Євген Маланюк: шлях до своєї українськості

(студентка ІІ курсу другого (магістерського) рівня вищої освіти

факультету філології та журналістики)

Науковий керівник - кандидат філологічних наук, доцент Ратушняк О. М.

Анотація: У статті простежено передумови становлення особистості одного з найбільших українських поетів і мислителів ХХ ст. Євгена Маланюка. Розглянуто еволюцію громадянської позиції й естетичних засад поета у ставленні до російської літератури.

Ключові слова: криза, універсальність, поезія, колоніальність.

український поет російська література

Стосунки Маланюка з російською літературою непрості. Вони визначають фази його громадянського і національного становлення та самоусвідомлення - від підліткового та юнацького російськоцентризму до зрілого українського націоналізму, сформованого під впливом ідей Д. Донцова.

Ці фази становлення особистості, що відбилися на ставленні до російської літератури зокрема, і до Ро сії в цілому, накладаються на історичні процеси та, пов'язані з цим, цілі періоди біографії Євгена Маланюка. Якщо узагальнити, то умовно можна їх поділити на три періоди: Російська імперія - УНР - еміграція. Кожен з цих періодів має свої окремі біографічні моменти: події, знайомства, зустрічі, вчасно прочитані книги, рефлексії тощо...

Дитячі та юнацькі роки, це період становлення особистості. Найбільший вплив на нього мало восьмирічне перебування у стінах нашого Єлисаветградського земського реального училища (1906-1914). Навчання значно розширило світогляд Маланюка, пробудило в ньому творчі здібності, любов до літератури, театру, живопису. У цей час відбувається фундаментальне засвоєння і вивчення російської літератури та захоплення нею.

Підтвердження закорінености Маланюка в російську літературу в цей період знаходимо у студіях Леоніда Куценка. Воно йшло від класичної освіти Російської імперії, яку той здобував у «реалці». Ось як відгукувався про училище інший учень цього ж закладу Є. Чикаленко: «В реальній школі у нас атмосфера була натурально московська, як і по всіх школах Росії.». Л. Куценко знаходить в архівах підтвердження захоплень Є. Маланюка літературою: «В училищі Євген багато читає, вчить напам'ять, із задоволенням декламує.» (с.14). А от що він читає і декламує? Це, звісно ж, була російська література. На цю думку нас наводить перелік дисциплін, що тоді вивчалися в реальних училищах. Головними були фізика і математика, а також природничі науки. З гуманітарних, серед іншого - історія, російська мова і література. Українську тоді не вивчали взагалі. Не було такого предмета, більше того, в Російській імперії ще й заборонялося друкувати і розповсюджувати книги українською мовою. Тому «золота доба» російської поезії - це те, на чому формувався Маланюк. Уже став хрестоматійним зразок учнівського твору учня 6 класу Євгена Маланюка про Жуковського. Його наводить Л. Куценко у своїй розвідці «Боян Степової Еллади». У тринадцятирічному віці хлопчина починає віршувати. І перші вірші також були російською.

Згодом він їде до столиці імперії навчатися на інженера. Невідомо, які відчуття у нього викликало тоді це місто, але пізніше, вже на еміграції, в есеї «Петербург як літературно-історична тема» (1931) він напише про нього, як про мертве місто, вражене вірусом гниття, адже засноване як штучний конструкт такої ж штучної держави неорганічного походження. Напевно тоді нічого подібного Маланюк іще не відчував. З початком Першої світової війни юнак, на хвилі російського патріотизму, що особливо гостро відчувався в столиці імперії, полишає навчання в Петербурзькому політехнічному інституті і вирішує стати військовим.

Переїзд Маланюка до Києва, де він провчився один рік (з 1914 по 1915), стане першою ластівкою до пробудження його національного самоусвідомлення. Київ помітно вирізнявся від Петербурга, тут на нього повіяло рідним домом. Втім, не відомо, чи настало б взагалі те пробудження, якби не кардинальні історичні зміни, що каталізували процес внутрішньої еволюції поета. Після закінчення Київської військової школи Маланюк вирушає на фронт у званні офіцера і стає начальником кулеметної команди 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-Західному фронті Першої світової війни.

Імперський дух військових шкіл Росії та офіцерський чин в армії остаточно мали б зробити з нього типового російського патріота. «Був би я російський інтелігент і все», - напише згодом сам про себе Євген Маланюк.

У біографії кожного свідомого українця настає час, коли пробуджується його приспаний національний ген. Ця приспаність зумовлена колоніальним становищем нашої нації. У багатьох, на жаль, цього пробудження так і не настає. Може саме в цьому й полягають головні причини нашої поразки у визвольних змаганнях.

Передумови пробудження національного гену є як внутрішні, так і зовнішні -- оточення, середовище, люди, події. Для Маланюка такими подіями стали розпад Російської імперії та початок Української революції. У своєму фундаментальному дослідженні «Dominus Маланюк: тло і постать» Леонід Куценко стверджує, що «Війна за УНР була останнім університетом Євгена Маланюка на шляху осягнення надзвичайно складної науки -націології» Гс.941. Навертають його до українськости також люди з ближчого оточення - полковник Євген Мєшковський, командир l-ї Туркестанської стрілецької дивізії, в штабі якої кілька місяців служив Маланюк (згодом саме до нього у Генеральний Штаб України на Банкову з'явиться

195Євген Маланюк після демобілізації). А також полковник Василь Тютюнник, генерал і командувач Україською apмією, ад'ютантом якого майже pmбув Євген Маланюк. Ці люди та історичні події, свідком та учасником яких йому довелося стати, пробуджують національний інстинкт, отриманий в спадщину від дідів-прадідів.

Промовистим є той факт, що Євген Маланюк не написав ані рядочка про участь у Першій світовій війні, проте у нього є поезії, присвячені Українській революції та визвольним змаганням за Українську Народну Республіку. Україна, пробуджена в ньому, стає його натхненням iмузою. Він пройшов нелегкий шлях до усвідомлення себе українцем! I тому чи не найбільшою драмою для нього стала втрата щойно віднайденої і здобутої Батьківщини! Це травма цілого покоління, яку вони тяжко понесли за межі України. Від неможливости продовжувати збройну боротьбу за державу, народжується поезія, в якій Маланюк прагне відрефлексувати біль тієї поразки.

Дозволимо собі навести тут декілька прикладів. Трагічними інтонаціями пройнята поезія Є. Маланюка «Ісход». У ній точно схоплено той настрій туги i безвиході у момент прощання з останнім клаптем рідної землі перед принизливим відступом на чужину, де доведеться без бою складати зброю:

Не забути тих днів ніколи: / Залишали останній шмат.

Гуркотіли й лякались кола / Під утомлений грім гармат.

Налітали зловісні птахи, / Доганяли сумний похід,

А потяг ридав: «На Захід... На Захід... На Захід...»

І услід - реготався Схід...

Образом, що посилює гіркоту поразки виступають «зловісні птахи», що «доганяли сумний похід». Антитезу Захід - Схід увиразнено емоційно-ціннісними характеристиками: «ридав - реготався». Більшовицький Схід не просто реготався, а «Роззявляв закривавлену пащу, / П'яний подих нудив як смерть». Кожне слово відточене і ємкісне, за кожним образом стоїть жах і розпач від усвідомлення того, що чекає на "сторозтерзану" Україну в обіймах червоної Москви. I це було написано ще у 1920 році, за десятиліття до репресій та голодоморів.

Пророцтва Маланюка часом є дуже влучними і від того ще більш вражаючими. У поезії «Вітри історії» Євген Маланюк осмислює сучасні йому події визвольної війни в діахронічному аспекті:

Знов на Богдановій дідизні Історії свистять вітри,

Скрегочуть місяці залізні Неповторимої пори.

Ще не одно століття йтимеш Метою перед рухом лав!

...І буде снитись бідний Тиміш І гук неодгукавших слав...

Ще не один раз все повториш Під грім історії, як в снах,

І, може, тільки втретє створиш,

І втрете запала весна!

Величні звитяги державотворця Хмельницького прочитуються в образі Богданової дідизни, де знову «свистять вітри історії». Вітри - тобто протяги, значить знову тут все нестабільно і тимчасово. А що радянщина не назавжди, в цьому Маланюк не сумнівався ні на мить, хоча за його життя не було навіть натяку на падіння цієї Імперії зла. «Неповторима пора», що проектується на Українську революцію 1917 - 1921 рр., знову відгула, народивши, але не зберігши для нащадків своєї національної держави! I це вже друга, після Хмельниччини, спроба її створити. Проте і вона зазнає невдачі У другій строфі піднесені інтонації боротьби змінюються мінором поразки. Їй теж автор знаходить історичне пояснення - це загибель «бідного Тиміша», що мав би продовжити батькову справу, але лишив по собі лиш «гук недогукавших слав...».

Увесь текст наскрізь пройнято мотивом незавершености: «недогукавша слава», «знов свистять вітри історії», «ще не одно століття йтимеш...», «ще не один раз се повториш...» ті ін. I лише в останніх двох рядках з'являються дієслова доконаного виду: «I, може, тільки втретє створиш, // і втретє запала весна!», в яких знову вражає пророцтво Маланюка - за третьої спроби ми таки створили, а точніше - відновили свою національну державу в 1991 році. Та, як казав Маланюк у своїй «Книзі спостережень», «це ще не все, бо одвічний гнобитель не відпустить отак легко на волю свого трьохсотлітнього невільника». Треба цю державу ще вміти захистити! I через це сьогодні, як і сто років тому, ми знову маємо визвольні змагання за свою Незалежність !

У 20-30-х роках на еміграції Євген Маланюк, крім поезії, починає писати есеїстку, в якій можна простежити становлення його громадянської позиції. Найвідоміші есеї, в яких виражено ставлення до російської літератури - «Театр упадку (К.Станіславський)», «Кінець російської літератури», «Вінець кінця (Іван Бунін)», «Толстоєвський», «Читаючи підсовєтські вірші» та ін.

Усі ці статті Євген Маланюк увів до циклу «Rosska» І тому «Книги спостережень», що вийшла 1962 року в Торонто у видавництві «Гомін України». Втім написані вони були ще в 30-х роках під час активної співпраці Маланюка з ЛНВ та Дмитром Донцовим.

Їх усіх об'єднує неприйняття російської літератури і пошук аргументів на доведення її занепаду. Ці його погляди на Росію та її культуру вже не змінювалися і в подальшому житті. Друга Світова війна нічого не додала і ніяк не змінила його погляди. Це засвідчує повоєнна есеїстка. Але в ній він уже не піддає аналізу якісь окремі твори російської літератури, не згадує імена конкретних авторів. Російська література і культура в цілому перестала для нього існувати, вона закінчилася, померла. Згадує її лише принагідно, в загальних рисах. І то лише в зв'язку з її негативним впливом на українську культуру.

Показовим у цьому плані є есей «Малоросійство» багато і часто цитований Г. Клочеком. Але не лише «Малоросійство». Так, у 1964 році в Є. Маланюка виходить есе «Єдинонеділимство», в якому він розбирає природу імперіалізму, ділить світовий імперіалізм на два типи - «римський тип» і «монгольський тип».

Росії притаманний другий тип - «монгольський», який, на відміну від «римського», не обмежувався лише політичним пануванням, а втручався і в національну культуру підкореного народу, «у справи духа, ... ліз з чобітьми в душу.» (Маланюк, Книга спостережень, т. 2. - с. 248).

А перед тим було написане «До культурного процесу» (1943), де викривається той самий комплекс малоросійського простацтва, що тягне за собою національно-аморфне культурне малоросійство. Досить глибокі і ґрунтовні студії «Нариси з історії нашої культури» (1954), «До проблеми большевизму» (1956), «Dominus Mazepa(1960) та інші. Там є і про «московство» як явище, і про російський колоніальний імперіалізм. Але вже нічого немає про російську літературу - вона для нього померла. Останнім «живим» поетом Росії для нього був Блок.

Отже, у ставленні до російської літератури Євген Маланюк проходить тривалий шлях еволюції: від фундаментального вивчення і захоплення в юнацтві - до войовничого неприйняття та заперечення в «донцовський» міжвоєнний період (після поразки УНР, у 20-30-ті рр.) - і до свідомого зречення, забуття та ігнорування у післявоєнний час (40-60-ті рр.).

БІБЛІОГРАФІЯ