Від негритюду до антильства: формування світоглядних концепцій Едуара Ґліссана

Размещено на http://www.allbest.ru/

Від негритюду до антильства: формування світоглядних концепцій Едуара Ґліссана

SUMMARY: The article is dedicated to the evolution of worldview conceptions of Йdouard Glissant (19282011), Martinican writer, poet and philosopher, one of the most important figures of the French Carribean. Glissant formulated and developed the notion of antillanitй. He was the pre-eminent critic of the Nйgritude school of Caribbean writing. The writer is sure that for the sake of forming the real collective memory of the Caribbean people it is necessary to understand and admit the painful past marked first of all by trading in people and slavery that Glissant names "traumatic shock". He thinks that trafficking prevented the formation of Antillean identity because traditionally the identity of any community is based on the line of continuity of generations linking the ancestor with his descendants. Trading in people and slavery are the key problems of Йdouard Glissant's works. франкомовний гліссан романіст

Key words: nйgritude, identity problem, antillanitй, slave trade, collective memory, colonialism, national consciousness.

Едуар Ґліссан - один з найвидатніших франкомовних письменників Латинської Америки, який сформулював і розвинув поняття антильства, виступивши проти концепції негритюду, популярної в середині ХХ ст. серед франкофонної інтелігенції африканського походження у самій Африці та у франкомовних країнах Латинської Америки.

Постановка проблеми. Діяльність Е. Ґліссана не обмежувалася лише художньою творчістю, він був також одним із найвідоміших теоретиків само- бутнісних пошуків у країнах "третього світу". Вважаємо за доцільне простежити художньо-філософське осмислення письменником історії своєї батьківщини, світоглядні орієнтири митця на образно- стилістичному рівні, проаналізувати нерозривний зв'язок творчості франкомовного карибця Е. Ґліссана з головними ідейними й художніми константами франкомовної антильської літератури.

Актуальність роботи зумовлена інтересом сучасного світового літературознавства до постколоніальної літератури й нечисленністю в східноєвропейському академічному літературознавстві праць, присвячених творчості карибських письменників.

Аналіз останніх досліджень. Дослідники творчості Ґліссана (М. Конде, Б. Конор, Р. Бартон, Ж. Андре, П. Хічкок, Ж.-Л. Жубер, І. Клаварон, К. Ка- валлеро та ін.). підкреслювали, що його багатогранна романна та поетична творчість націлена на переосмислення своєї історії, на ствердження карибської ідентичності в культурній мозаїці Латинської Америки.

Едуар Ґліссан народився 21 вересня 1928 року на Мартиніці, французькій колонії, а з 1946 року - заморському департаменті Франції. Батько виховував Едуара у глибокій повазі до колоніальної влади та встановленого нею порядку, змушуючи сина відчути з ранніх років усю складність мартиніканської реальності. Авторитарне виховання вдома доповнювалося суворою дисципліною у початковій школі м. Ламантен, яку відвідував Едуар. В школі дітям було категорично заборонено спілкуватися креольською мовою, адже колоніальна влада мала за мету запровадження французької культури у всіх сферах життя, виховання на французьких цінностях й виключно французькою мовою. Така ситуація породжувала внутрішній протест у маленького Едуара, який гостро відчував соціальну несправедливість і був сповнений прагнення свободи [3, с. 27].

У 1938 році Едуар Ґліссан вступає до престижного ліцею ім. Шельшера в адміністративному центрі Мартиніки - місті Фор-де-Франс, де виховується майбутня еліта країни. В закладі панує сувора дисципліна, учням нав'язується світосприйняття, спотворене через призму колоніалізму. Але здатність Ґліссана до критичного мислення дозволяє йому ретельно аналізувати навчальний матеріал та формувати власний світогляд, який майбутньому письменнику доведеться приховувати ще багато років. У 1940 році в ліцеї сталася знакова подія: було призначено нового викладача філософії, якого звали Еме Сезер (Aimй Cйsaire, 1913-2008). У той час Сезер був молодим мартиніканським поетом, вже відомим навіть у французьких літературних колах. Згодом він стане найвидатнішим франкомовним антильським поетом і письменником, палким антиколоніалістом і прихильником незалежності Мартиніки, одним з творців концепції негритюду [1, c. 388-389].

З приходом Сезера похитнулася вся застигла, окам'яніла система закладу. Молодий викладач справив на учнів дуже сильне враження своєю ерудованістю та величезною харизмою. У стінах ліцею зазвучали розповіді про символізм та сюрреалізм, про Бодлера, Рембо й Лотреамона. Викладання творчості поетів-символістів та сюрреалістів було своєрідним виразом непокори, протесту, відмови від установленого порядку, що не могло не вплинути на свідомість учнів [12].

У віці дванадцяти років, тобто саме після приходу до ліцею Еме Сезера, Едуар починає писати перші вірші. Ґліссан переймає сезерівське сприйняття сюрреалістичної поезії, сповненої революційного духу, заперечення нав'язаних цінностей та прагнення до свободи. Він долучається до "свободи слова", яка висміює постулати колоніалізму, відчуває споріднення з "проклятими поетами", творчість яких підживлює в ньому дух бунтарства, бажання спростувати статус маргінальності своєї країни.

З 1940 до 1945 року, під час німецької окупації Франції, Мартиніка знаходиться під владою уряду Віші. У ці роки Ґліссан часто голодує, як і багато його співвітчизників. Але незважаючи на скрутне матеріальне становище, на постійне недоїдання, Ґліссан переживає період великого натхнення, піднесення, і далі пише поетичні твори. Після візиту Андре Бретона на Мартиніку у 1941 році він ще більше захоплюється ідеями сюрреалізму. Саме у цей час Ґліссан відчуває своє справжнє покликання і вирішує бути поетом. Згодом, він присвятить перші десять років своєї творчості (1946-1956) поезії спочатку сюрреалістичної, а потім символістської спрямованості [3, c. 27].

В ті часи молоді антильці, які бажали отримати вищу освіту, були вимушені їхати до Франції. Отже, у 1946 році Едуар Ґліссан, якому ледве виповнилося вісімнадцять років, вперше покинув рідний острів, щоб відправитися до Парижа й вступити до Сорбонни.

Перше знайомство із французькою столицею, про яку він мав дещо ідеалізоване уявлення, принесло Ґліссанові певні розчарування. Матеріальні труднощі студентського життя, недоброзичливе ставлення до темношкірих людей, яке породжувало почуття маргінальності та комплекс меншовартості, а також розрив з рідним островом, з сім'єю виявилися досить важкими й болісними для молодого поета. Щоб відволіктися від суворої реальності, Ґліссан повністю занурюється у навчання й написання віршів [12].

У 1949 році він завершує роботу над поетичною збіркою "Поле островів". У цьому ж році отримує диплом з філософії, а трохи згодом - диплом з етнології. Водночас Ґліссан активно долучається до бурхливого інтелектуального життя Парижа і стає постійним відвідувачем літературних салонів, де приєднується до групи молодих поетів, захоплених ідеями деколонізації і прагненням до свободи. До групи молодих поетів-авангардистів належали також Жан Парі (Jean Paris), Жак Шарп'є (Jacques Charpier), Анрі Пішет (Henri Pichette), Ів Бонфуа (Yves Bonnefoy), Моріс Рош (Maurice Roche), Катеб Ясін (Kateb Yacine) та інші [3, c. 57]. "Молоді поети не лише мають спільний досвід [...]. Усі вони хочуть перебудувати своє життя, тобто перебудувати історію, вони відповідають реальності відмовою та сподіваннями, несприйняттям дійсності та революційним поривом. Незаперечним є революційний, а точніше марксистський дух цієї молодої поезії" [11].

Дружні стосунки, встановлені з молодими поетами на початку професійної кар'єри, Ґліссан підтримуватиме протягом десятиліть. Згодом, майже сорок років потому, його друзі юності з'являться під різними прізвиськами у романі "Все-світ" ("Tout-monde", 1993), де сильно відчувається автобіографічна конотація.

У 50-ті роки Ґліссан тісно співпрацює з журналом "Ле летр нувель" ("Les Lettres nouvelles"), заснованим його другом Морісом Надо (Maurice Nadeau). Він публікує там серію статей з літературної критики. А у 1956 році журнал присвячує навіть окремий номер молодим поетам, ровесникам Ґліссана, й доручає йому написати низку статей щодо проблематики поезії тих часів. Робота над спеціальним номером "Ле летр нувель" сприяла професійному зростанню Ґліссана: у тому ж році він входить до керівного комітету журналу разом з Роланом Бартом та Жаном Дювіньо [12].

Але інтелектуальна діяльність Ґліссана у той період не обмежується лише літературною творчістю. Молодий поет бере активну участь у політичному та культурному житті. У Парижі Ґліссан знайомиться з багатьма інтелектуалами - вихідцями з Африки та з Антильських островів, які справили неабиякий вплив на його становлення як особистості й митця. Серед них був і молодий мартиніканський психіатр, філософ та революціонер Франц Фанон (Frantz Fanon, 1925-1961). Згодом він став однією з тих постатей, які втілили дух африканської революції. Його твори "Чорна шкіра, білі маски" ("Peau noire, masques blancs", 1952) та "Гнані і голодні" ("Les damnйs de la terre", 1961) стали різким викриттям расизму [1, c. 392-393]. Ідеї Франца Фанона завоювали величезну популярність у середовищі темношкірих інтелектуалів і вплинули надалі на національно-визвольні рухи Африки та Латинської Америки.

У 1940-50-х роках у багатьох країнах посилюється тенденція до расистського стереотипу мислення, з позицій раніше пригноблених народів, і культу "чорного месіанства". В цей час відбувається еволюція негритюду, засновниками якого були сенегалець Леопольд Седар Сенґор (Lйopold Sйdar Senghor), мартиніканець Еме Сезер і ґвіанець Леон-Ґонтран Дамас (Lйon-Gontran Damas), від літературно-філософської течії до ідеологічної і філософської теорії. У теоретичному обґрунтуванні цієї філософської доктрини помітним був вплив екзистенціалізму Ж.-П. Сартра, сюрреалізму А. Бретона, ірраціоналізму А. Берґсона, психоаналізу З. Фрейда, морфології культур О. Шпенґлера та ін. [2]. Афро-антильське творче середовище з захопленням прийняло негритюд, який прагнув перевернути систему західного сприйняття чорних, яка сформувалася з часів відкриття Африки.

Перебуваючи під величезним впливом свого вчителя Еме Сезера, автора самого неологізму "негритюд", Ґліссан, як і багато його сучасників, спочатку поділяє концепцію негритюду й активно долучається до діяльності його прихильників. У 1950- ті роки він постійно співпрацює з журналом "Презанс африкен" ("Prйsence Africaine"), що його заснував у 1947 році видатний культурний діяч й активний пропагандист ідей негритюду, сенегалець Аліун Діоп (Alioune Diop, 1910-1980) [1, c. 395]. У 1956 році Ґліссан бере участь у Першому конгресі чорних письменників та митців як представник Мартиніки. З 1959 року він стає членом виконавчої ради Африканського культурного співтовариства й бере участь у Другому конгресі чорних письменників та митців, який відбувається у Римі [12].

У цей період антиколоніалізм є основною темою творчості заангажованих французьких інтелектуалів африканського та антильського походження. Такі праці, як "Дискурс про колоніалізм" Еме Сезера ("Discours sur le colonialisme", 1950) та "Чорна шкіра, білі маски" Франца Фанона (1952) висловлюють різкий протест проти приниження чорної раси, проти ставлення до чорношкірих, як до екзотичних предметів, а не до повноцінних людей. Сезер і Фанон вбачають схожість долі чорної людини по обидва боки Атлантичного океану, адже і рабство на плантаціях цукрової тростини Антильських островів, і відкритий расизм і свавілля західних колонізаторів у Африці породили почуття меншовартості у пригнічених і зневажених чорношкірих людей. 1950-ті роки - період відкритої антиколоніальної боротьби в африканських країнах, у порівнянні з якою антильські заморські департаменти Франції здаються частині антильської молоді недостатньо революційними.

Отже, в рамках концепції, Ґліссан теж повинен був позиціонувати себе як "чорний" письменник, без урахування будь-якої антильської чи мартиніканської специфічності. Творчість темношкірих письменників того часу мала виконувати представницьку функцію і сприймалася як колективне слово, яке надходило від поневоленої маси людей, об'єднаних за кольором шкіри. Ґліссан спочатку долучається до спільного слова чорних письменників і митців, поділяючи їхні принципи й постулати негритюду, але згодом починає поступово відокремлюватися, поставивши під сумнів деякі парадигми "негрської творчості". По мірі того, як зміцнювалася його позиція у літературних й суспільно-політичних колах, Ґліссан віддалявся від сезерівського світогляду й формулював власні ідеї стосовно специфічності антильської ідентичності й своєрідності антильської літератури. Саме пошук самобутності через повернення до джерел - до Африки-матері - й було поставлено Ґліссаном під питання. Якщо Сезер, з початку 1940-х років, виступав за африканське коріння як єдину основу антильської ідентичності, Ґліссан, навпаки, намагається перенести пошуки коріння з Африки до Карибського регіону.

У перших поетичних збірках "Поле островів" ("Un champ d'оles", 1953), "Занепокоєна земля" ("La Terre inquiиte", 1955) та "Індії" ("Les Indes", 1956) Ґліссан більше акцентує увагу на віднайдених Антилах, а не на втраченій Африці-батьківщині. В "Індіях" Ґліссан порівнює рідний острів з "останньою жаданою зіркою", з "останнім оазисом безкрайності", зі "свободою, яка насичує людину", з "коханою жінкою" [7]. Поет оспівує унікальну антильську природу, переосмислює епоху завоювання островів і народження Нового світу та підкреслює реальність існування "невигаданих островів".

У 1956 році Едуар Ґліссан пише перше есе "Сонце свідомості" ("Soleil de la conscience"), в якому висловлює власні роздуми щодо історії Антил, переживання з приводу їхньої колонізації. В роботі Ґліссан уже окреслює віхи пошуку ідентичності, що його продовжуватиме у наступних працях. Як Сезер і Сенґор кількома роками раніше, Ґліссан, перебуваючи "у паризькому засланні", чіткіше усвідомлює особливості власної культури та історії, переосмислює їх і формулює для себе перш, ніж представити світові [9].

У тому ж році, в журналі "Ле Летр Нувель", він публікує статтю, написану ним у відповідь на дослідження "Презанс африкен" щодо умов розвитку національної поезії чорних народів, де зазначає: "Цілком природно, що антильці, слідом за Еме Сезером, почали визнавати ту частину себе, яка до цього часу була дискредитована - свою негрську сутність, й відмовились увіковічувати нав'язувані їм нісенітниці. Але зараз вже визначається новий зміст, і народжується своєрідна антильська література" [8]. Заява про народження "своєрідної антильської літератури", яка почнеться вже після Еме Сезера, посилює відокремлення Ґліссана від свого вчителя й свідчить про те, що він уже пересягнув постулати негритюду, а значення поетичного слова Сезера можна уподібнити до крику новонародженого: воно було життєво необхідним, але короткочасним, і тепер мало бути переосмисленим і перевершеним.

Слід підкреслити, що Ґліссан не відмовляється від африканського коріння. Він визнає роль Африки у формуванні антильської ідентичності, але розглядає її лише як "передісторію". У романі "Ріка Лезарда" ("La Lйzarde", 1958) письменник метафорично виражає свою позицію через смерть наприкінці твору Старого Лонґуе - персонажа, який символізує у ґліссанівських романах втрачену Африку - батьківщину. Старий "негр з Ґвінеї" помирає саме тоді, коли мартиніканці святкують перемогу на виборах представника народу й входження острову до нового періоду своєї історії: "Все, він покинув нас, старий негр! [...] Він пішов, наш негр з Ґвінеї! Але раптове пожвавлення доводило, що він не пішов. Він був тут, навіть більше, ніж будь-коли [...]. А з ним земля пращурів проникала нарешті до спільної душі [...] [4, с. 219]. Можна було сказати, що він виграв цей бій, старий чаклун, старий марон (так, це був саме той момент, коли минуле погоджувалося з реаліями сьогодення [...] [4, c. 220]. Старий Лонґуе помер, - сказав Матьє зі злістю. Тим гірше! Він довго протягнув. Стара Африка відходить. Нехай живе Старий Лонґуе. Є також й інша річ! Це була його помилка. Він не знав, що існує інша річ [...]. Інша річ, яка охоплює також Старого Лонґуе. Інша річ, яка спирається на Старого Лонґуе" [4, c. 222].

"Ріка Лезарда" - перший роман Едуара Ґліссана - був дуже схвально сприйнятий критикою та читачами. Роман отримав престижну французьку літературну премію Ренодо (le prix Thйophraste Re- naudot), хоча це викликало неабияке невдоволення у пресі консервативного спрямування. Справді, отримання такої почесної премії молодим невідомим письменником з Антильських островів, до того ж мулатом, стало справжньою сенсацією у літературному житті Франції 1950-х років.

Роман "Ріка Лезарда" проголошує необхідність визволення батьківщини, про що свідчить сама назва твору. Лезарда - це назва головної ріки Мартиніки, що символізує у романі шлях країни до свободи. "Роман про народження" - такими словами зустріли "Ріку Лезарду" засоби масової інформації. Але можна також розглядати цей роман як народження письменника, який зробив блискучий дебют у літературі. Ґліссан пише роман у манері, яка різко відрізняється від усього, що вже мала мартиніканська проза: автор відмовляється від лінеарного викладення подій та від натуралістичної естетики, надаючи перевагу потужній поетиці. Численні авторські відступи й наративні еліпсиси споріднюють "Ріку Лезарду" з "новим романом".

Наприкінці 1950-х років, коли послаблюється його тісний зв'язок з Еме Сезером, Ґліссан встановлює дружні стосунки з письменником ґваделупського походження Альбером Бевілем (Albert Bй- ville, 1915-1962), що взяв літературний псевдонім Поль Ніґер (Paul Niger) [12]. Їхня перша зустріч відбувається у березні 1959 року в Римі, на Другому конгресі чорних письменників та митців. Молодих людей зближує спільне бачення проблеми деколонізації Антил [3, c. 87-88]. Альбер Бевіль був переконаний, що Антилам необхідно відійти від французької метрополії: "Серед молоді, серед робочих, в антило-ґвіанських буржуазних колах, це стає дедалі очевидніше: розвиток країни може відбутися сам по собі під керівництвом політичної влади, яку обере країна, через повне оновлення традиційних економічних та соціальних структур, інакше він не відбудеться" [10].

У другій половині 1950-х років соціально-політична ситуація на Мартиніці й Ґваделупі залишається дуже напруженою, частішають конфронтації між населенням і поліцією. А у грудні 1959 року у м. Фор-де-Франс, адміністративному центрі Мартиніки, розпочинається справжній народний бунт. Отже, стає очевидним, що за десятиліття після де- партаменталізації 1946 року у французьких заморських департаментах не відбулося жодних позитивних змін, соціального прогресу чи економічного розвитку. Тим часом, ситуація в культурній сфері навіть погіршилася через жорстку політику асиміляції, яка ігнорувала будь-які спроби самовираження антильських народів. Молоде покоління мартиніканських, ґваделупських та ґвіанських інтелектуалів усвідомлює кризовий стан, у якому перебувають суспільства заморських департаментів, але змушене констатувати власне безсилля. Навіть Еме Сезер визнає провал процесу департаменталізації, який він сам колись ініціював. По мірі того, як слабшає позиція Сезера у суспільно-політичних і культурних колах, Ґліссан перетворюється на вагому й впливову фігуру в контексті франко-антильських відносин й прагнення Антил до незалежності.

Отже, Ґліссан починає по-новому розглядати антильську самобутність. На відміну від негритюду, який робив акцент на африканських джерелах карибської культури, Ґліссан підкреслює багатогранність основних елементів специфічної культурної конфігурації Антильських островів: "Історично необхідно було для народів Малих Антил, які пройшли через метисацію, заявити про "африканську частину" своєї сутності, яку так довго зневажала, нехтувала, заперечувала запроваджена ідеологія, і цієї необхідності було достатньо, щоб виправдати антильську частину руху негритюду" [5, с. 54].

Нову концепцію, яка враховувала би всі аспекти антильського буття, Ґліссан починає визначати терміном "антильство" ("antillanitй"). Як і "nйgritude", слово "antillanitй" у французькій мові - жіночого роду, і рід несе тут семантичне навантаження, підкреслюючи "жіноче" - природне, ірраціональне начало самобутньої антильської' культури. Ґліссан замінив лексему "nиgre-", використану Сезером, на "antillan-" і додав до неї суфікс "-itй". Вибір суфікса не був випадковим. Обидва суфікси використовують у французькій мові для формування абстрактних іменників від прикметників, але, якщо суфікс "-itude" підкреслює скоріше динамічний рух, то "-itй" виражає більше положення або стан. Таким чином, сезерівському пориву до африканського континенту, Ґліссан протиставляє затвердження антильської культури, її буття саме у карибському світі: "Сьогодні житель Антил більше не відмовляється від африканської частини своєї сутності; але він не має вважати її ексклюзивною. Він має її визнати. Він розуміє, що з усієї цієї історії (навіть якщо ми прожили її як не-історію) народилась інша реальність [...]. Він став антильцем" [5, c. 25-26].

Концепція антильства базувалася на твердженні: антильське суспільство страждає через те, що воно зазнало "успішної колонізації" ("colonisation rйussie") [5, с. 270]; у широкому сенсі, воно страждає через своє колоніальне минуле. Ґліссан невпинно наголошує, що подолати ці страждання можливо лише через пошук антильської ідентичності. Треба мати волю залагодити соціальні розриви, заповнити пробіли колективної пам'яті та встановити зв'язки поза межами запропонованої метрополією моделі. Ґліссан прагне пізнати антильську сутність через спільну історію карибських країн, тісно пов'язану з плантаціями цукрової тростини. Цю історію характеризують, за Ґліссаном, соціальна ізольованість, темний колір шкіри, африканська спадщина та, у випадку французьких антильських островів, креольська мова.

У 1961 році, після декількох років активної культурної й політичної діяльності, Едуар Ґліссан створює разом з Альбером Бевілем та з близьким другом Франца Фанона, мартиніканським націоналістом Марселем Манвілем (Marcel Manville) Антило-ґвіанський фронт за автономію (Le Front an- tillo-guyanais pour l'autonomie), сама назва якого промовисто свідчить про його мету. У розпал Алжирської війни (1954-1962) існування такої організації становило велику загрозу територіальній цілісності Франції. 22 липня 1961 року декретом генерала де Ґолля Фронт було розпущено за посягання на державну безпеку. Ґліссана заарештували на Ґваделупі, вислали з департаменту та заборонили в'їзд до Антильських островів. Отже, Ґліссан повернувся до Франції як фігура, небажана для влади заморських департаментів [1, с. 429].

У 1962 році Альбер Бевіль трагічно загинув в авіакатастрофі на Ґваделупі. Смерть близького друга й соратника стала болісною втратою для Едуара Ґліссана.

1960-ті роки стають періодом завзятої й продуктивної роботи митця. Він публікує поетичні збірки "Чорна сіль" ("Le Sel noir", 1960) та "Прикута кров" ("Le Sang rivй", 1961). У 1961 році Ґліссан завершує роботу над єдиною театральною п'єсою "Месьє Туссен" ("Monsieur Toussaint"), в якій зображує пригоди Туссена Лувертюра - національного героя Гаїті, одного з найзначніших лідерів Г а- їтянської революції 1791-1804 років.

У 1964 році виходить другий роман Ґліссана "Четверте століття" ("Le Quatriиme siиcle"), за який автор отримав престижну міжнародну премію Шарля Вейона (le prix Charles Veillon). Роман був присвячений пам'яті Альбера Бевіля. Метою твору було прояснити значну частину антильської історії, яка залишалась невідомою навіть для самих анти- льців; відродити минуле задля осягнення складного процесу метисації, що сформував своєрідну антильську свідомість. Назва роману вказує на те, що чотири століття тому на Антильські острови почали привозити перших рабів - пращурів антильців. "Ніхто з нас не знає, що відбувалося у тому краю, там, за океаном, море накрило усіх нас [...]. Ми називаємо це минулим, цю нескінченну низку забуття з рідкими, ледве помітними проблисками у нашому небутті" [6, c. 68]. Отже, четверте століття антильської історії повинно стати, за Ґліссаном, століттям усвідомлення минулого.

"Четверте століття" був сприйнятий дуже схвально, але були й деякі стримані відгуки, спричинені надмірною складністю побудови твору, яка дезорієнтувала багатьох читачів. Роман розглядається сьогодні як один з найвизначніших творів Ґліссана. Він розпочинає, в середині 1960-х років, процес відтворення історії Антил. Ґліссан там "оспівує історію: незбагненну, незрозумілу" [5, р. 20].

Ґліссан зробив величезний внесок у переосмислення самобутності та історії Антильських островів. Він завжди наголошував, що пише не лише для того, щоб задовольнити власну потребу вираження, словами закрити свої рани, але головним чином для того, щоб своєю творчістю сприяти заповненню історичних пробілів, поява яких була обумовлена колоніалізмом: "Неможливість колективної свідомості осягнути власне минуле характеризують те, що я називаю не-історією. Негативним фактором цієї не-історії є вискоблення колективної пам'яті" [5, с. 224].

Ґліссан наголошує на можливості для антильців відкрити для себе нову ідентичність через об'єднання культур, через синтез багатьох їхніх елементів на певній території: "Ідея антильського об'єднання - це відвоювання культури. Ця ідея долучає нас до правдивості нашого буття [...]. Це ідея, яку інші не можуть реалізовувати за нас" [5, с. 224].

1. Никифорова И.Д. Литература франкоязычных стран: Мартиники, Гваделупы, Гвианы / И.Д. Никифорова // История литератур Латинской Америки в 5-ти кн. - М.: ИМЛИ РАН, 2004. - Кн. 4, ч. 1. - С. 380-483

2. Столяренко М. Негритюд як пошук самобутності у франкомовній літературі Карибських островів / М. Столяренко// Всесвіт. - 2010. - №3-4. - С. 212-220

3. Colin K. Le roman-monde d'Йdouard Glissant / K. Colin. - Quйbec : Les Presses de l'Universitй Laval, 2008. - 312 p.

4. Glissant Й. La Lйzarde / Й. Glissant. - Paris: Gallimard, 1997. - 260 р.

5. Glissant Й. Le Discours antillais / Й. Glissant.