Трансформації петраркізму в поемі Едмунда Спенсера "Епіталаміон"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Трансформації петраркізму в поемі Едмунда Спенсера «Епіталаміон»

Маркова М.В.

У статті розглянуто поему англійського поета єлизаветинської епохи Едмунда Спенсера «Епіталамі - он» під кутом зору петрарківських імпульсів. Стверджується, що автор поєднав у ній платонівські й протестантські філософські парадигми, оригінально видозмінивши концепцію кохання, притаманну ліриці Франческо Петрарки та його численних європейських послідовників, витворивши тим самим власний неповторний різновид петраркізму.

Єлизаветинська епоха ввійшла в історію англійської культури як час небувалого піднесення театрального мистецтва, а також тотального захоплення поетів сонетним жанром. Останній неодмінно асоціювався з іменем великого італійського гуманіста Ф. Петрарки, котрий хоча й не був родоначальником сонета ні в себе на батьківщині, ні тим більше в Європі, проте справив надзвичайно потужний уплив на розвиток цього жанру як в Англії, так і на континенті. Протягом 90-х рр. XVI ст. англійська література збагатилася близько двома десятками сонетних циклів (понад 3 000 поезій), серед яких - «Астрофіл і Стелла» (1591) Ф. Сідні, «Делія» С. Деніела (1592), «Діана» Г Констебля (1592), «Філліс» Т. Лоджа (1593), «Лісія» Дж. Флетчера (1593), «Партенофіл і Партенопа» Б. Барнса (1593), «Дзеркало Ідеї» М. Драйтона (1594), «Келія, або Небесна» В. Персі (1594), «Синтія» Р. Барнфілда (1595), «Хлорис» В. Сміта (1596), «Фідесса» Б. Гриффіна (1596), що на різний лад варіювали тематику та риторику петрарківського дискурсу. У цьому ж руслі створений і присвячений нареченій Е. Спенсера сонетний цикл «Аморетті» (1595), що в першому виданні супроводжувався поемою «Епіталаміон». Саме остання стане предметом аналізу в розвідці.

Жанрово «Епіталаміон» генетично пов'язаний з античністю, де епіталама - весільна пісня - була популярною серед таких визначних поетів, як Сапфо у грецькій літературі та Катулл у римській літературі. Проте Е. Спенсер виступає в цьому творі новатором, позаяк одночасно відіграє роль нареченого, поета й церемонемейстера. Дослідники творчості англійського письменника також указують, що його поема відрізняється від античних епіталам своїм продуманим числовим символізмом, зосередженим навколо дати одруження автора - 11 червня 1594 р. - літнього сонцестояння та найдовшого дня в астрономічному році. Як зазначає американський літературознавець Кент Г айатт, у той рік, коли відбулося весілля Е. Спенсера, день 11 червня тривав 16 годин і 15 хвилин, а ніч - усього 7 годин і 35 хвилин [2, с. 10-11]. Саме спираючись на цей факт, автор і вибудував композицію свого тексту, 24 строфи якого поділені на серії емоційно маркованих речень, що відповідають дню і ночі. Так, пише А.К. Гайатт, «до 17 строфи, де спадає ніч, рефрени є радісними, на зразок «That all the woods may answer, and your eccho ring»¹ [2, с. 10]. Коли ж текст сягає 16 строфи з чвертю, автор робить ремарку: «настала ніч» («Now night is come… «² [1]) - і тональність поеми різко змінюється, що виражається у зміні того самого рефрену: «Ne let the woods them answer, nor theyr eccho ring»³ [1]. Отже, Е. Спенсер не просто приурочує «Епіталаміон» до дня одруження з Елізабет Бойл, а й дуже оригінально інкорпорує його дату в структуру самого тексту, тобто застосовує той самий структуротвірний прийом, що й Ф. Петрарка, композиція «Канцоньєре» якого, як відомо, зосереджена довкола дати 6 квітня, коли італійський митець уперше побачив Лауру та коли вона покинула цей грішний світ.

Форма, обрана автором для публікації поеми (разом із сонетним циклом «Аморетті»), теж, на переконання західних науковців, невипадкова. Том, у якому були надруковані тексти, відводив окрему сторінку на кожен сонет і на кожну строфу «Епіталаміона». Отже, на думку Вільяма Орама, митець намагався відмежуватися від іншого відомого англійського петраркіста - Філіпа Сідні, чиї сонети публікувалися разом із піснями - жанром настроєво меланхолійним, спорідненим зі скаргами та плачами. Спарувавши сонети «Аморетті» з твором, що прославляв і звеличував кохання, продовжене у щасливому шлюбі, Е. Спенсер підкреслював особливе місце своєї любовної лірики в системі англійського петраркізму. В. Орам пише: «Сонетний цикл та епіталама різко відрізняються. Перший складається з дуже суб'єктивних, фрагментарних та іноді суперечливих висловлювань закоханого, тоді як остання створює церемоніальний, навіть ритуальний, образ публічного обряду» [4, с. 177]. Їх поєднання, на переконання літературознавця, демонструє перехід від умовної літературної реальності, витвореної автором у сонетах, до історичної дійсності, відображеної в поемі, позаяк сонетний цикл репрезентував поетичну любовну традицію, у якій дама серця підносилася і звеличувалася, а закоханий у неї герой відігравав роль слуги при ній і ніколи не досягав взаємності, епіталама ж натомість демонструє куди наближеніший до реального життя тогочасної Англії реверс гендерних ролей: тут «леді поступається перед переконаннями коханця та приймає його, тоді як він сам постає перед лицем нових викликів - прихильності та шлюбу» [4, с. 182]. Публікація названих текстів одним томом також давала змогу вирішувати певні проблеми, що поставали в англійському протестантському суспільстві у зв'язку з рецепцією петрарківської концепції кохання. Насамперед це стосується проблеми співіснування в межах єдиної світоглядної системи гріховної чуттєвої пристрасті й чистої любові до Господа. Якщо звичайна людина, подібно до ліричного героя Ф. Петрарки, не може повністю відмовитися від плотських бажань заради вищих цінностей та ігнорувати тілесні спокуси, то єдиним виходом із цієї ситуації може бути лише одруження. Шлюб у сучасній Е. Спенсерові Англії розглядався як засіб збереження доброчесності та сексуальної чистоти, позаяк статеві стосунки між подружжям розглядалися як приємні для Господа, цнотливі; і це саме те, на що натякає автор, поєднуючи свої сонети з «Епіталаміоном». Г Маклін пояснює: «Коханці, створені Петраркою, дю Белле, Депро та іншими, не могли примирити любов до Бога та сексуальне бажання до жінки, яку вони кохали. Сідні виклав сутність проблеми у своєму 71 сонеті: його Розум каже, що доброта донни викликає любов до непорочності, проте Бажання вимагає й для себе поживи. Закоханий у Спенсера може сподіватися на задоволення цього голоду через легітимізацію та земну консумацію своєї пристрасті» [5, с. 639]. Отже, Е. Спенсер пропонує протестантський погляд на шлюб як відповідь на питання, породжені складною внутрішньою боротьбою ліричного героя «Книги пісень». В «Епіталаміоні» він дає зрозуміти, що абсолютно всі людські бажання є природними та навіть прекрасними, якщо вони належним чином узаконені перед Господом.

Переміни настрою закоханого, його зануреність у власні емоції, роль дами серця є в Е. Спенсера типово петрарківськи - ми, проте йому вдається поєднати кохання до жінки з любов'ю до Бога; цим він кардинально розходиться з Ф. Петраркою, котрому таке примирення ніяк не давалося. Разом із тим не можна не помітити, що місцями «Епіталаміон» є аж надто традиційним, особливо в плані стилю та мови. Метою статті є провести паралелі між любовними текстами Ф. Петрарки й аналізованою поемою англійського автора.

Виклад основного матеріалу дослідження. У творі Е. Спенсер постійно закликає славити Елізабет Бойл. У першій строфі він пише: «Helpe me mine owne loues prayses to resound, // Ne let the fame of any be enuide, // So Orpheus did for his owne bride, //So I vnto my selfe alone will sing… [1]. У шостій - просить харит оспівувати кохану так, як вони оспівують Венеру, у восьмій - звертається до гостей на весіллі з аналогічним проханням, а у тринадцятій говорить: «That euen th'Angels which continually, // About the sacred Altare doe remaine, // Forget their seruice and about her fly, // Ofte peeping in her face that seemes more fayre, //The more they on it stare»² [1]. Врода Елізабет змальовується такою досконалою, що навіть янголи звеличують її, не в змозі відірвати від жінки очей. І вже зовсім у типово петрар - ківській манері описано наречену поета у строфі ХХ, що подає детальний перелік її достоїнств - блазон: «Tell me ye merchants daughters did ye see // So fayre a creature in your towne before? // So sweet, so lovely, and so mild as she, // Adornd with beautyes grace and vertues store, // Her goodly eyes lyke Saphyres shining bright, // Her forehead yvory white, // Her cheekes lyke apples which the sun hath rudded, // Her lips lyke cherryes charming men to byte, // Her brest like to a bowle of creame uncrudded, // Her paps lyke lyllies budded, // Her snowie necke lyke to a marble towre, // And all her body like a pallace fayre, // Ascending uppe with many a stately stayre, // To honors seat and chastities sweet bowre «³ [1].

При цьому автор дотримується неоплатонічної ідеї про те, що, з одного боку, краса жінки є віддзеркаленням її внутрішніх чеснот, а з іншого - першим кроком до пізнання божественної краси. У строфі ХІ, прямо пов'язуючи зовнішню привабливість своєї нареченої з небесною досконалістю, він пише: «Bvt if ye saw that which no eyes can see, // The inward beauty of her liuely spright, // Garnisht with heauenly guifts of high degree. «⁴ [1]. Наважимося припустити, ця ідея була дуже важливою для поета, позаяк, окрім «Епіталаміона», неодноразово зустрічається й у його сонетах, зокрема в XV: «For loe my loue doth in her selfe containe // all this worlds riches that may farre be found; // if Saphyres, loe her eies be Saphyres plaine, // if Rubies, loe hir lips be Rubies found; // If Pearles, hir teeth be pearles both pure and round; // if Yuorie, her forhead yuory weene; // if Gold, her locks are finest gold on ground; // if siluer, her faire hands are siluer sheene, // But that which fairest is, but few behold, // her mind adornd with vertues manifold»⁵ [1].

Проте митець не просто говорить про взаємозв'язок і взаємозумовленість внутрішніх і зовнішніх рис дами серця, що було звичним для багатьох послідовників Ф. Петрарки, а йде значно далі. По-перше, в окресленому контексті він актуалізує ідею швидкоплинності та тлінності людської молодості і привабливості на противагу незнищенності прекрасного духовного змісту особистості. Про це йдеться, зокрема, у сонеті LXXIX, де ліричний герой зізнається, що краса коханої для нього не настільки важлива, як її шляхетність: «For all the rest, how euer fayre it be, // shall turne to nought and loose that glorious hew: // but onely that is permanent and free // from frayle corruption, that doth flesh ensew. // That is true beautie: that doth argue you // to be diuine and borne of heauenly seed: // deriu'dfrom that fayre Spirit, from whom all true // and perfect beauty did at first proceed. // He only fayre, and what he fayre hath made, all other fayre lyke flowres vntymely fade»⁶ [1].

По-друге, у поєднанні з протестантським тлумаченням шлюбу, про яке йшлося вище, платонівська концепція еманації небесної краси в земній трансформується в Е. Спенсера в уявлення про кохання чоловіка до жінки як аналог любові Бога до людства. Сонет LXVIII митець завершує рядками: «So let vs loue, deare loue, lyke as we ought, // loue is the lesson which the Lord vs taught»⁷ [1]. Фраза «as we ought» - «як нам належить», очевидно, означає «в шлюбі», «подружньою любов'ю», тобто так, як заповідав людям сам Господь. Як бачимо, автор не проводить демаркаційної лінії між тілесним коханням і високим почуттям до Бога: узаконена шлюбом людська любов розглядається як пряме відображення й продовження божественної.

Отже, у поемі «Епіталаміон» Е. Спенсер поєднує платонівські та протестантські філософські парадигми, оригінально видозмінюючи концепцію кохання, притаманну ліриці Ф. Петрарки і його наступників, «знімаючи» тим самим її центральний конфлікт, найглибшу й найдраматичнішу суперечність - між пристрасним коханням до земної жінки та любов'ю до Творця.

Звісно, розвідка не вичерпує всіх аспектів порушеної проблеми. На жаль, творчість Е. Спенсера, як і багатьох інших талановитих послідовників Ф. Петрарки в літературі єлизаветинської Англії, в українському літературознавстві залишається сьогодні цілковито проігнорованою.

Література

спенсер петрарка філософський поема

1. Spenser E. Amoretti and Epithalamion / E. Spenser [Electronic resource]. - Access mode: http://www.luminarium.org/renascence - editions/amoretti.html.

2. Hieatt A.K. Short Time's Endless Monument / A.K. Hieatt. - New York: Columbia University Press, 1960. - 118 p.

3. Спенсер Э. Эпиталамион / Э. Спенсер; пер. с англ. В. Корман [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://stihi.ru/ 2009/02/06/1250.

4. Oram W.A. Edmund Spenser / W.A. Oram. - New York: Twayne Publishers, 1997. - XVI + 347 p.

5. Edmund Spenser's Poetry / ed. by H. Maclean, A.L. Prescott. - New York: Norton, 1993. - 860 p.

6. Западноевропейский сонет (XIII-XVII века): [поэтическая антология] / сост. А. Чамеев и др.; авт. вступ. статьи З. Плавскин. - Л.: Изд-во Ленинградского университета, 1988. - 496 с.

Размещено на Allbest.ru