Різдво та Воскресіння Христове у віршах Івана Величковського

Основна частина

Величковський Іван (бл. 1650 - 1701) - яскравий представник українського бароко, поет, друкар, священик. Навчався у Києво-Могилянській колегії, жив у Чернігові, де працював у друкарні Лазаря Барановича і входив до чернігівського осередку поетів. Згодом оселився в Полтаві, де служив священиком в одній із церков. Автор віршових збірок «Зегар з полузегарком» (1687), «Молоко од вівці, пастиру належне» (1691), духовних моралізаторських віршів, панегіриків на честь Лазаря Барановича та Івана Самойловича, перекладів із англійського латиномовного поета Джона Оуена. Писав книжною українською мовою. Творам І. Величковського властива барокова орнаментальність, застосування антитез і метафор із кількарівневим образним значенням, мовна гра, дотепність висловлювання.

У віршах Івана Величковського дослідників і досі привертають увагу його експериментальні вправи, відхилення від традиціоналізму у бік модерної на той час бароковості, що народила у творчості поета «курйозні вірші». Однак у літературному набутку Величковського є чималий цикл віршів, присвячених християнській тематиці. Дослідники творчості поета (В. Перетц, Д. Чижевський, В. Крекотень, В. Колосова, М. Сулима) вказували на те, що у 1680 - 1690-і роки «настрої Івана Величковського помітно змінюються. Тепер поета раз у раз опановує благочестивий молитовний ліризм, прагнення до каяття за свої людські слабості, за свою нестійкість перед життєвими спокусами. Це дуже характерний, наскрізний мотив його зрілої лірики <...> Настрій цей цілком природний для глибоко релігійної людини, яка довго залишалася світською, людини емоційної, активної, жадібної до всіх радощів життя, яка на схилі віку, ставши священиком, провадить переоцінку своїх діянь»1.

У рукописному збірнику із 312 аркушів міститься чимало віршів, зокрема у «першому зшитку», у яких поет не раз звертається до теми Різдва і Великодня. В. Перетц назвав цей рукопис виникнення і розташування у джерелах по сусідству, з текстами, позначеними іменем Димитрія» (с. 607). Автор цієї статті не буде вдаватися у дослідження цього питання, а розглядатиме вірші з рукопису у контексті творчості І. Величковського.

«Українською антологією 1670 - 1680-х років», куди увійшли вірші різних українських поетів, зокрема й Івана Величковського. В. Колосова і В. Крекотень припустили, що більшість віршів із рукописного збірника належать перу Івана Величковського і вмістили їх у виданні творів цього поета (1972). Пізніше у виданні «Українська поезія.

Середина XVII ст.» (1992) В. Крекотень та М. Сулима атрибутували більшість анонімних віршів як твори Димитрія Туптала «на підставі змісту та форми, часу їм передує «Размышленк о страстях Христовы»), у якому автор розмірковує про гріх Адама, який складається з його дванадцятикратного падіння (п'ять під деревом райським і сім - на шляху із Едема, що символізує сім смертних гріхів). «Вторый человйк, - вважає Величковський, - Господь з небес, Ісус Христос, истинный наш Бог, хотяй исправити и стопы человйку на стезй правйй, ведущой в живот вйчный, поставити, сам, во время спасителнои своєи страсти дванадесят крат поткновен паде на землю: пять крат паде, нося крест на гору Голгофу, да бых исправил, єже чрез пять чувствій человйка во древй райском грйхопаденіє, а седм крат паде сладчайшій наш Ісус, идущи от вертограда к Аннй-архієрею, дабы исправил семикратноє, єже чрез седм грйхов смертельных, паленіє человйка, изходящого из рая.

Тйм же в самоє воспоминаніє и честь того дванадесятократного на землю паденія Христова, сіє напилася о страстях Христовых размышленк, содержащеє в себй стихов 30 и шесть»3.

З погляду використання євангельських ремінісценцій звертають на себе увагу «Вйрши на Євангеліє для иконописцов».

Події, пов'язані з народженням Ісуса, викладені дворядковими силабічними строфами із суміжним римуванням послідовно, як про них ідеться у Євангелії від Луки та Євангелії від Іоанна:

В останній строфі міститься ремінісценція з усіх канонічних євангелій, однак два заключні рядки - авторські, хоч вони і відповідають пафосу євангельських текстів. Завершує вірші Величковський спогадами із Євангалеія від Луки - про те, як Ісус після фізичної смерті явився учням, які йшли до Еммауса, ще раз у Єрусалимі («Во Ієрусалимі велйв онйм ждати, / донжде исполнятся дару благодати»), а також хвалебними славослов'ям на честь Христа і молитовним зверненням до Нього.

Зі змісту наведених вище рядків зрозуміло, що Величковський прагнув воскресити у пам'яті своїх читачів важливі події із життя Христа, акцентувавши на його Народженні і Воскресінні, оскільки саме ці дві події корелюють із величним призначенням Ісуса - стати Спасителем для роду людського, який від часів Адама втонув у гріхах. Як автор Величковський строго дотримується рамок різдвяного і великоднього сюжету, не вдаючись до будь-яких художньо-літературних інтенцій, і в цьому бачиться його традиціоналізм у віршовій реалізації сакральної теми.

В деяких інших віршах, присвячених Ісусу Христу і Богородиці, сповнених алюзіями і ремінісценціями на різдвяний та великодній сюжети, Величковський відступає від канонічної строгості і, пишучи фактично про те, що й у «Віршах на Євангеліє», виражає особистісне ставлення до Спасителя і Богоматері крізь призму визнання своєї людської слабкості і гріховності. Тут його почуття індивідуальні, а емоції пронизані самоусвідомленими переживаннями.

Уява поета малює картину, на якій зображено Ісуса Христа з хрестом на плечах, котрий долає важку путь на Голгофу, і запитує: «Камо, сладкій Ісусе, с крестом грядеш? / На гору ли Голгофу, де себе розпнеши?». І тут же переносить муку Христа на себе, винуватить себе у тому розп'ятті: «Аз тя скверными в серцу мыслми распинаю, / серце моє скверноє Голгофу бысть знає». Особиста вина, яка підкреслюється варіюванням, повторенням слова «скверный», асоціюється із власною гріховністю, яка проникла у саме серце, що цілком відповідає християнському самоприниженню і самобичуванню. Ліричний герой ставить себе на місце Ісуса Христа, котрий узяв на себе «грйх міра», просить у Сина Божого: «мнй дажд крест носити». І він відчуває тяготу того хреста, але гіперболізує і свій гріх: «Воистину тяжек крест, но грйх иой тяжчайшій». Релігійна екзальтація сягає кульмінації, коли ліричний герой усвідомлює (а скоріше всього - відчуває, передчуває), що немарно Ісус пішов «на волную муку» і просить того хреста перекласти на його спину і «вкупй сораспятся, Христе мой, з тобою». Бачить і відчуває він рани, які завдає чолу Христа терновий вінок, для відображення чого Величковський знаходить вишуканий бароковий образ: «Христос єсть червленна рожа, власною кровію в страстях обагрена», «як рожа, в терніи процвйтаєт».

Лірична експресія переходить у ту частину великоднього сюжету, де йдеться про покладання Ісуса Христа у гробницю, і тут автор виражає особисте ставлення до цієї події: «До каменного гробу, Христе, не кладися, / в окамененном сердцу моєм положися». Образ скам'янілого серця в цих рядка в жодному разі не означає байдужість, німу застиглість, а навпаки - велике горе, оціпеніння, біль, від якого мертвіє серце. Водночас це серце є «твердейшеє над діамант-камень, котрого не скрушит желйзо ни пламень», хоч його і може вразити «кров агнца», тобто серце ліричного героя, здатне здригнутися від не винної жертви Ісуса Христа. Знову уява повертається до картини винесення хреста на вершину Голгофи («двигаєш, о Христе мой, сам крестноє бремя, облившися кровію в страстноє время»), але на цей раз авторське «я» просить дозволу в Ісуса прийняти на себе важкого хреста «вмйсто Киринея», щоб допомогти «тяготы тебй нести сея». Кириней - Симон Киринейський (один з юдеїв із міста Киринеї в Лівії), котрого змусили нести хрест Спасителя, коли Він упав під вагою хреста (Матвій, 27:32; Марко, 15:21; Лука, 23:26).

Величковський, апелюючи до Євангелія від Іаонна, де сказано, що під хрестом на Голгофі, на якому розп'яли Ісуса, стояла його мати Марія, звертається до образу Богородиці і сподівається, що цей материнський образ зігріє його душу, прожене смуток, викликаний виглядом ран Ісуса: «О зачатіи Божіаго Сына / радуйся, Дйво, чистая, єдина. / Аз же о тебй радуватися буду, / Єгда печали тобою збуду». Ліричний пафос спрямований на те, щоб ствердити: Марія породила Ісуса для того, щоб він «ад разориша» і «воскреси душу, не дажд єй більше пасти». Поет вдається до складної метафоричної (а скоріше - емблематичної) образності, коли далі пише про Богородицю: