Творчість Е.-М. Ремарка (1898-1970) стала популярною ще за його життя. Його книги було перекладено на 50 мов і видано надзвичайно великими для того часу тиражами. Достатньо сказати, що вже перший роман письменника "На Західному фронті без змін" (1928) розійшовся у кількості 3,5 млн. примірників, що стало рекордом для усієї книжкової індустрії. Видатний письменник належав до "втраченої генерації" і представляє саме таку літературу. Головна тема творчості - показ життєвої долі молодих людей, які стали жертвами безглуздої Першої світової війни, "втраченою генерацією" для людства.

Еріх Марія Ремарк - яскрава, талановита, дотепна і романтична особистість. Його називали "Лицар честі і пера". На біографію митця наклала відбиток уся історія XX століття: дитинство і юність у кайзерівський час, Веймарська республіка і, нарешті, роки вигнання, проведені в США та Швейцарії. Його доля нагадувала долю славетного Данте, який теж більшу частину життя провів за межами батьківщини, усім серцем вболіваючи за неї: "Я народився у часи гасових ламп, - писав Ремарк, - пережив період розвитку електрики та авіації. Якщо проживу 10-15 років, то дочекаюся польоту на Місяць. Наука подолала все. Лише людям не вдалося стати ближче один до одного... У більшості ми не зробили ні кроку... Це страшне протиріччя. І незважаючи на все це, я вірю, що люди знайдуть шлях один до одного. Я не наївний оптиміст, але чи неможливо, щоб люди навчилися одне в одного доброму?" [1, с. 56].

У 1916 році 18-річний юнак йде захищати "німецьку цивілізацію". Еріх Марія став бійцем добровільно, бо війна вважалася священною битвою. Молодий солдат ремонтував розбиті залізничні колії, прокладав телефонні лінії, встановлював огорожі з колючого дроту. Влітку 1917 року його було тяжко поранено, осколок снаряду потрапив у ногу, руку, зачепив шию, в результаті чого Еріх потрапив до госпіталю у місто Буйсбург, де знаходився на лікуванні до кінця жовтня 1918 року. І хоча у листах він прагнув бути веселим і безтурботним, проте жахи війни, пережите на фронті забути було просто неможливо: "Мерзенне це заняття - у такий холод повзати по окопах, стояти на посту, замерзаючи на вітрі, і взагалі не відчувати себе людиною" [1, с. 59].

Із обпаленою душею повернувся додому. З'явилася зневіра, безнадія, спустошеність і марність сподівань. Наслідком цього і стала нова генерація - "втрачене покоління", а згодом і література про нього, зачинателем якої став Ремарк. Фронтові переживання визначили характер літературної творчості митця.

1.1 “Втрачене покоління” у творах письменника

“Ми хотіли було воювати проти всього, всього, що визначило наше минуле, - проти брехні і себелюбства, користі і безсердечності; ми озлобилися і не довіряли нікому, крім найближчого товариша, не вірили ні у кого і що з цього вийшло?Усе валилося, фальсифікувалося і забувалося. А тому, хто не умів забувати, залишалися лише безсилля, розпач, байдужість і горілка. Минув час великих людських і мужніх мрій. Торжествувались ділки. Продажність. Злидні.” Цими словами одного з своїх героїв Е. М. Ремарк висловив сутність світосприймання своїх - людей “втраченого покоління”, - тих, хто прямо із шкільної лави ішов у окопи Першої світової війни. Тоді вони по-дитячому ясно й беззастережно вірили всьому, чого їх вчили, що чули, що прочитали про прогрес, цивілізації, гуманізм; вірили дзвінким словосполученням консервативних чи ліберальних, націоналістичних чи соціал-демократичних гасел і програм, всьому, що їм розтлумачували в рідному домі, з кафедр, зі сторінок газет ...[2,с.48].

Але що могли значить будь-які слова, будь-які промови гуркоти і смороду ураганного вогню, у смердючому бруду траншей, залитих туманом ядушливих газів, в у тісноті бліндажів і лазаретних палат, перед нескінченними рядами солдатських могил чи купами трупів, - перед всім страшним, потворним різноманіттям щоденних, щомісячних, безглуздих смертей, каліцтв, страждань і тваринного страху людей - чоловіків, юнаків, хлопчиків ...?

Усі ідеали розлетілися у прах під невідворотними ударами дійсності. Їх спопеляли вогняні будні війни, їх топили у багнюку будні повоєнних років. Тоді, після кількох коротких спалахів і довгого вгасання німецької революції, на робочих околицях тріщали залпи карателів, розстрілюваних захисників останніх барикад, а в кварталах “шиберів” - нових багатіїв, нажившись на війні, - не припинялися оргії. Тоді у громадському житті і в усьому побуті німецьких міст і містечок, де недавно гордилися бездоганною охайністю, суворим порядком і бюргерської добропорядністю, запанували злидні, розпутство, наростали розруха і негаразди, спустошувалися сімейні скарбнички і людські душі ... Несподівано виявилося, що війна і перші повоєнні роки знищили не тільки життя мільйонів, а й ідеї, поняття; були зруйновані не тільки промисловість і транспорт, а й найпростіші уявлення про те, що добре що погано; було розхитано господарство, знецінювались гроші й моральні принципи[3,с.12].

Ті німці, які зрозуміли справжні війни і викликані нею лиха, були досить мужні, пішли за Карлом Лібкнехтом і Розою Люксембург, за Кларой Цеткін і Ернестом Тельманом. Але й вони були в меншості. І це стало однією з причин наступної трагічної долі Німеччини. багато з німців не підтримали і навіть не змогли зрозуміти революційної боротьби пролетаріату. Одні щиро, але бездіяльно співчували і співчували, інші ненавиділи чи боялися, а переважна більшість розгублено і спантеличено дивилося з на те, що здавалося їм продовженням братовбивчих кровопролить великий війни, вони не розрізнялиправих і винних. Коли загони спартаківців і червоногвардійців вели відчайдушні бої за право жити, на працю й щастя всього німецького народу, борючись проти багаторазово переважаючих сил реакції, багато німців разом героєм роману Ремарка лише скорботно відзначали: “Солдати воюють проти солдатів, товариші проти товаришів”.

Особливо гостро і болісно виявляється цей трагічний нейтралізм у свідомості і світосприйнятті чесних колишніх солдатів, які після страшного досвіду війни і перших повоєнних років втратили довіру до таких понятьяк “політика”, “ідея”, “цивілізація”, не уявляючи собі навіть, що буває чесна політика, що є шляхетні ідеї, що можлива цивілізація, не ворожа людині.

Вони постаріли, не знаючи юності, їм дуже важко жилося і пізніше : в роки інфляції, “стабілізації” і нової економічної кризи з її масовим безробіттям і злиднями. Їм важко було скрізь - й у Європі і в Америці, великих містах гучних, строкатих, метушливих, гарячково діяльних і байдужих до страждань мільйонів маленьких людей. Не легше й у селах або на фермах, де життя було більш повільне, монотонне, примітивне, але таке ж байдуже до бід і страждань людини.І багато хто з цихчесних колишніх солдат із презирливим недовірою відверталися від усіх великих і складних громадських проблем сучасності, бо вони не хотіли бути ні рабами, ні рабовласниками, ні мучениками, ні мучителями.

Вони йшли по життю душевно спокійні, але уперті у забезпеченні своїх простих, суворих принципів; цинічні, грубі, вони були віддані тією дещицею істин, до яких зберегли довіру : чоловічий дружбу, солдатському товариству, простий людяності[3,с.5-6].

Їм втовкмачували відразу високопарні слова про націю, батьківщину, державу, і вони так і не доросли до поняття класу. Вони жадібно хапалися за будь-яку роботу і трудилися й сумлінно, - війна і роки безробіття виховали в них надзвичайну жадібність до виробничоїпраці. Вони бездумно розпутничали, але вміли бути і суворо - ніжними чоловіками і батьками; могли скалічить випадкового противника в шинкарської бійці, але могли без зайвих слів ризикувати життям, кров'ю, останнім майном заради товариша і просто заради людини, порушив миттєве почуття приязні чи співчуття. Їх всіх називали “втраченим поколінням”. це були різні люди - різні були їх соціальне становище особисті долі. І літературу “втраченого покоління”, яка в двадцяті роки, створювала творчість також різних письменників - таких, як Хемінгуей, Дос-Пассос, Олдингтон, Ремарк.

Спільним для цих письменників було й світовідчуття, яке визначалося пристрасним запереченням війни і мілітаризму. Але в цьому запереченні, відчувалося повне нерозуміння соціально - історичної природи бід і каліцтв дійсності: вони облачали суворо і непримиренно, але без якою то було надії на можливість кращого, в тоні гіркого, безвідрадного песимізму.

Проте відмінності ідейного і творчого розвитку цих літературних “ровесників” були дуже суттєві. Вони позначилися вдолі письменників “втраченого покоління”. Хемінгуей вирвався за межі трагічно безмежного кола його проблем і його героїв завдяки участі в героїчної битві іспанського народу проти фашизму. Попри всі вагання і сумніви письменника,гарячий подих народної боротьби за свободу додавнові сили, новий розмах його творчості, вивівйого за межі одного покоління[3,с.12].

Навпаки, Дон-Пассос, який потрапив під вплив реакції, раз у раз протиставляючисебе передовим громадським силам, безнадійно старів, також і творчо. Він не тільки не зумів перерости своє злощасне покоління, але опустився нижче його. Усе скількись значне в його попередній творчості пов'язано з проблемами, які хвилювалисолдатів Першої світової війни.Олдингтон у пошуках рішень старих і нових питань зайнявся переважно публіцистикою.

Ремарк довше інших намагався триматися в руслі, намічене вже в початку його творчого життя, і зберегти в роки нових великих потрясінь нестійку рівновагу трагічного світовідчуття своєї молодості.У 1928 р. вийшов його перший роман про Першої світової війні “На західному фронті без змін”. У цій книзі з повнотою і художньої проникливістю втілилося безпосереднє сприйняття страшних буднів війни, таких, якими їх відчули люди “втраченого покоління”. Вона принесла Ремарку світову популярність. Наступний роман “Повернення” (1931 р.) був присвячений першим повоєнним місяців. У ньому значною мірою виявився безвихіднийрозпач, безнадійна туга людей, не знали, не бачили шляхи, аби вирватися знелюдяної, безглуздо жорстокої дійсності; в ньому виявилося, разом тим, відразу Ремарка до будь-якої політиці, у тому числі революційної.

Після захоплення влади гітлерівцями, у 1933 році, Ремарку довелося залишити батьківщину. Певний час він у Швейцарії, потім у Франції, потім переїхав в США, де й залишився жити. Нацистські пропагандисти скажено цькували його, звинувачуючи насамперед у “підриві військового духу”, в дискредитації німецької солдатчини[4,с.48].

Вже в еміграції було видано роман “Три товариші” (1938 р.). У 1941 р. вийшли романи “Люби свого ближнього” і “Флоттзам” про життя емігрантів -антифашистів. Тій самій темі присвячено роман “Триумфальнаарка” (1946 р.), книги “Час жити й час вмирати” (1954 р.) - Другій світовій війні і “Чорний один обеліск” (1956 р.) - рокам інфляції. У них все виразніше відчувається ціленаправлення, непримиренна ненависть письменника до фашизму і мілітаризму.

Cвіт зображено без поблажливості. Неналагоджене життя, невпевненість у завтрашньому дні, безвихідні злидні, самогубства-часто всією родиною, відчай, глухий кут. Голодні перед вітринами, повними наїдків. Повна самотність і приреченість - проходить скрізь роман[4,с.29].

“На західному фронті без змін”, “Повернення” і “Три товариші” - перші книги Ремарка - з'явилися своєрідними художніми документами епохи, поетичними літописами і маніфестами покоління. У них відбилося світовідчуття письменника, стримано пристрасного, сором'язливогоі тому суворого у своїй ніжності, сумного в веселій насмішкуватості, цинічного в доброти. Найбільше він уникає красномовства, риторики, бридливогослова. Його ідея скупа, шершава, але тепла, як солдатська шинеля; уривчаста і грубувато-насмішлива, але задушевна, потаєнно-лагідна, як нічна розмова в бліндажі, як некваплива розмова старих друзів-фронтовиків за пляшкою рома.Строга, часом навіть на навмисній об'єктивністі розповіді Ремарка та разом з тим пронизана глибоким ліризмом.

У “Трьох товаришах”, так само як у перших двох романах, розповідь тягнеться від першої особи. І це не просто штучний літературний прийом, а природно необхідний вислів справжнього ставлення художника до того, про що він пише, оскільки Роберт Локамп - це насамперед ліричний герой, який бачить світ і сприймає людей, думає і відчуває багато чого, як і сам автор. Це анітрохи не послаблює індивідуальної своєрідності його характеру і психології. І, зрозуміло, стомлений і безнадійний цинізм Локампа, обмеженість і вузькість його духовних інтересів істотно відрізняють ліричного героя від його автора. Він не дзеркальне відображення самого Ремарка, але дуже близький йому чоловік, одноліток-друг[5,с.230-232].

Письменник дуже стриманий, небагатослівний в описах людей і подій, тим більше порівняно виразно розфарбовує їх іронією, жартом; він стенографічно точно відтворює діалог та кількома скупими штрихами чітко зображує місцевість і предмети. Немов несподівано виникає картина природи: квітуче дерево, сад, поля, гірничий ландшафт; він додає лаконічністі й водночас поетичної густоти яскравістю фарб,музикальністю мови, - останнє, на жаль, найважче відтворено в перекладі, - що звучать як своєрідні молитви натхненного пантеїста. У записи душевних станів, у внутрішніх монологах своїх ліричних героїв Ремарк створює патетичну піднесеність суворої і сором'язливої чоловічої ніжності, грубуватої, але справжньої цнотливості.

Він нікуди не кличе, нічого не хоче навчати. Він просто розповідає про своїх однолітків, про думки, відчуття, страждання і радощі; просто згадує про бої і про солдатські дозвілля, про жінок,про зустрічі на фронті, в тилу, про збентежені повоєнні роки[с.5,290].

Безцільне і беззмістовне життя його героїв. Але автор хоче бути лише оповідачем, а не моралістом-проповідником. Він не засуджує їх безперервного пияцтва, легкого, навіть цинічного ставлення до любові. Ремарк намагався в усьому залишатися нейтральним спостерігачем. На щастя, це йому не вдавалося, - на щастя для його письменницької долі, на щастя для художньої правди.

У “Трьох товаришах” - останньому з романів, написаних до Другої війни, - він розповідає про долю своїх друзів-ровесників під час світової економічної кризи 1929-1933 рр.[6,с.27-28].У цьому романі він зберігає спочатку обрану позицію. Усе ще хоче бути лише художником-літописцем. Нікого не судити. Не брати участь у боротьбі громадських сил, дивитися чесно й без зайвої дипломатії запам'ятовувати образи людей і подій. У “Трьох товаришів” це особливо відчувається. Описуючи Берлін в роки напружених політичних боїв, напередодні гітлерівського перевороту, автор старанно уникає прояви яких б то було політичних симпатій чи антипатій. Ремарк безперечно щирий у своїх прагненнях до повної “нейтральності”, і тому всупереч усім болісним нашарування йому невід'ємно властиві здорові моральні принципи, здоровий глузд і живі почуття простої людини, яка ненавидить війну, лицемірство і хиже користолюбство і палко, схвильовано полюбляє людей, полюбляє їх такими, які вони є, - нещасливими, грішними, змученими і навітьпонівечених життям.

Тому книги Ремарка, всупереч усім суб'єктивних намірам автора, стали зброєю в боротьбі прогресивного людства проти сил реакції. Письменник мусив залишити батьківщину, щоб уникнути розправи гітлерівців. Тому його романи викидали з бібліотек, спалювали на міських площах коричневорубашечники. А в СРСР книга “На західному фронті без змін” витримала кілька масових видань.

У “Трьох товаришах” Ремарк ще намагався зберегти позиції художника, що стоїть “над схваткою”. У наступних книгах - про життя німецької еміграції “Люби свого ближнього”, “Триумфальна арка”, в романі про Другу світову війну “Час жити й час вмирати”, в п'єсі про останні дні гітлерівського рейху “Остання зупинка” і в романі “Чорний обеліск”, присвяченим долі колишніх солдатів Першої світової війни в роки інфляції, - письменник все рішучіше визначає своє ставлення до політичним проблем. Він раніше відображувавсвітогляд декілька відвернено, за всієї своєю образною конкретностю, за пацифістського індивідуалістичного гуманізму, відображувавсвітогляд скептичного, навіть іноді цинічного, але глибоко вражав навіть найщирішого самотнього людинолюбця. Раніше він був позбавлений якоїсь чи то позитивної програми, чи то позитивного громадського ідеалу. Зате він усе більш точно висловлював свою ненависть і презирство до фашизму і мілітаризму у всіх їхніх проявах в минулі роки і в сучасній Західній Німеччині.

Для всього тридцятирічного творчого шляху письменника особливе значення має роман “Три товариші”. У ньому Ремарк надовго прощався з героями своїх перших книжок - друзями військових років. Згодом до них на зміну прийшли люди інших поколінь, інших доль. Але, в “Чорному обеліску” він знову повертається до ровесників, неначе для того,щоб заповнити прогалина у художньому літописі покоління - розповісти про останньонній етап повоєнної кризи. У сюжеті цієї книги багато що нагадує роман “Три товариші”. Вона цинічніша, в ній явно відчутні і декадентські і натуралістичні нашарування, у відомій мірі навіть порушують художню цілісність розповіді. Але, в той же час в “Чорному обеліску” політична боротьба автора більш зрозуміла : вже “відкритим текстом”, без літературного шифру виказує він ті лиховісні сили, які визначили всю трагедію “втраченого покоління”. І тому звучить мелодія надії, яка сприймається як заклик до опору, до боротьби проти шовінізму і вояччини.

У “Трьох товаришах” провідна мелодія трагічно сумна. Вона особливо виразна, оскільки звучить на жартівливому, іронічному, навіть бешкетному тлі строкатих буднів авторемонтній майстерні, у веремії дорожніх і трактирних пригод, автомобільних перегонів, бійок, непоказного побуту берлінських околиць, нічних барів, убогих “мебльованих кімнат” і гірничого санаторію для туберкульозних[3,с.13].

На перший погляд може видатися, що в останніх розділах книги втілено лише безнадійність і розпач, лише немічна печаль,все ж не так. Тому що любов і дружба сильніше за смерть. Немає жодних зримих хоча б гаданих надій на краще, але вже у самій сутності людських характерів героїв роману, в їхній грубуватій сердечності, яку не похитнув весь гіркий досвід, весь бруд і всі каліцтво їхнього життя, жевріє обережна, але жива надія на силу вірної дружби доброго товариства справжньої любові.У цій надії - чарівність Ремарка-художника. Нам багато в чому чужі, навіть прямо протилежні політичні, філософські погляди і моральні ідеали Ремарка.

Проте всеодно в книгах Ремарка відкриваються перед нами правдиві картини буржуазної дійсності. Ми бачимо живих людей, чуємо їх ідеї, стежимо за їх долями, думками та відчуттями, співчуваємо їх бідам і стражданням. І пізнаючи цей чужий нам світ, - а пізнання завжди необхідно, - ми в той самий час знаходимо в його різноманітних проявах і насамперед тому, як розповідає про нього правдивий і чуйний художник, - близькі й дорогі нам риси живого людинолюбства.

Так сила художньої правди долає обмеженість свідомості самого художника. Його книги стають суворим обличчям, обвинувальним актом проти понівеченоїбуржуазної дійсності[4,с.53].

1.2 Проблематика роману «Тріумфальна арка»

Центральними постатями у так званих емігрантських романах Ремарк є люди, приречені на вічне поневіряння. Всі вони в силу почуття чесності та справедливості, не можуть змиритися з ідеями фашизму. Емігранти - це люди без природних прав, люди, які не можуть легально працювати, легально пересуватися по країні. Для Німеччини їх не існує, а країна, в якій вони перебувають, сприймає їх лише як суб'єктів для поліції. Усіх їх об'єднує спільна риса - страх, що тебе викриють, депортують і вся історія існування почнеться знову: нелегальне повернення під чужими документами, нелегальна робота, постійне очікування викриття, депортація. Вони ведуть легковажний спосіб життя, п'ють, закохуються і мріють побудувати своє людське щастя, адже їм більше нічого не залишається робити.

Роман «Тріумфальна арка» вперше побачив світ в 1945 році, в США. У ньому Ремарк звернувся до актуальної для Європи проблеми людяності, що виявляється або, навпаки, зникає в людях на тлі розростання нацистських ідей - на початку в Німеччині, потім в Італії, Австрії та інших країнах, повільно, але вірно потрапляють під похмуру влада фашизму.

Місце дії роману - Франція, Париж - підноситься автором як останній оплот мирного життя, в якій відносно спокійно можуть співіснувати як звичайні біженці, так і ті, хто вбиває в німецьких гестапо євреїв. Всі вони нелегально живуть в тих паризьких готелях, господарі яких співчувають беззахисним, ні в чому невинним людям, мають високих покровителів в урядових або поліцейських колах і користуються цим як для отримання стабільного заробітку, так і для прояву своєї природної доброти.

Головний герой роману - німецький біженець, в минулому один з провідних хірургів країни, що носить вигадане прізвище Равік - являє собою характерний приклад людини з великої літери. Його проблеми з німецькою владою починаються з укриття двох людей, розшукуваних гестапо - не друзів, не родичів, а звичайних людей, яких він знав з хорошого боку і не розумів, за що вони повинні були йти на тортури і смерть. Непокору фашистським законам привело Равика в катівню гестапо, де він пережив жорстокі муки, смерть коханої дівчини Сібілли, висилку в концентраційнийтабір. Втеча з останнього стала для головного героя кроком в нове життя, наповнене звичними йому операціями, що проводяться замість не дуже кваліфікованих французьких лікарів, і періодичними висилками з Франції. У такому режимі Равік живе п'ять років. «Тріумфальна арка» показує нам останній рік з мирною, паризького життя доктора, що почався зі знайомства з італійською співачкою і актрисою Жоан Маду і закінчився смертю коханої жінки, вторгненням німецьких військ в Польщу і оголошенням війни.

Напочатку роману ми бачимо Равіка - втомленого, що живе за інерцією, який не чекає від життя нічого гарного, повністю зосередженого на улюбленій роботі. Зустріч зі зневіреною жінкою на мосту Альма відразу ж визначає головну рису хірурга - людинолюбство. Незважаючи на свою втому, розчарованість, чужість всьому і усвідомлення того, що всім допомогти неможливо, Равік крок за кроком утримує біля себе незнайомку, допомагаючи їй пережити не тільки найстрашнішу ніч в її житті, але і залагодити проблеми - з померлим коханцем, переїздом в інший готель, пошуком нової роботи. Жоан Маду непомітно входить у життя доктора. Спочатку Равік не надає значення проведеній з нею ночі: він не бачить особи Жоан, не запам'ятовує її зовнішність - для нього вона просто жінка, з якою можна задовольнити свої фізичні потреби, щоб забутися на час, отримати «частинку чужого життя», наповнивши своє безрадісне існування «краплею чужого тепла».

Любов між героями починається з фізичного потягу, але народжується під впливом внутрішньої духовної спорідненості. Жоан, як і Равік, позбавлена ??коренів. У неї немає вдома, немає друзів, немає уподобань. Її життя починається з того моменту, як вона закохується. Подібно Равіку Жоан гостро відчуває свою самотність і всю безглуздість життя, наповненою простими фізичними діями - наприклад, щоденним одяганням і роздяганням, в якому головний герой бачить «прокляту покірність, що роз'їдає душу».

Історія кохання Равіка і Жоан проходить під знаком безмежного поглинання один одним. Перший час доктор пручається почуттям, але, коли розуміє, що особливого вибору у нього немає, то вирішує віддатися на їх волю. При цьому з самого початку Равік знає, що рано чи пізно його відносини з Жоан закінчаться. До тих пір, поки вони зустрічалися як самотні, незалежні люди, між ними все було просто і зрозуміло. Як тільки Жоан захотіла стабільності в вигляді свого будинку і положення в суспільстві, Равік зрозумів, що вона піде від нього. Нові друзі, заведені Жоан в Антібі, стали “прообразом майбутніх коханців, якими вона обзавелася через пару місяців після висилки доктора з Франції”.

Розрив відносин між головними героями проходить довго і болісно. Незважаючи на прийняте рішення не ділити кохану жінку з іншим, лікар не може ні відмовитися від її близькості, ні від своєї любові, яка змушує його бігти на допомогу до Жоан в будь-який час дня і ночі. Тільки перед лицем смерті Равік розуміє наскільки сильна була його прихильність до цієї жінки, що була для нього чимось набагато більшим, ніж просто любов - Жоан стала для доктора життям.

Точно так же, як любов воскресила Равіка, ненависть допомогла йому подолати тяжку пам'ять про минуле. Вбивство гестапівця Хааке, головний герой сприймає як щось природне. Равік знищує не людину, а звіра. Він не забирає його душу, а навпаки дає її десяткам, якщо не сотням, невинних людей, чиє існування є під загрозою через таких людей, як Хааке. Друг Равіка - виходець з Росії, Борис Морозов допомагає йому вистежувати і розробляти план вбивства гестапівця. Швейцар «Шахерезади» ось вже як двадцять років живе в очікуванні помсти вбивцям свого батька і повністю підтримує доктора в його бажанні розквитатися з ворогом. Равік вбиває Хааке незадовго до оголошення війни. Історична обстановка служить додатковим виправдувальним фоном для вчинку головного героя.

Життя Равіка в Парижі проходить в оточенні біженців і звичайних французів. Перші ховаються від властей і мріють втекти від Гітлера в Америку; другі вважають за краще закривати очі на продажність своїх політиків і вперто не хочуть вірити в те,що насувається війну. У той час як по міських вулицях марширують колони маніфестантів, одна з пацієнток Равіка, хвора на рак Кет Хегстрем, запрошує його на щорічний костюмований бал до Монфор. Грандіозне свято руйнує сильна злива, що є в романі дуже символічним. Дощ йде під час ночей, проведених Равіком з Жоан; під час дощу він розуміє, що любов відродила його до життя. Ще один символічний образ «Тріумфальної арки» - ніч - пов'язана з двома прикордонними константами: любов'ю (знайомство і зустрічі головних героїв проходять в темний час доби) і війною (Равік вбиває Хааке до настання світанку, після вторгнення німецьких військ до Польщі Париж затемнюється напередодні повітряних атак).

Розділ 2. Аналіз образу головного героя Е.М.Ремарка

"То хіба йому зрозуміти цю бездиханність, цю напруга, коли ніж ось-ось зробить перший розріз, коли услід за легким натиском тягнеться вузька червона смужка, коли тіло в голках і затисках розкривається, подібно до завіси, і оголюється те, що ніколи не бачило світла, коли, подібно до мисливця в джунглях, ти йдеш по сліду і раптом -- в зруйнованих тканинах, пухлинах, вузлах і розривах лицем до лиця стикаєшся з могутнім хижаком - смертю і вступаєш в боротьбу, озброєний лише голкою, тонким лезом і безкінечно впевненою рукою» [8]. Ці слова доктор Равік, герой роману Еріха Марії Ремарка "Тріумфальна арка", емігрант з передвоєнної фашистської Німеччини, що нелегально практикує в Парижі, в думках адресує своєму наймачеві місьє Веберу. Звичайно ж, знаменитий твір прославленого Ремарка - не якась медична панорама. Як і все, створене письменником, що належить до славних літературних імен XX століття, воно побудоване на любові до людини і співчутті йому.

Культура в першій половині ХХ століття зазнала, мабуть, найбільшої поразки, тому й не дивно, що дослідники вважаю цей період - одним із найбільш драматичніших не тільки історичного, духовного й культурного розвитку Німеччини, але й багатовікової історії німецької літератури.Економіко-політичні причини, а також зруйнування духовного світу внаслідок першої світової війни спричинили до появи категорії „втрачене покоління”.

В цей період народжується роман «Тріумфальна арка» автор якого,є одним з найяскравіших представників цього “покоління” . І звичайно читацьке співтовариство багатолике ... Ми дійсно різні: бідні і багаті, щасливі і ті,хто борються за існування, бачать світ в яскравих фарбах і малюють його в сірих тонах. Так що ж у нас спільного? Хотілося, щоб,запитавши це, читачі самі знайшли відповідь в класичній літературі, згадавши деякі цитати ... Еріх Ремарк, будучи за своєю суттю індивідуалістом, фактично у всіх своїх романах,включаючи «Тріумфальна арку», волів саме до спільності людської. І головними її цінностями, на думку письменника, повинні стати любов, дружба, вірність, порядність. Людина, що володіє цими якостями, незмінно несе світло в той маленький світ, де він живе. Всі ці якості притаманні не тільки Ремарку,а й своему “Равіку”.

Е.М.Ремарк у своїй творчості зумів гостро акцентувати на епосі і створити не лише один образ повоєнного солдата, а цілого покоління, яке так і змогло віднайти себе. В романі «Тріумфальна арка» автор змальовує персонаж - німецький біженець, у минулому один з провідних хірургів країни, що носить вигадане прізвище Равік - є характерний приклад людини з великої букви. Його проблеми з німецькими властями починаються з укриття двох людей, розшукуваних гестапо, - не друзів, не родичів, а звичайних людей, яких він знав з хорошого боку і не розумів, за що вони повинні були йти на тортури і смерть.

Звичайно ж, знаменитий твір прославленого Ремарка - не якась медична панорама. Як і все, створене письменником, що належить до славних літературних імен XX століття, воно побудоване на любові до людини і співчутті йому.

Список використаної літератури

12. Remarque Е. М. ArcdeTriomphe : книга для чтения на немецком языке / ErichMariaRemarque. СПб. : КОРОНА принт : КАРО, 2000. - 480 с.