Леся Українка: "Месники дужі приймуть мою зброю..." (спроба текстологічного аналізу деяких творів)
Лінгвостильові особливості деяких поетичних творів Лесі Українки, розкриття виражальних мовних засобів, лінгвосинергетики, ваги поетичного слова поетеси. Усвідомлення Лесею Українкою свого місця у стосунках з Музою. Моти вічного смутку в поезії.
| Рубрика | Литература |
| Вид | статья |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 07.11.2020 |
| Размер файла | 59,6 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Свого часу І. Франко високо оцінив «Кримські спогади» - цикл, створений 1890-1891 рр., у яких «.Майстерство Лесі Українки сяє повним блиском.» Наводячи строфи із «Заспіву»: ««Де прожила я не одную днину, А не була щаслива й на годину. Та я за те докірливого слова Тобі не кину, стороно прекрасна! Не винна ти, що я не маю долі, Не винна ти, що я така нещасна!», І. Франко пише цілком резонно: «Се знак, що талант нашої писательки доходить до повної дозрілості, при всій своїй ліричній експансивності підноситься до того об'єктивізму, що вміє відрізнити власне горе від загального порядку фактів і ідей, не попадає в чорний песимізм під впливом власного страждання. Брак того об'єктивізму у деяких геніальних поетів наробив багато лиха в сфері думок і настрою цілих поколінь; пригадую тільки італьянця Леопарді, у котрого незлічима фізична хвороба породила песимістичний світогляд, що закрасив собою всі його твори; пригадую цілий ряд французьких поетів сатаністів, неокатоликів та декадентів-неврастеніків, у котрих поезія була виразом їх власних нервових та психічних хвороб, але при тім, генералізацією тих хворобливих явищ. Наша авторка безпечна від такої генералізації. У неї тіло хворе але душа здорова і думка ясна. Власне страждання не заслонює перед нею ані краси природи і тих розкішних мрій, які навіває та краса (див. “Тиша морська”, “На човні”, “Байдари”, “Бахчисарай”), ані краси, спокою і щастя інших людей (див. “Татарочка”); воно не заглушує у неї бажання волі і добра для всіх людей, навпаки, скріпляє те бажання.» [4, с. 248].
Будучи великою патріоткою, уболіваючи за розквіт української мови, вона в листі до О. Маковея (від 12 листопада 1893 р.) пише: «Не знаю чим це об'яснити, тільки галичани краще говорять ніж пишуть, а українці краще пишуть, ніж говорять. Що ж до того, що часто українські сім'ї говорять по-російськи, то здається, не так давно було, що галицькі русинські сім'ї говорили по-польськи: якби у нашої мови були такі права в Росії, які є в Галичині, то я твердо вірю, що ми не зосталися б позаду, а тепер нехай хто хоче кидає камінь на українців, пригнічених школою, урядом, громадськими інституціями, тільки я цього каміння не зважусь здійняти. Щоб Ви вірили в мою безсторонність, а я мушу сказати, що вихована я в українській мові і що до нашої