Авторська наративна стратегія в V i VI книгах “Історії...” Геродіана

Размещено на http://www.allbest.ru/

Авторська наративна стратегія В V i VI книгах “історії...” Геродіана

Довбищенко Ф.В., аспірант Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка

У статті досліджується структура комунікації у V та VI книгах твору давньогрецького історика ІІІ ст.н.е. Геродіана “Історія Римської держави після Марка Аврелія”. Звернуто увагу на розмежування авторської та нараторської комунікацій, запропоноване наратологією, та прийом лакуни, описаний у теорії рецептивної естетики. Виявлення невідповідностей у нараторському мовленні дає можливість вийти на рівень авторської комунікації й осягнути основне авторське повідомлення, закодоване за допомогою наративної стратегії.

Аннотация

В статье исследуется структура коммуникации в V и VI книгах произведения древнегреческого историка III в. до н.э. Геродиана "История Рима после Марка Аврелия”. Обращается внимание на разграничение авторской и нарраторской коммуникаций, предложенное нарратологией, и прием лакун, описанный в теории рецептивной эстетики. Определение нестыковок в нарраторской речи предопределяет выход на уровень авторской коммуникации и позволяет понять основное авторское сообщение, закодированное при помощи нарративной стратегии.

In the present article the communication structure of the books V and VI in Herodian's "History of the Roman Empire” is treated. The attention is paid to the distinction of the authorial and narrator 's communication proposed by narratology as well as to the lacuna device studied within the reader- response criticism. Revealing the contradictions in the narrator's discourse facilitates the reader's transition to the authorial communication and allows to understand the main authorial message encoded via narrative strategy.

Key words: narrative strategy, authorial communication, narrator's communication, lingual tactics, communicative device, ancient Greek historiography.

нараторський комунікація стратегія геродіан

Актуальність дослідження полягає в застосуванні дискурсивних підходів до історіографічних творів античності як таких, що не позбавлені фікціональності.

Метою дослідження є вивчення структури комунікації, виявлення та систематизація тактик та прийомів наративної стратегії у V та VI книгах праці давньогрецького історика Геродіана “Історія після Марка Аврелія”.

Об'єктом дослідження є текст III книги праці пізньоантичного історика Геродіана (ІІІ ст. н.е.) Tqз |дєта MapKov раоїЛєіас; іоторіас; ЯiЯAia окты (“Історія Римської держави після Марка Аврелія”), який розглядається з позицій наратології та рецептивної естетики.

Предмет дослідження - структура комунікації, тактики та прийоми наративної стратегії, реалізовані у творі.

Наукова новизна дослідження полягає в застосуванні новітньої методології (наратологія, рецептивна естетика) до студіювання античного історіографічного тексту. Це дозволяє вийти за межі розуміння досліджуваного фрагмента як суто джерела фактичного матеріалу і прочитати авторське повідомлення, втілене не безпосередньо в нараторському дискурсі.

У праці [2, с. 475] наративний текст був потрактований як система знаків. Нагадаємо, за семіотичною теорією, знак є відношенням означника до означуваного, а у випадку наративних текстів - дискурсу (“як?”) до розповіді (“що?”) [6, с. 34, 128].

Ключовою фігурою комунікації у наративних текстах є наратор - “той, хто розповідає в тексті” [6, с. 83]. Наратор, що належить не до реального, а до текстуального світу, передає розповідь іншій його частині - нарататорові. Нарататор є адресатом наратора, тією інстанцією, до якої звернена його розповідь [8, с. 226].

У наративних текстах прийнято виділяти подвійну структуру комунікації, адже наратор та нарататор є компонентами світу, який зображується в тексті автором, а адресатом авторського повідомлення постає читач. На відміну від наратора та нарататора, дві останні інстанції існують у реальному світі: автор є конкретною особою, існування якої не обмежене текстом. Отже, доцільно розмежовувати авторську та нараторську комунікацію [7, с. 41; 3, с. 244].

Текст завжди є результатом взаємодії адресанта та адресата повідомлення, тобто автора та читача [11, с. 279-299]. За М. Кольхауером, авторська позиція є конструктом, який створюється читачем на основі тексту [5, с. 73]. На нашу думку, дослідження позиції автора та авторських інтенцій неможливе без залучення теоретичних надбань рецептивної естетики - теоретичного напряму, який започаткували та розвинули представники так званої Константської школи Г.Р. Яусс та В. Ізер наприкінці 1960-х рр. Рецептивна естетика розглядає значення як взаємодію між текстом та читачем, “як ефект досвіду, а не як закодовану інформацію” [1, с. 804-805].

В. Ізер у статті “Процес читання: феноменологічне наближення” заявляє про екзистенцію літературного твору, яка можлива лише за наявності активного читача [1, с. 349]. За Р Інґарденом, світ, представлений у літературному творі, побудований на інтенційному співвідношенні речень, тобто на зумовленості одного речення іншим та очікуваннях читача від подальшого тексту, викликаних змістом попереднього. Всю суму інтенційних співвідношень Р Інґарден називає “світом, представленим” у творі [10, с. 29]. Якщо наступне речення в тексті не має відчутного зв'язку з тим, яке продумав читач, то у свідомості відбувається блокада, яку Р Інґарден називає лакуною. Читач на власний розсуд заповнює лакуну, і в цьому акті виявляється динаміка читання [ibid.].

В. Ізер постулює наявність дійсного виміру тексту, який формується самим текстом та уявою читача [1, с. 353]. Таким чином, читання є творчим процесом, далеким від простої перцепції написаного [1, с. 353].

Кінцевою метою будь-якої наративної стратегії є “корекція моделі світу адресата” [4, с. 109]. Ця корекція здійснюється в тексті наратором шляхом застосування певних мовних тактик. У тексті “Історії...” Геродіана читач перш за все наштовхується на лакуни (“блокування протікання речень”), закладені на рівні нараторської комунікації, і лише згодом виявляє, що ці лакуни сигналізують про застосування наратором мовних тактик, які мають маніпулятивний характер. Під мовленнєвою стратегією розуміють “сукупність мовленнєвих дій, спрямованих на вирішення загального комунікативного завдання мовця (глобального наміру, за ван Дейком)” [4, с. 109]. Наративну стратегію розглядатимемо як різновид мовленнєвої у рамках такого типу комунікації, як наративний текст. Під мовною тактикою розуміють “одну або декілька мовленнєвих дій, які сприяють реалізації стратегії” [4, с. 110]. Водночас О. Іссерс пропонує розрізняти поняття мовної тактики та комунікативного ходу. Останній вона тлумачить як “прийом, який виступає інструментом реалізації тієї чи іншої мовної тактики” [4, с. 117].

Отже, наративна стратегія - це спосіб досягнення глобальної мети адресанта повідомлення; мовна тактика - це спосіб дій, який обирається мовцем (автором твору) для реалізації цієї стратегії; комунікативний хід - це конкретний мовленнєвий акт, який виступає втіленням тієї чи іншої мовної тактики безпосередньо на рівні тексту наратора.

П'ята книга “Історії.” Геродіана, яка описує прихід до влади й царювання Елеагабала, містить імпліцитно присутню авторську комунікацію. Частина [V5] покликана створити у читацькій уяві образ абсолютного божевільного й порочного жерця на троні, який і всю свою імперію прагне перетворити на співучасників священнодійства. Цей опис продовжується і у [V6]. Лише одне речення на самому початку 6-ї частини випадає із загального контексту нараторської оповіді, провокуючи лакуну у сприйнятті читачем (текст тут і далі подається за виданням [9]: nAqv каЈтоі xoQeueiv del каі iepoupyeiv фokwv, <ЛАКУНА> nAetaxouз dneKTeive Twv evфo^wv те каі nAouatav, фiapAn0evTaз auTЬ wз dnapeaKo^evouз каі aKwnTovTaз auToщ tфv Яfov.

Хоча й здавалося, що він знай собі танцює та священствує, <ЛАКУНА> та все ж убив він багатьох із числа славних і багатих на підставі наклепів, що ті, мовляв, його не люблять і корять його спосіб життя [V.6].

Далі знову йде перелік дивацтв Елеагабала. Про репресії наратор повідомляє одним реченням, мимохідь, немовби не прагнучи акцентувати на цьому увагу читача, одразу після цього повертаючись до основної лінії своєї комунікації.

Лейтмотив нараторської комунікації очевидний: Елеагабал постає посміховиськом і нечуваним соромом для Риму, до того ж - чужорідним елементом (згадаймо оповідь про встановлення його портрета в сенаті у [V5]). Наратор демонструє ставлення до героя і безпосередньо, і через прийом “читання думок”: auTФз фe eЯAeneTo noAAaKiз qviox^v ц ФQypd^evoз^ ouфe yap Aav0aveiv ^0eAev a^aQTavwv.

А самого його часто бачили, коли він правив колісницею чи танцював: він-бо волів зовсім не приховувати своїх нечестивих учинків [V6].

ФQwaa фe TaЩTa ц Maiaa, unonTeuouaa Te toщз aTpaTLWTaз dnaQeaKea0ai tь toloutw toщ paaiAewз Я^, Kal фeфoiKuia цц tl eKetvou na0ovToз naAiv ібі^теиц, n^0ei auTov [...]

Меса, спостерігаючи це все й підозрюючи, що воїнам не до вподоби такий спосіб життя імператора, а також боячись, що, якщо його спіткає якесь лихо, вона знову житиме по-простому, переконала його [...] [V.7].

Авторська ж комунікація несе в собі інше повідомлення. Істинна природа безглуздих дій Елеагабала пояснюється його цілковитою залежністю від матері й бабусі, які керувалися прагненням до наживи та повернення до владного становища, у зв'язку з чим вони руками імператора Елеагабала проводять репресії найближчого оточення найбагатших патриціїв із конфіскацією їхнього майна після фізичного знищення. Ціла частина [V.3] присвячена змові Меси та Мамеї, а наступна - її реалізації.

Опер EKeivoL dKouaavTeз, Toiз auaTQaTLWTaiз KaT фA^yov dnayyeAAovTeз цiaЯonTov ercoiqaav T^v фцццу, wз eз nаv x^Q^aai tф aTQaTiwTiKov. тц фe Mata^ eAeyeTo awpoщз eivai xpn^dTwv, eKew^v фe eto^wз navTa nQoea0ai Toiз aTQaTiwTaiз, ei T^v ЯaaiAAav tь yevei dvavewaaivTo.

Солдати, почувши таке, за короткий час сповістили своїх побратимів, і поговір був уже у всіх на вустах, так що знало вже все військо. Гомоніли, що в Меси цілі гори грошей, і вона охоче віддасть їх солдатам, аби тільки ті возвели її рід знову на царство [V.3].

Як бачимо, з одного боку, нараторська комунікація акцентує увагу на порочних і безглуздих діяннях імператора, виставляючи це головною причиною зміщення Елеагабала і його вбивства солдатами. З іншого, авторська комунікація полягає в наступному: імператор Елеагабал слугував лише ширмою для фактичного управління державними справами, здійснюваного його матір'ю. Наприкінці книги знаходимо цьому підтвердження: саме вона усунула Елеагабала від важелів впливу, поставивши співправителем його малолітнього брата, Јov каі navu ыno тц ццтрі каі тц цаццц паї&ау^уобцехох ще зовсім юного й в усьому керованого мамою й бабцею [V.8].

Зрозуміло, що заміна шістнадцятирічного керівника на дванадцятирічного є нічим іншим, як прикриттям для Мамеї.

Таким чином, у V книзі авторська комунікація проявляється через порушення логіки нараторської. Непримітний, на перший погляд, пасаж про репресії на початку 6-ї частини покликаний повернути читацьку увагу до вже цитованих рядків із 3-ї, де демонструється, хто саме є господарем ситуації. Меса і Мамея одурили солдатів, адже тим не був до вподоби спосіб життя імператора, якого вони самі підтримали під час перевороту. Цей внутрішній конфлікт у свідомості солдатів нарешті розв'язується убивством імператора та його наближених, як тільки з'явилася прийнятніша альтернатива (дванадцятирічний Александр). При цьому фактичне керівництво держави залишається незмінним, і ніщо не суперечить тому, що Мамея продовжувала реалізовувати основну мету приходу до влади - власне збагачення.

Можна з певністю сказати, що з приходом до влади Александра Севера її внутрішня структура не змінилася. Нараторська комунікація в VI книзі описує його як доброчесного правителя: ипцрхе &Ј ті каі фистікох цвоу npаov каі ццерох тф АЛт^ах&рш Eз те то фіЛахвршпох пат EniQQEnЈз, а>з е&цЛшсте каі тцу цЛіктау прохшробстцу. eз тЕааарЕакаі&Јкатох yoщv ЕЛастау тцу |ЗастlЛЕ^аз Етоу ахаїцшті ^q^ev, об&Ј тіу еіпеіх Ехеі ыn' ЕкеАоо фохЕивЈхта. кагтої тіхшх цЕуютаїу аітіаіу ипопЕаохтшх, оцшу ЕфЕюато wз цц фохЕЙааі, oщ Qa&twз тобто аЛЛои |ЗастіЛЈшу rаv кав' q|rаз пoLцaаvтoз ц паQафuЛа4аvтoз цЕта тцх Маркои aQxn^v- ыn' АЛЕ^ах&рои &' обк вv тіу еіпеіх Ехої ц цхццохЕбааі Ev Етесті тостобтоіу акргтшу фovЕU0Јvта.

Александрові був від природи притаманний м'який та поштивий норов та схильність до люб'язності, що він показав і з віком. Чотирнадцятого року свого правління він досяг без кровопролиття, і ніхто не міг сказати, що хтось ним був убитий. Навіть якщо комусь висувалися найтяжчі обвинувачення, він милував його й не карав на смерть; дуже нелегко було так зробити й утриматися від цього будь-кому із правителів нашого часу після царювання Марка. Ніхто б не сказав чи не пригадав, що за стільки років правління Александра когось було вбито без суду [VI.3].

Тепер наратор відкрито виводить на авансцену Мамею, так що розповідь про діяння Александра у частинах 1-5 фактично є стислим оглядом діянь його матері, а спроби сина діяти самостійно придушуються нею в зародку.

Другим умовним підрозділом є частини з шостої по чотирнадцяту, де оповідь пов'язана з війною з Артаксерксом. Попри насиченість сюжетної лінії подіями, з точки зору аналізу рівнів комунікації тут нічого не змінюється: головний нараторський посил про несамостійність правителя залишається сталим. Протиріччя, закладені в нараторській комунікації ще в попередній книзі, знову виявляються на рівні тексту. З одного боку, промова Александра до солдатів [VI.9] і опис його відбуття з Риму [VI.10] зображують головного героя як високоморального й відданого своїй справі правителя. З іншого, у вирішальний момент, коли сам імператор мав діяти в Парфії за власним планом, він не дотримується обіцянки: проє^рто yаp nаai tolз атратоід unepаpai eiз Tpv noAeptav, каі xonoз йріато eз цv |каі| аnavTaз аиуєЛ0єА еЬєі, navTа та epntnTOvTa каі ev pлaw x_єlpoupйvouз. еафрЛє be auToщз о AЛй4avbpoз рртє єiaayaywv tфv aTpaTФv рртє єіаєЛ0^у_/ p biа фeoз, iva pp bp auTФз кіхЬиуєиоі фиур Kai awpaTi опер Tpз Pwpatav аpypз, p Tpз ppTpфз eniaxpuapз y^vai^^ ЬєіЛга кai uтсєpЯaЛЛоuap фіЛотєку^. ^рЛиує yаp auTOЩ Tаз npфз аvbpє^av фppаз, пє^0ouaa ЬєА аЛЛouз Опер auToщ кіхЬиуєиєїх, аЛЛа pp auTФv пapaтаттєa0al* опєр tфv єiaєЛ0цvтa Pwpatav aTpaTФv апwЛєaєv.

Усім загонам було наказано заходити вглиб ворожого терену і було вказане місце, де всім слід було зібратися, розбивши ворожі з'єднання, що трапляться по дорозі. Та Александр їх підвів, не повівши за собою військо й не здійснивши вторгнення чи то зі страху, щоб не піддавати небезпеці душу й тіло поза межами Римської держави, чи то за наполяганням матері через її жіночі боязкість і надмірну опіку. Вона стримувала його поривання до подвигів, переконуючи в тому, що іншим слід ризикувати життям замість нього, а йому самому не потрібно битися; це і згубило римське військо, яке вже вторглося [VI.13].

Безсумнівно, сюжетна перипетія розгортається саме тут, у вирішальний для імператора момент вибору (за Плутарховою схемою). Проте, знову-таки, ми не спостерігаємо тут змін у нараторській комунікації: Александр від початку поставав у творі “маминим синочком”, а тепер ця ганебна риса просто дала прогнозовані наслідки. Лакуну ж спостерігаємо нижче, на межі 14-ї та 15-ї частин:

[...] то be aщv auTW пЛp0oз ф ДЛє4avbpoз eз Tpv AvTio^iav eпavpyayє_/ поЛЛ^у кai eЈ e^rvpз Tpз potpaз апoЛwЛцтwv_/ wз pєy^aтpv йvєyкєLv bua0uptav тф aTpaT^ кai АЛє^^Ьр^ аbo4^av_/ aфaЛйvтl кai yvwpp кai тиур, кai twv Tpiwv poipwv toщ aTpaToщ wv лvєLpє то пЛєLaтov апoЯaЛцvтl bLaфцpoLз aupфopaLз_/ voap поЛ^^ криєї. yєvцpєvoз be ev тр Avтюx_є^a ф AЛй4avbpoз auToз тє зabtaз епєрр^а0р тф єифихєі каі evubpw <ЛАКУНА> Tpз тсоЛє^ pєта tфv ev Mєaoпoтap^a ^npфv auypov, toUз тє QTpaTiwTaз аvєктатo_/ кai єФ' oiз ЛєЛuпpvтo пapєpu0єLTo pєyaЛobwp^a ypppaTwv тобто yаp povov eз єuvo^aз аvактpaLv QTpaTiwTwv evopiZа фаppaкov.

[...] свій загін Александр відвів до Антиохії, причому і з нього багато хто загинув, що принесло велике горе воїнам, а імператорові - ганьбу, він-бо втратив і хист, і талан, і згубив більшу частину війська, що його поділив на три частини, трьома різними лихами: хворобами, війнами й холодом. Прибувши до Антиохії, Александр сам із радістю насолоджувався душевним спокоєм і вологим кліматом <ЛАКУНА> міста після месопотамської посухи й задобрював воїнів, втішаючи їхню журбу щедрими роздачами грошей, їх-бо він уважав єдиним засобом здобуття прихильності солдатів [VI.14-15].

Спостерігаємо розв'язання конфлікту, закладеного в нараторській комунікації: усі попередні доброчесні справи та палка промова до солдатів, що їх Александр таким чином зрадив, виявляються фальшивкою. Стає зрозумілим, що його правління нічим не відрізнялося від царювання вбитого старшого брата: при владі залишалася Мамея. Авторська комунікація, виявлена через провокування лакуни у відчитуванні тексту, говорить: образ ідеального правителя - всього лиш міф, прикриття.

Прикметним є вживання сполучника каі, яким у нараторській комунікації прирівнюються за значущістю внутрішній спокій головного героя і зміна клімату. Наративний прийом тут полягає в тому, що увага читача навмисне переводиться на погоду в Антиохії, щоб він запам'ятав це як основну причину бездіяльності та відпочинку Александра.

Учинок Александра після поразки демонструє повну зневагу до війська, яке він так палко заохочував до походу. Він від початку не був гідним правителем через відсутність державницького мислення і відповідальності. Тому в частині [VI.18] Максимінові так легко вдається схилити солдатів на свій бік, адже попередній імператор їх зрадив.

Таблиця 1. Комунікативні ходи й тактики в моментах перипетій (“золотого перетину”) “Історії...” Геродіана

Таблиця 2. Інформаційний дисонанс рівнів авторської та нараторської