Сміх крізь сльози. Епоха діпі у рецепціях гумористів і сатириків

Докторка історичних наук, доцентка, доцентка

кафедри джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін

Проаналізовано гумористичні та сатиричні публікації за 1945-1950 рр. у газеті «Українські вісті», що видавалася у Західній Німеччині. З'ясовано перелік актуальних для переміщених осіб і біженців з України тем, що порушували гумористи. Серед них проблеми примусової репатріації українців до СРСР, консолідації українських політичних сил, якості освіти, зловживання владою і бюрократизму, харчування і крадіжки продуктів харчування, опалення житлових і навчальних приміщень, надмірне споживання алкоголю і самогоноваріння, спекуляції та ухиляння від роботи.

Ключові слова: переміщені особи та біженці з України, епоха ДіПі, Західна Німеччина, газета «Українські вісті», гумор, сатира.

Podobied Olena (Kyiv)

PhD hab. (History), Associate Professor of the Department of Source Studies and Special Historical Sciences of M.P. Drahomanov National Pedagogical University

Laughter through tears. The DP era at the receptionists of humorists and satirists

Humorous and satirical publications from 1945 to 1950 in the newspaper «Ukrainian News», published in West Germany, are analyzed. They were published in the headings -- «From the Editorial Basket», «Our Humor», «Humor and Satire», «Small Feuilleton», «Satire and Humor», «Humor». During 1945 and almost all of 1946, the contributors to the aforementioned headings were anonymous. Since the end of1946, a humorous and satirical text has been signed by Martin Zadeka. It was the nickname of writer Ivan Antipenko.

The humorists addressed in their works the problems of forced repatriation of Ukrainians to the USSR, the rapid development of Ukrainian political life in post-war West Germany, and individual problems of the development of education and culture; the greatest part consisted of works that revealed a wide range of problems of daily life of displaced persons and refugees from Ukraine. Humorous and satirical works perfectly conveyed the spirit of the DP era. Together with private correspondence and memoirs of contemporaries, they provide a better understanding of how and where displaced persons and refugees from Ukraine lived, and therefore constitute a valuable historical source. Satirical-humorous publications made it possible for Ukrainians to see themselves from the outside and to encourage a critical rethinking of the social defects that became typical at the time.

The list of topics that were violated by humorists has been found out for the displaced persons and refugees from Ukraine. Among them are the problems of forced repatriation of Ukrainians to the USSR, consolidation of Ukrainian political forces, quality of education, abuse of power and bureaucracy, food and theft of foodstuffs, heating of residential and educational premises, excessive consumption of alcohol and self-reproach, speculation and profiteering.

Feuilletons and pamphlets became a means of ridiculous therapy, which was badly needed under the difficult conditions of a migrant life.

Key words: displaced persons and refugees from Ukraine, DP era, West Germany, «Ukrainian News», humor, satire.

Подобед Елена (г. Киев)

Доктор исторических наук, доцент,

доцент кафедры источниковедения и специальных исторических дисциплин Национального педагогического университета имени М.П. Драгоманова

Смех сквозь слезы. Эпоха ДиПи в рецепциях юмористов и сатириков

Проанализированы юмористические и сатирические публикации за 1945-1950 гг. в газете «Украинские вести», издававшейся в Западной Германии. Выяснено перечень актуальных для перемещенных лиц и беженцев из Украины тем, к которым обращались юмористы. Среди них проблемы принудительной репатриации украинцев в СССР, консолидации украинских политических сил, качества образования, злоупотребления властью и бюрократизма, питания и кражи продуктов питания, отопления жилых и учебных помещений, чрезмерное потребление алкоголя и самогоноварения, спекуляции и уклонение от работы.

Ключевые слова: перемещенные лица и беженцы с Украины, эпоха ДиПи, Западная Германия, газета «Украинские вести», юмор, сатира.

Основная часть

Після завершення Другої світової війни на території Західної Німеччини перебувало близько 3 млн українців. Їм довелося жити за непростих умов переходу Німеччини до мирного життя, відбудови економіки, інфраструктури, житлового фонду та стабілізації національної валюти; роботи репатріаційних комісій, які часто повертали українців до тоталітарного СРСР проти їхньої волі; організаційного становлення «української планети ДіПі» з мережею таборів, медичних закладів, культурноосвітніх установ, видавництв, політичних партій.

Переміщеним особам і біженцям з України довелося зустрітися з багатьма викликами: від протидії примусовій репатріації та здобуття права на подальшу еміграцію за океан до боротьби за гідне опалення таборових кімнат і якісне харчування. Проблеми, які щодня доводилося вирішувати українцям обговорювалися у суспільстві, дискутувалися на шпальтах суспільно-політичних видань, до них зверталися і гумористи. Вони порушували у своїх памфлетах, фейлетонах, шаржах типові проблеми епохи ДіПі.

Дослідження проблеми було започатковано у статті Н. Сидоренко [1]. Авторка узагальнено означила сатирично-гумористичний пафос українських видань у таборових умовах першої половини ХХ ст., зокрема періодики УСС, інтернованих армії УНР, переміщених осіб і біженців з України у Західній Німеччині та Австрії, українських військовополонених в Італії. Проте чимало питань потребують детального аналізу, передовсім спектр проблем, які порушували гумористи на шпальтах видань епохи ДіПі. Тому ставимо за мету з'ясувати коло політичних, соціально-економічних, культурницьких проблем, які порушували гумористи на сторінках однієї з наймасовіших українських газет повоєнної Західної Німеччини -- «Українські вісті». Отже, джерельну базу публікації становить газета «Українські вісті» за 1945-1950-ті рр., що видавалася у м. Новий Ульм.

У газеті «Українські вісті», яку тривалий час редагував лідер Української революційно-демократичної партії Іван Багряний, майже у кожному номері публікувалися матеріали гумористично-сатиричного спрямування. Рубрики мали різні назви -- «З редакційного кошика», «Наш гумор», «Гумор і сатира», «Малий фейлетон», «Куток сатири і гумору», «Гумор». Протягом 1945 і майже усього 1946 р. дописувачі згаданих рубрик бажали залишатися анонімами або підписували тексти залежно від їхнього змісту, приміром, «Майбутній Ескімос», «Кіноглядач», «Ваш Нечіпайло». З кінця 1946 р. під гумористично-сатиричними текстами з'явився підпис -- Мартин Задека. Це був псевдонім письменника Івана Антипенка (на еміграції ще відомий під псевдонімами Анатоль Гак, Антоша Ко), який не один десяток років писав фейлетони, у яких порушував актуальні проблеми тогочасного життя.

Гумористи зверталися у своїх творах до проблем примусової репатріації українців до СРСР, бурхливого розвитку українського політичного життя у повоєнній Західній Німеччині, окремих проблем розвитку освіти та культури; найбільшу частину складали твори, в яких розкривався широкий спектр проблем повсякденного життя переміщених осіб і біженців з України. Такі твори влучно передавали дух епохи ДіПі. Вони разом із приватним листуванням та спогадами сучасників подій дають можливість краще зрозуміти як і чим жили переміщені особи і біженці з України, а тому становлять цінне історичне джерело. Сатирично-гумористичні публікації давали можливість українцям побачити себе ніби зі сторони і мали спонукати до критичного переосмислення суспільних вад, які стали типовими в ті часи.

Протягом усієї епохи ДіПі не втрачала актуальності проблема примусової репатріації та подальшого виїзду українців до країн західної демократії. У роки Другої світової війни на території Німеччини опинилося, як зазначалося вище, близько 3 млн осіб з України, які за домовленостями союзників підлягали репатріації до СРСР. Частина українців (в основному колишні остарбайтери) прийняла рішення про добровільне повернення додому, інша (зокрема ті, що позиціонували себе як політичні біженці) -- не хотіла повертатися на «родіну», небезпідставно переживаючи за своє життя. Серед переміщених осіб і біженців, які протестували проти репатріації, ширилися панічні настрої, непоодинокими були самогубства.

Потужно діяла радянська пропаганда: за допомогою ЗМІ та агітбригад здійснювалося інформування переміщених осіб і біженців, з одного боку, про всі переваги радянського штибу життя, про допомогу держави репатріантам, а з іншого -- про небезпеку подальшої еміграції до «ворожих» країн, передовсім, до США і Канади, які користувалися найбільшим попитом серед мігрантів. Окрім того, радянські пропагандисти услід за міністром закордонних справ СРСР Дмитром Мануїльським переконували, що нібито окупаційні адміністрації чинять опір поверненню радянських громадян на батьківщину.

Проблема примусової репатріації до Радянського Союзу жваво обговорювалася у суспільстві, знайшла своє місце у спогадах інтелігенції та листуванні сучасників подій, аналізувалася на шпальтах періодики. Тому цілком закономірно, що інтерес до такої дуже актуальної проблеми проявили і гумористи. У фейлетоні «Казка про білого бичка» Мартин Задека іронізував над нібито непереборним прагненням ДіПі до повернення на «родіну» і тими зусиллями, які він марно докладав, щоб перетнути радянсько-німецький кордон [2, с. 3]. Іронією просякнутий і ще один його фейлетон «Теплий кожух, та не на нас шитий». Створений образ теплого кожуха -- це пропагандистський образ радянських обіцянок щасливого життя на батьківщині («1.250 тисяч осіб повернулися з Німеччини в Україну -- і нікого з них не заарештовано. 320 тисяч із них працюють на фабриках і заводах -- і нікого з них не розстріляно. 733 тисячі з них працюють в сільському господарстві -- і нікого не посаджено до тюрми. 71 тисяча учителів та службовців прийнято на їхні попередні посади -- і нікого з них не запроторено до концтаборів») [3, с. 3].

У іншому фейлетоні згаданий автор порушив проблему проведення скринінгів, за результатами яких ДіПі міг втратити свій статус і підлягав репатріації («Почнеться перевірка таборів на Марсі. Ті таборяни, що їх буде позбавлено прав ДП, примусово скидатимуть з Марса на Землю. Через це серед таборян постане великий переполох. Люди розбігатимуться з Марса на інші плянети: на Юпітер, Нептун, Сатурн, навіть на Місяць -- аби тільки не повертатися на Землю») [4, с. 3].

Бурхливо розвивалося українське політичне життя в епоху ДіПі. У перші повоєнні роки було утворено низку політичних партій (Українська революційно-демократична партія -- УРДП, Український національно-державний союз -- УНДС, Союз земель соборної України -- СЗСУ), а також продовжували діяти політичні партії, утворені у попередній період (ОУН(Б), ОУН(М)) та відновили діяльність, створені раніше (Українське національно-демократичне об'єднання -- УНДО, Українська соціал-демократична робітнича партія -- УСДРП, Українська партія соціалістів-революціонерів -- УПСР, Українська соціалістичнорадикальна партія -- УСРП). Як бачимо, у повоєнній Західній Німеччині сформувалася строката структура українського політичного життя.

Політичні сили бачили у майбутньому Україну незалежною державою, однак шляхи досягнення незалежності були різними. Приміром, лідер УРДП Іван Багряний був прихильником еволюційного шляху. Мислитель сформулював тезу про кадри революції, які, на його переконання, знаходилися у КП(б)У і комсомолі (подальший розвиток подій у СРСР, діяльність шестидесятників і дисидентів, правозахисного руху, процес розпаду Радянського Союзу довели слушність міркувань Багряного). Оунівці навпаки виступали за революційні методи боротьби, обґрунтовували слушність формування похідних груп, ведення партизанської боротьби.

У друкованих засобах масової інформації політичні опоненти жваво обговорювали програмові засади один одного, а приватне листування було позначене бурхливими емоціями. За чварами політичні діячі часто не бачили, що втрачають головне -- єдність, і, як наслідок, віддаляються від своєї головної цілі -- України. Головний герой фейлетону «Партійні меню», ознайомившись зі стравами, які подають у ресторанах різних політичних партій, серед яких були, приміром, «Бандерівці варені», «Мелниківці квашені» чи «Уердепівці в провокаційній сметані», зі здивуванням запитував: «У вас тут і живих людей їдять? [...] Українці українців?». Наприкінці фейлетону Мартин Задека резюмував: «людоїдство, а надто самоїдство -- огидне й аморальне явище!» [5, с. 3].

Важливим питанням на порядку денному українського політичного життя повоєнної Західної Німеччини стала консолідація політикуму, зокрема навколо вищого законодавчого органу УНР в екзилі -- Української Національної Ради (УНРади). Консолідація відбувалася неспішно і подекуди дуже емоційно. Не останню роль у цьому відіграли спецслужби СРСР, які не могли допустити об'єднання зусиль українських політиків в еміграції. Відповідно з метою розколу української громади у лексиці почали з'являтися слова «східняк» і «західняк». Їхню генезу чітко визначив анонімний автор рубрики «Гумор і сатира»: «СХІДНЯК: Найпопулярніше українське слово. Появилось воно серед емігрантів контрабандою, з дня коли українці почали об'єднуватись» [6, с. 8]. Наприкінці епохи ДіПі проблема не втратила своєї актуальності й у газеті «Українські вісті» з'явилася влучна сентенція з теми: «У нашій партійній гризні деякі люди поділяють українців на “східняків” і “західняків”. Отже, є східняки, західняки, а ділять їх паскідняки» [7, с. 4]. Українські інтелектуали епохи ДіПі усвідомлювали, що поділ українців на «східняків» і «західняків», «католиків» і «православних», а православних на «автокефальників» і «соборників» є заслугою радянських спецслужб.

Пристосуванство становило ще одну проблему політичного життя в епоху ДіПі. Приналежність до політичної партії у деяких українців асоціювалося не з відповідальністю та клопіткою роботою у бурхливих міграційних умовах, а з певними матеріальними преференціями. Такі «політикуми» ходили від партії до партії у пошуках матеріального зиску. Характерною ознакою «ході», за визначенням фейлетоніста Мартина Задеки, була наявність розвиненого чуття нюху: «Як почує наш ходя, що на кухні цієї партії пахне млинцями, та ще й з маслом, та ще й з сметаною [...] Впаде перед партійною куховаркою навколішки і затараторить: -- Я визнаю геть усе вашої партії -- і її програму, і плятформу, і статут, і все, все, все, -- тільки дайте, прошу вас, млинців!. [...] І лишиться наш ходя працювати в цій партії, що через смачні млинці «цілком відповідає його ідеологічним поглядам». Працюватиме він там доти, доки контингентів вистачить, а потім . потім знову вирушить з вулиці на вулицю, від будинку до будинку, від вікна до вікна» [8, с. 3].

Серед проблем культурного життя, які у поодиноких публікаціях на шпальтах газет порушували гумористи, слід назвати якість освіти та діяльність українських письменників, об' єднаних у рамках Мистецького українського руху (МУР). У повоєнній Західній Німеччині українська громада створила мережу навчальних закладів різних рівнів. Серед них -- початкові та середні школи, матуральні та фахові курси, курси з вивчення іноземних мов, виші. Система освіти розвивалася за складних умов: діти здобували освіту у непристосованих для навчання приміщеннях, відчувався брак єдиних навчальних планів і програм, навчальної літератури. Водночас було велике бажання вчити і вчитися, адже свідоцтво про здобуття середньої освіти чи завершення фахових курсів, диплом про вищу освіту давали (хоч і примарну) надію на отримання у країнах Європи чи Америки роботи за відповідним фахом. Разом із тим свідоцтво про матуру можна було роздобути за шмат дефіцитного у ті роки сала, а оцінки, які отримували учні та студенти не завжди відповідали їхньому справжньому рівню знань. Про це і писав один з анонімних авторів рубрики «Гумор»: «Як хто скінчив школу навіть на двадцятому поверсі, він ще не може сказати, що має високу освіту» [7, с. 4]. Незважаючи на те, що більшість українців після подальшої еміграції у перші роки свого перебування у приймаючих країнах не змогли знайти роботи за фахом і працювали в основному у сфері обслуговування та сільському господарстві, все ж з часом завдяки неймовірній наполегливості, працелюбності та бажанню здобути гідний рівень життя частина українських мігрантів змогла продовжити навчання і здобути кваліфіковану роботу.

Одним із «найнеспокійніших» творчих колективів в епоху ДіПі був, без сумніву, письменницький. Скульптори і художники, композитори і музиканти та навіть театральні актори і режисери не залишили у пресі та документах особового походження такої кількості негативних емоцій, словесних баталій, свідоцтв про міжособистісні конфлікти і конкурентну боротьбу за краще місце під не дуже лагідним міграційним сонцем, як поети, прозаїки і драматурги. Це у свою чергу надихало їхніх колеггумористів і карикатуристів на нові звершення [4, с. 3].

Найбільший спектр публікацій у рубриках «Гумор і сатира», «Малий фейлетон» був присвячений різним аспектам повсякденного життя переміщених осіб і біженців з України у повоєнній Західній Німеччині.

На шпальтах періодики порушувалася актуальна за епохи ДіПі проблема, яку можна сформулювати таким чином: «Дай людині владу, і ти дізнаєшся, хто вона». У таборовий період частина українців отримала змогу посісти керівні посади -- комендант чи член управи табору, директор таборової школи, сторож продуктового складу (стратегічна посада у голодні повоєнні роки). Вони давали можливість тим, хто їх обіймав впливати на життя громади, відстоювати її інтереси, дбати про покращення добробуту таборян. Водночас вони були і певним випробуванням на чесність і порядність, зваженість у прийнятті рішень. Не всі очільники успішно проходили випробування владою, про що й писали гумористи.

У деяких таборах процвітала бюрократія. Приміром для отримання від референта по господарству «одного цвяха, -- писав анонімний автор гуморески “З міжтаборового життя”, -- треба подати письмове запотребування в шести примірниках, яке проводиться в дванадцяти книгах, потім виписується ордер в чотирнадцяти копіях [...], а потім наступає вияснення: “чи вище згаданий цвях є на складі, чи не приобіцяний він кому іншому”». Для надання відповідей завбачливий референт припас «три скрині спеціяльного мякого, вузького паперу в рульончиках» [9, с. 7].

Кандидати на ту чи іншу посаду у таборовій адміністрації у своїй передвиборній агітації керувалися порадником під промовистою назвою «Сто обіцянок» [6, с. 8]. Частина адміністрації таборів зловживала владою [10, с. 11], робочі будні іншої зводилися до відповіді на всі прохання поліпшити умови життя у таборах «Ні, не можна» чи «Добренько» (у значенні «Ні, не можна») [6, с. 8; 11, с. 8].

Крадіжки продуктів харчування і речей першої необхідності стали типовим явищем голодної епохи ДіПі. Співробітники крамниць і складів не лише їли досхочу на робочому місці, а й виносили з них передовсім консерви, каву і цигарки (останні два продукти становили своєрідну валюту у повоєнній Західній Німеччині до проведення грошової реформи 1948 р.). Окупаційні адміністрації намагалися врегулювати ситуацію, однак ні встановлення контролю над ДіПі, які працювали на складах, ні віддання під суд крадіїв, суттєво не покращили стан речей.

Гострою у повоєнній Західній Німеччині залишалася проблема харчування. Вона була актуальна як для німців, так і мігрантів різних національностей. Щоправда німецькі селяни, які вирощували городину, перебували у трохи кращих умовах. Водночас при частині таборів переміщених осіб і біженців також були невеликі городи, де вирощували дефіцитні овочі та зелень. Однак продуктів харчування не вистачало, що позначалося на меню таборових їдалень та наповненості порцій. Так, анонімний гуморист у газеті «Українські вісті» восени 1945 р. зазначав: «Купимо густий невід для ловлі картоплі в борщ. З пропозицією звертатись до п.п. харчового референта та зав. їдальнею» [12, с. 8].

Гумористи не обійшли увагою і таке явище, як «огородництво» -- «наука як садовити городину на свойому огороді та як збирати її (вночі) на чужому» [13, с. 10]. Усі ці крадіжки продуктів харчування були прикрим свідченням нелюдських умов, в яких доводилося виживати переміщеним особам і біженцям з України.

Не менш болючою проблемою у таборовий період була проблема опалення житлових і навчальних приміщень. Температура в кімнатах залежала передовсім від температури на вулиці. Деякі таборяни змушені були самотужки купувати дрова. Студент Українського вільного університету Іван Смаль-Стоцький згадував, що попри усі намагання розпалити мокрі дрова у чавунній печі, в аудиторіях, що розташовувалися у підвалі табору, температура повітря взимку була нижче нуля [14, с. 259]. Ці невтішні реалії побутування таборян також давали гумористам матеріал для творчості [15, с. 8].

Негативною рисою епохи ДіПі, яка піддавалася осуду на сторінках українських газет, стало надмірне споживання алкоголю і самогоноваріння. Відсутність можливості обивателям придбати дефіцитну горілку провокувала їх на створення власної «вогняної води», деякі робили її з картоплі (т. зв. «картопляне віскі») [12, с. 8]. Самогонні апарати перебували поза законом, тому гумористи у своїх творах вказували місця, де найчастіше переховували дистилятори -- шафи [16, с. 8]. Загалом згадана квазіпотреба стала типовою для епохи ДіПі, вона негативно позначалася на стані здоров'я та психоемоційному стані українців.

Непрості умови, в яких доводилося виживати переміщеним особам і біженцям за умов функціонування «сірого» ринку породили таке негативне суспільне явище, як спекуляція (паскарство), що неодноразово засуджувалося на шпальтах періодики, зокрема і у гумористичних рубриках («ПАСКАР: Особа людського походження, що уміло (поступово), здирає з людини шкіру пасками» [6, с. 8; 16, с. 8]. Паскарі пропонували широкий асортимент товарів -- від дефіцитних продуктів харчування і цигарок до велосипедів (найдемократичніший транспортний засіб в епоху ДіПі) та електротехніки. Заходи, які вживали військові окупаційні адміністрації у боротьбі зі спекуляцією, відчутних успіхів не мали. Ситуація корінним чином змінилася після проведення у 1948 р. грошової реформи: було впроваджено стабільну валюту, на прилавках крамниць з'явилися різноманітні товари і, як наслідок, «сірий» ринок, а з ним і паскарство відійшли у минуле.

Якщо спекулянти працювали не покладаючи рук, то частину обивателів таборів ДіПі змусити працювати було не так вже й легко. Такий соціальний паразитизм також був джерелом для текстів гумористів [17, с. 8]. В одному з них зазначалося: «Референтові праці приснився страшний сон, що на нього напали таборові спекулянти та симулянти і тяжко побили за те, що не даєм роботи» [15, с. 8], а в іншому -- автор іронізував про новий закон по обслуговуванню симулянтів: «[...] усі симулянти мусять спати до 10-ти годин ранку. Щоб не прогавити сніданку чи обіду, симулянти повинні ще з вечера виставляти в коридор: горшки (ті що для страви), цеберки та баняки. Зав. їдальнею зобов'язаний вчасно наповнювати цей посуд якісною і смачною стравою» [10, с. 11].

Висновок

Таким чином, на шпальтах газети «Українські вісті» в епоху ДіПі у сатирично-гумористичних рубриках порушувалися актуальні проблеми побутування переміщених осіб і біженців з України у повоєнній Західній Німеччині. Політичний блок представлений загрозою примусової репатріації українців до сталінського СРСР та низкою внутрішньополітичних проблем, серед яких головна -- проблема консолідації українських політичних сил. Проблема якості освіти -- чи не єдина, що найбільше турбувала громаду серед різних аспектів культурного розвитку. Найбільше гумористи порушували різні проблеми повсякденного побутування українців на німецькій землі, серед них -- проблеми зловживання владою і бюрократизму, харчування і крадіжки продуктів харчування, опалення житлових і навчальних приміщень, надмірне споживання алкоголю і самогоноваріння, спекуляція та ухиляння від роботи. Фейлетони і памфлети стали засобом сміхотерапії, що була вкрай необхідною за непростих умов мігрантського життя. Перспективами подальших розвідок може стати аналіз проблем, які порушували автори на шпальтах українських сатиричних журналів, що видавалися у повоєнній Західній Німеччині.

гумористичний сатиричний репатріація українець

Джерела та література