Світ поневолювача і жертви крізь призму історії у творах Олеся Гончара

Key words: image of the enslaver, image of the victim, author's position, attitude, historical comparison, flashbacks, the problem of«man and war».

В статье освещены особенности художественной картины мира поработителя и жертвы сквозь призму истории в произведениях О. Гончара, на материале текстов романов о войне, которые в этом аспекте не исследовались. Выделено разные типы жертв, рожденных войной, рассматривается их мироощущение. Исследуются авторские исторические параллели и сопоставления, в контексте которых отражены стремления поработителей, трагико-драматические ситуации жизни украинского народа в разные исторические эпохи, в частности турецко-татарского завоевания, Батыевого ига, польско-шляхетского порабощения, времен Первой мировой войны и фашизма - самой большой беды человечества, когда только в одном концлагере было уничтожено больше людей, чем во времена инквизиции. Определено, что изображая типы жертв, автор утверждает идею вечности народа.

Олесь Гончар - гуманіст, людина надзвичайної долі, яку опалив вогонь війни. Він все своє життя не міг змиритися з її пекельною жорстокістю, людиновбивством, кровопролиттям, руїнництвом та поневоленням. Не випадково, а цілком усвідомлено він пішов добровольцем у перші дні війни захищати країну й народ від знищення і поневолення фашизмом. Він був уже сформованою особистістю (23 роки), з певим рівнем освіти (Харківський технікум журналістики, три курси Харківського університету) і професійним досвідом (робота в обласній пресі). Статті, нариси, оповідання, повість, опубліковані на той час, засвідчили багатогранність його письменницького таланту, який лише розквітав «цвітом черешні». У складі студентського батальйону О. Гончар пройшов горнило війни, зазнав шквального вогню озброєних до зубів, закованих у броню фашистів, відчай, безсилля майже беззбройних ополченців у битвах на річці Рось під Білою Церквою, гіркоту і безпомічність змушеного відступу, виснажливі оточенські дні і ночі, страждання від безхліб'я і безводдя, лікування після поранення в далекому сибірському госпіталі, повернення на фронт, полон і незабутній визвольний похід з важкими боями країнами Європи, в ім'я визволення від завойовників Румунії, Угорщини, Чехії та Словаччини. Його мужність і відвага як солдата-визволителя були відзначені орденами і медалями. Письменник-орденоносець дав собі клятву, що жоден з його товаришів-однополчан, живий чи мертвий, який самовіддано боровся з «чумою ХХ ст.», не буде забутий. І з його, письменника-очевидця, творів людство дізнається правду про війну, про страждання, муки, смерть і жагу до життя, до перемоги, до сонячного мирного майбутнього звичайної людини, яку закрутила у своєму смертоносному вихорі війна. Як данина цій пам'яті, вірність клятві народилися романи про перші місяці війни («Людина і зброя»), про її лихоліття («Циклон»), про криваві дороги війни, що вели до звільнення інших народів від фашизму з його «фабрикою» людинонищення («Прапороносці») та низку інших творів, покликаних пробуджувати історичну пам'ять людства, аби воно не впадало в амнезію та в ейфорію забуття, цінувало здобутки минулих поколінь у боротьбі за свободу і незалежність, не допустило в майбутньому нових жертв.

Воєнна проза О. Гончара була високо оцінена його сучасниками - читачами і літературознавцями ХХ - початку ХХІ століття. Останні звертали увагу і на історизм названих творів О. Гончара. Зокрема М. Наєнко відзначив, що у творах О. Гончара виражено «погляд на війну в контексті історії і утвердження духовного стоїцизму людини в умовах війни <...> О. Гончар відкриває незнищенне начало в людині» [9, 268-269]. Дослідник прози О. Гончара в контексті західного антивоєнного роману М. Гуменний підкреслив, що «документалістика учасників війни, народжена за велінням пам'яті, звернена в день сьогоднішній і завтрашній.» [5, 129], що в їхніх творах «крім голосів розповідачів, чітко прослуховуються і голоси самих авторів <...> Авторський коментар - найбільш об'єктивно відтворена перспектива подій, найбільш історична» [5, 130-132]. Зіставляючи твори Е. Ремарка «На Західному фронті без змін» і О. Гончара «Людина і зброя», М. Гуменний наголошує, що їх автори прагнули «відтворити панораму війни як страхітливу протиприродну і кровопролитну сферу людського існування» [5, 138-139], що однією з визначних рис їхніх антивоєнних романів є «активний і цілеспрямований гуманізм» [5, 157].

Аналізуючи романи О. Гончара, Н. І. Заверталюк відзначала, що «реальність, закарбована в пам'яті письменника, є джерелом вибудовування ним «другої дійсності» (Б.-І. Антонич), художньої. Випробовуючи своїх героїв на красу вірності, О. Гончар фіксує реалії довколишнього буття - боїв, оточення, концтабору, змагання із циклонами війни і природної стихії, часу і простору.» [6, 155]. На думку дослідниці, оточенці зображені у небезпечному «воєнному лабіринті, атрибути якого зброя, вогонь, кров, руїни, породжені реальною дійсністю, але в контексті твору набувають символічного змісту» [6, 156].

На думку В. І. Кузьменка, О. Гончара як письменника сформувала загальнолюдська трагедія Другої світової війни [7, 150]. Але О. Гончар як романтик у своїх творах заявив на весь світ, особливо у «Прапороносцях», що «життя незнищенне» [7, 150]. Характеризуючи героїв роману «Людина і зброя»/

В. І. Кузьменко підкреслював, що в їх зображенні виразно поєднано героїчне і трагічне. Але, на його думку, при цьому вони не інтерпретуються автором як жертви, що, на наш погляд, підлягає сумніву. За «Великим тлумачним словником сучасної української мови», жертвою вважають «живу істоту, яку принесли в дар Богам» [1,274]. Студбат у зображенні О. Гончара принесли в жертву, але не Богам, а Вітчизні, щоб їх молодою силою, їх юними тілами зупинити ворога. За другим значенням, «жертва» - це «добровільний внесок... на користь чого-небудь.» [1, 274]. Студбатівці як патріоти, дійсно, заради звільнення свого народу від німецько-фашистських загарбників пішли на війну. За третім значенням, жертвою є «той, хто загинув від нещасного випадку, від руки ворога» [1, 274]. У творі більшість героїв гинуть. Крім того, жертвою вважають «того, хто переживає, терпить різні неприємності від кого-, чого- небудь» [1, 274]. Таким і постає в романі студбат і резервісти, і ополченці, і бійці, і ввесь український народ за часів війни. За словником жертвою вважають того, кому властива «відмова від власних прав, вигод і т. ін.» [1, 274]. Такими в романі зображені студбатівці, які відмовилися від права на відстрочки, безстрашно пішли боронити вітчизну. І останнє тлумачення слова передбачає називати жертвою тих, хто перебуває «у лапах хижака, у клітці, у сітці і т. ін.» [1, 274]. У романі в такому стані зображені оточенці, військовополонені, невільники концтаборів. Ці випробування проходить головний герой романів «Людина і зброя», «Циклон» - Богдан Колосовський. Він залишився живим, був пораненим, витримав тортури концтабору. Тобто інтерпретація образу жертви в романі О. Гончара спростовує думку В. І. Кузьменка й підтверджує актуальність і доцільність обраної нами теми.

Більшість дослідників вважають, що в романах О. Гончара в розкритті теми війни наявний пафос тривоги. Це визначення зумовлене, на наш погляд, вираженням відчуття небезпеки, зокрема в «Людині і зброї»: «Дедалі більший неспокій, зловісна розтривоженість у всьому. Везуть поранених, бредуть біженці, гуркочуть грузовики з боєприпасами. Тисячі людських облич пролітають перед тобою і жодного серед них веселого. Нема в цьому краю веселих облич» [2, 85]. Цю картину жертв війни подано через сприйняття героїв-студбатівців, яку вони спостерігають ще до зіткнення з ворогом, відчуваючи настрій людського потоку, який передається їм. Лінія зіткнення з ворогом постає теж в уяві студбатівців як жахливий, анормальний зараз, сатанинський макросвіт, у якому «чадно грохають міни в хлібах, бігають люди знетямлені, той мертвий падає на бігу, той, заюшений кров'ю волає: «Добийте мене! Достреліть!!!... Тут і тебе щомиті може накрити, в криваве місиво перетрощить тебе разом з твоєю відвагою і хоробрістю, яких ти так і не встигнеш виявити» [2, 87-88]. Цю галерею жертв доповнено образами студбатівців. Першою жертвою виокреслено Дробаху, який першим потрапив у «чорний ураган» [2, 89] війни, коли осколки мін «перерили землю, як дикі свині» [2, 89], а «вирви смердять» [2, 89]. Устами Колосовського автор дає лаконічне визначення війни: «Війна - це сморід». Окреслюючи світ жертви війни, О. Гончар переважно вдається до натуралістичних, вражаючих уяву, подробиць. Зокрема в описі загиблого Дробахи: «Серед розтолоченого, змішаного з землею стеблиння лежав Дробаха. Ноги розкидані, голова незграбно вивернута під спину, зуби оскалені, а обличчя чорне, спалене геть. Права рука лежить окремо від тіла, жовта, присипана землею» [2, 90]. Поглиблюючи вираз трагізму ситуації, автор звертається до гіперболічних образів. Як, наприклад, у ситуації після поховання Дробахи: насипавши «маленькими саперними лопатками» [2, 91] могилу, студбатівці відчули, що «росте вона висока - на весь степ, і видніє далеко, як Савур-могила, і вже з вітрами говорить» [2, 91]. Це історичне зіставлення є засобом возвеличення кожного загиблого за рідну землю, що скорельовує їх до традицій предків, до мотивів дум та історичних пісень.

Автор через сприйняття одного із героїв - Духновича - узагальнює оцінку розгулу фашизму: «...В темряву поринула вся планета. Фашистська ніч огорнула Європу, <...> на дорогах Київщини валяються трупи, літаки вогнем з неба поливають людей. Рушиться, руйнується все» [2, 93]. У зображенні битви акцентовано стани жаху, розгубленості, відчуття безвихідності людини, яка вперше зіткнулась з такою соціальною катастрофою як війна, стала її жертвою, не маючи сили їй протистояти, не знаючи, як її зупинити.

Інтерпретуючи трагізм війни і становища людини в її лабетах, автор вдається до історичних ретроспекцій, підкреслюючи абсурдність війни: «Всього сто тисяч років тому похмурі неандертальці з низькими лобами виходили в звірячих шкурах з своїх печер. Минуло, по суті, зовсім небагато часу, і людина здобула крила. Людина стала Гомером, стала Шекспіром, Дарвіном, Ціолковським. Богорівна! І ось тепер на верховинах ХХ століття, знов цей чорний, смердючий вибух дикунства, канібалізму. Високо розвинута, культурна нація раптом породжує армію бандитів, убивць» [2, 94]. Ці історичні зіставлення у творі не випадкові. Герой роману, студент-історик, намагається сам собі пояснити абсурдність того, що відбувається, де саме стався злам у розвитку людства і знову ожила агресія дикунства, вияв людиноненависництва. Один із героїв твору, Духнович, не уявляє свого місця на арені війни, але він готовий прикрити своїми грудьми не лише свій університет, «але й Акрополь в Афінах, і паризький Лувр, і Софію Київську, і німецьку готику» [2, 95]. О. Гончар наділяє персонажа планетарним мисленням, у його образі уособлено прагнення захистити не лише своє рідне, а й цінності світового рівня. Він фізично слабкий, але наділений духовною величчю.

Персонажі роману наділені відчуттям зневаги до поневолювачів: їм бридка навіть їх погибель. Це підтверджено словами кадровика Решетняка: «Уся смуга кордону, правду тобі кажу, була завалена, як жаб'ям, тими першими фашистами» [2, 99]. За колір мундиру й за вдачу шкідника фашистів порівнювали ще й з гусінню. Автор, зображуючи події жорстокої бойні, акцентує на тезі, що агресія загарбника породжує агресію захисника. Устами того ж Решетняка пролонгується: «Не злий я натурою, а тепер нема в мені пощади, хотів би стріляти так, щоб жодна куля мимо не летіла, щоб кожен снаряд фашиста по черепу влучав» [2, 100].

У світі жертви панують почуття тривоги, неспокою, відчуття небезпеки, страждання, біль, поранення, кров, постріли, вибухи, смерть, криваве місиво, руїни, сморід, каліцтво, темрява, всезнищуючий вогонь, цинічні вбивці. Фашисти в уяві жертви постають дикунами, канібалами, які полюють на людей, як на дичину [2, 140], зіставляються з «похмурими неандертальцями» [2, 94], бандитами. Потреба захистити собою давні культурні цінності в Греції, Франції, Україні, Німеччині, захистити Європу та всю планету від фашизму, від війни властива героям-студбатівцям. І в той же час жертві, в зображенні О. Гончара, притаманне відчуття огиди до ворога, що зіставляється то з жаб'ям [2, 99], то з гусінню. Подібні порівняння характеризують відразу студбадівців до поневолювачів і віру в їх знищенність.

Життєздатність солдат, в інтерпретації О. Гончара підкреслено художньою деталлю - підтримувалась сухарями [2, 110]. Аналогічна деталь використана автором і в новелі «З тих ночей», головний персонаж якої згадує: «...Голодували ми перед тим кілька тижнів страшенно, ...ночами на торішні картоплища стали робити вилазки. Картопля. крізь пальці тече. .Сухарі. десь у дивізії застряли» [4, 294-295]. І далі додає: «Живіт уже до самої спини тобі приріс на безхліб'ї» [4, 297]. О. Гончар таким чином наголошує на типовості такого явища. Знесилені солдати потерпали від холоду і голоду, але виносили на своїх плечах непосильний тягар війни, бо рятували батьківщину і народ від фашистського рабства.

Світ поневолювача в інтерпретації О. Гончара сповнений пекельного вогню, смертоносної зброї, нечуваного цинізму й жорстокості: у ньому панує дух людиноненависництва. Кожен з представників цього світу постає уособленням вбивці, готового руйнувати все на своєму шляху. Його простір уромані «Людина і зброя» - презентується як зона смерті: ворог був по той бік Росі і студбатівцям «здавалось, що саме повітря там згубне для людини, що й дерева там не такі, як тут, і земля не така, і вода. Здається і птиця, залетівши туди, впаде мертвою» [2, 115]. Таким він постає у сприйнятті студбатівців, які йдуть у розвідку, щоб знищити з саперами міст. Це відчуття підкреслено низкою трагічних деталей: захоплена ними сторожова будка смерділа «ворожим лігвиськом» [2, 120].

Автор за допомогою художніх деталей депоетизує все: ворога, фашистів, зіставляючи їх благополуччя на війні (консерви, зброя, набої, сигарети тощо) і приреченість наших ополченців, для яких найбільші ласощі зелені терпкі яблука з цукром, сухарі чи глевкий хліб. Характеризуючи ворога, акцентує його зневагу до супротивника, їх відчуття себе «господарями становища», «здавалось їм, усе мре перед їхньою знахабнілою силою» [2, 120]. І перший переможений студбатівцями фашист на «гучне ім'я Ernst. уявляє себе надлюдиною, бо певен, що дійде до Уралу, стане володарем світу» [2, 121]. Фашисти не бережуть набоїв, у кожного «автомат до пуза - і диркає, строчить перед собою, мов сліпий» [2, 122]. Та студбатівців не лякає ні зброя, ні нахабство ворога, вони сміливо дивляться йому в обличчя, хоч і бачать під касками лише «оскалені зуби, чорні від крику роти» [2, 122]. Ворог постає в романі бридким і безликим, що з погляду автора спонукає його нищити, незважаючи на небезпеку для себе. Йому протиставлені такі, як Колосовський, який «цілився знову по тих ненависних касках, бачив, як вони падали, і це тільки розпалювало його, він кожному хотів розщепити, розлущити власноручно, разом з черепом, який під нею ховавсь» [2, 123]. І саме в цьому нерівному двобої «відчув те, що батько його колись називав цілковитим презирством до смерті» [2, 123].

О. Гончар через художню деталь та епізодичні образи, зокрема в характеристиці Дев'ятого, викриває бездарність, цинізм радянських воєначальників-кар'єристів, які на марних втратах, на жахливих «м'ясорубках» атак прагнули здобути нагороди: гнали «вперед» на танки і міни, на «диявольське хрещення» [2, 131] беззбройних приписників, вважаючи, що «зброю в бою добудуть» [2, 130], що «людські резерви у нас невичерпні» [2, 130]. У викритті цієї бездушності командування вагомим концептом є образ трупів як уособлення бездарності в стратегії бою, зневажливо-збайдужого ставлення до солдат. Через несамовиту імпульсивність Дев'ятого «купи непорушних тіл на мосту побільшали та сліди крові позалишалися всюди на картоплинні, на каміні шосе, а найбільше на подвір'ї біля підвалу КП» [2, 132]. В інтерпретації О. Гончара реакції на результати діянь Дев'ятого в епіцентр подій винесено переживання неоднорідних життєвих позицій і характерів. Гладун, самовідданий ідеології тоталітаризму в СРСР, злякавшись «безглуздих» [2, 135] атак, від яких «всім хана» [2, 133], вчинив самостріл, він став жертвою свого страху, малодушшя, що відтінено в словах Духновича: перетворився на «спотворену жахом, зацьковану людину» [2, 133]. Такі дії героїв, їхні вчинки є безпосередньою оцінкою узагальнення: війна деформує людину, а безглузде керівництво - знесилює і знекровлює людей. Але через протиставлення Гладуна і Духновича, Гладуна і студбатівців, автор стверджує незламність багатостраждальної жертви війни - студбатівців.

Жертви у просторі постають в ракурсі жорстоких випробувань (холод, безхліб'я, безводдя, безпорадність, безвихідь, незахищеність, постійна загроза знищення). У цьому - ключ до їх готовності нищити «нахабних арійців» [2, 106], «як пацюків» [2, 106]. Фашистів жертва сприймає як носіїв смерті всього живого. Сторожова будка в уяві жертви асоціюється з «ворожим лігвиськом», нудотно-бридким.

У «Людині і зброї» Олесь Гончар подає два типи жертв: людина знедолена, яка страждає, але мужньо протистоїть ворогу, який полює на людей, як на дичину [2, 140], і людці малодушні, зацьковані власним страхом, жахом війни, уособлені в образі самостріла Гладуна. Письменник виражає за допомогою метафори світовідчуття студбатівців-патріотів, які серцем відчували «як залізні лапища танків рвуть груди української землі» [2, 139]. Автор вдається до персоніфікації, щоб художньо виразити страждання рідної землі, рідного народу, якого прагнув поневолити фашизм, щоб і Україна була також закривавлена, як Іспанія [2, 143], і розтоптана, як Чехія [2, 143]. Зіткнення жертви і поневолювача автор зіставляє з кошмаром, жахливою феєрією [2, 143], вказуючи на військову перевагу поневолювача, який наступав танками, і майже беззбройність жертви, яка боронилася своєю мужністю, силою духу та пляшкою із запалювальною сумішшю в цьому нерівному смертельному двобої.

Рубежі країни О. Гончар означує епітетом криваві, а студбат, кадровиків і резервістів називає «подвижниками сорок першого року» [2, 145], які стояли на смерть, зупиняючи фашистів, яких у романі «Людина і зброя» названо «чорною навалою» [2, 171]. Авторська точка зору на Україну як жертву, що потопає «в димах» і «в крові» [2, 195]. Їй протиставлено силу духу, мужності: «Ми їм не Греція, то вони могли нещасну оту Грецію парашутними десантами взяти» [2, 103-104], як з гідністю заявляє сержант Цаберябий.

Світ поневолювача структуровано образами (танків і літаків, трупів, нищівного вогню, зброї, численні руйнування всього) та відповідними психологічними прикметами (поневолювання, зневага, ненависть, пекло для жертви, вбивства, руйнування, неволя, танки). Серед поневолювачів уособлюють людиноненависництво, цинізм, звиродніння, гіпертрофовано - хворобливий стан уберменша. Розгортаючи цю характеристику, автор презентує тезу: де фашист, там смерть, там нелюдські знущання, приниження жертви. Образ поневолювача в його характеристиці постає в якості надлюдини, що прагне стати володарем світу. Світ ворога оповитий «ракетними заметілями» [2, 138], «зливами трасуючих» [2, 141-142], зловісними «обширними загравами по обрію» [2, 138], «вогняним метеоритним дощем» [2, 141-142]. Його віроломство, кривава жорстокість, зіставляються з первісним дикунством канібалів. Письменник використовує метонімію, щоб підкреслити масштаби горя, яке несе з собою фашизм: «то сунули... концтабори, глум і смерть» [2, 143]. Порівняння часів фашизму із часами канібалізму, інквізиції, а в романі «Циклон» з монгольським нашестям завершується викривальною характеристикою: на страх, приреченість жертви фашисти реагували цинічним реготом, скидаючи на голови людей порожню бочку, льотчик-фашист «реготав» [2, 162].

Зазначені вище зіставлення органічні в сприйнятті студента історика Духновича, розмірковуючи над тим, що найчорнішою епохою вважалось середньовіччя з його інквізицією, він узагальнює: «вона вся спалила менше, ніж один який-небудь фашистський концтабір.» [2, 195]. Обпалений полум'ям війни, поранений Духнович, порівнюючи епохи, перекидає місток до гуманізму: «Нічого, мабуть, для простих людей не було й не буде ненависнішого, ніж війна, вояччина, мілітаризм. Людство прийде до цілковитого заперечення воєн. Вони стануть для нього чорним минулим, як, скажімо, работоргівля чи звичаї канібалів» [2, 197]. Його слова скорельовані на вияв протесту проти війни, що шле в госпіталя «нові партії скалічених людей, ...передчасно, з непозаживлюваними ранами, вимітає з госпіталів» [2, 198].

Образ Лимаря у творі «Людина і зброя» - уособлення надломленої жертви війни, охопленої на лінії зіткнення з ворогом«тваринний» [2, 201] жах, він каявся, що став добровольцем, і готовий виконувати будь-яку роботу, щоб не повертатися на фронт. Йому протиставлено образи «людей високої проби» [2, 203], які «чи на полі бою, чи навіть у неволі - з мужнім презирством зустрінуть смерть» [2, 203]. Інший тип жертви війни образи оздоровбатівців - «табунища людей. в пов'язках, з непозаживленими ще ранами, одягнені в полиняле, з слідами крові БУ і самі вже - люди БУ. Стріляні. Палені. З осколками в тілі. З кулями в грудях. Люди з домішками заліза, сталі» [2, 203]. Деталі, що перелічені за принципом градації і реалізують їх фізичний і психологічний стан, доповнено вказівками в зображенні, зокрема деталями побутового характеру: вони змушені спати «просто на землі», а «вранці на молоді звірячі свої апетити вони мають лише хліб, черствий та цвілий.» [2, 203]. Це зумовлено не лише війною, а й системою, для якої людина ніщо. І це в історії України не нове. Журналіст, репортер, письменник О. Маковей, очевидець Першої світової війни в оповіданні «Інвалід» зі збірки «Криваве поле» свого часу зображує аналогічний стан поранених, які перебувають у госпіталі напівголодні: «У шпиталі мало дають їсти, а я по тифові та й їсти хочу. На війні втратив ногу, в голову і руки тяжко поранило. Ні жити, ні вмерти. Пішов до шпиталю з хлібом у мішку. Доборовся!..» [8, 242-243]. Імперії змінились, а ставлення до людини ні. Це і засвідчують письменники - гуманісти, твори яких стали документом доби.

Як жертви фашистів зображені й евакуйовані: вороги «бомблять пароплави, що везуть з Одеси евакуйованих, топлять разом з людьми» [2, 205]. Мирні люди стають мішенню для фашистів. Автор зображує картину понівеченого Запоріжжя: «Розбомблені будинки, вирви на вулицях, охоплені тривогою натовпи людей» [2, 211]. Образи горя, болю, тривоги, неспокою єнаскрізними в романі «Людина і зброя»: «На захист Дніпрогесу! Дніпрогес у небезпеці! - цим тут наелектризоване повітря» [2, 211]. Звернувшись до екскурсів у минуле, письменник забезпечує організацію трагіко-драматичного настрою: «Все оце, що так натхненно зводилось мільйонами трудових рук, хіба воно будувалось для бомб?.. Ви, хто проектував Дніпрогес. Ви, хто місив тут бетон. Дівчата-бетонярки, грабарі, монтажники, інженери-енергетики. Вас хочуть знищити одним ударом, під ноги війни хочуть кинути вашу працю» [2, 214-215]. Вдаючись до риторичних запитань, персоніфікації, низки звертань, автор виражає драматизм ситуації, коли захисники є, а зброї, танків, авіації, артилерії немає. Але з навколишніх сіл для бійців привезли білий хліб і«величезні густо насолені плахи свіжого сала» [2, 218]. Бракувало лише питної води, тому пили прямо з Дніпра. Образ Дніпрогесу інтерпретується як символ «нової України, електричним серцем республіки» [2, 220]. Через внутрішню мову Степури автор узагальнює: «Розум і руки, що зуміли таке збудувати, вони сильніші за всіх руйнівників!» [2, 220].

У романі «Людина і зброя» в уста Духновича вкладено питання міжчасового суспільно-історичного значення: «Чи в далекому майбутньому залишиться оця властива людям теперішнім прив'язаність до свого краю, до певного місця на планеті... Чи буде це почуття вічно?» [2, 222]. В уста одного з тих героїв, які своїм життям захищали рідний край, батьківщину від поневолювачів, рятували її для майбутніх поколінь. Образи захисників Дніпрогесу ідентифікуються із образами запорожців: «Так ті ж воювали! А ми що - не тієї кості?» [2, 224]. Вони зображені як продовжувачі славного минулого України, борці за її звільнення від загарбників. Кожен з них хотів би вижити, але не для того, «щоб бути рабом чужинців» [2, 226]. Їм болять не лише рани, а й втрати культури: «скільки наших Шекспірів та Чехових ми втратимо, винахідників, талантів народних» [2, 226]. Їм притаманне прагнення зберегти свої і загальнолюдські цінності, зберегти право на майбутнє життя.

Концептуально навантажено в розвитку теми боротьби жертви зпоневолювачем архетипний образ козацького дуба, який «століття вистояв, чув голос битв далеких, чув гомін Січі, дзенькіт козацьких шабель» [2, 226]. Він - символ єдності звитяжних поколінь різних епох, які протистояли поневолювачам, символ духовної міці українського народу. Не менш вагомим є архетипний образ Дніпра, що є символом єдності епох, для яких показовою була боротьба із завойовниками, що несли горе в Україну: «Бачив горя цей сивий Дніпро, але такого як зараз, і за віки не було» [2, 237]. Продовжуючи розвиток мотиву завданого чужинцями горя, автор розгортає трагічну ситуацію руйнування Дніпрогесу, щоб не дісталася ворогові їх гордість. Архетип крові набуває загальнолюдського змісту в історичній паралелі крові захисників Дніпрогесу на дніпровських гранітах із кров'ю розстріляних «паризьких комунарів. біля сірої стіни Пер-Лашез» [2, 248], возвеличуючи таким чином захисників, їх жертви, їх самовідданість батьківщині, рідному народу.

Щоб розвінчати розгул фашизму у світі війни, автор називає поневолені ним країни (Латвія, Литва, Естонія [2, 252]) та народи Європи (чехи, поляки [2, 226]), узагальнюючи бідування України від поневолювачів: «Курява війни вирує над Україною. Мільйони людей викинуто на шляхи - на тяжкі шляхи відступу, знеможеності й розпуки. Почорнілі від куряви і горя бредуть шляхами біженці» [2, 252]. Опис подій світової катастрофи, жертвами якої стали герої - оточенці, які до останнього подиху залишаються «бійцями Вітчизни» [2, 253], розгорнуто у вставному розділі «Листах з ночей оточенських». У розкритті трагізму воєнної стихії визначальний погляд оприявнюється в словах Богдана Колосовського про Німеччину: «О Нмеччино мінезингерів, Німеччино

Бетховена, Шіллера і Гете, подивись на себе сьогодні! Раніше йшли від тебе на схід філософи, поети, великі гуманісти, а сьогодні йде залізний знищувач у касці туполобій, ідуть молоді арійські бестії, закуті в броню, руїнники і вбивці, що хочуть знищити наш край, нашу культуру, нас самих» [2, 275-276].

У подумкових листах Богдана до Тані презентовано ще одну історичну паралель - війна в Іспанії і в Україні: «Ось там, серед повноколосся хлібів київських, наша, Таню, Іспанія почалась» [2, 284]. Автор акцентує на двох точках зору на світ: фашиста-завойовника та агронома-творця, який готовий «всю землю пшеницею засіяти, всіх людей готовий був годувати цим хлібом» [2, 286]. 22 червня кваліфікується героями твору як «найчорніший день нашої історії» [2, 286], що поклав кінець мирним мріям і прагненням, провів хитку межу між життям і смертю, поділив світ на поневолювачів-руйнівників, бійців - захисників і жертви, живих і мертвих. Через мовну партію полоненого німця розкривається характер завойовника: «Нам казали, що ми, німці, є народ володарів і йдемо сюди володарювати» [2, 294]. Устами Духновича автор охарактеризував Німеччину, яка породила цих потвор: «Візьми тих же німців: були люди як люди, цивілізована нація, а тепер їх ненавидить увесь світ» [2, 298], що уточнюється словами агронома: «Не за те, що німці, а за те, що фашисти» [2, 298]. Німецько-фашистська навала порівнюється з Батиєвою в епізоді, коли оточенці натрапили на німецький аеродром: «Попереду ще гучніше веселиться, ірже реготом проклятий завойовницький їхній намет, так нахабно розкинутий серед нашого степу, розкинутий, може саме на тому місці, де стояли колись Батиєві юрти... Тодішніх змела повінь часу, а спокою й зараз нема степам - справляють гульбу, відводять душу фашистські аси» [2, 303]. Ця історична паралель скорельовує на вираз оптимізму ополченців, їх віри в перемогу над фашистами. У розвитку цього мотиву домінує архетип степу.

Роман «Людина і зброя» засвідчує планетарність мислення автора, що передусім презентується в характеристиках його персонажів. Твір завершується узагальнюючою тезою: «Гул фронту ближчає, пожежі ростуть. Ніде я не бачив таких пожеж, як тут цієї ночі. Здається сама земля горить по обріях. Палаючі степи, палаючі на планеті міста, все це видно навіть жителям інших планет? Може й звідти видно в потужні телескопи оце велике спустошення, що охопило нашу рідну землю у 41-й рік ХХ століття?» [2, 307]. Літописний стиль цих рядків риторичні запитання, зорієнтовують на сенс минулого, сучасного і майбутнього: «Кривавий отой Марс, що бачив стільки воєн, - скільки він ще їх побачить?» [2, 307], на утвердження майбутнього миру: «Це був останній кошмар на землі» [2, 308].

Ця теза роману «Людина і зброя» багатоаспектно художньо реалізується в романі «Циклон» Олеся Г ончара, в епіцентру сюжету якого тип жертви постає образ оператора Сергія. Автор інтерпретуючи його таким чином, ретроспективно подає його спогад: у роки війни він був малолітнім партизаном, чудом врятувався від карателів, але на все життя запам'ятав їх розправу над людьми: «Люди горять замкнені в школі. Кінь виламується з палаючого сарая. Ніч така страшна: вогонь, стрілянина, крики. Лежу, як зайченя, в бур'яні. дух зачаїв. Не ворухнусь, бо прийдуть, приколять! Пожежа гуде, крокви падають, кінь крізь полум'я стогне. Червоне, нічне, страшне, волаюче» [3, 12-13]. Психологічна травма, яку отримав Сергій під час війни - незагоєна рана його пам'яті: він не може знімати вибухи, навіть ті, що потрібні на виробництві.

Головним персонажем в романі «Циклон» (як підкреслення його зв'язку з попереднім твором) презентовано образ Богдана Колосовського. Пройшовши «чорну одіссею оточення» [3, 20], Богдан Колосовський прагне у своєму фільмі, що постав в ситуаціях іншої війни і повоєнного миру, розповісти про «оту гірку, найтрагічнішу стрічку життя» [3, 20], про «смуток нищення, відчай, той біль, <...> про найтяжче» [3, 20]. Цей задум Богдана Колосовського виражено у фокусі авторського усвідомлення подій, завдань митця: «навіть руїни не повинні пропасти для вічності - мали промовляти вони мовою факту, і звинувачення, і застороги» [3, 21]. Опозиції мить і вічність, минуле і сучасне народжені «серед велетенського хаосу» [3, 20], актуалізуються в розвитку мотиву незнищенності як «найкоротшої дороги до істини» [3, 24], яка пройшла через «ріку людського горя», «колючий дріт» [3, 25], що відділяв «від решти планети - Kriegsgefangenenlager» [3, 25]. Як символ неволі в романі «Циклон» потрактовано «один з найбільших в Україні» [3, 28] концтаборів як важка ріка людського горя за «колючим дротом» [3, 25]. Бранці в його просторі постають «поверженими зоднаковілими» [3, 25]: «заживо страчені» [3, 27], «сто тисяч безіменних. повержених в нічогість» [3, 25], «найнужденніші нуждарі» [3, 29]. Домінанти їх характеристики - виснаженість, збайдужілість як міти невільництва. Драматизм їх концтабірного життя підкреслено побутовими деталями невільників середини ХХ ст. у зіставленні становища рабів за турецько-татарського засилля: (мухи, клоака, «криваве дизентерійне багно» [3, 25], рани, хвороби, спека, сморід, безводдя і голод, відворотна смердюча баланда, зварена на зіпсованому, гнилому сирові, що «десь зачервивів» [3, 60], «зверху плавають білі, огидні хробаки» [3, 60]). Натуралістичні подробиці опису стану полонених підкреслюють нелюдське ставлення до них, що поглиблюється через порівняння - на них «підгійкують, як на худобу», «ведуть під автоматами» [3, 29]. Це дно в ієрархії жертв фашизму, яке устами оповідача названо «баговинням неволі», «державою наруги і зла» [3, 60], «невольничим пеклом» [3, 29]. Ці характеристичні деталі презентують образ світу, витвореного завойовниками-поневолювачами: «Світ, спотворений, опоганений фашистами, став не схожий на себе, він ніби помертвів» [3, 27]. Через внутрішню мову персонажа в романі «Циклон» схарактеризовано і поневолених як таких, що «мовби вилучені з великого круговороту життя. З усіх багатств і принадностей світу - що вам зосталось? Печера оця, житло неандертальця. Що для їхнього тисячолітнього рейху кожен із вас. А над планетою ХХ вік. Як же сталось, що в печеру загнали тебе, в житло неандертальця? <.> Тьма окутує континент, і серед цього мороку її чути лише регіт озброєних автоматами лейпцігських відьмаків, що регочуть над вами, над вашою нічною землею» [3, 74-75]. Погляд на табірників крізь призму історії драматизує світовідчуття оповідача. Антитетичність концептів безвихідь одних і відьомський сміх інших відтінює парадоксальність епохи розгулу фашизму: образ концтабору заступає «степова каторга» [3, 75] на фермі, де полонених оточували українські селяни, які змушені рабувати в умовах окупації. Її оцінку дано через сприйняття однієї із героїнь - Прісі. Її устами акцентовано на історичному співвіднесенні невільного минулого із невільництвом середини ХІХ ст.: «Невольники ж! наче в якій-небудь Кафі, на невольничім ринку лежать, а над вами пикаті паші походжають, східні покупці у тюрбанах, у фесках... Прицінюються, розбирають, на галери маєтків женуть... І цілу ніч потім снились мені галери. І усі ви з рожнами, прикуті залізом до весел-рожнів» [3, 78]. У цій характеристиці, що виникає в уяві Прісі, яка спостерігає за полоненими в часовій паралелі відзначено ідентичність ставлення дойчуправителів до полонених турецько-татарського рабства: «тут неволя все затопила, безправство панує більше, ніж за кріпаччини.» [3, 78]. Так узагальнено ідею поневолення України.

Антитетичність світовідчуття поневолювача і жертви в романах О. Гончара художньо реалізується за допомогою художніх деталей, реплік, внутрішньої мови персонажів, авторських зауважень, історичного зіставлення подій різних часів, екскурсів в минуле. Екскурси в минуле є одним із засобів викриття світу поневолювачів, що не став гуманнішим до жертви і в нові часи. Зважаючи на нові реалії дій німецько-фашистських загарбників, які вважали себе над людьми (умберменшами) і прагнули завоювати світ, Олесь Гончар визначає їх - «армія вандалів» [2, 519], що, відчувши свою приреченість, намагалася знищити все. У розвінчанні політичних загарбників у творах Олеся Гончара чітко виражено позицію автора-гуманіста. Свою позицію письменник висловлює афористично: «Неволя руйнує людину більше, ніж рани, хвороби, голод» [3, 26]; «Ніщо так не розбещує людину, як можливість принижувати інших, топтати, розстрілювати безкарно» [3, 52]; «Найнікчемнішого нікчему п'янить безмежна влада» [3, 52]; «Біль неволі не погамуєш нічим» [3, 59]; «Поневолювач деградує раніше, ніж жертва» [3, 129]; «Людство не бездітне» [3, 97]; «Життя людське не повинно розвіятися жменькою попелу» [3, 142]; «Бережіть те, що маєте здобуте, вмійте дорожити» [3, 178]; «Гарно рятувати людей! Краще, ніж убивати» [2, 404]; «Найдорожче, найпрекрасніше для людини: життя і воля» [2, 648].

У романі «Циклон» теж чітко виділено образи жертв окупації. Передусім про них ідеться в оповіді брата Прісі про культуру, яку принесли з собою фашисти на Україну: «Живцем людей у землю закопували, багнетами очі виколювали живим» [3, 85]. Жахіття війни підсумовані в думках - узагальненнях: «Хіба, зрештою, не безглуздя й саме оце людоловство, що тисячі літ триває на землі?» [3, 86]. Це риторичне запитання скорельоване на розвиток мотиву засудження війни як соціальної катастрофи, права одних вбивати безкарно інших. Попередження за майбутню розплату за здійснені злочини вкладено в уста астронома і стосуються вбивць усіх часів: «Дехто поводиться так, ніби на ньому кінчається життєвий цикл, і після нього життя припинить свій рух, і майбутнє не виставить ніяких оцінок. А воно ж буде, прийде. Людство не бездітне!» [3, 97]. Підтвердженням справедливості покарання ворога-поневолювача є й зображені в романі дії Холодногорівців, які, перебуваючи на фермі, організували опір фашистам-поневолювачам, «щоб не розпалась в неволі, не погасла душа» [3, 126]. У ситуації перебування Колосовського з кіньми в лазаретнім вигнанні виділено образ «околиці всесвіту». Характеризуючи цей світ-околицю через сприйняття професора-астронома, автор повертається до трактування образу поневолювача, починаючи його із запитання: «Чому поневолювач не може визнати тебе, самодостатню твою вартість?». У відповіді на нього виокреслюється тип нелюдини: «Для нього образа вже те, що ти людина, що претендуєш на повне право людське. Адже він все сприймає по-своєму. Для нього безправство людини не порушення норми, а якраз норма. Ти не можеш із ним зрівнятись, не повинен, не здатен! <...> Своїм інтелектом ти просто ображаєш його. Твоє місце - в хомуті. Бо якщо ти справді не мавпа, а така ж людина, як і той, що випложений десь на Рейні, то яке тоді в нього право на тебе, право цілковито, необмежено розпоряджатись тобою? <...> Сама його логіка, логіка дужчого кулака, вимагає, щоб ти - принаймні в його уяві - був чимось другосортним, ущербним, примітивним. Поневолювач деградує раніше, ніж його жертва.» [3, 128-129]. В уста професора автор вкладає оцінку злодіянь фашизму крізь призму історії: «Рано чи пізно все, звичайно, скінчиться, я маю на увазі цей нинішній катаклізм. І не може ж людство тоді не замислитись: чому це було? Чому це стало можливим? Чому найцивілізованіший вік оганьбив себе такими руйнаціями, злочинами, таким падінням, від якого всі предтечі, всі Коперники та Канти в могилах би здригнулись?» [3, 129].

Ще один із типів жертви зафіксовано в образі молоді, яку вивозили до Німеччини. Він постає крізь призму міркувань оповідача: «Здається, весь світ розділився зараз на тих, кого хапають, ловлять, та на їхніх цькувачів, людохватів.» [3, 134], які знецінюють людину, одягаючи невільникам рукава, пов'язки, «ост» [3, 109].

Образ екзотичної, інонаціональної і в той же час алегоричної жертви «цезарської неласки» постає в контексті античної історії. Психологічно - соціальним ключем до розкриття цього взаємозв'язку є образ поета Овідія з однойменної стрічки Богдана Колосовського, у якій він, відтворюючи світовідчуття засланця передає атмосферу часу, підтекст якого прочитується в зіставленні із світовідчуттям репресованих тоталітарним режимом: «Сарматський степ, лиман, оту атмосферу античної Колими - вам здорово це вдалося передати» [3, 157], - відзначено устами Ярослави в ситуації після перегляду фільму. Перегук часів у творах О. Гончара увиразнює зміст вираженої авторської позиції митця як сина своєї епохи, який не замовчував гострі проблеми доби, наскільки це було можливо, у підцензурному творі.

Головним персонажем романів «Людина і зброя» і «Циклон» є образ сина «ворога народу» - Богдана Колосовського. Його образ - уособлення типу жертви, яка все життя змушена захищати честь і гідність свого батька, від якого він не відмовився, як і від своєї честі. Він своєю кров'ю, своїми вчинками, своєю творчістю зарекомендував себе як вірний син свого народу, своєї України. Цей образ в романах Олеся Гончара - втілення авторської концепції героя.

До типу жертви в романі «Циклон» можна віднести й епізодичний образ «людей у кожухах» [3, 177] - українських емігрантів, які змушені були покидати рідні землі, рушати в інші світи, перетинаючи океан, у пошуках кращого життя, бо, як зауважено в розповіді старого сторожа Нанашки, «вдома мелють кору із дерева, щоб пекти з неї хліб, і люди ходять висохлі, як гаки... А по селах, на розвішаних всюди плакатах - великі люксусові кораблі, які швидко доправлять тебе за океан, де заробиш торбу долярів і вернешся знову під найяснішого цісаря, бо ніде краще, як під його короною, тільки що люд пухне, збирає лободу попід плотами.» [3, 177]. У підтексті цих слів сторожа відчутний натяк на жертви голодомору за часів сталінського режиму на Україні. Образ народу-жертви колоніальних режимів є наскрізним у творі О. Гончара. Устами Нанашки викрито агентів, які обдурювали людей, грузили дешеву робочу силу на «старі смердючі кораблі: на них доставляли худобу в європейські порти. На струхлій соломі, в антисанітарії, з хворими дітьми, - екзотичні, недолею гнані за океан «люди в кожухах» [3, 177]. Про це явище еміграції селян із Західної України йшлося, як відомо, ще в циклі поезій «До Бразилії» І. Франка, де акцентовано драматизм долі українців:

Гей, розілялось ти, руськеє горе,

Г еть по Європі і геть поза море!

Аж із Кормон, мов живого до гробу,

Г нали жандарми наш люд, як худобу.

Рідну країну з слізьми споминав він,

Але з прокляттям із неї тікав він. [10, 223].

Із цими рядками співзвучні думки О. Гончара, висловлені в романі «Циклон», у згадці про жертви еміграції: «Виберуть з них здоров'я до решти. Знатимуть їх біржі праці всього континенту.» [3, 178]. В уста сторожа - трудового емігранта в минулому письменник вкладає слово-заповіт, слово-застереження, слова-заклик - дорожити батьківщиною: «Бережіть те, що маєте здобуте. Тільки порівнявши - оціните. Вмійте дорожити.» [3, 178].

Із цією ж метою в романі «Циклон» глибоко трагічно зображено ситуацію знищення людей газами в Керченських катакомбах, де як і в попередніх епізодах окупації символом звірства фашистів є подієвий образ реготу фашистів: «Вся підземність - в живих людях, у корчах мук, у скриках останніх проклять» [3, 217], а «виродки з синіми очима. розкарячено стояли над нами, - говорить жінка-геолог, - біля компресорів-газокачок і, розважаючись видовищем, реготали» [3, 218]. Автор протиставляє два світобачення на людське страждання на війні: медсестра Таня не змогла порятувати пораненого німця в госпіталі і плакала, а фашистська солдатня труїла газами підземний госпіталь і реготала. Письменник, зображуючи світ війни, актуалізує теми гріха і кари, покарання ворога-фашиста за вчинені ним злодіяння. У «Прапороносцях» він висловлює віру в те, що «після цієї війни люди повинні стати нарешті. людьми» [2, 317]. Мотив помсти ворогу-поневолювачу за заподіяні - горе, сльози, за жертви наскрізний в цьому романі. На початку твору устами одного із героїв - Сагайди стверджується: «За все поквитаємось. За все, за все! Ще заплачеш ти, Німеччино, кривавими сльозами.» [2, 331]. Картини розрухи, стану жертв, серед яких сироти, зруйновані міста, знищені люди - усе це, на думку автора заслуговує безпощадного покарання тих, хто був ініціатором цих жертв. Подаючи в романі «Прапороносці» психологічний портрет поневолювачів, автор акцентує на причетності їх армії, «армії вандалів», до винищення людства, отже, «Приречена на загибель сама, <.. .> все хотіла б потягти за собою в прірву» [2, 519]. У цьому контексті антитетично виражено світовідчуття борців проти гітлерівських загарбників, що розкривається подієво. Як, наприклад, в епізоді порятунку Хомою Хаєцьким невільників з підпаленого гітлерівцями сараю невільників: «Він приніс цим людям найдорожче, найпрекрасніше: життя і волю» [2, 648], - відзначено автором. Чи не найвищої емоційності в епізоді звільнення ним жертв фашистського концтабору досягнуто в оповіді про відчуття Хомою Хаєцьким своєї місії визволителя, коли в їхніх документах «арбайтскарте»! [2, 649], заготовлених «для всіх народів», Хома писав: «звільнений», «звільнена» «через усю «арбайтскарте»! [2, 649]. Повтор ключового означення «звільнений, звільнений» поглиблює розвиток мотиву звільнення жертви з-під влади поневолювача і вищість визволителя.

Аналіз романів Олеся Гончара «Людина і зброя», «Циклон», «Прапороносці» засвідчив високу художню майстерність автора в інтерпретації співвідношення світу поневолювача і жертви, зображення різних типів жертв, спричинених війною - від образів окремої людини до образу України. Зображуючи нерідко в ракурсі трагічного жертви війни та їх поневолювачів, Олесь Гончар засуджує війни як такі, що ведуть до винищення світу, людини в ньому і викриває «арійських бестій, закутих в броню», руйнівників світу, миру в ньому, утверджуючи право народів на життя, на волю і незалежність.