Поетичний світ В. Стуса: антропонімний вимір

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поетичний світ В. Стуса: антропонімний вимір

Лупол А.В.

Одеська національна академія харчових технологій

ім. М.В. Ломоносова

У статті проаналізовано онімний складник поезій В. Стуса, доведено функційну вагу антропонімного сегмента у творчому доробку письменника, виявлено актуальну амплітуду використаних автором власних назв, установлено домінантні різновиди антропонімного простору, здійснено відповідну систематизацію з огляду на семантичні та функційні особливості зафіксованих онімів.

Ключові слова: В. Стус, поетонімікон, антропонім, семантика, функція, ідіолект.

The article analyzed onimnaya component poetries Vasyl Stus, proved functional role antroponimnogo segment of the vocabulary in the works spisatelya, determined actual ampHtuda anthroponyms used by the author, set and systematized dominant species antroponimnogo space, based on their semantic and functional sosbenno.

Keywords: V Stus, poetonimikon, anthroponym, semantics, function, idiolect.

У сучасних мовознавчих студіях активну увагу науковців привертає аналіз специфічних особливостей ідіолекту майстрів красного письменства, оскільки саме цей аспект наукових пошуків не лише поглиблює відомості про джерельні орієнтири й домінанти національного світобачення, а й уможливлює виокремлення оригінальних авторських лінгвоментальних стратагем, що ілюструють самобутність і неповторність індивідуальної інтерпретації буттєвого простору (С. Єрмоленко, І. Колегаєва, В. Кухаренко, Л. Мацько, О. Пономарів, В. Чабаненко та ін.). Проте, опрацьовуючи художнє мовлення, вчені найчастіше звергаються до реконструкції апелятивного шару лексики, залишаючи онімні складники на периферії наукової кваліфікації, що у свою чергу зредуковує об'єктивність і переконливість отриманих результатів, бо в систематиці ідіостилю письменника, його ментальному лексиконі онімія виступає вагомим компонентом, уособлюючи актуальні для авторської особистості поняття (О. Карпенко).

Усвідомлення ролі власних назв у загальній архітектоніці художнього твору як репрезентанта особистісно-авторської картини світу послугувало поштовхом до активізації наукових пошуків у цьому напрямі, і вже в другій половині ХХ століття з'явилися грунтовні дослідження класика ономастичної науки члена-кореспондента НАН України Ю. Карпенка. Розробки відомого вченого заклали основи для фундаментальних теоретичних узагальнень щодо природи і функціонування власних назв у художньому творі, здійснених як закордонними (С. Зінін, Е. Магазаник, В. Михайлов, В. Ніконов, О. Фонякова), так і вітчизняними науковцями (Л. Белей, В. Калінкін, Л. Колоколова, В. Лучик, Т Ковалевська, М. Мельник та ін.). У сучасній українській літературній ономастиці традиції засновника Одеської ономастичної школи професора Ю. Карпенка активно продовжено й розвинуто в низці вітчизняних дисертацій, де ретельно проаналізовано онімну своєрідність таких письменників, як Л. Українка (Т Крупеньова; В. Мержвинський), М. Коцюбинський (Т. Немировська), В. Винниченко (Г Лукаш), М. Хвильовий (О. Усова), Ю. Яновський (Г Шотова-Ніколенко), О. Гончар (О. Немировська; В. Галич), П. Куліш (О. Климчук), Г. Тютюнник і В. Земляк (А. Соколова). Л. Костенко (М. Мельник; Л. Петрова), Я. Славутич (Л. Селіверстова 2003), Є. Маланюк (Г Мельник) тощо.

Проте творчість Василя Стуса як одного з видатних українських поетів у цьому аспекті практично не опрацьована попри наявність цілої низки дослідницьких інтерпретацій його поетичної мови і на рівні апелятивної лексики (Г. Віват, Д. Данильчук, Л. Оліфіренко, Ю. Остапчук, Г. Шміло, Г. Яструбецька та ін.), і окремих онімних компонентів (А. Бондаренко, Ю. Браїлко, Ю. Карпенко, Г Мельник). Спеціальні ж дослідження всього онімного простору поезій В. Стуса, систематизація й класифікація складників авторського поетонімікону, виокремлення концептуальних онімних концентрів, їхня семантична й стилістична кваліфікація ще не проводилися, що визначає загальну актуальність пропонованої статті й релевантність фактичної бази, яка засвідчує оригінальність онімних варіацій, увиразнюючи роль пропріальної лексики в системі ідіостилю митця.

Мета статті полягає в комплексному аналізі онімного простору поетичних творів Василя Стуса, скерованому на з'ясування семантичної та функційної специфіки власних назв як маркерів ідіостилю письменника. Відповідні завдання скеровано передусім на опис структури онімікону поезій В. Стуса, систематизацію та встановлення динаміки вживань онімів різних розрядів, доведення питомої ваги антропонімікону як надпотужного складника в ідіостилі В. Стуса. Об'єктом роботи є ідіостиль В. Стуса, предметом безпосереднього аналізу є антропонімний шар онімного простору творів поета як провідний компонент авторського ідіостилю, насамперед його семантичні та функційно-стилістичні особливості. Джерельною базою статті є поетичні твори В. Стуса, з яких виокремлено близько 900 прикладів уживань майже 400 власних назв різних розрядів, серед яких антропоніми становлять 160 одиниць. Методологічна база роботи містить як загальнонаукові методи (спостереження - для фіксації загальних тенденцій функціонування аналізованих одиниць у площині творів В. Стуса; індукції та дедукції, залучених для систематизації й виокремлення спільних і специфічних характеристик онімів у поетичному контексті; кількісних підрахунків - для встановлення динаміки аналізованих одиниць), так і спеціальні методи дослідження, серед яких традиційний для мовознавства описовий метод, контекстуально-інтерпретаційний та компонентний аналіз, залучені для з'ясування семантичного навантаження онімів у поетичному творі та їхньої функційно-стилістичної оригінальності.

Теоретичне значення запропонованої статті насамперед виявляється в комплексному підході до реконструкції онімного простору письменницького ідіолекту та його антропонімного шару як найважливішого компонента, що у свою чергу поглиблює теорію літературної ономастики, лінгвістичного аналізу тексту та лінгвоперсонології. Відповідно наукова новизна полягає в детальному аналізі онімного простору поезій В. Стуса як важливого складника структури його творів та як маркера неповторного письменницького ідіолекту. Увага ж до антропонімного складника увиразнює ідіолектні пріоритети митця, виявляючи актуальні сегменти цього лексичного шару. Практичне значення роботи зумовлене можливістю використання одержаних результатів при викладанні базових курсів із лексикології та стилістики української мови, спецкурсів, присвячених поетиці та літературній ономастиці, розгляду особливостей поетичної творчості В. Стуса тощо. Перспективи подальшого опрацювання зазначеної проблематики вбачаємо у проекції авторської методики дослідження письменницького поетонімікону на творчість як класиків красного письменства, так і представників сучасного літературного процесу, що загалом поглибить розуміння лінгвістичних вимірів літературної творчості в цілому та її онімного сегмента зокрема.

Здійснений нами аналіз онімного простору поезій В. Стуса дає підстави для виокремлення антропонімікону як актуального шару пропріальної лексики, що засвідчують насамперед кількісні показники проаналізованого фактичного матеріалу. Так, серед 400 власних назв різних розрядів, зафіксованих у понад 900 випадках уживань, до антропонімної лексики належить 160 одиниць, представлених у майже 230 позиціях, що становить близько 40 % усього масиву авторських онімів, що увиразнює стилістичну вагу цих одиниць. Крім того, дослідники відзначають, що антропонім ний масив письменника створює підґрунтя для розуміння важливих особливостей його творчості в цілому: його “духовних орієнтирів” (В. Просалова) та “формальних першовзірців” (Л. Оліфіренко). Так, Л. Оліфіренко зазначає, що заголовки Стусових поезій, які містять антропоніми та інші пропріальні назви (“За читанням Ясунарі Кавабати”, “Останній лист Довженка”, “Дума Сковороди”, “Молодий Гете”, “За літописом Самовидця”, “Трени М. Г. Чернишевського”, “Кампанелла”, “Гайворонське”, “За Р Кентом”), підказують читачеві, “в яких <...> формальних першовзірцях слід шукати необхідних опор для справжнього розуміння прихованого <...> філософського змісту” [7, с. 105]. поезія творчий стус

Відомо, що весь поетонімікон (ми користуємося терміном В. Калінкіна, за яким поетичний онім - це “онім, ужитий у художньому тексті” [4, с. 8]) будь-якого твору представлено щонайперше назвами “персонажів та реальних чи уявних об'єктів, описуваних у творі”, та назвами “осіб й об'єктів, що не становлять предмета твору, а з'являються у якихось зв'язках, асоціаціях з описуваними у творі явищами, зокрема з поетонімами першої групи” [5, с. 9]. Ю. Карпенко вважав, що всі поетоніми другої групи виконують “виключно виразові, образні функції”, використовуючись для створення метафори й метонімії, алюзії, антономазії, хронотопічної функції [там само : 9-10]. Цілком погоджуючись із цією думкою, зауважимо, що, спираючись на запропоновану Л. Белеєм класифікацію літературних антропонімів, у межах якої виокремлено нейтральні, тобто позбавлені супровідних конотацій оніми, та характеристичні [1, с. 8-10], тобто конотовані оніми, ми можемо говорити про наскрізну емоціогенність, конотованість онімних уживань у поезіях В. Стуса, оскільки практично кожний онім має надпотужний стилістичний потенціал і виступає національно, соціально чи ж ідеологічно значущим [там само]. Таку стилістичну вагу фіксуємо як у площині реальних, так і вигаданих антропонімів, кожен із яких виступає маркером неймовірно важливого для авторського ідіолекту сегмента уявного чи дійсного світу, акцентуючи на внутрішніх пріоритетах, уподобаннях, цінностях митця.

Отже, у межах антропонімного шару Стусових поезій виокремлюємо реальні та вигадані антропоніми, де серед реальних вирізняємо антропоніми т. зв. українського кола (85 одиниць у 121 вживанні) та неукраїнського кола (73 антропоніми в 111 уживаннях).

У першій групі пріоритетними онімами виступають імена таких українських поетів, як Тарас Шевченко (Тарас, Шевченко, Кобзар) - 14 випадків, Григорій Сковорода - 8, Микола Зеров (часто - на ім'я по батькові: Микола Костевич) - 4 та інших діячів культури, мистецтва, історичних постатей (Леся Українка, Іван Франко, Григорій Сковорода, Михайло Вишневецький, Іван Мазепа, Богдан Хмельницький, Дмитро Бортнянський, Михайло Максимович, Борис Грінченко тощо): Борітеся - поборете! Мені Тарас / порадив у безсонній ночі, /Коли, немов сонця, горіли очі / і пашіло тіло в їхньому вогні ... [8, т. 1, кн. 2, с. 34-35]; І зайнялась мені зоря /і обняла півнеба /громовим гуком Кобзаря /і сурмами погреба [8, т. 1, кн. 3, с. 82-83]; <...> звідти, мабуть, /Хтось до села, у Ковраїспішить. /Сковорода! Забувши давні чвари, /Він знову поспішає до Тамари. / <...> Тамарин двір уже піднявсь на ноги, / Підвівшись, сквапно сон жене з очей, /Ще позіхає. Став біля порогу / Сковорода й спинився [8, т. 1, кн. 2, с. 7]; Миколо Костевич! Мені /здалося - кості на вогні, /здалося - очі - дві сльози - /на заполярну впали кригу. / То ти й мені тепер позич / сльози. Не слави. Смерті зич./1 грому зич. І бурі зич. /1 на зимівлю зич хурдигу [8, т.1, кн. 2, с. 134]; Покинув я сумний підвал, /лишив майдан Богдана, /де гетьман огиря учвал /кудись жене щорана [8, т. 2, с. 14; т. 1, кн. 3, с. 49].

У цій самій групі заслуговують на увагу і антропоніми ментально “близького кола” [Карпенко 2006] : іменування родичів, друзів, знайомих поета, а також його самого (автозгадки). Абсолютну більшість цих номінацій становлять форми імені. Єдиний випадок уживання імені та по батькові стосується згадки про шкільну вчительку: поки /Зіна Петрівна принесе / нам перепалий морозом / хліб, ми зсовували парти / і йшли війною - один на одного [8, т. 1, кн. 3, с 239-240]. Прикметно, що серед номінацій родичів практично відсутні онімні назви батьків поета. Це відповідає реальному мовленнєвому етикету в українській культурі: діти називають батьків за їхнім родинним статусом, не вживаючи антропонімійних формул. Водночас згадуються імена членів сім'ї В. Стуса - дружини, сестри, прадіда. Дослідники зауважують, що “єдиний у творчому доробку поета текст, де ім'я його музи-дружини артикульоване” [8, с. т. 1, кн. 3, с. 454], написаний улітку 1977 р. напередодні приїзду Валентини Попелюх на місце заслання В.Стуса в селищі ім. Матросова Магаданської області: Колимські конвалії - будьте для Валі, / достійтесь до Валі - рожеві огні. / Пробачте, у вас забагато печалі, / пробачте, красуні, ви надто сумні [8, т. 1, кн. 3, с. 138].

У двох віршах згадується старша сестра поета Марія: - О берегине, сестро Маріє, /за ким подзвіння живих годин? [8, т. 1, кн. 3, с. 379], де її образ навіяно не-зустріччю з нею після суду 1972 року: в'язень міг зустрітися тільки з трьома особами, і ними стали дружина поета, його мати та батько [там само]. Друга згадка: Свіча. Сосна. І роєм птиць / Примарна свінула Софія. /А мама - де? А де - Марія? /Вітчизна - де? [8, т. 1, кн. 3, с. 184-185]. На думку дослідників творчості В. Стуса, цей вірш - «відчайдушна спроба витворити художніми засобами епічну картину внутрішніх переживань, пов'язаних із поїздкою в Донецьк на похорон батька» [8, т.1, кн. 3, с. 468]. У вірші «Аналітичне» ліричний герой у роздумах про свій поетичний талант згадує предків - діда та прадіда: Злий дар говорити в риму - /успадкований, як інстинкт. / У прадіда римувались кроки, / його рекрутський строк - / двадцять п 'ять років - / возведений у квадрат омонім /анімістичних рим. /Дід Дем'ян, добрий бондар, кадовби /римував. З обручем обруч [8, т. 1, кн. 2, с. 146]. При цьому онімічно поіменований лише дід. Ім'я прадіда Клементія, що був кантоністом (кантоніст - син солдата, що приписувався до військового відомства і служив у війську) [9, с. 56], у тексті вірша не згадується. Також згадуєься й Іван Олексійович Світличний (1929-1992), репресований за часів СРСР мовознавець, літературний критик, поет, діяч українського руху опору 1960-х - 70-х років: Не можу я без посмішки Івана / оцю сльотаву осінь пережить. [8, т. 1, кн. 1, с. 93-94]; армійський друг поета литовець Вінцас Кузміцкас та ін.

Отже, у В. Стуса 121 раз було вжито 85 антропонімів українського кола, де переважають антропоніми - номінації поетів (12 антропонімів, 28 уживань) та історичних діячів (18 антропонімів, 21 вживання). Меншою мірою представлено антропоніми - номінації письменників (5) та інших діячів культури (4). Переважна більшість прізвищ українських поетів та письменників, ужитих у поетичних текстах В. Стуса, - це класики XVIII та XIX ст. (Сковорода, Шевченко, Франко, Леся Українка), а також поети й письменники ХХ ст. (Зеров, Остап Вишня, Корнійчук, Вінграновський, Холодний). Найчастіше (14 разів) згадується Тарас Шевченко у використанні номінацій Тарас (8), Шевченко (3), Кобзар. 8 разів згадано Григорія Сковороду у використанні єдиної форми іменування (Сковорода), 4 рази - М. Зеров, кожного разу в різних номінаціях (М. К. Зеров, полтавець-гречкосій, Микола Костевич, Зеров). Репрезентативною є й група іменувань українських історичних діячів (18 антропонімів, 21 вживання), серед яких домінують ключові постаті української історії XVI ст. (Северин Наливайко), ХУІІ-ХУШ ст. (Петро Конашевич-Сагайдачний, Петро Дорошенко, Петро Калнишевський, Іван Мазепа, Петро Полуботок), ХІХ (Устим Кармалюк) та ХХ ст. (Симон Петлюра, Степан Бандера). Зафіксовані антропоніми практично ніколи не виконують суто номінативної функції, не виступають елементарними локально-темпоральними подієвими орієнтирами, вони завжди виконують надважливу роль концентрів авторської уваги, маркерів ідіолектної системи митця, ціннісних пріоритетів його ментального простору як “відносно невеликого концептуального набору (conceptual packet), створеного для приватних цілей розумінь та дій” [3, с. 132]. У переважній більшості - це позитивно конотовані оніми.

Другу групу актуальних реальних антропонімів становлять іменування таких постатей, як Вільям Шекспір, Йоганн Ґете, Людвіг ван Бетховен, Вольфганг Амадей Моцарт, Амедео Кліменте Модильяні, Дем'ян Бєдний, Борис Пастернак, Олександр Блок, Андрій Вознесенський та інших представників світової культури: Устань. Тюремне ліжко застели / і за календарем надію виваж / чи сядь за книгу - довгу і нудну. / На віддалі, близькій од тебе, Гете, /лиш - недосяжний [8, с. 111]; Хрещатиком вечірнім під неоновим / блідавим світлом, у суху поземку / ти плинеш, таємнича незнайомко / із Блока - в вечір, ніби в синій сон [8, т. 1, кн. 1, с. 114], Гамлет: Як ця вистава зветься? / - Щасливий Йорик. - Тобто, я герой, / як кажуть, заголовний? Був - героєм. / Тепер - скінчилося. Ми теж - були. /-1 що за п 'єса? - Варіант удатний / давно вже призабутого Шекспіра [8, т. 3, кн. 1, с. 111-113]; Холодний присмерк приуральський / зростав. Мороз ладнав органні труби, / і сосни справжніми і знаними здавались, /як провінційний театральний зал, / де стільки лживихрухів диригента, / де стільки нот і профілів фальшивих, / але ніщо не може заглушити /холоднозору і сувору вись /Йогана Себастьяна [8, т. 1, кн. 1, с. 47-48], Осика хить і хить. / Поскрипує, нагляда / Враз випірне з води /І Моцарта свистить [8, т. 3, кн. 1, с. 178]. У вірші “Холодний присмерк приуральський...” згадано й литовського композитора і живописця Микалоюса Констянтинаса Чурльоніса: і в Вінцаса - освітлену мішень - / Чурльоніс поціляв голками сосон, / йдучи гравюрним лісом. <...> / Шамотів / колючий ліс Чурльоніса за вікнами / та узбережна “Лєтува” шуміла [8, т. 1, кн. 1, с. 47-48]; і голландського художника-пейзажиста Рюїсдаля, чи Рейсдаля: Вінцас, /наш батальйонний фельдшер, до реєстру / дописаний <...>, вімкнувши лампи, / <...> рефлектори на стіну наставляв, /де оживав на полотні фламандський /пейзаж. <...> - Так та не так! - Він кидав свого пензля, / грів інгалятор, підступав, відходив, / і знову йшов, мовчазний, ув атаку / на Рюїсдалем зміцнений бар'єр [8, т. 1, кн. 1, с. 47-48], і філософів Мартіна Гайдеггера, Фрідріха Ніцше, Карла Маркса: Рільке. Пастернак. /Гайдеггер. Гете. [І Когелет], /1 над усім мужицький велет [8, т. 1, кн. 2, с 168], Три скелети сидять за кавою /Іпровадять про філософію Ніцше, / до них підсідає руда бестія [8, т. 1, кн. 2, с. 144]; Балухаті мистецтвознавці! / Вам незручно в цивільному одязі, / вам дуже незручно, / коли шиї не душить кітель, / коли ноги не чують провалля / діагоналевих галіфе. <...> / Більше ніж Марксові / я вірю в ваші чоботи хромові [8, т. 1, кн. 1, с. 97-98]. Не можна оминути й описані В. Стусом враження від музики Бетховена: Гармонійоване страждання, / оправлене в обручку травня. /Бетговен. Добрий маг. Пречистий / четвер. Пречистий тлум чекань. / Поразка. Усмішка. Поразка. /Метал надій. Тонкоголосить / одвертий біль. <...> / Йди геть, патетико облудна. / Гучи ж - і серце, і струно [8, т. 3, кн. 1, с. 141], Баха: Холодний присмерк приуральський /зростав. Мороз ладнав органні труби, / і сосни справжніми і знаними здавались, /як провінційний театральний зал, / де стільки лживих рухів диригента, / де стільки нот і профілів фальшивих, / але ніщо не може заглушити / холоднозору і сувору вись /Йогана Себастьяна [8, т. 1, кн. 1, с. 47-48] тощо.

Отже, найчастотніші антропоніми неукраїнського кола - Ґете (5) та номінації його персонажів (Мефістофель, Фавст по 5 уживань), Шекспір (2) Бетховен (5). Такі оніми трохи поступаються антропонімам українського кола за кількістю (73) та частотою вживання (111 разів), але вони доволі близькі до антропонімів українського кола за співвідношенням денотатів: так само домінують антропоніми - номінації поетів (16 антропонімів, ужитих 22 рази). Істотна відмінність їх від антропонімів українського кола - вживання 11 лексем, що номінують політиків радянських часів (Ленін, Сталін, Брєжнєв), які вжито 20 разів. Зафіксовано й пропріальні іменування художників (7 антропонімів, ужитих 9 разів), композиторів (4 антропоніми, вжиті 8 разів), філософів (4), історичних діячів (5). Зафіксовані антропоніми “неукраїнського кола” також скеровані на здійснення образної експансії, виконують роль фундаментальних морально- етичних орієнтирів у системі авторського ідіолекту, як правило, позитивно конотованих, звичайно, за винятком прецедентних імен радянської епохи.

Серед вигаданих, ірреальних антропонімів В. Стус найчастіше використовує назви літературних персонажів, представлених як у творах вітчизняних авторів (Мавка, Лукаш, Ярославна), так і в доробку закордонних митців слова та класичній поезії (Фауст, Йорик, Трістан та Ізольда : Тут поживи - і видасться тобі, / що й досі Україна солов 'їна, /і промайне за крутояром Мавка, / до вівери ці руки простягне, / і звук сопілки лине з-над узгір 'я: / от-от сюди накопиться Лукаш [8, т. 1, кн. 1, с. 131]; Мій добрий Фавст! Мій радісний причале ! /Із Мефістофелів - мій киль приймає [8, т. 1, кн. 2, с. 221], Ти, Ізольда золотоко- / золотоброва /миєш підлий метал лотком - /під погребним покровом [8, т. 3, кн. 1, с. 173];

0. щасливий Йорику, / Твій номер тут - 135. <... > /- Цей Йорик - божевільний? - Ні - щасливий. <...> /Нині - Йорик, /А завтра вже ніхто. <...>/Раз єдиний - Йорик, /А все життя - ніхто. <...> /Хіба/тобі не все одно, що справжній Йорик/був зовсім, може, і не Йорик. Навіть / напевно ні, раз так його зовуть. / Ти пам 'ятаєш - Гамлетові в руки /попав лиш череп - ні очей, ні губ, / ні носа ані вух - зотлів геть чисто, / ось так, як ми [8, т. 3, кн. 1, с. 111-113],

Найчастотнішим онімом у цій групі виступає Йорик. А. Бондаренко вважає, що в цьому контексті ім'я королівського блазня з п'єси В. Шекспіра “Гамлет” “уособлює блюзнірство тих, хто не помічає горя власного народу, хоч зубожілий на слово й дію край апелює до них” [2, с. 25]. Проте така інтерпретація поетичного тексту не зовсім коректна: йдеться не про блюзнірство, яке взагалі-то може бути властиве блазневі, а про реальні останки: згадаймо, що “бідний Йорик” в “Гамлеті” - це череп блазня, який тримає в руках герой трагедії Шекспіра. Як зазначає біограф поета, “перебуваючи на засланні у с. ім. Матросова Магаданської обл., В. Стус натрапив на старий занедбаний зеківський цвинтар 30-50-х років” [8, т. 3, кн. 1, с. 428], про що написав у листі до дружини від 1.06.1977: “<...> моторошні враження по слідах моїх попередників тутешніх мучеників-земляків. Це був зеківський цвинтар зовсім близько від селища, в розпадку. Розграбана могила, де розсипані кісточки білі, а на двох-трьох хрестах ініціали і дата життя: 1922 р. - 1955 р. І стоїть це “р” свідчити, що й тут українці домінували”. Отож, як зазначає Д. Стус, “Беручи до рук череп Йорика, Гамлет виголошує монолог про плинність часу, в течії котрого нетлінним лишається лиш згадка-спомин, що матеріалізується у вигляді черепа блазня - єдиного свідчення про минуле. “Голос Йорика” - голос кісток безіменних в'язнів, що <...> нагадують про минуле” [8, т. 3, кн. 1, с. 428].

У цій групі представлено 11 антропонімів, зафіксованих у творах українських митців, та 13 антропонімів, зафіксованих у творах закордонних авторів чи класичній літературі. Ці оніми не лише ілюструють певні напрями авторського осмислення світу, його асоціативні мережі, де певні поетоніми стають своєрідними маркерами важливих для письменника внутрішніх орієнтирів, вони виступають і символами загальнолюдських цінностей, знов- таки акцентуючи на фундаментальних пріоритетах у системі авторського ідіолекту.

Узагальнюючи проведене дослідження антропонімікону в поетичному ідіолекті В. Стуса, відзначимо, що особливу роль у митця, ядерне “ментальне коло” в цій амплітуді відіграють імена реальних постатей, які уособлюють надважливі, домінантні для письменника базові морально-етичні поняття і виступають концентрами його ідіолектної архітектоніки. Такі самі функції притаманні і антропонімам на позначення літературних персонажів, кожен із яких покликаний виявити й увиразнити концептуальні для автора думки. У подальшому опрацюванні зазначеної проблематики перспективним уважаємо поглиблений аналіз усіх розрядів поетонімікону В. Стуса у проекції на його психолінгвістичну і когнітологічну інтерпретацію, а також залучення творів інших авторів для з'ясування не лише ідіолектних особливостей уживання онімної лексики, а й висвітлення загальної типологічної динаміки функціонування пропріальних одиниць у поетичному мовленні.

Література

1. Белей Л. О. Функціонально-стилістичні можливості української літературно-художньої антропонімії ХІХ-ХХ ст. / Л. О. Белей. - Ужгород : Патент, 1995. - 119 с.

2. Бондаренко А. Лінгвістичний аналіз циклу Василя Стуса “Трени М. Г. Чернишевського” / А. Бондаренко // Дивослово. - 2003. - № 1. - С. 24-27.

3. Залевская А. А. Введение в психолингвистику : Учебник / А. А.Залевская. - М. : Российский государственный гуманитарный университет, 1999. - 382 с.

4. Калінкін В. М. Теоретичні основи поетичної ономастики : автореф. дис. ... докт. філол. наук : спец. 10.02.01 “Українська мова” / В. М. Калінкін. - Донецк : Юго-Восток, 2000. - 35с.

5. Карпенко О. Ю. Когнітивна ономастика як напрям пізнання власних назв : дис. ... докт. філол. наук : спец. 10.02.15 / Олена Юріївна Карпенко. - Одеса, 2006. - 416 с.

6. Карпенко Ю. О. Передмова / Ю. О. Карпенко // Літературна ономастика : Зб. статей. - Одеса : Астропринт, 2008. - 328 с.

7. Оліфіренко Л. Роль алюзії як мовно-стилістичного феномену у поезії Василя Стуса / Л. Олефіренко // Василь Стус в контексті європейської літератури. - Режим доступу : stus. kiev. ua/stusoznavstvo. htm

8. Стус В. Твори : У 4 т., 6 кн. / Василь Стус. - НАН України, Ін-т літератури ім. Т Г Шевченка. - Львів : Просвіта, 1994-1999.

9. Стус Д. Василь Стус : життя як творчість / Д. Стус. - К. : Факт, 2005. - 368 с.

Размещено на Allbest.ru