Поетика образності Евгена Маланюка

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПОЕТИКА ОБРАЗНОСТІ ЕВГЕНА МАЛАНЮКА

Нахлік Є.К.

доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України, Інститут Івана Франка НАН України (Львів), директор.



Анотація. У статті висвітлюється прикметна особливість поезії Евгена Маланюка -- поетика повторень (у різних варіантах) певних образів і тропів, наявність цілих семантичних гнізд: металу (передусім заліза), вогню, крови, вітру, бурі, мли, далечі (особливо безмежжя, безодні та їхнього часового відповідника -- вічності). Простежується інтертекстуальна, географічна, історично-біографічна й автопсихологічна ґенеза модифікованих семантичних знаків.

Ключові слова: інтертекстуальність, поетика повторень, авторемінісценції, варіативність повторюваних образів і тропів, геопоетика, готика.

поезія маланюк образ модифікований семантичний



Nakhlik Y.

POETICS OF EVHEN MALANIUK'S IMAGERY

Abstract. The article examines a peculiar feature of the poetry by Evhen Malaniuk -- the poetics of reiteration (in various versions) of certain images and tropes. Particular attention is paid to the semantic nests: metal (primarily iron), fire, blood, wind, storm, haze, distance (especially boundlessness, abyss and their time equivalent -- eternity). The intertextual, geographical, historical-biographical and autopsychological genesis of modified semantic signs has been considered.

The image variability is characteristic for E. Malaniuk (as for A. Pushkin and T. Shevchenko); to a great extent Malaniuk is a variational poet. In addition to external intertextuality, his poetry is characterized by internal intertextuality: autoreminiscences, imagery modifications, variants of repetitive images and tropes.

Malaniuks interest in Gothic architecture generated in his poetry numerous tropes (epithets and metaphors), based on the semantics of Gothicism. At the same time, the determinant feature of Gothic structures - elongation above - was widely transferred to the plant world and anatomy of man, similarly it was projected onto celestial sphere (visible from the earth), or served as the basis for building abstract spiritual, philosophical, historical and culturological images. Gothicism can be defined as the dominant of Malaniuks spirit and poetic thinking - the direction to heavenly heights on the level of the spiritual impulse, and the semantics of imagery. Malaniuk was fascinated by the Catholic Gothic architecture, directed toward the sky and expressing the human impulse to God. He regretted that this strict style was not extending to Ukraine; there Baroque with its rounded, low forms was prevailing.

There is a high probability that the most common in Malaniuks poetry semantic nests were to a certain extent reminiscent of the poetry of T. Shevchenko, P. Kulish, P. Tychyna, M. Rylskyi, M. Zerov, representatives of the «Prague School» Yu. Darahan, O. Stefanovych, Yu. Lypa, as well as other poets (A. Blok, Ju. Tuwim).

Key words: intertextuality, poetics of reiterations, autoreminiscence, variability of reiterated images and tropes, geopoetics, Gothic.



Nachlik J.

POETYKA OBRAZOWOSCI JEWHENA MAEANIUKA

Streszczenie. W artykule wyswietlono wyrфzniajqcq cechз poezji Ewhena Malaniuka -- poetykз powtфrzen (w rфznych postaciach) okreslonych obrazфw i tropфw, wystзpowanie calych gniazd semantycznych: metalu (przede wszystkim zelaza), ognia, krwi, wiatru, burzy, mgly, dali (w szczegфlnosci bezkresu, przepasci oraz ich odpowiednika czasowego -- wiecznosci). Przesledzono intertekstualnq, geograficznq, historyczno-biograficznq i autopsychologicznq genezз modyfikowanych znakфw semantycznych.

Slowa kluczowe: intertekstualnosc, poetyka powtфrzen, autoreminiscencje, zmiennosc powtarzanych obrazфw i tropфw, geopoetyka, gotyk.

Nota o autorze: Nachlik Jewhen, doktor filologii, profesor, czlonek Narodowej Akademii Nauk Ukrainy, kierownik Instytutu Iwana Franki Narodowej Akademii Nauk Ukrainy.



Одна з прикметних особливостей поетики Евгена Маланюка -- поетика повторень (образні варіанти й авторемінісценції).

Крім зовнішньої інтертекстуальності, можна говорити про внутрішню інтертекстуальність Маланюкової поезії -- авторемінісценції, образні модифікації, варіанти повторюваних образів і тропів. Його «трактор на ниві слів» (так сам поет означив свій «лютий розум») орав специфічно, постійно складаючи в близькі комбінації певні семантичні одиниці. Для Маланюка, (як і для Пушкіна та Шевченка (про авторемінісценції у Шевченковій поезії див., зокрема: [1, с. 76-86]), характерна образна варіативність, він значною мірою варіативний поет. У його поетичній семантиці є кілька ключових, опорних слів, які слугують основою для розбудови інших образів і тропів, навіть цілих семантичних гнізд: металу (передусім заліза), вогню, крови, вітру, бурі, мли, далечі (особливо безмежжя, безодні та їхнього часового відповідника -- вічності), а також лексеми, що позначають демонічні й танатичні поняття, чорну барву. Хоч як дивно, часто вживане слово «степ», чи не найпровистіший семантичний маркер Маланюкової геопоетики, досить рідко виступає складовим елементом тропів: «Під огнем степової свободи», «чвал степової фортуни», «Безвладність степу побороть» та ін. (поезії Маланюка цитую за виданнями: [5; 6]). Степ фігурує найчастіше як ландшафтна реалія (пряме значення), невід'ємна, а тому символічна ознака Південної (Степової) України і як художньо-історіософське поняття. Таке наповнення семантики степу усталеним конкретним змістом (природничо- та історико-географічним, а звідси й символіко-метафоричним) не дає змоги використовувати цю сему в розбудові інших абстрактних образів, різноманітних мікрообразів та образних висловів. Натомість не настільки конкретизовані степові реалії (вітер, вихор, мла, далеч, обрій), які -- і це особливо важливо -- можуть бути не лише степовими, прекрасно надаються до цього, бо здатні вільно сполучатися з численними, не обов'язково степовими, поняттями.

Авторові «Землі й заліза» та інших поетичних збірок вельми притаманні образи і тропи, пов'язані з «металом» і «залізом» (а також виробами з них):

«Чуття розплавлені і злиті / На оливо я перелив», «Світ встав увесь із заліза / В гострих лезах огнів», «наш залізний чин», «Там обертав в державну бронзу владно / Це мудре злото -- кремезний варяг», «Вершника Мідного долу -- беркиць! <.. .> / А над мідним тілом, кинутим ниць, / Встане бронзовий Полуботок!», «крицею твердне державна рука», «вірш залізний», «Сталевих слів дзвінкі мечі» та ін.

Найближчі джерела цих епітетів, метафор та образів, поширених у Маланюковій поезії, криються у Тичининих текстах-донорах: «Пастелі. ІІ» у «Сонячних кларнетах», 1918 («Випив доброго вина / Залізний день»), «Мадонно моя, ІІІ, IV» («Дзвенить залізо», «Пізній. залізний... / над персами сон»), а особливо цикл «Псалом залізу» у збірці «Плуг», 1920. Деякі імпульси, хоч менше, міг дати ніжніший Рильський: «Залізні кроки / Гудуть по сходах», «Вже тріщать / Залізні двері» («Докурюйте сигари, допивайте.», 1925), «Серце! Ти не з криги? / Не з заліза ти?» («Піднялися крила.», 1926). Глибше джерело «залізної» образності Маланюка криється, певно, у «Слові о полку Ігоревім»: «отъ желтзныхъ великихъ / плъковъ половецкихъ». На відміну від перелічених попередніх випадків естетизації заліза епітет «залізний» у Маланюка має свою особливість: він державницько акцентований

— найчастіше символізує державотворчу наснагу, боротьбу. Проте часом «залізо», яке завжди є ознакою моці, може символізувати в Маланюка і злу силу -- гітлерівську чи сталінську: «Залізом наїжене зло», «в залізо закований варвар».

Висока частотність семантики заліза й загалом металу в Маланюковій творчості випливала з його визнання актуальним «завдання <.> “металізації” хліборобської психіки» [«Мислі в роковини (1917 -- березень -- 1937)»] [3, с. 130], а в літературній сфері -- з його настанови на «металізацію» української поезії в цілому і своєї зокрема

— усупереч поширеній, як він гадав, «сентиментальній штучності» («Терцини» [5, с. 224]). Звідси його утрирувані докори «слабій нації» у тому, що «Її метафізична суть -- / Палка й «слабенька» молодиця, / Розслабленість, болото, муть / Й ніколи -- мідь, залізо, криця. / Бо, крім Богданових змагань, -- / Глухі віки образ і ганьб!» («Посланіє»), звідси й естетичні декларації: «Насичаю себе залізом / В ці жорстокі, в ці трудні дні» (початок вірша без назви у зб. «Земля й залізо», 1930), «Стою один біля верстата слів, / Ллючи метал у рідну м и л о з в у ч н і с т ь» («Терцини», 1929). При цьому він орієнтувався на західноєвропейську поезію 1920х років, із задоволенням відзначаючи, що там «В поезії палкий металь» («Посланіє», 1925-1926).

Численними у Маланюковій поезії є також образи вогню, полум'я, пожєжі, палання, обпікання у різних модифікаціях:

«віршуй вогнем останніх сліз», «О, сі рухи пекучі -- п'яніш від огню і вина...», «Вогненну душу я підняв, / Як купину неопалиму», «І зір різнув вогнем ножа», «Там палає барокова брама, / Старовинним золотом століть, / А за нею історична драма / Многошумним полум'ям горить», «Так подих вічної судьби / Вогнем перетинає будень», «душа -- пожар», «А ти старозавітним жаром / Натхнув сьогоднішні слова, <...> / Щоб вірш пожежею палав», «Горить в долонях пестощів жага» та ін.

Ще один істотний ряд у Маланюковій поетиці образних повторень -- тропи, в основі яких лежить семантика крови:

«Я -- кривавих шляхів апостол», «На наші кров і піт / Прийшла орда», «закривавлені пісні», «Научи мене кров'ю Твоїх молитов!», [про Петербург:] «блискучий Петрів парадіз / Проваливсь <. >: / Це козацької крови, козацьких сліз -- / Помста прийшла неминуча», «І закривавив пізнім глодом / Глинисті щоки довгий яр», «кровоточиві літери», «кров ізнов обернеться в вино» та ін.

До улюблених Маланюкових образів належить безмірно обігруваний образ вітру, що вже відзначали рецензенти й дослідники:

«степового вітру спів», «хорал сонце- носних вітрів», «Вільний вітер Херсонщини, вітер-дудар», «О, вітре весняний!

Ти з Біблії? З Євангелій?», «пристрасний старозаповітний вітер», «Тне вітер Старого Завіту, / Рве вітер Апокаліпси»,

«в сурми вітру осінь кличе», «Нащадкам пізнім передам, / Що просурмив останній вітер / Майбутнім, незнайомим дням», «варязький вітер, подих моря», «скроні, / Спалені вітром літ», «вітер пісень», «Нещаден вітер з тундр Гіпербореї», «Хай вітер долі дме», «Могутній вітер історичний / Знов віє з Заходу на Схід» та ін.

Крім того образ вітру може бути виражений метонімічно -- за допомогою його ознаки -- свисту: «Ще кличе половецьким свистом / Степів жорстока широчінь». Образ вітру зі свистом вербалізував також Тичина, притому амбівалентний: «Нікого так я не люблю, / як вітра вітровіння. / Чортів вітер! Проклятий вітер! / Він замахнеться раз -- / рев! свист! кружіння!» (вірш «Вітер з України», 1923).

Часто повторюються у Маланюковій поезії смислові одиниці синонімічного ряду буря, гроза, ураган, вихор, вир, завірюха, хуртовина: «вихор днів», «А між нами простір -- ураганом», «буряні епохи», «На арені, де бурі і грози», «оплесків грозовий ураган», «не убгать в закінченість сонета / Цей вир», «музика бурі», «бурі історії», «по Першій -- Друга / Пройшла, як смерч, і зжерла континент», «кохалась / У бурях квітня», «Завірюхи / Завіють нетривкі сліди», «Криклива косметика літератур / (Сміття паперових бур!)», «музика -- сонцегримуча злива», «дикий вир дивовиж», «Божевільно-нестриманим виром / Закрутило життя карусель», «буйний ураган долі».

Окреме семантичне гніздо творять варіативні образи і тропи, пов'язані з імлою, туманом, мрякою, мороком:

«Я руки в морок твій простер», «Шукаєм путь в туман незнаних Римів», «Весняні сни сріблясту млу прядуть», «Шляхи в глухонімий туман / Нам доля-відьма не простеле», «Гарячий день втопивсь в нічній прозорій млі», «імлистий час землі», «Чим далі, тим похмуріш мряки», «Як <.> / В сивій млі спостерегти мету?», «І гукає з нас кожен в туман, в самоту, / А епоха <.> прострелює млу, і влучає в мету», [про Краків:] «Дотримать заповіт лицарства / Нам допоміг цей промінь з мряки», «Тільки мла заморожена плине з північного сходу», «Зимна мжичка, колючий туман та нерадісні сни», «таємний морок дум».

Образ імли прийшов у Маланюкову поезію, з одного боку, від степових туманів, а з іншого -- з народнопісенної та літературно-поетичної традиції, при цьому найближчим попередником був, очевидно, ранній Рильський, який залюбки естетизував цей образ:

«Шлях без краю лежить... а над шляхом -- імла» («Шлях», 1919), «Замовкло поле стоголосе / В обіймах золотої мли» («На білу гречку впали роси.», 1911-- 1918), «Веселі додому вертались / Ми в свіжій вечірній імлі» («Весною їздили ми в поле.», 1911-1918), «Десь острів є, <.>

/ Де Діккенс усміхався крізь тумани» («Синя далечінь», 1920), «заіржали / Коні в далекій імлі» («Грім одгримів, і солодкою млостю спокою.», 1921), «Запахла осінь в'ялим тютюном, / Та яблуками, та тонким туманом» (початок неозаголовленого вірша, 1925) та ін.

Крім того в Маланюка подибуємо й образ петербурзьких туманів як звичних для «північної столиці» -- поет наповнює його політичним змістом і використовує як символ великодержавної політики:

«Ось крізь сутінь російської мли / Україна рокоче залізно», «кубло гнилих утопій, / З туману й крови -- Петербург» («Убійникам, 1, 2», 1928), «Чули століттями, віщий гетьмане, / Гул погребовий полтавського маршу / Крізь Петербургу затруті тумани» («До портрета Мазепи», 13.11.1932), «Бельведер над виспянськими млами / Петербурзьким зітхає туманом» («Міста, де минали дні, IV», 1932).

Досить поширеною у Маланюкових віршах є семантика далечі, обріїв:

«далина, ланами латана», «далечінь прозоро вабить», «чужа / Далечінь віє в очі», «даль безплодних піль», «Так порожньо сичить далечина», «Розгортається синь далини», «Простори протягом війнуть, / За близький зваблюючи обрій.», «марно далеч блакитніє», «глуха далечина розлуки», мудрість «тьмарить обрії», «Не впіймати мелодії, сенсу не відгадати / Тих приглушених простором, далечинами тятих слів», «Десь надійде з-за обрію черга твоя»; «Здушує далеч димна / Обрій скупого життя» та ін.

Це семантичне гніздо має того самого попередника -- раннього Рильського:

«Покликайте усіх вдалину, / Вдалину!» (1910), «Душею я рвуся у даль незміриму» (1911), «І тільки дальніми піснями / В моєму серці продзвениш» («На білу гречку впали роси.»), «Глибшає далеч» (19111918), «Мене тривожить і невпинно кличе / В незнану даль, у золотий простір» «просте личко у хустині білій» (19191918), ««підвода далека», «далекі міста» (1911-1918), «І здається, зараз гість прибуде / Із далеких та ясних країв» (19111918), «Синя далечінь», «І, може, зроблюся піратом / У далеких морях» (1922), «У дальню даль простують юнаки» (1925). Ранній Рильський встиг проартикулювати й образи просторового безміру:

«Розбить би кайдани, у степ полетіти, / У степ той безмежний» («Серпанок прозоро-блакитної ночі.»), «І летить вся земля <.> у простори незмірні» («Мені снилось: я мельник в старому млині.»), «Хіба я не крапля мала, / Що світ необмежний одбила» (1911-1918), в природі «є висоти незміримі» (1911-1918).

Своєю чергою Маланюк створив власні, особливо акцентовані варіативні образи просторового безмежжя, безкраю (зокрема з використанням відповідних гіперболічних епітетів): «і пить на дикому роздоллі / Безмежний шал безкрайньої краси!», «Диким, древнім, монгольським виттям / Необмежена далеч заводить», «Для Ваших мрій -- нема межі», «Біле безмежжя одітої снігом землі» Дніпровської Еллади, «І необмеженим акордом / Пливе землі барвистий хор», «лихе безмежжя чужини глухої», «Від атому до голубих безмеж», «вікно здавалось / Отвором у міжзоряні безкраї», «Ніч червнева осяяла всесвіт без меж», «Пливуть безмежні пшениці», «вітровий безкрай пустині», «безкрай хвиль», «Копула, а не безмір -- твоє небо», «А поле бою <.> / Ось розгортається без меж» та ін.

Дещо рідше трапляється у Маланюка семантика безодні:

закоханий ліричний герой «безоднею п'яний», «над безоднями глибин», «Зі скель хмародряпів дивлюся в бездонну ніч», «ніч -- лунка безодня», «Кармен, Кармен -- безодне чорна», «Під проваллям бездонного неба», «пристрасть ґвалту п'яна / Пекла й тягла в солодку млу безодні», «тишина без дна», «чорна Україна», «Рим твій бездонна блакить просякає», «буття бездонне лоно», «серце падає в прірву».

Кілька раз авторемінісцентно повторено злиття в імлі різних сфер далекого обрію: «ніби й море / Було -- та сама мла, лише густіша, / І обрій не ділив, але зливав / Далечину в один туман безмежний», «В далечині туманній, темній, димній / Злилися низина і вишина».

Семантичним часовим еквівалентом просторового безмежжя виступає найчастіше вічність, зрідка -- її оказіональні образні замінники:

«Бог <...> в вічність нас заколисав! <...> / З-за міжпланетного туману / Безсмертя заясніла синь.», «Не на смерть, -- на безсмертя засудить / Мене присуд сліпого життя», «безсмертя моє не загине / В смертоносних завіях зими», «Хоч би на мить свята відрада -- / Всією вічністю дихнуть», «Знаходив вічности тайний знак / Райнер-Марія Рільке», «Хто крізь клубнисту млу часу / Вам показав, як вічність дише?», «Степовий необмежений день, / Що зростає у небо, у вічність...» [«Вічне, 1»]; [про Собор святого Юра у Львові:] «Над тишею склепінь, / Де вічність Божа тайно спіє», «Як рух, як пруг, як вічний вир енергій, / Триває й визначається буття»; «Зорясте небо в вічність провалилось», «Все вічне робиться хвилинне», «Цілунок, що кінця не має <...> / І вічність обертає в мить», «відзискати ту “мову богів”, / Що <. > родить властиву форму, / І застигає у вічність», [до М. Рильського:] «І, власне, Вам, / Для кого “вічне” -- не слова, / І “вічність” -- не могильний камінь».

Обидва безмежжя -- часове й просторове -- не раз поєднано в універсальному образі Абсолютного Буття:

«літери сузір говорять з неба / Про вічности безкрайню далечінь», «В безоднях -- знову ми удвох -- / <...> І тільки зорі, тільки Бог / Над вічністю просторів синіх», «І от Він простягнув нам міст, /

До вічности дорогу горню, -- / Простори неба неозорні, / З'єднать з поділлям крови й сліз: / Хто смерть безсмертям подолав», «Так в любові нам вічність дається, / Час тамує нещадний свій тяг, / Серце з космосом всуголос б'ється / І безмежжям зростає життя», «бачити вічність -- блакить бездонну, І тільки вічністю міряти час», «пусті, нескінченні, бездонні ночі». Крім колобігу опорної семантики у Маланюковій поезії повторюються й деякі інші смислові одиниці, кожна з яких теж становить характерну ознаку його образного світу. Не може не впасти в око інкрустація сємою готики. Маланюк захоплювався католицькою готичною архітектурою, яка стремить увись, виражаючи людський порив до Бога, і шкодував, що цей строгий стиль не поширився на Україну, де натомість запанувало бароко з його округлими, приземленими формами, які, очевидно, навіть суто фізично не імпонували високому на зріст поетові, котрий, за його ж фігуральним визначенням, був «як рапіра стрункий»:

Співають, як архангелові сурми,

Сих готик мармурові молитви

Понад морями, землями і бурями

Від Мексики -- крізь Рим -- аж до Литви.

І тільки, земле хліборобських скитів,

Тобі одній поставлено зарок:

Щоб не спинив карати і корити Безверхий твій, двохмірний твій барок. (Збірка «Земля й залізо»)

Пор. також у «Чорній Елладі, 1» (1929): «Пригноблені, вбогі, непевні будівлі, -- / Розхристаний вітром зів'ялий барок».

У недрукованій передмові до збірки «Земна Мадонна» Маланюк знову повторив це протиставлення з тими самими оцінками, назнаменувавши культурософський вектор конечного перетворення української духовости: «Путь від лише Земної Мадонни, від поземного двовимірного бароку -- в стрільчастість готику». У збірці цю ідею виражено поетичною мовою як бажану пророчу візію: «І от -- широким рокотом бароко / Враз д'горі в синь, в зеніти Бога-Слова / Вогненним святом духа завирує / І вибухне ХХ вік!» («Марії Башкирцевій, 3»). У «Нарисі з історії нашої культури» (1954) Маланюк підкреслив, що стильове поняття бароко, яким означують Козацьку Добу, «стало синонімом неспокою, поривности, потужности і ніби недокінчености, не- завершености, намаги поєднати протилежності, навіть -- “зударення”» [4, с. 96].

З Маланюкової залюблености в готичну архітектуру з'явилися численні в його поезії тропи (епітети й метафори), в основі яких лежить семантика готики. При цьому визначальна ознака готичних споруд -- витягнутість угору -- переноситься на рослинний світ та анатомію людини, на видиму з землі небесну сферу або слугує основою для розбудови абстрактних духовних, філософських, історичних та культурологічних образів: «зустрів Ваші знову готичні долоні», «рук тонких готичнії лілеї»; «Вітри історії розсіють / Готичні сутіні століть»; «Земля напнулась готикою росту», [про Степову Україну:] «Рівний простір <...> / Залягає площиною піль, / Тільки часом -- Твій єдиний готик -- / Повстають жертовники топіль»; «під орлами Риму виростали / Священним пругом готиків струнких / Навік опанцеровані народи»; «Европа знову центр зусиль. <...> / І у всьому -- одна мета: / Серця -- горі і дух у Вічність, / Готична башта, як стріла»; «готика духу», «готика молитви»; Христос -- «це в блакить ґотичний спів», «готична ніч середньовіччя», «зростаючи в крилатий камінь, / Готичні застигають дні».

У цьому самому «готичному» ряді -- й метонімічні фігури «Стрільчасто молиться собор», «Ростуть у вись стрільчасті стіни».

Таке вивищення готики над бароко дуже й дуже підважує мандрівне з праці у працю слабо аргументоване твердження про наявність рис бароко в Маланюковій поезії. Більше підстав є говорити про готичність його духу й поетичного мислення -- спрямованість до небесних висот на рівні і духового пориву, і семантики образности.

До часто зображуваних, авторемінісцентних у Маланюковій поезії належить також смислова одиниця зі значенням реготати (цю дію подано звичайно в негативному забарвленні -- як зловтішну реакцію стихійних чи й відверто ворожих сил або й власної безсилої люті): «регоче / В моїм лютім безсиллі душа»,

«А межи нас -- регоче вітер», «Зареготаться в пику лютій долі», «дикий регіт високости», «Безголоса душа лише хрипко регоче / Та божевільно співа», «А потяг ридав: На Захід. На Захід. На Захід. /

І услід -- реготався Схід. / Роззявляв закривавлену пащу», «регоче хам над неміччю краси», «степ <.> регочеться з неба і Бога», [про Мефістофеля:] «Ще мить -- він з'явиться і зарегоче», «чорний регіт черні», «Гул низьколобих орд, дикунський регіт», «.Регоче сатана, / Що злом стає добро і винний знов невинний», «І з нещадимим акаючим криком / На Київ накидалась хижа зграя, <.> Помстившися на вищості і ладі, / Із реготом звіриним утікали». Повторюється мотив воронячого крякання як недоброго віщування, який має в Маланюка два джерела -- народне (слов'янська міфологія, народні повір'я як її залишки, український фольклор, звідки цей мотив потрапив до «Слова о полку Ігоревім») і літературне (двічі цитований ним «Крук» Едгара По):

«Десь сіре поле в чорних круках, / Що пророкують: кари! кар!», «Все кряче галич -- на біду...», «З Твоїх степів летять птахи зловіщі», «ворон пророкує: `кар' / Понад покараним простором», «про бої віщує ворон, / Червлен тримаючи шматок», «Серпневе небо блякне. На полях / Полукіпки. <.> / Вже й крякають недобрі чорні птиці, / Немов над полем бою» [«Пожнив'я»]. «Осінь <.> нагадає віщуючим кряканням птиці».

Крім кружляння подібних образів та мотивів, які в конкретних модифікаціях позначені певною оригінальністю, у Маланюковій поезії обіграються їхні варіанти:

«Біблійним ароматом -- коси» («Земля, І»), «Ароматом старозаповітним -- коси / П'янили» («Вічна, І») -- обидва вірші зі «Стилета і стилоса»;

«Я в полоні у лютих літер», «На хресті слова розіп'ятий / цвяхами літер», «я молотом літер прибитий до / До мовчання камінних дощок», «раптом -- тортури літератури / І слово -- щоденний хрест»; «складаючи нещадно / Кровоточиві літери в рядки»;

«Чому ж рида бандура вітру?», «Мов на бандурі велетенській грає / Співучим вітром припонтійський степ»;

Трапляються навіть численні звичайні повтори:

«архангелові сурми», «громи архангельських труб», «архангельська сурма»;

«Вчини ж <.> / Цей меч -- архангела вогнем!», «Архистратиг, опертий на мечі», «з мечем архангел», «Мечем архангела -- промінна тишина»;

«степ, гарматами пооран», «гарматами проорало», «Нещадний плуг війни / Розорював поля», «Проорана гарматним плугом нива»;

«Холодний місяць -- лисий метафізик», місяць -- «лисий ласий баламут»; Унаслідок повторень метафори й метафоричні епітети інколи перетворюються на образні штампи:

«Просвердлюю морок вогненними свердлами віч», «Коли свердлив орлиним зором Орлик / Батальний вир», «Просвердлюючи зором даль», «І варта з мурів міста гострим зором / Свердлить навалою набряклу даль»;

«пекуча пристрасть», «пристрасть знов пекучим чорним вітром», «пристрасть ґвалту п'яна / Пекла», «пристрасти пекучий аромат»; раз поетові вдалося відсвіжити цю затерту асоціативну ланку вдало знайденою паронімією: «пекло / Пеклом пристрасти...».

А загалом семантика, що лежить в основі слова «пекти», належить до найпоширенішої в Маланюковій поезії: «Опекла мені доля уста», «Пекла солодка спрага», «пекучий біль», «пекли буяння, врода», «пекучий океан», «спогад не пече», «Морозом випечи облуди», «Печеш очима зимні хвилі люду», «Зір -- пекучий», «щастя пекуче», «В серці пекуча сльоза», «медом і сонцем пекло» та багато ін.

У Маланюкових віршах кількаразово повторюються не тільки наскрізні мотиви, а досить часто й улюблені образи, епітети, порівняння: «поле бою» (налічено 14 разів);

«спалюємета», «палахкотить мета»; «весняний вітер» (4 рази), «Весна і вітер», «вітер весни»;

«веселий вітер» (5 разів);

«хижий вітер» (5 разів), «вітер» -- «хижак»;

«хижий вітер літ», «вітер літ», «веселий вітер світлих літ»;

«дикий вітер» (тричі);

«пекучий вітер» (двічі), «вітер, що <...> пече»,»пекучі пестощі вітрів»; «теплий вітер» (двічі);

«голодний вітер» (двічі);

«херсонський вітер» (тричі);

«варязький вітер» (двічі);

«синій вітер» (двічі);

«сурми вітру» (тричі), «просурмив останній вітер», «Сурмою / Вітер / Історії», «сурмлять вітри епох», «буря сурмить»;

«історії чорний вітер», «вітри історії» (5 разів), «Історія -- вітрами над простором», «історичний вітер» (тричі); «чорний вітер» (тричі);

«чорна весна» (тричі);

«чорний степ» (тричі);

«чорні злидні» (двічі);

«мертве небо» (двічі);

«Безока вишина», «Небо знову безоке і зимне», «безоке небо»;

«у літери тайн степовії складалися зорі», «літери сузір» (двічі);

«кривавий крик» (двічі);

«вогненний слід» (5 разів);

«вогненна кара» (двічі);

«в сліпій імлі» (двічі);

«готична тінь століть», «готичні сутіні століть»;

«готик мармурові молитви», «готика молитви»;

«смертельно-біла весна», «смертельно-білий май»;

«твій мертвий рай», «гріховний, чорний рай», «Твій чорний рай» (двічі), «грішний рай» (тричі);

«У небі глибиніє древня синь» (1931 р.), «І в небі глибиніє древня яр» (1932 р.); «жертовники топіль» (тричі); «дівчини далекий спів», «далекий спів прибою»;

«дика далечінь» (двічі);

«горбата далеч» (двічі);

«Крізь легкий дим хмільного ладану / Знов бачу синяву ясну» («Травень»), «туманом -- ладан», «ладаном стелиться мла», «ладан мряк» (двічі);

«сонце смерти» (двічі);

«залізне серце» (двічі);

«соловецька завірюха», «сніговії Соловок»;

«смертний туман», «смертна мла»; «тиша серпня, / Така глибока, майже бездиханна», «Бездиханна / Глибока тиша»;

«Криві шаблі татарських брів» («Вічна, 2», зб. «Стилет і стилос»), «воронії брови / Загнулись в татарські шаблі» («Діва-Обида, 1», 1924), «шаблі крислатих брів» («Побачення, ІІ», 1967);

«Який розжеврений сезам, / Щоб вічність одчинить, потрібен?», «В твою далеку синь я обрій відчинив», «обрій відчиняє вічність», «Широкий вітер простір розчиня»;

«Води -- кобальт», «Онтаріо студеномутний кобальт», «зимний кобальт Онтаріо»;

«шторм», «ударив шквал / Злим вихлюпом важкого олова», «води олов'яні», море -- «поле олов'яне»;

«блакитна повінь» (двічі), «блакитно-золотая повінь», «Сонця й літа нестримана повінь»;

«Історія <...> / Спочила тут, як <...> мощі», «спить історія, як мощі»;

«революції вітер гарячий», «гарячий вітер революцій»;

«біль», «як язва чорна», горить», «чорні язви» (вирви від вибухів);

«рук тонких готичнії лілеї», «лілея руки»;

і багато інших.

В одному випадкові повторено навіть паронімійну метафору:

«Під мовчанку села балака тільки балка / То Турія -- по ріні -- наріка» («Закарпаття», 1927), «І знов стрімким струмком балака балка» («Квітень», 1928).

В іншому випадкові повторено цілих два рядки:

«І ніч горить, немов велика чорна свічка, / І чорнокнижником гортаю сторінки» («Година поезії», 1933; «Ця осінь без кінця. Коли б мороз і сніг...», 1936). Найчастіше повтори відбуваються у межах невеликого проміжку часу, але трапляється, що між ними може бути й кілька десятиліть, як ось у цьому випадкові: «далечина Твоїх безмеж» («Одна пісня», 1928), «осінніх безмеж далина» («Розмова», 1963).

У підсумку можна сказати, що Маланюкова людина, виплекана вітрами степу, «степовим необмеженим днем», степовим безкраєм, золотом сонця і блакиттю вишини, пущена в земні світи, не тільки життєдіє в історичних координатах, де віють «вітри історії», ллється кров, гуркочуть бурі, а й почувається частинкою не обмеженого часом і простором Універсуму.

Простеження рядів повторень у поезії конкретного митця у певному сенсі дає більше для зрозуміння структури його художнього світу, позасвідомості, ніж пряме відчитання авторської думки або з'ясування того, що позначає той чи той образ. Так, метафора «Ось листва закипає криваво» та епітет «ржаві трави» фігурально відтворюють, властиво, ту саму реалію -- природу восени, але в першому випадку підсвідомість семантикою слова «криваво» сигналізує про незагоєну в ліричного героя рану воєнної поразки («Ось листва закипає криваво, / Панахиду вітер заводить, / Мертве світло вчорашньої слави / Залива суходоли і води». -- «Горобина ніч, 2», датовано 1.10.25), а в другому -- семантикою лексеми «ржаві» акцентує на гіркому відчутті занепаду державотворчих змагань: «Згадались мимохіть / Тамті, криваві листопади. / Як падали між ржавих трав / На чорну землю» («Тринадцята осінь», 25.ІХ.1931). Звичайно, в обох випадках образне оточення виражає і ті, й ті почуття, але мені йдеться про психологічний підтекст конкретних тропів. Відповідно й інші тропи мають приховане значення, яке не збігається з основним, прямим, але яке, очевидно, є сталим у різних образних модифікаціях того самого слова. Таким чином, кількість образів з однотипною семантикою (наприклад, заліза, вогню, крови чи туману) свідчить про стійкі почуття й переживання автора, його глибинну настроєвість, підсвідомі нурти психіки.

Одні часто повторювані образи й семантичні знаки (вітру, імли, далечі, безкраю, сонячної блакиті) прийшли до поетичного світу Маланюка передусім од степового дитинства, інші (заліза, вогню, крови, смерти) -- від особистого воєнного досвіду, семантика бурі має, очевидно, подвійне походження (географічне й історичне). Прикметними є ланцюги образів в асоціативних рядах: «Синюха, вітер, простір, степ» («Не викреслить тебе в розлуці.»), «Все вітер віє (над степом завше -- вітер), / Все обрій мріє» («Марії Башкирцевій, 2»), «Гримить війна, дзвенять мечі. / Шаліє кров. Вирують вири» («Камінь», 1941). Водночас ґенеза всіх цих семантичних знаків синкретична: вони виявляють характер інтертекстуальний (уже були естетизовані у народнопісенній стихії, поезії попередників) та автопсихологічний -- глибоко закорінені у психічному типі, в індивідуальному світовідчуванні поета й судженій йому долі, яку він передчував, накликав собі, але якій і опирався (це стосується насамперед семантики безмежжя і вічности, демонічного й танатичного).

Існує велика ймовірність того, що найпоширеніші у Маланюковій поезії семантичні гнізда були якоюсь мірою ремінісцентними щодо поезії Шевченка, Куліша, Тичини, Рильського (у нього проартикульовано семантику мли, далечі, безмежжя, вічности, вітру, бурі, тиші, блакиті, вогню, заліза), Миколи Зерова, репрезентантів «Празької школи» Юрія Дарагана, Олекси Стефановича, Юрія Липи, а також, можливо, інших поетів, не обов'язково українських (як ось Александра Блока).

Інтертекстуальності Маланюкової поезії як діалогу з текстами-донорами сприяла його блискуча літературна пам'ять. За спогадами Маланюкових учнів з української таборової школи в Реґенсбурзі, «Його знання з української і світової літератури було подивугідне. Пам'ять геніяльна! Він цитував нам цілі уступи “Слова о полку Ігоревім” в староукраїнській мові» [7, с. 603].

Мимохідь (а, певно, й мимохіть) «запозичувальна» специфіка поетичного таланту Маланюка викликала у надвразливого Стефановича навіть хворобливий психічний синдром: у Німеччині він одмовився прийняти Маланюка і читати йому вірші, бо підозрював, що той бере в нього мотиви з «Кінцесвітнього» [2, с. 261].

Крім зазначених варіантів у Маланюковій поезії повторюється модерністська семантика чорної барви, демонічного (інфернального) й танатичного топосів, а також семантика образних опозицій, прикметна різними протиставними парами. Ці питання потребують висвітлення в окремих розвідках.



ЛІТЕРАТУРА

1. Бовсунівська Т. Феномен українського романтизму / Тетяна Бовсунівська. -- К. : Вид-во Київського інституту «Славістичний університет», 1998. -- Частина 2 : Ейдетика. -- 109 с.

2. Бойчук Богдан. Одна згадка упорядника цієї книжки // Стефанович О. Зібрані твори / Олекса Стефанович ; упорядкував Богдан Бойчук. -- Торонто : Євшан-зілля, 1975. -- С. 259-261.

3. Маланюк Е. Книга спостережень: Проза / Е. Маланюк. -- Торонто : Накладом Вид-ва «Гомін України», 1962. -- [Т. 1]. -- 528 с.

4. Маланюк Е. Книга спостережень : Проза / Е. Маланюк. -- Торонто : Накладом Вид-ва «Гомін України», 1966. -- Т. 2. -- 480 с.

5. Malaniuk Yevhen. Exhaustion : Poetry, articles [Nevycherpalnist : Poeziyi, statti]. - Kyiv : Veselka, 2001. - 318 p.

6. Malaniuk Yevhen. Poetry [Poeziji]. - Lviv : Feniks, 1992. - 686 p.

7. Regensburg : Articles, memoirs, documents: The history of Ukrainian emigration in Germany after the Second World War. 1945-1949 [Regensburg : Statti, spohady, dokumenty : Do istoriyi ukrajinskoyi emigratsiyi v Nimechchyni pislya Druhoyi svitivoyi viiny. 1945-1949]. - New York : Paris : Sydney : Toronto, 1985. - 684 p

Размещено на Allbest.ru