Літературний вимір неовікторіанського проекту: між "вікторіанським відродженням" і "культурним канібалізмом"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Літературний вимір неовікторіанського проекту: між "вікторіанським відродженням" і "культурним канібалізмом"

О.В. Тупахіна

Неоднозначні стосунки сучасного неовікторіанського роману із культурною спадщиною ХІХ століття розглядаються у статті крізь низку актуалізованих літературознавчим дискурсом метафоричних моделей, процес становлення і розгортання яких аналізується у діахронічній перспективі. Результати аналізу систематизовано й узагальнено на основі концепцій «фетишизації» (Ж. Бодрійяр) та «канібалізації» (Ф. Джеймісон) історії. На прикладі піджанру постколоніального роману продемонстровано залежність рецепції неовікторіанського проекту гуманітарним дискурсом від актуального стану протистояння ліберальної та консервативної ідеологій.

Ключові слова:неовікторіанство, постмодернізм, симулякр, концептуальна метафора, художня біографія, постколоніальний роман.

Неоднозначные связи современного неовикторианского романа с культурным наследием ХІХвека рассматриваются в статье через призму актуализованных литературоведческим дискурсом метафорических моделей, процесс становления и развертывания которых анализируется в диахронической перспективе. Результаты анализа систематизируются и обобщаются на основе концепций «фетишизации» (Ж. Бодрийяр) и «каннибализации» (Ф. Джеймисон) истории. На примере поджанрапостколониального романа продемонстрирована зависимость рецепции неовикторианского проекта гуманитарным дискурсом от актуального статуса противостояния либеральной и консервативной идеологий.

Ключевые слова:неовикторианство, постмодернизм, симулякр, концептуальная метафора, художественная биография, постколониальный роман.

Neo-Victorian fiction's ambiguous relationship with the cultural heritage of the XIX century has been problematized by literary scholars in a range of vivid and controversially connotated metaphorical models, i.e. those of the revival, resurrection, family romance, ventriloquism, spiritualist sйance, collecting antiquities, colonization, adaptive reuse, cannibalism etc. Switching to the further generalization level, one can reattribute one of those possible models of the Victorian metanarrative's reception by a Postmodern consciousness to either of the two of the most influential concepts of the Postmodern historiosophy: thatof the fetishization of the history by Jean Baudrillard and that of the cannibalization of the history by Fredric Jamieson. A set of transitive metaphorical models linking the two opposites has been also identified, i.e. those of «historical fake» and «legitimate devouring».

By building up a diachronic sequence of the above-listed metaphorical models emerging within the Neo-Victorian critical discourse, the shift from reestablishing the living tradition to its posthumous memorialization becomes quite evident, thus signaling about the Victorian heritage's current cultural status. The analysis of means and tools of the Victorian cultural code's manifestation within the framework of such subgenres as the Neo-Victorian biofiction and post-colonial fiction explicates the political influence upon the reception of Neo-Victorianism as a cultural phenomenon, thus moving the imaginary fetishism vs consumption borderline from the high/low culture opposition to the liberal/ conservative dichotomy.

Key words: Neo-Victorianism, Postmodernism, simulacrum, concept metaphor, biofiction, post-colonial fiction.

Складний і розмаїтий, феномен багаторівневого культурного діалогу постмо- дерністської свідомості із неовікторіанською спадщиною на рівні художнього тексту отримує суперечливі оцінки й визначення у сучасному літературознавчому дискурсі. Свідоцтвом неоднозначності ставлення критичної думки до згене- рованого в рамках подібної взаємодії літературного продукту є велика кількість його альтернативних дефініцій, як-от «вікторіана», «постмодерністська вікторіо- графія», псевдовікторіанський, ретровікторіанський, поствікторіанський, неовік- торіанський роман та ін. Достатньо інформативні й обґрунтовані в межах окремих теоретичних розбудов, ці терміни, розглянуті у сукупності, не лише не відтворюють цілісної концепції взаємовпливу вікторіанської та постмодерністської складових у літературному процесі другої половини ХХ століття, але й дедалі загострюють її внутрішню амбівалентність (на рівні опозицій ретро- й нео-[19], нео- й пост-[8, 12], псевдо- й нео- [6] тощо).

З оглядом на вищезазначене, вважаємо за доцільне зосередити увагу не стільки на власне академічних дефініціях, скільки на супроводжуючих їх виразних і частотних метафоричних моделях, що ними рясніють дискурси вікторіанських та неовікторіанських студій. Когнітивний потенціал метафори, її значуща роль у пізнавальному, зокрема, науковому процесі є предметом численних досліджень у царині когнітивної лінгвістикиі не потребуєдодаткових обґрунтувань. Враховуючи іманентну здатність концептуальної метафори пояснювати складні абстрактні поняття через осяжні й зрозумілі, передусім, візуальні моделі, дослідження типових метафоричних конструктів, вжитих для визначення характеру постмодерністсько-вікторіанськоїінтеракції у літературному процесі другої половини ХХ століття, видається доволі перспективним.

Парадоксально, але, незважаючи на велику кількість імплементованих науковцями «мандрівних» метафоррецепціївікторіанської спадщини сучасною свідомістю, лише незначний їх відсоток став предметом критичної рефлексії у вікторі- анських та неовікторіанських студіях. Це, передусім, метафора канібалізму [15]; метафора картографування та колонізації [9]; метафора родинного зв'язку [6]; метафора фетишизму [18]; метафора голосу[3]. Втім, лише системне зіставно-порівняльне дослідження усього розмаїття актуалізованих критичним дискурсом метафоричних моделей здатне, на нашу думку, виявити глибинний взаємозв'язок між семантичними полями метафоростворюючих концептів і розбудувати, в такий спосіб, холіс- тичнувізію взаємодії постмодерністської свідомості із вікторіанськоюкультурною спадщиною, чим і зумовлена актуальність запропонованої розвідки. З метою висвітлення специфіки постмодерністсько-вікторіанського культурного діалогу через призму поширених у літературознавчому дискурсі метафоричних моделей доцільно вирішити такі завдання, як визначення, систематизація та класифікація основних концептуальних метафор постмодерністсько-вікторіанськоїін- теракції; співвіднесення визначених метафоричних моделей із узагальнюючими історіософськими концепціями доби постмодернізму; з'ясування внутрішніх та зовнішніх чинників впливу на формування й поширення тієї чи іншої метафоричної моделі у царині вікторіанських та неовікторіанських студій.

Одну з найперших і найвпливовіших концептуальних метафор актуалізації вікторіанського культурного коду у парадигмі сучасності знаходимо вже 1959 року. Масштабне святкування сторіччя Великої Виставки (1951), кампанія на захист вікторіанської архітектурної спадщини (1956), шалена популярність вікто- ріанської експозиції у Музеї Вікторії й Альберта, стійке зростання попиту на предмети вікторіанського побуду не лише серед колекціонерів, але й серед пересічних споживачів дозволять авторитетному досліднику вікторіанської доби Асі Бріггсу позначити попередні двадцять років як «вікторіанське відродження» («theVictorianrevival») [цит. за 5, с. 91]. Подібне позначення не лише органічно вбудовує описуваний феномен у низку численних «відроджень» XVII-ХІХ століття - готичного, ренесансного тощо - але й підкреслює нерозривний зв'язок сучасності із вікторіанською традицією, яка, попри «огульні звинувачення» («indiscriminateblame») [цит. за 5, с. 91], завжди була присутня у культурному просторі (згадаємо у цьому контексті відомий вислів Джона Фаулза про те, що двадцяте сторіччя розпочалося не раніше 1945 року). Остання конотація підкреслюється подальшим розгортанням метафори: починаючи з сорокових років двадцятого століття, вважає Бріггс, у суспільстві спостерігається стійка тенденція до «реабілітації значної частини вікторіанського спадку: від споруд та монументів до декоративних дрібничок» [цит. за 5, с. 92].

«Юридична» метафора Бріггса надзвичайно точно передає характер дискусій, що точилися у дискурсі вікторіанських студій повоєнних років - із їх численними виступами «на захист» вікторіанських культурних надбань, прагненням «виступити адвокатом» тих чи інших вікторіанських письменників, «відкинути звинувачення» ві- кторіанської літератури у примітивізмі та надмірному моралізаторстві тощо. Своєрідний підсумок цієї стадії критичної рефлексії підбиває Філіп Тойнбі, який у рецензії на книгу Дж. Прістлі«Victoria'sHeyday» (1972) відверто дивується спробам автора «реабілітувати» вікторіанську добу: «Сьогодні жодна розважлива людина вже не вважає ХІХ сторіччя смішнішим у порівнянні із сучасністю» [цит. за 21, с.7].

Доволі важко чітко зафіксувати у критичному дискурсі той знаковий момент, коли метафора «відродження» (revival) поступається місцем «воскресіннюз мертвих» (resurrection), однак станом на початок 1990-х років саме ця метафорична модель стає панівною у дискурсі вікторіанських та неовікторіанських студій. Про «воскресіння вікторіанського минулого» говорять у своїх впливових розвідках Дана Шиллер [19], Марі-Луїз Кольке [13], Луїза Хедлі [7], Крістіан Гутлебен [6]. Саме концепт «воскресіння з мертвих» лежить в основі численних похідних готичних метафор сучасної вікторіани як сеансу черевомовлення або спіритичного сеансу. Привертає увагу те, що вікторіанськими «співбесідниками» у цьому випадку виступають «привиди», дематеріалізовані «голоси» - «втрачені» (lost) й «повернені» (restored), «замовчувані» (silenced) чи «вивільнені» (liberated) [3, c. 4]. «Я сама... стала черевомовцем, позичила свій голос цим голосам з минулого і змішала своє життя з їхнім.», - зазначає у передмові до роману з промовистою назвою «Possession» лауреат Букерівської премії Антонія Байєтт [1, c. 52]. Для Крістіана Гутлебена та Марі Луїз Кольке метою нео-вікторіанського літературного проекту є «воскресіння привидів минулого, розшук темних секретів та приголомшливих таємниць, одержимість шокуючими підробицямивікторіанського життя, переживання кошмарів і травм, характерних для цієї доби.» Дев'ятнадцяте сторіччя, на думку дослідників, постає як «потойбічний двійник» сучасності, присутність якого актуалізує «непевну межу між зниклим (мертвим) і існуючим (досі живим)» [14, c. 7].

Цікаво, що, розмірковуючи над феноменом західноєвропейського Ренесансу, ЕрвінПанофський вдався до схожої красномовної метафори: «Середньовіччя залишило античність непохованою і наперемінки то оживляли, то заклинали її труп. Ренесанс ридав біля її могили і прагнув воскресити її душу» [22, с. 139]. Концептуальна метафора воскресіння, актуалізована літературознавчим дискурсом вікторіанських та неовікторіанських студій 80-90-х рр., може, в такий спосіб, сигналізувати про втрачення зв'язку із живою літературною традицією і остаточне закріплення «меморіального» статусу вікторіанського літературного канону.

Яскравим підтвердженням подібної «меморіалізації» є й констатована концептуальною метафорою «воскресіння» позиція автора неовікторіанського роману як черевомовця чи медіума, що виступає посередником між сучасним світом «живих» і вікторіанським «потойбіччям», транслюючі певні доленосні меседжі, відповіді на екзистенційні запитання і залучаючи вікторіанських «привидів» до хонтологічної або криптонімічної «терапії» історичної травми. При цьому, зауважує Крістіан Гутлебен, цінність неовікторіанського тексту значною мірою визначається рівнем присутності в ньому вікторіанського компоненту. Маркером «залежності» від авторитету попередників виступає те почесне місце, яке відводиться у сучасній вікторіані «чужому слову» - на рівні назви, епіграфу або розгорнутого цитування, що транслює, на думку дослідника, один узагальнюючий меседж: «я не зміг би сказати краще» [6, с. 22]. Так само і маркетингові стратегії неовікто- ріанської літератури акцентують увагу споживача передусім на вікторіанському компоненті (дизайн обкладинки, інтерпретація загальновідомого вікторіанського тексту, нестандартний погляд на визнаного вікторіанського письменника) навіть у тих випадках, коли роль цього компоненту є відчутно другорядною.

У такому контексті іронічного звучання набуває назва першого розділу монографії Гутлебена, «ResurrectingtheVoicesoftheMasters», що містить відчутну алюзію на відомий логотип торгівельної марки «HisMaster'sVoice». Розвиваючи метафору «нарциссичногонаративу», запропоновану Ліндою Хатчеон для характеристики літературних тенденцій 70-х років, Гутлебен вподібнює неовікторіан- ський роман німфі Ехо, позбавленій власного голосу і здатній лише повторювати сказане іншими [6, с. 27]. Повертаючись до конструкції «thevoicesofthemasters», згадаємо цікавий випадок з історії розвитку неовікторіанської літератури, «рік Генрі Джеймса», коли один за одним побачили світ одразу три «художні біографії» Майстра - «TheMaster» КольмаТойбіна, «TheLineofBeauty» Алана Холінг- херса та «Author, Author» Девіда Лоджа. Останній, найбільш наближений інтонаційно та стилістично до творчої манери Джеймса, просякнутий неприхованою шанобливою уклінністю перед постаттю вікторіанського митця, тим не менш, програв у конкурентній боротьбі більш сміливим, альтернативним інтерпретаціям особистості письменника саме через нездатність віднайти «власний голос», запропонувати сучасну візію місця й ролі письменника у просторі культурних змістів помежів'я ХХ-ХХІ століть [17, с. 116]. Примітно, що у відзначеному Букерів- ською премією романі Холінгхерста, найуспішнішому, за визнанням критиків, з усієї тріади, вікторіанський компонент представлений непрямо й опосередковано - чи то через час і місце дії (Лондон 80-х рр. ХХ століття, період кампанії Тетчер за відновлення «вікторіанських цінностей»), чи то через «примарну присутність» Генрі Джеймса у житті й свідомості головного героя, молодого гомосексу- ала Ніка Геста, свого роду «проекції» особистості Джеймса у двадцятому столітті.

Інцидент з «роком Генрі Джеймса» маркує нову тенденцію у літературознавчому дискурсі сучасної вікторіани: звинувачення в естетичній та концептуальній вторинності неовікторіанських авторів, достатньо «самовпевнених та схильних до самообману для того, щоб заповнювати пробіли у великих романах» [цит. за 2, с. 175]. Подібний підхід актуалізує «шахрайське» конотативне поле метафор черевомовлення чи спіритичного сеансу. Неовікторіанський роман в інтерпретації Джойс Хілліс Міллер - «підробка, фальшивий симулякр» вікторіанськогороману, який, у свою чергу, виступав «імітацією реального життя». Імітувати імітацію, наполягає дослідниця, «все одно що запрограмувати комп'ютерскладатимузику як Моцарт і отримати в результаті поганенького Моцарта. Хіба ж нам бракує справжнього Моцарта?» [16, с. 140].

Дискусія навколо «справжньості» та «самостійності» неовікторіанського роману є не лише наслідком невідворотного «омасовлення» і, відповідно, зниження якості літературного продукту сучасної вікторіани на тлі його успішної комерціалізації; вона містить у собі й відлуння парадигмальних суперечок між представниками неовікторіанських та власне вікторіанських студій, де перші, за влучним визначенням ХеленДевіс, постають як «таємна слабкість», «гріховне задоволення» (guiltypleasure) останніх [4, с. 189].Примітно, що у подальшому розгорненні метафори підробки відчутно присутня комерційна складова: так, Кейт Флінт впо- дібнюєнеовікторіанський роман «ретро-маркетингу псевдо-вікторіанських сувенірів», а Дженніфер Грін-Льюїс порівнює із «фальшивим генеалогічним деревом, яке можна придбати через поштовий каталог за 250 доларів»[цит. за 2, с. 176].

Дещо м'якіший варіант останнього пропонує Кора Каплан: неовікторіанський роман для неї - не підробка, а «репродукція»; його ж автори іронічно ототожнені з героєм гумористичного роману Брайана Мура «TheGreatVictorianCollection» (1975), колекціонером-фетишистом Ентоні Малоні, який, на думку Каплан, епі- томізує бажання постмодерністської свідомості, що переживає кризу ідентичності, привласнити минуле через колекціонування матеріальних артефактів попередньої доби і в такий спосіб ідентифікувати себе [11, с. 9-10].

Культурний феномен колекціонування антикваріату, що становить концептуальне ядро метафори вікторіанської спадщини як фетішу, набув канонічного тлумачення у роботах Жана-Франсуа Бодрійяра, зокрема, у «Системі речей». У царині симулякрів, на думку філософа, антикварна річ набуває нетотожної собі цінності як осередок «справжньості» [20]; за рахунок володіння нею відбувається ле- гітимізація її власника у теперішньому часі,який, згідно з Бодрійяром, викликає в колекціонера ірраціональний страх і спонукає до «найбільш радикальної й глибокої втечі» - «втечі у часі», «втечі у часи власного дитинства» [20].

У якості прикладу «Система речей» наводить випадок «ностальгічної реставрації» - перебудови старовинної ферми під сучасний житловий будинок: «Як храм буває по-справжньому освячений лише тоді, коли у ньому розташують святі мощі чи реліквії, - так і наш архітектор зможе по-справжньому відчути себе вдома (тобто, приборкати у собі тривогу), тільки якщо у новеньких стінах свого житла від буде відчувати непримітну, проте ушляхетнюючу присутність старого каменю - свідку поколінь минулого» [20]. канібалізація фетишизація культурний історчний

Особлива гордість власника помешкання, продовжує Бодрійяр - старовинна грілка для ліжка; архітектор не втрачає нагоди повідомити, що вона використовується за призначенням, хоча насправді у сучасному приміщенні із мазутним опаленням грілка не потрібна. У цьому контексті доцільно згадати констатовану Крістіаном Гутлебеном «фетишизацію» неовікторіанським дискурсом соціального критицизму як невід'ємної складової жанрового канону вікторіанськогороману. При цьому розлогі описи жахів соціального дна, при всій майстерності стилізації під манеру Гіссінга, Кінгслі чи Діккенса, не несуть, на думку дослідника, ані художньої, ані пізнавальної цінності: «Після багатосторінкових описів пропащих жінок у вікторіанському романі, після документально обґрунтованих інвектив Фаулза проти вікторіанської проституції, після численних вікторіанських і сучасних досліджень із цієї теми, навіщо сучасному роману викривати вікторіан- ську проституцію так, наче про неї досі ніхто не чув?» [6, с. 65].

Приклад, наведений Бодрійяром, виразно перегукується з метафорою нео- вікторіанського проекту як adaptivereuse, впровадженою в одній з останніх робіт Марі Луїз Кольке. Adaptivereuse- перебудова старовинної споруди під сучасні потреби із збереженням фасадної частини; розгортаючи цю влучну просторову метафору, дослідниця через низку символічно маркованих локацій вдало демонструє діапазон концепцій неовікторіанського дискурсу: «комірка з історичними цікавин- ками... спіритичний салон... кабінет/кушетка терапевта... поєднання театру й борделю... навчальна аудиторія. суміш божевільні із фрік-шоу [цит. за 4, с. 190]».

Втім, як і у випадку з «ностальгічною реконструкцією» з дослідження Бодрі- йяра, архітектурна метафора Колькепідіймає чергову принципову для неовікто- ріанського дискурсу проблему: чи не перетворюється «адаптована» в такий спосіб культурна спадщина на пусту оболонку, яку начиняють новими змістами відповідно до запитів ринку? Чи не є неовікторіанський проект окремим випадком постульованого Фредріком Джеймісоном «канібалізму» минулого - агресивним «присвоєнням» історії, перетворенням її на придатний до споживання продукт?

Метафора канібалізму - одна з найчастіше вживаних у сучасному неовікторі- анському дискурсі. У своїй дисертації «Неовікторіанський канібалізм: досвід прочитання сучасної неовікторіанської прози» британська дослідниця Лай МіньХо наводить численні приклади її актуалізації у критичних і художніх джерелах модерної вікторіани [15]. Не бракує і практичних прикладів джеймісонівської «кані- балізації» вікторіанських текстів - перш за все, у масовому сегменті, де переробка та сіквелізація популярних романів ХІХ століття поставлені на потік. Так, лише за останні двадцять років світ побачили більш ніж півсотні різноманітних переробок «Джейн Ейр», у тому числі «Mrs. Rochester» Хіларі Бейлі, «JaneRochester» КімберліБеннет, «Jane Eyre'sDaughter» Елізабет Ньюарк, «Jane Slayre» Шеррі Браунінг Ервін, «Jane EyreLaidBare» Ів Сінклер та ін. Не застраховані від агресивного спрощення й інші піджанринеовікторіанської літератури, передусім, художня біографія (biofiction), комерційна привабливість якої значною мірою обумовлена бажанням експлікувати «прикрі таємниці» й темні сторони особистостей відомих постатей вікторіанської доби. Повертаючись до вже згаданого нами «року Генрі Джеймса», зазначимо, приміром, що поряд із інтерпретаціями біографії Майстра авторства Лоджа, Тойбіна чи Холлінгхерса існують і такі переробки, як «Felony» Емми Теннант- тенденційне й відверто ангажоване переосмислення стосунків Джеймса із Констанс Фенімор Вулсон, де Джеймс фактично ототожнюється з персонажем власної новели «Листи Асперна».

Очевидна кількісна перевага такого роду паралітератури на книжковому ринку змушує літературознавців, передусім, з царини вікторіанських студій, переглядати раніше надані визначення неовікторіанського роману з метою розмежування його з масовим псевдовікторіанським продуктом. Полемікою із джеймісонів- ськоювізією феномену неовікторіанства розпочинається, приміром, резонансна стаття Дани Шиллер[19]; у напрямку конкретизації критеріїв приналежності тексту до неовікторіанського дискурсу працюють ЕннХейльман та Марк Ллюеллін [8, с. 8]. СамантаДжейКеррол наполягає на концептуальній значущості префіксу «нео» у назві феномену [2, с. 181].

У контексті полеміки із Джеймісоном набуває іншої інтерпретації і запропонована ним метафора канібалізму. Основою розбудови оновленої метафоричної моделі стає для Лай МіньХо інша частотна й впливова метафора - метафора літературного процесу як зміни поколінь у родині. Звісно, подібна метафорична модель не є новою; своєю популярністю у сучасних гуманітарних студіях вона завдячує насамперед класичній роботі Гарольда Блума«Острах впливу», що актуалізує образи з есе Фрейда «Сімейний роман невротика» для позначення прагнення митців-сучасників позбутися впливу авторитетних попередників. Звідси, зокрема, й характеристика блумсберійськогоантивікторіанізму як едипального конфлікту, що її зустрічаємо, приміром, у Саймона Джойса [10, с. 31].

Втім, сучасні неовікторіанські автори відділені від своїх літературних «предків» значно більшою дистанцією; покоління Маргарет Тетчер, яка у відомій промові на захист вікторіанських цінностей апелює до своєї «вікторіанської бабусі», було останнім, що мало із вікторіанцями безпосередній зв'язок. Письменники ж порубіжжя ХХ-ХХІ століть, як слушно зауважує Крістіан Гутлебен, сприймають вікторіанських попередників вже як свого роду «міфічних першопредків» [6, с. 185-186], авторитет і наслідування яких («претензія на спадщину») сприяє легіти- мізації «молоді» у літературному процесі.

Відштовхуючись від гутлебенівської ідеї вікторіанського письменника як «міфічного першопредка», Лай МіньХо через звернення до «Тотему й табу» Фрейда експлікує ритуальне коріння канібалізму-поїдання «тотемної їжї» з метою перебрати на себе чесноти кланового тотему, вдягання шкіри тотемної тварини (за Фрейдом - субституту предка) та імітація її поведінки задля відтворення зовнішньої подоби. Подібної «театральності» сповнена, на думку дослідниці, переважна більшість неовікторіанських романів: «Щоб відтворити певну вікторіанську ауру та ототожнитися зі своїми літературними предками, неовікторіанські письменники часто застосовують легко впізнавані лінгвістичні, наративні та стилістичні коди ХІХ століття, такі як формалізована мова, вибір лексіки, синтаксичні конструкції, характеризація, репрезентація мовлення й свідомості, наративнаструктура» [15]. Власне самоназва «неовікторіанський», зауважує Лай МіньХо, нагадує практику найменування, а отже, і самоідентифікації племені за назвою тотему.

Втім, навіть такий «шанобливий» канібалізм може призводити до звинувачень у некритичній рецепції, а подекуди й відродженні, колоніальних, ксенофобських та інших деструктивних практик вікторіанської доби. Так, на тлі загострення полеміки між ліберальними й консервативними («неоімперськими») істориками й політиками щодо «прийнятних» та «неприйнятних» форм колоніалізму не уникли тавра «неоколоніальних» романи «MisterPip» Девіда Лоджата «JackMaggs» Пітера Кері, кожний з яких, за визначенням МіньХо, у власний спосіб «канібалізує» як особистість Чарльза Діккенса, так і його творчий спадок. Цікаво, що роман двічі лауреата Букерівської премії, австралійця Кері опинився при цьому, як переконливо доводить Елізабет Хо, заручником поточної політичної ситуації: у контексті дебатів між ліберальним прем'єр-міністром Австралії Кітінгом та лідеркою консерваторів Хенсон щодо необхідності каяття нащадків колонизаторів перед австрлійськимиаборі- генами відсутність у «JackMaggs» жодної згадки про винищення аборигенів була сприйнята частиною критиків як ідеологічний демарш [9, 121-134].

Казус Джонса й Кері наочно демонструє залежність оцінки неовікторіансько- го проекту не стільки від уявної лінії розмежування між «високим» та «низьким», «елітарним» та «масовим», скільки від актуального стану суспільно-політичного дискурсу, зокрема, від стану протиборства його ліберальної та консервативної тенденцій. Розбудова цілісної концепції неовікторіанського проекту, в такий спосіб, неможлива без активного включення його у більш широкий історичний та політичний контекст, зокрема, на тлі такої доленосної події, як «Brexit».

Підбиваючи попередні підсумки, зазначимо, що усі ідентифіковані нами метафори актуалізації вікторіанського компоненту у неовікторіанському дискурсі можна умовно розподілити на дві великі групи, кожна з яких є похідною від відповідної узагальнюючої метафоричної моделі постмодерністської філософії історії: «фетишизації історії» Жана Бодрійяра (метафори шанобливого відтво- рення)та «канібалізації історії» Фредріка Джеймісона (метафори агресивного присвоєння). Перехідною ланкою між двома екстремумами виступають метафори «шахрайства» та «шанобливого канібалізму». При цьому послідовність актуалізації тих чи інших метафоричних моделей у літературознавчому дискурсі ілюструє поступовий перехід від «реабілітації» живої традиції до її меморіалізації та сакралізації.

Проведене дослідження не претендує на вичерпну повноту, проте закладає підгрунтя для подальшої розбудови холістичної візії літературного виміру нео- вікторіанського проекту як у синхронічній, так і у діахронічній перспективі.

Бібліографічні посилання

1. ByattA.On Histories and Stories: Selected Essays / Antonia Byatt. - London: Vintage,2001. - 208 p.

2. Carroll S. J.Putting the “Neo” Back Into Neo-Victorian: The Neo-Victorian Novel as Postmodern Revisionist Fiction / Samantha J. Carroll // Neo-Victorian Studies. - 2010. - №3. - Vol.2. - Pp. 175-205

3. Davies H.Gender and Ventriloquism in Victorian and Neo-Victorian Fiction: Passionate Puppets / Helen Davies. - London: Palgrave-McMillan, 2012. - 219 p.

4. Davies H.Remapping the Territory of Victorian Studies: Review of Andrew Smith and Anna Barton's Interventions: Rethinking the Nineteenth Century / Helen Davies // Neo-Victorian Studies. - 2018. - №10. -Vol.2. - Pp. 188 - 200

5. Gardiner J.The Victorians: An Age in Retrospect / John Gardiner. - London: Hamble- don Continuum, 2002. - 293 p.

6. GutlebenC.Nostalgic Postmodernism: The Victorian Tradition and the Contemporary British Novel / Christian Gutleben. - Amsterdam&NY: Rodopi, 2001. - 248 p.

7. Hadley L.Neo-Victorian Fiction and Historical Narrative: The Victorians and Us / Louise Hadley. - New York: Palgrave Macmillan, 2010. - 192 p.

8. Heilmann A., Llewellyn M.Neo-Victorianism: The Victorians in the Twenty-First Century, 1999 - 2009 / Anne Heilmann, Mark Llewellyn. - New York: Palgrave Macmillan, 2010. - 324 p.

9. Ho E. Neo-Victorianism and the Memory of Empire / Elizabeth Ho. - London: Bloomsbury Academics, 2014. - 256 p.

10. Joyce S.The Victorians in the Rearview Mirror / Simon Joyce. - Athens: Ohio University Press, 2007. - 212 p.

11. Kaplan C.Victoriana: Histories, Fiction, Criticism / Cora Kaplan. - Edinburgh: Edinburgh University Press, 2007. - 170 p. - Pp. 37-84

12. Kirchknopf A.Rewriting the Victorians: Modes of Literary Engagement with the 19th Century / Andrea Kirchknopf. - Jefferson: McFarland&Co, 2013. - 236 p.

13. Kohlke M.Introduction: Speculations in and on the Neo-Victorian Encounter / MarieLouiseKohlke// Neo-Victorian Studies. - 2008. - №1. - Part 1. - Pp. 1-18

14. Kohlke M., GutlebenC.Neo-Victorian Gothic: Horror, Violence and Degeneration in the Re-imagined XIX century / Marie-Louise Kohlke, Christian Gutleben. - New York: Rodopi, 2012. - 340 p.

15. Lai Ming Ш T.Neo-Victorian Cannibalism: A Reading of Contemporary Neo-Victorian Fiction / Lai Ming Ho. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу:https://kclpure.kcl.ac.uk/ portal/en/theses/neovictorian-cannibalism(b9d54eae-5d4b-44b6-8e30-0f91fcb28e0c).html

16. Miller J. H.Parody as Revisionary Critique: Charles Palliser's“The Quincunx” / Joyce Hillis Miller // Refracting the Canon in Contemporary British Literature and Film. - Amsterdam: Rodopi, 2004. - Pp. 129 - 148

17. Perkin J.Imagining Henry: Henry James as a Fictional Character in ColmToibm's «The Master» and David Lodge's «Author, Author» // John Russel Perkin // Journal of Modern Literature. - 2010. -№2. - Vol. 33. - Pp. 114-130

18. Scott E. J.Traversing Trauma and Consuming Perverse Pleasures in the Neo-Victorian Novel/ Emily Jane Scott. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://researchportal. port.ac.uk/portal/files/6061778/Emily_Scott_Traversing_Trauma_and_Consuming_Perverse_ Pleasures_in_the_Neo_Victorian_Novel.pdf

19. Shiller D.The Redemptive Past in the Neo-Victorian Novel /Dana Shiller // Studies in the Novel. - 1997. - №24. - Vol.4. - Pp. 538 - 560

20. БодрийярЖ. Ф.Система вещей. - М.: Рудомино, 2001. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://yanko.lib.ru/books/philosoph/baudrillard-le-systeme-des-objets.htm

21. Ивашева В.Английский роман XIX века в его современном звучании / Валентина Ивашева. - М.: Художественная литература, 1974. - 464 с.

22. Панофский Э.Ренессанс и «ренессансы» в искусстве Запада / Эрвин Панофский. - СПб.: Азбука-классика, 2006. - 632 с.

Размещено на Allbest.ru