прояснене світобачення, “маєстатичний, ґельдерлінівський тон” (Б. Рубчак, Б. Бойчук) філософічних медитацій високого необароко (“Монах і смерть”, “Диявол”, “Біси й ловець”, “Питання”). Взаємопереплетені протилежності зумовлюють високу напругу ліричних колізій, де немає місця сентиментальності, пацифізму й провінційності. Поетичні твори, часто уподібнені до молитви, сповнені “теологічних символів кериґми”, тому інтенсивні пошуки “високого й вічного” у віршах Ю. Липи сягають “якихось Манічеанських розмірів, виявляють самопосвяту в ім'я любови, радше, ніж помсти” [4, 93]. Центральним образом його лірики стає духовний подвижник, анахорет, зданий позбутися мирської марноти марнот. Його прототипом був сам поет, якого, за спогадами Н. Лівицької-Холодної, сприймали “самітником”, бо він “дуже мало кого допускав до себе” [9, 797]. Ю. Липа завжди уникав ригористичного дискурсу. За інтровертивною особистістю постав апологет “філософії чину” - “головний конструкт моделі національного буття”, яке “перебуває поза межами есхатологічного часу в царині міфілогічної свідомості”: “Хто спинився - той служить тьмі. / Хто в поході - звитяжить він, / Він підлетить, як орел, / Він зіллє все, / Що з глибоких джерел / День нам несе”. “Філософія чину” трактує життя на межі смерті як перехід у вищу екзистенцію, позбавлену часової залежності, що акцентовано в містерії “Могила незнаного бійця”: “Ми - істота днів, ми - Дія”.

Провідний для багатьох поетичних творів Ю. Липи мотив смерті стає запорукою достеменного життя, засвідчує перехід однієї знакової системи в іншу, наближаючи людину до істинного буття в божественній першосутності, бо “лиш від Бога радість, не від роду”. Випробування людського духу притаманне й баладам Ю. Липи. За спостереженням Н. Малютіної, у баладі “Порада ночі” діалогічна структура зумовлює сюжетне напруження, завбачене в експозиційній “ремарці інформативного характеру”, розгорнуте в уявному словесному двобої генерала Смерті й маркітантки Любові, репліках Воїнів, на обличчях яких закарбовано невблаганну долю з мортальною печаттю [7, 55]. Смерть має бути героїчною (“Могила незнаного бійця”, балада “Лоїв”, цикл “Баляди великої війни”), інакше вона не має жодного сенсу, перетворюється на лиховісний danse macabre (танок смерті), виявляє тлінність людського тіла (“Шпіцрута”). “Широкий спектр філософських мотивів, пов'язаних зі смертю” в ліриці Ю. Липи, позбавленій фатального змісту, розкриває кожній людині “секрет” її індивідуальності, містить алюзію на розуміння людського буття за С. К'єркегором [3, 83-84].

Поряд зі стильовими ознаками необароко в релігійній ліриці Ю. Липи увиразнено тенденції неоготики з її панхристиянством і духом героїки, поєднання католицької й православної, зокрема києворуської культурної традиції (“Київські легенди”). Збірку “Вірую” переповнює “відкритий лик Господа через молитовно-містеріальне напруження Душі” [3, 91]. “Пребудь у мені”, - звертається ліричний герой до Бога (“І прийде час”). Він перефразовує формулу Августина Блаженного: “Я не був би, я зовсім не міг би бути, якби Ти не був присутній у мені!”. Ліричний герой поділяє погляди святого, вважаючи, що тільки той може бути вільним, хто вірний Господу всією душею, хто дотримується libera servis apud Dominum, тобто добровільної приналежності, самопосвяти Богу. Тому першорядного значення надано смиренню: “Боже, владарю душ, не дозволь нам у пиху / вбрати життя. / Не дозволь у брехливість надуту вбирати сваволю, / Дай нам тверде і спокійне, й послушне слово / Твоїм - “я”. У вірші “Люблю я всіх людей, - крізь них не раз Господь...” людство розмежовано на три категорії: одна частина “бавиться з тілесністю і пожаданням крови”, друга - перейнята “святою скаженістю” існування, протиставного сірому, марудному животінню, третя - уподібнена до братів, які осягнули Закон Божий. Вони пізнали всесвіт, схожий на готичний храм (“Ввійти до церкви”). Ю. Липа обстоював гармонійне поєднання людини, народу й нації, перед яким інші проблеми видаються другорядними: “Все це - промовила Мудрість, - є важне, та мало, / Все, що - напружене й скромне, все - у ласці Бога, / Але найбільше добро, що зростання Людини, / В нашім народі зростання Людини зусиллям людей”. юрій липа лірика релігійний

Слово “Людина” з великої літери виявляє конотативний сенс, викликає асоціації з концептом надлюдини Ф. Ніцше, переборення себе в собі для духовного вдосконалення за підтримки Господньої волі: “Будуччина - у Бога. В Тебе - тільки труд / Виснажний, безустанний і відданий. / Пророцтв не жди. Не вір. Ото життя твоє: / Як моря даль - розгорненая праця / І - Божий зір над ним”. Такі переконаннями Ю. Липи дещо відрізнялися від ніцшеанських, як і дотримання відповідальності перед собою й довкіллям за власні вчинки, апелювання до матері (найвищої цінності життя), повага до інших людей, обстоювання правочинності людських почуттів [7, 50]. Ліричний герой прагне “вивищитись як твердь небесна” (“Перемагати непомітно”), аби нарешті подолати гріховність людської істоти, пов'язаної з лиховісним залізним віком, адже вона “мов хробак, що в'ється, в'ється у пітьмі щоденних прагнень” (“На долі й на горі”). Екзистенційний вибір духовного подвижництва постає запереченням тілесного начала (“Диявол”), семи гріховних ознак - ненажерства, гніву, заздрості, хтивості, жадоби, ліні, гордині. Гріхи в баладі “Біси й ловець” репрезентовані відповідними демонами, окрім третього, не ідентифікованого, схильного все “душити, давити, приземнити”. Їх нищить ловець, отримуючи подяку від архистратига Михаїла. Поетова інтерпретація цих хворобливих людських вад відмінна від трактування Івана Ліствичника, Григорія Великого, Томи Аквінського. Н. Малютіна, спостерігаючи “мінімізовану нарацію фабульної ситуації” балади Ю. Липи, указала на “своєрідний” діалог емоційно стриманого “суб'єкта мовлення” з оповідачем: співбесідники замислюються над проблемою боротьби за людські душі. Людина, приречена на вибір між добром і злом, між Богом і Дияволом, неодноразово спокушена нечистою силою, присягає досягати того стану, коли душа “струнчиться й квітне, як дерево, очищене громами”. Про це йдеться в алегоричному вірші “Людська душа, як дерево...”, виповненому фантасмагорично-гротескними видіннями в дусі нідерландського художника Ієроніма Босха (Ієрон ван Акен, 1460 - 1520).

Аналогічні мотиви перенесено й на особисті стосунки. Автор, схильний до ригористичної імперативності, засуджував сексуальність (“Мужчино, смирися, бо стервом є мужеське тіло.”; жінко, “у соромі й стиді наказуй відкинуть нечисте”), трактував кохання “як крики похотей”, наполягав, що “Любов - то завжди нещастя. / То - мала річ”. Здавалося, що поет при абсолютизованому неприйнятті лібідозних інтенцій, апелював до середньовічного “Зведення канонічного права” (“Decretum” (1148) Ґраціана), де плотським утіхам у шлюбі протиставлено вірність, плодючість, таїнство. Не так біологічна, як духовна єдність чоловіка й жінки покладена в основу людського життя, що наголошено у вірші “Лист до Еліси”: “Все збудували тільки Двоє. То є знак, / Що один одного доповнюють взаємно, / Мов промінь творять з Блиску і Тепла, / Один лиш промінь радісного Сонця”. Ю. Липа немовби полемізував з Є. Маланюком або Л. Мосендзом, що мали відмінні погляди на жінку, пов'язані з традицією патріархальної культури, протиставляючи їм поетичну концепцію, коли “жінка стає наріжним каменем світобудови” [3, 101]. Очевидно, на фемінному образі позначилися риси матері поета - Марії, яка після 1927 р. опинилася в більшовицьких катівнях. Їй він присвятив вірші “Марії Липі”, “Ланцюг ніжності”, “Молитва за кохану жінку”. Поет обстоював властивий європейцю культ жінки - поширений від часів рицарства “найважніший міт духовности білої раси”. У збірці “Світлість” з'явився образ блакитноокої молодої королівни, що тримає в руках символи влади - корону, яблуко й берло. У “Суворості” жіноча присутність звільняє мужнього ліричного героя від егоїстичної самоізольованості. Еротичні мотиви в сублімованій ліриці Ю. Липи, на думку В. Качкана, спроектовані “у духовний пласт життєдіяльності людини”, а поняття любові подано як “містичне почування та осявання” [2, 107].

Віршовий доробок Ю. Липи привертав увагу шорстким звукописом, важкуватим синтаксисом, “гранчастою ритмікою” (Б. Бойчук, Б. Рубчак), стилізацією “словництва” книжної української літератури, зокрема козацьких літописів, наприклад, Самовидця, однак не був архаїзованим, бо надихався суворим темпоритмом міжвоєнного двадцятиліття, усвідомленням “своєї творчої відповідальності перед Словом і перед Добою” [5, 25]. Противник версифікаційних експериментів і прихильник прозорості мовлення, поет удавався до “комбінації архаїчних слів”, не накопичуючи їх “впереміж у віршовому рядку”, а врівноважуючи в контрольованому мовному потоці, аби досягти “маєстатичного” ефекту незвичних синтаксичних конструкцій. Така тенденція властива й ритміці - “співній, легкій” (“Світлість”), “щільній, повільній, скрегітній” (“Суворість”), філософічно-гельдерлінівській (“Вірую”), звукопису, що з пісенного “став щільним, приголосним, ґранистим” [4, 89-90]. Липине слово як духовна субстанція не вкладалося у вузькі рамки граматики чи комунікативної функції, у ньому вбачався “вираз найглибшого інстинкту нації”, тобто йшлося про етногенетичний код, “потаємні, що ніколи не будуть впокорені людським раціо, пласти поетичного світу” [2, 102-103]. Це слово могло бути інтимно зворушливим (“І знов пахучість теплих кіс...”, “В степу, де миються ховрашки...”, “Балада”), наливатися металевим тембром (цикл “Суворість”), вибухати пафосом біблійних пророків (“Прокляття”, “Тюрми і голод, нещастя, убивства й помори.”), наповнюватися енергією психологеми степу, поглинутою децентрованим простором (“Проклін, проклін степів чорнявим долам”), підкреслювати мотив іспиту, коли “віру живить діло”. Є. Маланюк убачав у ліриці Ю. Липи “витончено глибоке і творче вчуття в дух давно минулої і попередниками недооціненої епохи”, захоплювався органічним відчуттям “середновічности” в ліриці поета [9, 620]:

Удивляючись у глибини української минувшини, неодноразово толочені різними племенами, які силкувалися приборкати, а то й знищити автохтонів, ліричний герой розмірковує над вітальною силою рідного народу, котрий спромігся зберегти себе “всупереч Азії і всупереч зручній Європі”, тому що має месіанське покликання (“Горнами чорних воль розпалюється знак цей”). Мотив месіанізму того чи того народу не новий у світовій історіографії. Варто пригадати пасіонарний порив французів, пов'язаний з ідеалами 1789 р. й наполеонівською добою, “Промови до німецького народу” Й.-Г. Фіхте, резистансні маніфести А. Тов'янського й А. Міцкевича, “Книгу буття українського народу” М. Костомарова тощо. Апелюючи до цієї традиції, Ю. Липа, надавав їй українського змісту через сакральне слово, у якому відбилася Господня воля (“Ми ж є Божим валом!”). Національний хронотоп, підпорядкований категорії величного (цикли “Війна”, “Ненависть”, де репрезентовано героїчна й трагічна постать гетьмана Івана Мазепи), спрямовував просторово-часові координати у вертикаль: “Націє, народжена з огня, / Ось прийшов твій Юрій, мов воскрес, / Стримує могутнього коня, / Простягає руки до небес”. На прикладі таких поезій О. Янчук доходить висновку про сутність релігійної лірики Ю. Липи, означеної “глибокою символікою авторової віри у незнищенність української душі”.

Поета захопив мотив змієборства, поширений в апокрифічній літературі, пов'язаний з образом св. Юрія, покровителя середньовічного й водночас українського вояцтва, що відображено в багатьох колядках та іконописі, із символізацією протистояння конструктивного чинника руйнівній силі, властивого постаті Івана Мазепи, його спробі відновлення національного устрою. Ю. Липа, переосмислюючи змієборчу фабулу, посилався на велику космогонічну, передусім християнську традицію. Диявола, що мордує людство, трактовано в сонетоїді “Василіск” як байронічний символ боротьби (“Я взяв собі за знак немилосердя, / Що наді мною - втіленим драконом”), як утілення незвичайних можливостей, свободи від інертної дійсності, шматованої приреченими “хтонічними” істотами: “Невільничая гадь, що завжди скрізь і близько, / Біжить од царськості його.”. Змінюючи семантику, поет полемізував із римським істориком і письменником Плінієм Старшим (Гай Пліній Секунд, 23 - 79 рр. до н. е.), який згадував дракона з “білою плямою на голові, схожою на корону чи діадему”, грецьким сатириком Лукіаном із Самосати (120 - 180 рр. н. е.), який писав про народження потвори - аспида, амоніта з крові Горгони, з біблійною версією про лиховісних демонів руїни, із середньовічними бестіаріями. У ліриці Ю. Липи і далі лишалася актуальною символіка сатанинських сил, що атрибутували хаос, загрозливий для української моделі світу. Ці сили набували конкретних форм особисто пережитої поетом московсько-більшовицької окупації (“Зайди”) або являлися через міфологемні ремінісценції світового дерева, з яким ототожнена людська душа, травмована підступами потойбічного (“бісами”), не здатна відстояти свої чесноти: “Ідеш задуманий в алеї душ людських / І оглядаєш ці гримаси й вихиляси; / Бо ж то так рідко струнчить і квітне / Душа, як дерево, очищена громами...”

Ю. Липу не задовольняла християнська система двосвіття, тим паче -- традиційна роздвоєність художньої свідомості, особливо поглиблена творчою практикою романтиків. Він знаходив власну семантичну альтернативу, що полягала у збіжності предметних і перенесених значень слова, у демаскуванні знакової системи, деметафоризації, доведеної до вірогідного абсолюту. Оголення дискурсу, рідкісне для тогочасної української літератури, зумовлене прагненням поета відбутися в позбавленому сигніфікативного посередництва чистому ліризмі, у якому б кожен вислів самовіддзеркалювався: “<...> ти будь тим, чим належить. / То найважче: ти будь і дивись просторіч”. Онтологічна настанова безкомпромісної самотожності унеможливлювала приховані, фальшиві проекції людського існування, що суперечили високим етичним принципам як шляху самотрансцендентування (“Все стане явним - даремно втікаєш від себе.”) самоцінної особистості:

Будь тим, чим єси, - це є заповідь вища від неба.

А потім, як зможеш, будь тим, чим ти є,

будь ще ліпшим.

Переорієнтування Ю. Липи на раціональну дисципліну художнього мислення, на епічну неквапність поетичного мовлення не поменшувало ліричного потенціалу, адже, на переконання автора, “ліризм - то прикмета видатних творів нового українського століття”, “передвісник висловлювання ще глибшого” (Л. Череватенко). Передусім митця цікавила “музика здобування і зросту”, прагнення “зсинтезувати своє”, висловити його “якнайбільш насичено, дати з нього найпотужніше”, що стає можливим у річищі монументалізму, у формуванні чіткого національного й поетичного космосу, спроможного усунути “бич людськості - анархію почуттів” [6, 112]. Віршована спадщина Ю. Липи лишалася “поезією для поетів”, якій не судилася ані т[ак] зв[ана] широка популярність, ані т[ак] зв[аний] масовий читач” [6, 279]. Її щирий герметизм висвітлився своєрідною гранню в цілісному доробку “Празької школи”. Попри те Ю. Липа був невдоволений своїми збірками. Склалося враження, що він “не вірив у себе як поета, майже до кінця” [6, 236]. Розчарований у зображально-виражальному потенціалі лірики (уважав лірику безперспективною для власної творчості, що прочитувалося в “самовбивчій” новелі “Література”), поет ставився до віршування “з презирством” (аналогічну ситуацію переживали М. Йогансен й О. Слісаренко). Б. Стебельський у післямові до торонтського видання поезії Ю. Липи (1967) твердить, що митець, маючи в запасі багато “творчих коней”, надавав перевагу прозі, яка складається з історичного роману “Козаки в Московії” й тритомника новел “Нотатник”. Таким парадоксальним вчинком він вельми здивував сучасників, зокрема Є. Маланюка, котрий уважав його поезію “важчою від важких томів”.

Література

1. Ільницький М. Література українського відродження: напрями і течії в українській літературі 20-х -- поч. 30-х рр. ХХ ст. -- Львів: Львівський обласний інститут науково-методичної освіти, 1994. -- 72 с. (Бібліотека “Українського освітнього журналу”).

2. Качкан В. Юрій Липа у світлі нових матеріалів і джерел (Стаття 1) // Вісник МІЛП (Літературознавчі студії). Вип. 3. До 10-ї річниці Незалежної України. - Київ, 2001. - С. 101-108.

3. Киричук С. Текстуальні та інтертекстуальні аспекти творчості Юрія Липи: дис.... канд. філолол. наук. -- Київ, 2007. - 20 с.

4. Координати. Антологія сучасної української поезії на заході: У 3 т. [упоряд Б. Рубчак, Б. Бойчук; автор передмови - І. Фізер]. - Мюнхен: Сучасність, 1969. - Т. 1. - ХХХІІ. - 365 с.

5. Липа Ю. Бій за українську літературу. - Варшава, 1936. - 216 с.

6. Маланюк Є. Книга спостережень: Статті про літературу [упорядк., передмова Г. Сивоконя]. - Київ: Дніпро, 1997. - 430 с.

7. Наукові праці Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка: Філологічні науки. Вип. 21. - Кам'янець-Подільський: ПП Потапов, 2010. - 196 с.

8. Ольжич О. Незнаному Воякові: Заповідане живим. - Київ: Фундація ім. О. Ольжича, 1994. - 432 с.

9. Поети Празької школи. Срібні струни: антологія [упорядк., передмова та літературні сильветки М. Ільницького]. - Київ: Смолоскип, 2009. - 916 с.

10. Просалова В. Текст у світі текстів Празької літературної школи. - Донецьк: Східний видавничий дім, 2005. - 344 с.

Размещено на Allbest.ru