Леонід Куценко та Володимир Панченко про становлення Євгена Маланюка як поета та мислителя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Леонід Куценко та Володимир Панченко про становлення Євгена Маланюка як поета та мислителя

Віталія Сьоміна (студентка II курсу другого

(магістерського) рівня вищої освіти

факультету філології та журналістики)

Науковий керівник - доктор філологічних наук,

професор Клочек Г.Д.

Есеїстика Євгена Маланюка вирізняється проникливістю думки та здатністю привернути увагу читача. Цікава та оригінальна особистість письменника заслуговує на детальне дослідження його творчості, адже протягом життя він не зрадив собі, не зрікся свого вибору служити словом Україні. Його біографія - яскравий приклад людини, яке все своє життя підпорядкувала шляхетній справі служінню Батьківщині.

Першовідкривачем творчості Євгена Маланюка у «материковій» Україні вважають Леоніда Куценка, доктора філологічних наук, літературознавця, професора, який протягом 90-х років досліджував творчість Євгена Маланюка. Під його впливом творчістю Маланюка зацікавилися й інші члени кафедри української літератури Кіровоградського (тепер - Центральноукраїнського) державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. Особливий інтерес до творчості славетного земляка виявив Володимир Панченко - колега і близький товариш Леоніда Васильовича.

Мета статті полягає в тому, щоб на матеріалі праць Леоніда Куценка та Володимира Панченка простежити витоки становлення Євгена Маланюка як поета та мислителя, акцентувавши при цьом у увагу на характері та тематичному спрямуванні його таборових публікацій.

Актуальність теми визначається потребою глибшого розуміння характеру історіософського мислення поета, його прагнення знайти відповіді на питання, які хвилювали українську інтелігенцію та формували життєву та творчу позицію письменника.

Леонід Куценко прагнув побачити Євгена Маланюка «із середини» драми його життя, дослідити «витоки та еволюцію становлення його творчої особистості, збагнути «рівновагу» поміж біографією та творчістю, осягнути внутрішню сутність і закономірність таланту й особистості митця» [3, с. 110].

Відомо зі слів самого поета, що віршувати він почав ще гімназистом, але на жаль, як відзначав Л. Куценко, не маємо жодного твору із тих перших проб пера.

Григорій Клочек у статті «Есеїстика Євгена Маланюка як визначне явище в українському літературознавстві» наголосив: «Леонід Куценко протягом 90-х років і до самого свого трагічного відходу в інший світ відкривав нашому народу Євгена Маланюка. Леонід Васильович буквально ліпив його скульптурний образ як поета та мислителя»[2, с.35].

У 2017 році під час Всеукраїнської наукової конференції у Львівському національному університеті імені Івана Франка, яка була присвячена 120-літтю від дня народження письменника, Григорій Клочек у своїй доповіді відзначив талановитість письменника, яка проявилася ще у ранньому віці. У 6 класі гімназії Є. Маланюк написав випускний твір «Значення Жуковського для російської літератури», аналіз якого засвідчує вроджену талановитість майбутнього поета та мислителя, його уміння бачити суть речей. Цю письмову роботу виявив в обласному архіві Леонід Куценко. Як відзначає Григорій Клочек, вона перевірялася трьома викладачами і була оцінена на «добре». Відмінних оцінок взагалі не було. Проте шість письмових творів були оцінені на «незадовільно». Можна уявити, які високі вимоги ставилися до знань та умінь учнів Єлисаветградського реального училища, де навчався Маланюк.

Григорій Клочек, проаналізувавши основні змістові моменти письмового твору юного Євгена Маланюка, зробив висновки про «вражаючу системність його мислення». Випускник реального училища «розумів літературне явище - творчість Жуковського - цілісно, а значить, по-науковому точно: добре відомо, що категорія системність / цілісність у розуміння явища визначає його, розуміння, точність, правильність, якщо хочете, істинність»[1, с. 5].

Після поразки визвольних змагань 1917 - 1920 років вояки армії УНР були змушені покинути Україну. Ось як про це пише Володимир Панченко: «У житті Євгена Маланюка був день, який залишив карб на всій його подальшій долі. 21 листопада 1920 року він, старшина армії УНР, пережив трагедію ісходу: того дня переможена українська армія на березі Збруча «згідно з якимсь там параграфом «міжнародного» права віддавали зброю» Все тоді нагадувало апокаліпсис.

[...]Потрясіння поразкою, - продовжує Панченко, - було таким сильним, що спричинилося до «психічної травми» цілої генерації українців (про це Євген Маланюк писав у статті «Спізнене покоління»). Сотнику Маланюку тоді йшов 24-й рік. Разом із тисячами інтернованих вояків він опинився на території Польщі, у таборах Стшалково, де розмістилися вояки 5-ї Херсонської дивізії; потім у Шипйорно під Калішем, а з 1922 р. і в самому Каліші...» [6, с. 197 - 198].

На думку Леоніда Куценка, літературне життя таборового періоду, заслуговує детального дослідження та особливої уваги. В монографії «Dominus Маланюк: тло і постать» (2001) він приділив цьому відрізку життя поета значну увагу.

Євген Маланюк під час перебування у таборі для емігрантів зрозумів, що лише духовною зброєю зможе допомогти своїй Батьківщині. Він свідомо оцінював критичність ситуації українських емігрантів та складність свого становища. Всупереч важких матеріальних умов свого перебування у таборах інтернованих, українські емігранти спромоглися не лише вижити, а й створити духовне середовище.

Сьогодні ми маємо чимало публікацій приурочених життю таборових республік. У них належно висвітлюється і оцінюється громадська, культурно-освітня, видавнича діяльність колишніх вояків УПА [3, с. 98].

Усвідомлення втрати Батьківщини, душевний біль та принизлива процедура розброєння сприяли народженню публіциста та мислителя Євгена Маланюка. Табори стали для письменника місцем, де він мав можливість займатися самоосвітою та шукати відповіді на питання, які сформували мету (ідеал) всього його життя - словом своїм творити Україну, пробуджувати приспану національну свідомість українців, стати одним із творців національної, державотворчої ідеї. Про це переконливо, з характерним для нього умінням, написав Євген Маланюк у статті «Дмитро Донцов»: «Ми розв'язували загадки, ряд загадок, що їх поставила перед нами сама історія. Розв'язували - незалежно від наших службових рангів і бувших становищ в Армії [...] Як це так сталося, що ми, адже ж озброєні духом великої ідеї, опинилися в таборах? Як це сталося, що ми, адже ж ідейно непереможені, тепер - переможені й безсилі? Як це могло статися, що ми, сини Батьківщини, Батьківщину - покинули, і Вона - залишилася без нас, її вірних синів?» [5, с. 342-343].

На ці і подібні питання Євген Маланюк разом з іншими емігрантами не одержували відповідей ні від військових начальників, ані від інших політиків, тому залишилося шукати відповіді самостійно. Він пише: «І лірика заговорила перша[...]. Особисто думаю, що незабутній Юрій Дараган, тріумфально відкриваючи Княжу Добу і Слово о Полку і квітнучи сухітничими півоніями на запалих щоках, - щасливо прийшов до тих відкрить, саме шукаючи відповіді «чому?»[5, с. 343-344]. Поряд з ним шукали відповіді і живописці, і актори та режисери - таких творчих людей було багато серед вояків УНР.

Маланюк відзначає, що відповіді на ці питання допоміг знайти Дмитро Донцов своїм «Літературно- Науковим Вістником», перше число якого з'явилося у таборах в 1922 році. «Від того першого числа ЛНВ - вже дихнуло на нас п е р ш и м п е р е д ч у т т я м можливої відповіді. Це вже було щось якби п р о р и в о б л о г и, як би вихід у широкий світ.» [5, с. 344].

Молоді українські інтелектуали, які опинилися у таборах настільки зуміли організуватися, що почали видавати свій журнал «Веселка». Володимир Панченко відзначає, що у тому середовищі, яке зосередилося навколо журналу, «Маланюк був вельми помітною постаттю. Він - незмінний учасник «інтимних літературних вечорниць», на яких читалися й обговорювалися твори українських письменників, у тому числі й самих «таборян». Дискусії часом затягувалися до півночі» [6, с.198-199].

Причини звернення Євгена Маланюка до публіцистики пояснюються потребою не просто висловити пережите в таборах, але й всіма засобами вплинути на ситуацію, яка склалася в Радянській Україні. У 1923 році письменник виступив з рефератами «Про Сковороду» та «Російський месіянізм», а 17 травня 1923 року з нагоди першої річниці товариства «Веселка» поет виступив з рефератом «Мистецтво - зброя». Євген Маланюк намагається переконливо і аргументовано, хоч подекуди й пунктирно, окреслити такі складні д ля нього питання, як причини поразки, витоки «деморалізування душі української» [3, с.107 ].

Нам відомо, що Євген Маланюк не раз звертався до витоків українського народу, прагнув зрозуміти його сучасні проблеми через аналіз минулого. У статті «Трагічний гетьман» (1923), присвяченій Івану Мазепі, письменник виводить причини поразки визвольного руху гетьмана в 1709 році та прагне збагнути «нерозуміння широкими верствами українського народу своїх національних завдань в найбільш критичні моменти історії нашої»[ 3, с.110]. Про цю статтю у своїй книзі «Літературний ландшафт України. ХХ століття. 50 слайдів» згадує і В.Панченко: «Маланюк ніскільки не сумнівався у правоті гетьмана. Вважав його геніальним, а причину поразки вважав, посилаючись на висловлювання Маланюка, в «одвічній хоробі народу українського», вона - «мікроб невільництва московського, мікроб московської розхристаности, безпринципности, нігілізму (нащо, мовляв, держава? Тільки був би спокій)» [6, с. 206-207]

Леоніда Куценко пише: «Праця над формуванням національної свідомості, пропаганда ідеї, національної єдності та активна культурно-освітня робота - це три основні завдання, які присутні майже в усій таборовій публіцистиці Євгена Маланюка» [3, с.,111].

У своїй монографій «Dominus Маланюк: тло і постать» Леонід Куценко простежує еволюцію письменника від прямих та гострих виступів та статей, написаних ним на суто політичну тематику (напр., «Про ролю еміграції»).

У статті Є. Маланюка «Думки про мистецтво» відбулася спроба проникнути в таїни художньої творчості. Ця проблема цікавила Є. Маланюка упродовж усього наступного його життя. Письменник невпинно працював над створенням самого себе та прагнув осягнути параметри світу мистецтва, відчути себе в ньому.

Максимальна сконцентрованість, загущеність та афористичність думок, чіткість логіки і тезисність викладу свідчать не лише про певну завершеність, сформованість (у контексті часу) системи поглядів на мистецтво і митця, але і вказує на характер програмовості викладеного для самого митця. Ця стаття, на думку Леоніда Куценка, була творчим маніфестом поета[3, с. 110]. У статті письменник порушує проблеми мистецтва як явища духовної культури, художнього моделювання дійсності як творчого процесу, формулює власний догмат творчості: «Воно єдине і вічне». Це «як абсолют, як певна стала величина, як рівновага, незалежна від часів і чисел»[3, с. 116]. Поет - мислитель розглядає творчість як два взаємопов'язаних складника - краси і життя, він порівнює слово з зерном, якого спочатку необхідно зігріти, а коли воно набухне, зможе дати росток.

Стиль Маланюкового письма, як прозового, так і віршованого, дали змогу Г. Клочеку зробити наступний висновок: «Сучасній Україні дуже бракує Євгена Маланюка. Могутній розум та винятково прониклива інтуїція, якими він був наділений, з якоюсь відчайдушною наполегливістю були спрямовані на осмислення України - її минулого та сучасного» [1, с, 35-36].

Як відомо, Євген Маланюк активно співпрацював з різними таборовими часописами, де обговорювалися нові шляхи піднесення та пробудження свідомості українців. Під час перебування в таборі для емігрантів, письменник наполегливо займався самоосвітою. Незабаром він входить у гурт вісниківських авторів. Письменник не тільки визнає авторитет Д. Донцова, а й підтримує його погляди в культурі і політиці. У 1927 році Євген Маланюк редагував журнал «Державна нація», куди запрошував Д. Донцова для співпраці. Відомо, що Євген Маланюк на протязі довгого часу листувався з Дмитром Донцовим.

Отже, праці Леоніда Куценка та Володимира Панченка допомагають глибше зрозуміти процес становлення Євгена Маланюка як поета та мислителя. Період перебування письменника у таборах став місцем, де Євген Маланюк мав час для роздумів та пошуків на питання, які хвилювали не лише його, а й молоде покоління українських емігрантів-інтелектуалів.

маланюк поет есеїстика

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Клочек Г. Есеїстика Євгена Маланюка як визначне явище в українському літературознавстві. Наукові записки. - Випуск 162. - Серія: Філологічні науки. - Кропивницький: РВВ ЦДПУ ім. Володимира Винниченка, 2017. - 3 - 27 с.

2. Клочек Г. Стереоскопічний портрет Євгена Маланюка // Українська мова та література. - 2002. - № 40. - С. 35-36.

3. Куценко, Леонід. Dominus Маланюк: тло і постать: монографія / Леонід Куценко. - Кіровоград: Центрально-Українське вид-во, 2001. - 264 с.

4. Куценко Л.В. Таборові республіки Євгена Маланюка: кристалізація життєвої мети та пошук ціннісних орієнтацій (1920-1923) / Л.В. Куценко // Наукові записки КДПУ ім.. В. Винниченка. Серія: Філологічні науки (українське літературознавство). - Кіровоград: КДПУ, 1999. - Вип. 19. - 96 - 107 с.

5. Маланюк, Євген. Книга спостережень. Статті про літературу / Євген Маланюк. - К.: Дніпро, 1997. - 430 с.

6. Панченко, Володимир. Літературний ландшафт України. ХХ століття.50 слайдів. / Володимир Панченко. - К.: Ярославів Вал, 2019. - 528 с.

Размещено на Allbest.ru