Байронізм у поемі "Перебендя" Т. Шевченка

Blidchenko-Naiko V.

Байронізм як різновид художнього бунту проти інерції й абсурду буття став літературною течією завдяки творчості Дж.-Г. Байрона ("Чайльд Гарольд", "Дон Жуан", "Каїн"), в якій постали особливі психотипи, неза- доволені недосконалою дійсністю, неспроможністю зробити можливими свої проекти ідеального світу і досконалої людини, часто пересичені його щедротами. Тому сильна, вже внутрішньо надламана, самотня особистість, розчарована у всьому, ставала в позу зневаги, навіть презирства до навколишніх реалій, переймалася глибоким сумнівом щодо розумного існування в їхньому контексті. Вона не впадала в мотиви "світової скорботи", зате підкреслювала власний індивідуалізм, титанізм, тираноборство, демонізм, здатність зробити виклик животінню дійсності. Олена Кудлей в авторефераті дисертації "Рецепція байронізму в художньому світі Тараса Шевченка" (2003) вказує на специфіку героя-бунтаря, який "репрезентує нонкоформістський духовний стан суспільства", названого байронізмом, що "став найпослідовнішим літературно-художнім виявом духовного пошуку європейця Нового часу" [1].

Тенденції байронізму заповнили романтичний напрям початку ХІХ ст. (В. Гюго, А де Віньї, А. Міцкевич, Ю. Словацький, К. Рилєєв, О. Пушкін, М. Лермонтов та ін.), не минаючи й нової української літератури ("Історія Русів", Є. Гребінка, В. Забіла, Л. Боровиковський, М. Петренко та ін.) і позначившись на творчості Т. Шевченка. Д. Наливайко, вказуючи на різнобічні й всеохопні горизонти романтичного світосприймання поета, наполягає на потребі з'ясування "зв'язків і співвідношення духовного світу й творчості Шевченка з ідейними, культурними й і літературними рухами епохи романтизму" [3, c. 197]. Свого часу І. Франко ("Шевченко і зовнішні впливи") в передньому слові до видання поеми "Перебендя" (1889) розглядав твори Т. Шевченка ("Причинна", "Утоплена" тощо) як відповідь українського поета на впливи А. Міцкевича, а поему "Перебендя" вважав "типовим приміром того, як в першій добі поетичної діяльності Шевченка перехрещувалися і зливалися найрізніші впливи і як геніальна натура нашого поета уміла щасливо перетопити в одну органічну і поетично цілісну єдність" [5].

Про інтеграцію лірики Т. Шевченка в систему провідного напряму початку ХІХ ст. є багато праць, починаючи з рецензії "Українська поезія" І. Нечуя-Левицького на монографію "Український літературний європе- їзм" (1909) В. Матвіїшина, який проводить паралелі між поемою "Каїн" Дж.-Г. Байрона й віршами "Світе ясний, світе тихий!", "Якби ви знали паничі..." українського автора, виявляє "прометеївські мотиви Байрона" в Шевченкових поемах "Кавказ", "Гайдамаки", "Варнак", "Неофіти" і т. д., які означує поняттям "байронічні" [2]. Вперше це поняття увів у літературознавчий словник Д. Чижевський ("Порівняльна історія слов'янських літератур", 1968; 2005) при аналізі поем "Євгеній Онєгін" О. Пушкіна, "Пан Тадеуш", "Конрад Валленрод" А. Міцкевича, "Беньовський" Ю. Словацького, "Мцирі" М. Лермонтова та ін. Д. Чижевський виявив як формальні, так і змістові аспекти жанру, зокрема неканонізовану форму, фрагментарний сюжет, ліричні, медитативно-споглядальні дискурси, драматизацію подій, протиставляння сакрального світу (мрія, ідея) профанному, побутовому [6]. Особливе значення в таких творах набуває присутність автора, який зливається з оповідачем, звертання до читачів (слухачів), ведення діалогу з ними.

Всі ці особливості присутні у доробку Т. Шевченка. Герої його творів часто перебувають у подвійному світі - рідному і чужому, опиняються на його межі, переживають втрату власної ідентичності, часто ототожненої з сирітством. Перехід зі свого світу в інший, наприклад, московський загрожує втратою людської сутності ("Катерина"), потребою відстоювати її ("Гамалія", "Іван Підкова"). Особистість, яка в українські літературі формувалася на фольклорній основі, в ліриці Т. Шевченка "отримує новий аксіологічний статус" нонконформіста [1]. Прототипом своїх героїв-бунтарів часто був сам поет. Очевидно, постать кобзаря з поеми "Перебендя" відображала авторське alter ego. Твір присвячувався Є. Гребінці ("Кобзар", 1840; в наступних виданнях - без присвяти), який відіграв важливу участь у викупі поета з кріпаччини, став для молодого на той час автора літературним авторитетом.

Твір, написаний орієнтовно 1939 р. в Санкт-Петербурзі, не тільки прикметний рисами байронічного жанру, а й пройнятих духом байронізму, порушував проблему розуміння мистецтва, що не вкладалося в народницькі уявлення службової функції, провіденціального й виховного значення. Невипадково автор виніс у назву слово "перебендя", що означає вередливу людину і, разом з тим, дотепного оповідача. Недарма поет підкреслював його вдачу - "химерний". Кобзар, як козак- характерник, "все чує", "все знає", його талан наділений магічною силою: "Заспіває, засміється, / А на сльози зверне".

Аналогічний тип співака присутній також у віршах "На вічну пам'ять Котляревському", "До Основ'яненка", в поемі "Гайдамаки", де він здатний так співати, що від його "щебету сохнуть дрібні сльози", щоб на "весь світ почули", і, разом з тим, вселяти у людей дух свободи, потребу боротьби за неї. Гайдамаки відчували на собі силу його невичерпного слова й чудодійного мелосу, не приховували захоплення: "А мудро співає! Коли не послухаєш, усе іншу". Певний сенс можна знаходити в тому, що поет в рукописі "Поезія Т. Шевченка. Том перший" змінив назву "перебендя" на "кобзар". Такі уточнення зумовлені авторським трактуванням цього образу, в якому відображено народне уявлення про співака, авторитетного серед громади, який не лише "тугу розганяє", а й концентрує в собі вітальну енергію, задовольняє як естетичні потреби, так і побутові, що відповідають різним віковим, статевим і становим категоріям: співає "з дівчатами на вигоні - / Г риця та веснянку, / А в шинку з парубками - Сербина, Шинкарку; / З жонатими на бенкеті / (Де свекруха злая) - / Про тополю, лиху долю, / А потім - У гаю". Широкий репертуар ("Ой не ходи, Грицю...", великодні пісні, "Ой за гаєм, гаєм..." тощо) засвідчував неабиякий попит на твори, які несли не тільки втіху, а й зберігали історичну пам'ять: ".Тяжко-важко заспіває / Як Січ руйновали". Певно, Т. Шевченко мав на увазі пісні "У Глухові, у городі.", "Славне було Запорожжє.", "Світ великий, світ великий, та ніде прожити.".

Кобзар в українському просторі був носієм народної історії, відмінної від офіційної, часто деструктивної для українського народу, схильної перекручувати, а то й нівелювати події минулого. Тому кобзарів шанували повстанці, зокрема гайдамаки, тому їх переслідувала царська влада ("Великий льох"). Без них неможливо було уявити українське життя тих літ. Небезпідставно Т. Шевченко, назвавши свою першу книжку "Кобзар", не змінював її назву і в наступних виданнях, бо в образі кобзаря вбачав універсальне знання національного космосу й загальнолюдського світу. Однак образ Перебенді у поемі - неоднозначний. Він на людях - один, на самоті інший. Не тільки тому, що бездомний волоцюга ("Попідтинню сіромаха / Днює і ночує"; "світом нудить"). Справжнім Перебендя відчуває себе на високій могилі, коли, щоб "ніхто не бачив", "по волі з Богом розмовля". І. Франко вважав, що таку поведінку співака зумовлювала "ідея [.] зовсім чужа в сякій поезії народній, в якій традиція, творчість цілковито стирає всяку індивідуальність" [5, с. 287-288]. Дослідник мав рацію, коли посилався на твори А. Міцкеви- ча, О. Пушкіна, письменників української школи в польській літературі, де поет протиставлявся натовпу, мав слушність, коли йшлося про фольклор, де панує колективна творчість. Але образ Перебенді, хоча й виходив за межі усно-поетичного досвіду, не протиставлявся народу. Цей герой сягав архетипів, закорінених в глибинах народної свідомості, значення яких втрачалося з плином віків. Співак не просто підіймався на могилу, як на якусь височину, а як на сакральне місце, адже могили споконвіків були культовим насипом, аналогічним піраміді чи зіккураті. Їх вершини поєднували земний і небесний світи, які зв'язував між собою волхв, жрець. Сакральним знанням володіли козаки-характерники. Не випадково Т. Шевченко заповідав поховати його на могилі.

Отже, Перебендя не тікав від людей, а заглиблювався в сутність буття, в езотеричне всезнання, що уможливлювало перехід із фізичного світу в метафізичний - і навпаки. Тому його мистецтво виходить за межі практичних потреб, воно вже не обслуговує, а через спілкування з Богом одухотворює світ, що, на жаль, не розуміють люди, обмежені побутовими інтересами. Тому Перебендя утаємничується від них, знаючи, що "На Божеє слово вони б насміялись, / Дурним би назвали, од себе б прогнали, / Нехай понад морем, сказали б, гуля". Тут, очевидно, немає тих масок (основний профіль і профіль-відбиток), що їх знаходив Р. Рубчак у ліриці Т. Шевченка і в поемі "Перебендя", пишучи про роздвоєння свідомості головного героя, який розігрує блазня і кобзаря- "професіонала" [4, с. 17, 18, 25]. Насправді, Перебендя завжди був собою - і на людях, і в розмові з Богом, але ніколи не змішував побутових потреб з духовними, завжди прагнув підняти світ до високих істин. Здається, знаходити в таких поривах персонажа "шаманські властивості" (Л. Плющ) означало б обмежувати розуміння художньої концепції Т. Шевченка. Тому варте уваги звертання Т. Шевченка до Перебенді, в якому спостерігається солідарність поета й народного співака, наділених містичним світобаченням й усвідомленням земних реалій:

Добре єси, мій кобзарю.

Добре, батьку, робиш,

Що співати, розмовляти На могилу ходиш!

Ходи собі, мій голубе,

Поки не заснуло,

Твоє серце, та виспівуй,

Щоб люде не чули.

А щоб тебе не цурались,

Потурай їм, брате!

Скачи, враже, як пан каже:

На те він багатий.

Байронічний бунт Перебенді, попри його невдоволення інерцією побутового існування, відсутністю в ньому досконалої людини, поширенням прагматичних інтересів, що накладаються і на мистецтво, вимагаючи від нього пізнавальних, виховних, розважальних функцій, не зводився до зневаги навколишнього світу. Будучи сильною натурою, яскравим індивідуалістом, що властиво українській людині, кобзар, як типовий нонконформіст, перебуваючи на межі, шукав шляхів для поєднання розірваних світів - фізичного й метафізичного. Тому не впадав у стан "світової скорботи", титанізм чи демонізм. Він знав, що медитації на могилі - не що інше, як заглиблення в себе, у мікросвіт, аби сягнути знання макросвіту, що належить Богу. То вже була таємниця його творчої лабораторії, до якої він нікого не підпускав, або, як не без іронії підкреслив Т. Шевченко, схвалюючи мандрівки Перебенді на могилу та співи на ній, співав "поки серце не схололо", "щоб люде не чули". Коли Т. Шевченко радив "потурати" людям, то це означало, що Перебендя мусив стати залежним від них, він мав би шукати з ними спільну мову, одухотворювати їх. Отже, як засвідчили спостереження, український байронізм поставав у зм'якшеній інтерпретації, що властиво українцям, які мислять "серцем". Це вносить корективи у концепцію європейського байронізму.

Список використаних джерел

1. Кудлей О. Рецепція байронізму в ліриці Тараса Шевченка: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук / О. Кудлей. - Чернівці, 2003. - 17 с.

2. Матвіїшин В. Український літературний європеїзм / Д. Матвіїшин. - ВЦ "Академія", 2009. - 264 с.

3. НаливайкоД. Теорія літератури й компаративістика / Д. Наливайко. - К.: Видавничий Дім "Києво-Могилянська академія", 2006. - 347 с.

4. РубчакБ. Міти метаморфоз, або Пошуки доброго світу. Есеї / Б. Рубчак. - Л.: Піраміда, 2012. - 486 с.

5. Франко І. Зібрання творів: у 50 т. / І. Франко. - К.: Наукова думка, 1976-1986. - Т. 27.1980. - С. 285-307.

6. ЧижевськийД. Порівняльна історія слов'янських літератур: у 2 кн. / Д. Чижевський.К.: ВЦ "Академія", 2005. - 288 с.

Размещено на Allbest.ru