"Яку користь має людина, здобувши цілий світ, а загубивши… власну душу?.." (за романом О. Вайлда "Портрет Доріана Грея")

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Яку користь має людина, здобувши цілий світ, а загубивши… власну душу?.." (за романом О. Вайлда "Портрет Доріана Грея")

Кушнір А.М., Гірняк М.О.

«Людина має душу, і душа ця жах яка реальна. Її можна купити, продати, проміняти. Її можна отруїти або зробити досконалою. Душу має кожен з нас. Я знаю це». (Оскар Вайлд «Портрет Доріана Грея»)

На мою думку, роман дав мені не тільки задуматися над вчинками головного героя, але і над своїми. Мені цікаво стало, а як би виглядала моя душа, якби з мене написали такий портрет? Чи була б я таким цінником, чи справа не тільки у «вічній молодості»?

Я чула чимало думок щодо того, що Доріана зіпсувало оточення, його самозакоханість. Мені здається, що справа не в оточенні. Якби Доріан не хотів вчиняти багато жахливих вчинків чи зробив би він їх? Однозначно, ні, він показав свою справжню сутність! «Єдиний спосіб позбутися від спокуси - це поступитися їй».

У прагненні до влади, людина втрачає почуття міри, переступає через інших, нехтує моральними орієнтирами. «Мета виправдовує засоби», як кажуть: «людина не зупиняється ні перед чим». Це було однією із проблем головного героя, він не мав міри у своїх вчинках, відчув себе «всевладним». Звичайно, кому потрібні та совість, порядність, якщо на карті стоїть панування всесвітом! Однозначно мати владу над всіма і гратися ними, немов маріонетками набагато краще чи не так? «Психологи твердять, що часом потяг до гріха чи до того, що у світі називають гріхом, -- так опановує людину, що кожну жилку її тіла, кожну клітину її мозку кермують тоді небезпечні інстинкти. У такі моменти люди втрачають свободу волі… Недурно теологи знов і знов нагадують нам, що з усіх гріхів найстрашніший дух непокори. І коли великого духа, прозвісника зла, було вигнано з неба, -- то саме як бунтаря».

Пияцтво, розпуста, наркотики, спілкування з покидьками суспільства приносять головному герою більше насолоди, ніж милування красою. Чи все-таки милування своєю красою принесло йому більше насолоди? Я вважаю, що він не те, щоб любив себе і був одержимий своєю красою, зовсім ні. Ця краса- це було його засобом самовираження, за допомогою своєї краси, молодості він почувався впевненіше. Щодо пияцтва і розпусти, це твердження є частково правильним, адже вони приносили головному герою тільки насолоду, інше все негативні чинники.

Яку ж користь отримав Доріан, здобувши ціли світ, але загубивши найважливіше - душу? Відповідь проста - користі ніякої. Чому? Тому що головний не здобув найголовнішого - щастя! «Своє життя - ось що найголовніше». Дійсно, герой не проживав своїм життям, він не пізнав щастя у сім'ї, не побачив свою першу зморшку, на власному обличчі, а не на портреті, не почав зріти. Адже «щоб повернути молодість, варто тільки повторити всі її дурощі», так і робив головний герой, він жив одним днем.

Також Доріан не пізнав щастя у коханні, тому що він не кохав по-справжньому. «Ти любиш всіх, а любити всіх - означає не любити нікого. Тобі всі однаково байдужі». Він тільки мав бестій, з якими почувався в один момент добре, не більше. «Чоловік може бути щасливий з якою завгодно жінкою, якщо тільки він її не любить». «Чоловіки одружуються з нудьги, жінки з цікавості; ті й ті знаходять розчарування». Можливо, якби йому зустрілась дівчина, яку б він покохав по-справжньому, все було б інакше, хоча була така людина , але Доріан сколихнувся надто пізно, він тоді вже був «старий душею».

Чому Доріан так зламався? «Трагедія старості не в тому, що людина старіє, а в тому, що він душею залишається молодим». В цьому вся причина, він втомився. Втомився постійно бути в страху, бути винним, постійні плітки за його вчинки. Ні сім'ї, ні коханої жінки, яка була б поруч, тільки зловісний портрет. Він втратив власну душу…

Ні володіння «світом», ні багатство не здатні замінити втрату душі. Душа - це найпрекрасніше, що є в кожної людини, її внутрішній, психологічний, яскравий, неповторний світ людини. Духовний світ людини глибокий, багатогранний, але непізнаний до кінця. Чим він багатший, тим цікавіша людина, тим прекрасніше її життя. Втративши душу, людина перестає бути людиною, від неї залишається лише безлика тілесна оболонка, позбавлення співчуття, відчуття, тверда, мов камінь, черства, немов сухар із звіриними, навіть не тваринними, інстинктами. «Багато чого ми охоче кинули б, якби не острах, що хто-небудь інший це підбере».

«А між іншим, Доріане, -- озвався перегодом лорд Генрі, -- «яку користь має людина, здобувши цілий світ, а загубивши... -- як то там сказано?.. -- свою власну душу?.. Ви помиляєтеся, Гаррі. Людина має душу, і душа ця жах яка реальна. Її можна купити, продати, проміняти. Її можна отруїти або зробити досконалою. Душу має кожен з нас. Я знаю це». Але чому Доріан тоді втратив душу? Думаю, він не втратив душу, він тільки її спотворив, «молодість же знищила його».

Чому головний герой вирішив почати все спочатку? Тому що який би він черствий не був, але докори та сумління згризало його із середини. Він втомився від такого життя, вічно бути молодим та перебувати у страху. Зрозумів, що бути вічно молодим він більше не може, тому що його душа стара та нещасна. «Проте зовсім не смерть художника гнітила його -- смерть власної душі в живому тілі, ось що найдужче допікало...

Так, він стане доброчесним, і той огидний портрет, який він переховує, не буде нагонити на нього страху. Він відчув, що жахливий тягар уже не тисне йому на душу».

Отже, «потворність - це єдина реальність» і в результаті її побачив Доріан на портреті. «Невже тягар минулого довіку гнітитиме його? Чи, може, й справді він таки повинен зізнатись? Ні, ні, ніколи!.. Проти нього лишився тільки один доказ, і той непевний. Це -- портрет. Ну, то він його знищить. І навіщо було так довго його зберігати? Колись він із задоволенням спостерігав, як образ на полотні змінюється і марніє замість нього самого, але віднедавна такого задоволення вже не відчував. Портрет не дає йому спати по ночах.

А буваючи де поза Лондоном, він усе тремтить зі страху, щоб тим часом чиїсь чужі очі не підглянули його таємниці. Думка про портрет обволікала смутком його пристрасті, отруювала йому хвилини радощів. Портрет цей -- немовби його сумління. Атож, сумління... Ну, так він його знищить!». Тільки так Доріан отримав спокій та врятував свою нещасну душу…

роман душа старість

Размещено на Allbest.ru