Особливості психологізму в малій прозі Валер’яна Підмогильного та Льва Скрипника

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості психологізму в малій прозі Валер'яна Підмогильного та Льва Скрипника

Key words: psychologism, dialog, monolog, inner speech, portrait.

Українська проза 20 - 30-х років минулого століття відзначалася поглибленим інтересом авторів до психології героїв. У контексті творчості письменників «Розстріляного відродження» проза В. Підмогильного, як визначає В. Мельник, позначена художнім пізнанням людини в несприятливих для неї суспільних обставинах фізичного виживання чи й трагічного фіналу її життя. Це пізнання виражено на глибокому психологічному рівні, що значною мірою зумовлено ґрунтовним освоєнням автором європейської художньої класики. Як справедливо підкреслив Л. Сеник, саме «феномен 20-их змінив українську літературу не лише тематично, а й стилістично, увів внутрішню, світоглядну й психологічну «колористику», урізноманітнивпсихоаналіз...»[4, 432].

Дослідник зауважував, що «екзистенційні проблеми людини скеровували письменників (В. Підмогильний, М. Хвильовий, М. Івченко) до екзистенціоналізму як філософсько-естетичної системи. Власне в такому ключі прочитування їхніх творів відкриває реципієнтові не тільки нові аспекти буття людини, а й глибокі «таємниці душі» [4, 436]. На сучасному етапі літературознавчих досліджень науковці (В. Агеєва, Ю. Лавріненко, В. Мельник, Л. Сеник та ін.) акцентували на потужному психологізмі у творах А. Головка, Г. Михайличенка, В. Підмогильного, І. Сенченка, М. Хвильового та ін.

В. Мельник у відомій монографії «Суворий аналітик доби: Валер'ян Підмогильний в ідейно-естетичному контексті української прози першої половини ХХ ст.» (1994) переконливо показав, що життєвий та творчий шлях письменника чи не найвиразніше ввібрав усі розмаїтості епохи «Розстріляного Відродження». Романи В. Підмогильного «Місто» (1928) та «Невеличка драма» (1930) - у контексті зі схожими творами - «Смерть» Б. Антоненка-Давидовича (1928); «Майстер корабля» (1928), «Чотири шаблі» (1930) Ю. Яновського; «Робітні сили» (1929) М. Івченка та ін. засвідчили високий рівень зрілості української культури та глибоке освоєння поетики психологічного реалізму.

І не лише його романи, а й оповідання, з якими В. Підмогильний входив у літературу на початку 20-х років ХХ ст. У творчому доробку Валер'яна Підмогильного чільне місце посідає його мала проза, у якій письменник головну увагу приділяє дослідженню внутрішнього світу героїв і через їхні почуття та емоції зображує людину, реалії її життя в умовах тогочасної складної доби. Цінність творчої спадщини В. Підмогильного неодноразово була об'єктом літературознавчого розгляду, але деякі аспекти його доробку залишаються недостатньо вивченими, зокрема особливості психологізму його малої прози. Основним об'єктом дослідження В. Підмогильного є людина, її внутрішній світ, вчинки й помисли. Це й зумовило вибір теми дослідження в цій статті. З метою проекції малої прози на загальний стан психологічної прози беремо до уваги й оповідання Л. Скрипника, проза якого багато в чому перегукувалася з творчістю В. Підмогильного. Проблема психологізму у творах Л. Скрипника сьогодні залишається зовсім не вивченою.

Актуальність нашої розвідки зумовлено необхідністю більш повного комплексного висвітлення особливостей індивідуального стилю прозаїків в обраному аспекті. Дослідники творчого доробку Валер'яна Підмогильного частково торкалися цього питання. О. Стадніченко проаналізувала малу прозу письменника в аспекті екзистенціалізму [9]. «Ірраціональний психологізм», як основу художнього мислення В. Підмогильного визначав К. Дуб. [1] «Внутрішня людина» в новелах та оповіданнях прозаїка стала предметом дослідницької уваги Р. Мовчан [2]. Виходячи з недостатнього висвітлення зазначеної теми та її актуальності, формулюємо мету нашої статті: з'ясувати особливості психологізму в оповіданнях Валер'яна Підмогильного та Льва Скрипника, їх роль у розкритті ідейно-тематичного змісту творів, характеристиці персонажів.

Валер'ян Підмогильний, Лев Скрипник зверталися до різноманітних засобів психологізму, здебільшого до монологів, діалогів, внутрішнього мовлення, для вираження почуттів героїв. Уже в ранній прозі В. Підмогильний демонструє психологізм у зображенні дійсності. Він як митець бачив ті явища життя, які є визначальними в людському бутті. Героїв ранніх оповідань В. Підмогильного об'єднує пошук відповідей на такі складні питання, як життя і смерть, мораль і культура. Зокрема, оповідання «Проблема хліба», «Син» та «Іван Босий» близькі за темою. У центрі уваги письменника - реальна подія: голод, що охопив південні регіони України. Автор через промовисті деталі відтворює трагізм ситуації, коли тисячі людей опинилися між життям і смертю. В оповіданні «Син» В. Підмогильний зображує сільського хлопця Грицька Васюренка, який, перебуваючи в екстремальних умовах, намагається діяти за правилами народної моралі. Грицько, не маючи можливості піти десь на заробіток, бо не може залишити хвору матір, виносить з хати всі речі, щоб обміняти їх на хлібину для неньки, хоч сам уже досить слабкий. Вияв на рівні підсвідомої поведінки героїв у творах В. Підмогильного досягається через внутрішній монолог. Вражає характер внутрішнього мовлення Грицька, який за раз з'їв останню паляницю, якою збирався нагодувати матір, його мучить сумління: «Падлюка я,- шепотів він,- падлюка, стерво. Матір пограбував. З туги, з ненависті до самого себе він аж посирів, гидко було почувати урчання свого шлунка» [3, 146]. У цілому внутрішньому засудженні героєм себе підкреслено внутрішню дисгармонію почуттів головного героя. У формі психологічного самоаналізу визначено переживання героєм своєї поведінки, у якому поєднано сором і сумління, що зумовили почуття ненависті до себе, що завершується розпачливим словом засудження свого вчинку: «Як же я не примітив? Ех, сказано: голодне - безпам'ятне» [3, 148]. Через внутрішнє мовлення, підкреслено, що хлопець під впливом обставин поступово ламається морально, адже його жертовність в умовах голоду була дуже незвичною. У ситуації голоду, трагізм якої посилюється за допомогою зображуваного деталями жахаючого змісту; після смерті матері до тваринних інстинктів заради того, щоб вижити: «А що, якби змовчати, не казати, що мати померли? Він аж остовпів з цієї думки. Даватимуть їжу ніби для неї, а він їстиме сам. Тільки три-чотири дні - і він подужчає. Але ж як тримати мерця в хаті? То вже не мати. Матері немає. Врешті він наважився. Ввійшов у хату певним кроком, взяв мерця в обійми і кинув у звалений льох...» [3, 152]. Через внутрішнє мовлення передається емоційна напруга: герой ставить собі запитання, на які немає відповідей. Грицько Васюренко забуває про вічні моральні цінності: добро і зло, відданість і зрада, які врешті-решт розмежовують життя і смерть. Для нього це вже не мати, а просто мрець. Але хлопець не остаточно перетворився у тварину, його все ж таки мучить сумління: «Совість мутить,- подумав,- он воно що. Мучить, шматує, в'ялить мене. Пропав я» [3, 155]. Через емоційно-насичені дієслова виражено внутрішній стан героя («мутить», «шматує», «в'ялить»), наголошено, що герой ще не зовсім втратив людську подобу. В. Підмогильний в оповіданні «Син» створив правдивий образ людини, яка перебуває на розпутті життєвих орієнтирів.

Схожу тематику має ще один відомий твір В. Підмогильного «Проблема хліба», у якому емоції персонажів виражені через їхнє внутрішнє мовлення. Героєм цього оповідання є студент-пристосуванець, який діє чітко, з холодним розрахунком, орієнтуючись у різних обставинах. У його уста вкладено холоднокровну розповідь про власні пригоди. Автор ніби випробовує його на стійкість, поставивши героя на моральні терези, на важелях яких життя і смерть. Студент стає на шлях спекуляції, убиває людину, старого сторожа, проте ці вчинки ніби проходять повз його совість, не викликають мук сумління. Не довго вагаючись, він пристає до Марти, жінки молодої, але непривабливої. Він спокусився на їжу, на її смачні пиріжечки: «Воно почалося, нове життя! Яка радість, який спокій! Шлунок задоволено, і моя душа шугає над світом, як духотворець» [3, 324]. Проте марно тішить себе герой, ставши альфонсом, він порівнює себе з жінкою, яка здавна перебувала на утриманні. І водночас починає осмислювати своє буття, співчувати сам собі: «Я почуваю себе, мов немовлятко в колисці, я ніби ссу великі груди існування. Мені колишнє життя, що я бачу, і його гармидер співає мені пісню. Я ніби стою на величезній горі, й біля ніг моїх - хмари й земля...» [3, 325]. Цей внутрішній монолог засвідчує намагання героя виправдати себе; порівнюючи героя з немовлям у колисці, автор акцентує на його інфантильності, невмінні відповідати за свої вчинки. Поступово студент усвідомлює всю ницість свого становища й те, що він перебуває на дні суспільства, «.як холодна хризантема на угноєній землі.Так де-не-де на ланах життя повстаємо ми, самотні, пишно-холодні квітки, і вдивляючись у самих себе, як у безодню світла і тіні» [3, 326]. В. Підмогильний звертається до контрасту, протиставляючи світло і тінь, радість і сум, життя і смерть. Головний герой порівнює себе з «холодною хризантемою», а всіх інших людей - з «пишно- холодними квітками», завдяки такому контрастному порівнянню, письменник актуалізує психічний стан персонажа, який відчуває беззахисність перед проблемами світу й водночас надію на краще. Як слушно зазначає Р. Мовчан, «тут не лише оголено непоборну могутність ірраціональних сил, а гостро закцентовано питання: чи дух може упокорити тіло, перемогти плоть?» [2, 231 - 234].

Ще один твір «Іван Босий» В. Підмогильний урізноманітнює використанням монологів для розкриття психології своїх персонажів. При цьому в активній позиції переважно монолог-звернення: «Люди, люди, подивіться навкруги, побачите пониклі хліба, що благають роси, погляньте на луги, позбавлені паш, почуйте стогін землі, якій не дано пити, скажіть чи не справджується кара Господня? Зазирніть собі в нечисті душі і скажіть, чи не пекло вам у душі, чи не прокляття й смерть? Схаменіться, люди, прозріть свої злочини й покайтесь!... Тоді впаде дощ на ваші землі й ласка Божа вам у серця.» [3, 331]. У цьому монолозі-зверненні Івана Босого до людей передано такі емоції, як обурення, гнів і водночас страх перед невідомим. Автор, використовуючи питальні та окличні речення, виражено посилює емоційну напругу. Крім цього, певне напруження передають дієслова наказової форми - «подивіться», «скажіть», «зазирніть», «схаменіться», «прозріть», якими головний герой твору намагається привернути увагу людей до головного - до своєї душі. Адже, лише зазирнувши у свою душу, можна знайти відповіді на багато хвилюючих питань. Саме так, вкладаючи в уста свого героя пророчі слова, В. Підмогильний фіксує увагу на причинах трагізму ситуації, яка склалася в ті часи в суспільстві. У цьому оповіданні автор також порушує питання віри, релігії, народної моралі. Це яскраво засвідчує діалог-диспут:

- Ти хто?

- Я Іван Босий, якого небо послало зняти людям полуду з очей. Великий Бог загартував мені душу й поклав на уста мені слова.

- Сховай собі Бога в кишеню! - зареготавши, гукнув він. - Покажи документи! Де твоя посвідка?

- Бог мені посвідка й захист, ім'я його записане на чолі.

- Прокляття на тебе, що наважився піднести руку на слугу Господнього. Хай грім уразить тебе з ясного неба. Начміліції з огидою ворухнувся в сідлі.

- Що воно таке? - прошепотів він [3, 336].

У цьому діалозі Івана Босого презентоване краще від інших його усвідомлення кризи, яка настала в людських стосунках, коли втрачаються елементарні норми моралі, коли на задній план відходить віра в Бога. Розвиток цієї ідеї поглиблюється через протиставлення образів Івана Босого та начальника міліції, якого покликали зловити дивака, який нагадує людям про Бога й вселяє в них страх спокути їхніх гріхів. Останній яскравий представник зневіреної людини, проте Іван Босий усе ж таки примусив його замислитися над вічними цінностями, адже це була незвична боротьба віри і зневіри в Бога. Автор виявив себе в цьому оповіданні справжнім психологом-аналітиком, зокрема, використовуючи в діалозі уривчасті фрази та паузи, він передає такі психічні стани героя, як гнів, обурення, страх.

Тексти оповідань Л. Скрипника також відзначаються тональністю знервованості, динамічністю розкриття почуттів, станів, дій, що нерідко засвідчено через діалоги, як, наприклад, в оповіданні «За все»:

- Братці! Товариші! Невже ж у нас стрілятимете? Подивіться ж на нас...

- Расходісь!

- Вперед! Хай живе революція!

- Павза. Страшна довга павза.

Хтось вигукнув:

- Братці! Невже стрілятимете?

- Плі!

Випал. Дим. Крики.

- Солда.ти. що ви робите?..

- Плі! [6, 11].

У цьому діалозі-обуренні автор за допомогою синтаксичної аритмії відтворює конвульсивність почуттів і переживання героїв оповідання - шахтарів, які намагалися відстояти своє право на кращі умови праці, за що й поплатилися своїм життям. Екстатична мова, питальні, окличні речення, паузи виражають кризу власного «Я» героя, передати пафос соціальних потрясінь епохи. Через внутрішнє мовлення реалізовано рецепції героєм так званого зовнішнього простору, який трансформується у внутрішній, стає еквівалентом психологічного буття людини. Як відомо, існує декілька класифікацій монологів. Найперконливішою з них нам видається класифікація В. Фащенка [11], в основу якої покладено змістовий критерій. Дослідник виокремлює три основні типи внутрішнього монологу (монолог-спогад, монолог-роздум, монолог-мрія) та три форми відтворення їх - від першої особи («я»), в авторському переказі й авторський переказ плюс мова героя (невласне пряма мова). Водночас літературознавець підкреслює, що «структура монологу - логізована, асоціативна, діалогізована, наближена до письмового чи, навпаки, до усного мовлення, - залежить від характеру дійової особи, її вдачі, змісту самого монологу, а також від конкретної ситуації та художнього завдання, яке вирішує той чи інший прозаїк» [11, 222].

Складовими наративної організації низки творів Лева Скрипника є діалоги, монологи, внутрішнє мовлення. Характерним є, наприклад, внутрішній монолог

Льоньки, героя «Маленької степової рудні»: «На життя, на побут наш я он як дивився: - З одного боку, воно так і повинно бути... Повинні бути й директори, управителі. А з другого боку, - серце рвалося на частки. Клекотіла душа, і від цього почував я дикі муки. здавалось революцію зраджено. Отож, погано було.» [5, 28]. У ньому виражено роздвоєння його душі, його психологічний стан, викликаний почуттями безвихідності, неможливості подолати суперечність між «Я» громадським та «Я» особистим, що передано через самоусвідомлення Я - нарації («клекотіла душа», «серце рвалося на частки»), а також за допомогою пауз та умовчувань, графічно переданих трьома крапками.

Досить поширеними в прозі Л. Скрипника є монологи-роздуми, як-от в оповіданні «Кортояк»: «Гвалтували всі. Офіцери. Калмичня косоока. Її. Любу мою . Єдину. А потому - розстріляли. О-о . Як ненавиджу їх. Сволота. Заб'ють мене скоро. А життя гарне таке. Дивись. небо яке. Та немає її. Лише товариші. Але це не те. Так і заб'ють тебе самотнього.» [7, 31 - 32]. Узагалі це оповідання насичене такими монологами, що спрямовані насамперед на розкриття проблематики - боротьба за революційні ідеали, спроби піхотинців пробитися через місто Кортояк і з'єднатися з червоною дивізією. Наведений монолог-роздум передає не лише напруженість сюжетного розвитку, а передусім діалектику психічних станів звичайного піхотинця: лють, біль, гнів, розпач, безсилля. Безсилля від того, що він втратив свою дівчину - єдине своє кохання. Герой розуміє, що високі революційні ідеали і його життя як самодостатня цінність - поняття несумісні - його життя не потрібне нікому. Свідченням таких емоційних станів є еліптична структура речень, наявність коротких і відривистих фраз, пауз.

Одним з основних станів, які переживає багато героїв оповідань Л. Скрипника, як і В. Підмогильного, є нудьга. Письменники основну увагу зосереджують на зображенні декласованих типів, які викинуті зі звичайної колії або шукають своїх шляхів, або безнадійно нудьгують, незадоволені своїм становищем: «Я мовчав. Важко було й мені самому. Тому важко, що не знав я, куди подітись, де заховати свою нудьгу. Мабуть, навіяв її степ.» [5, 34]. Ця невласне пряма мова належить Льоньці - колишньому червоному партизанові, який працює на копальні й не може зрозуміти «залізної потреби» непу, і через це невдоволений життям. Своє відчуття нудьги Льонька намагається якось виправдати, пояснити тим, що, мабуть, його навіяв степ. Сумнів, вагання, невпевненість підкреслено вставним словом «мабуть». Усіх героїв оповідання «Маленька степова рудня» постійно переслідує безнадійна нудьга. Наприклад, Данько працював на копальні, до цього був червоноармійцем, а після війни занудьгував: «- Нудьга заїдає мене.. .капосна річ, братіки. Спокою від неї немає: куди ти, туди і вона, так і лізе, так і ссе душу.» [5, 19]. Почуття нудьги відтворено як щось абстрактне, символічне; уживання стилістично забарвлених дієслів «ссе» та «заїдає» увиразнюють акцентування цього почуття у фіналі оповідання, де йдеться про аварію - обвал у копальні, коли в героїв зникає відчуття нудьги, вони згуртовуються: «І ось люди, які не знали, куди подітися від нудьги. раптом зробилися іншими людьми, новими якимись. Очі їм запалися однією думкою: - Врятувати тих, що там...» [5, 50]. У багатьох творах Льва Скрипника домінує вияв почуття нудьги, що виникає в героїв від того, що вони не можуть знайти себе та свого місця в цьому світі. Нудьга визначає і стан героїв багатьох творів В. Підмогильного, зокрема його оповідання «Проблема хліба»: «Голод опанував мене, і я тремтів, як закоханий напередодні обіймів. Знічев'я з нудьги я пішов просто в степ. Потяг повинен був бути через шість годин, та чи й буде ще, бо мав тому два дні.» [3, 320]. Головний герой твору - це тип самотньої, зайвої людини; він чи не найбільше відповідав соціальній структурі середовища. Підсилюється відчуття нудьги психічним станом втоми: «Страшенна притома опанувала мене, і я витягся на землі. По обличчю мені котився масний піт. Розкинувши очі я лежав під палаючим сонцем, чисто змокрілий, заплющивши очі» [3, 321]. Автор відобразив у цьому творі поступове збайдужіння героя до навколишнього світу та його деградацію, небажання боротися за своє життя. За авторською інтерпретацією, вони спричинені суспільними катаклізмами породили нікому не потрібну самотню особистість, яку ніхто не розуміє; в цих умовах люди зазвичай замикаються в собі, існують в іншому світі й так чи інакше морально чи фізично приречені. Почуття нудьги виникало в них від одноманітності й неможливості реалізовувати себе в цьому світі.

Самотність, непотрібність, приреченість, нудьга - почуття, які окремо існувати не можуть. Лев Скрипник і Валер'ян Підмогильний відображали характерні тенденції соціального й внутрішнього життя людини свого нелегкого часу, зокрема й почуття нудьги, що ставало всеохоплюючим, як результат розчарування тогочасною дійсністю та втратою сенсу існування. Показовим у цьому плані є оповідання Льва Скрипника «Маленька степова рудня», головними героями якого є представники люмпен-пролетаріату, вихідці із села, котрі не пройшли через горнило громадянської війни і стали такими внаслідок диференціації села після подій громадянської війни. Автор неоднозначний у сприйнятті цієї категорії робітників, він намагається показати їхню психологічну трагедію, що зумовлена їхнім прагненням повернутися на село, любов'ю до села, але неможливістю там жити. Тематика оповідання «Маленька степова рудня» - шахтарська, у ньому художньо зображено працю шахтарів, умови життя робітників у касарні. Кожен із героїв «Маленької степової рудні» прийшов працювати на рудню, маючи перед собою конкретну мету. Сашко, наприклад, був «молодим хлопцем без шахтарської печатки на обличчі» [5, 27]. Виходець із села, він приїхав на заробітки до міста, прагнув назбирати грошей, аби поїхати додому та повернути все, що втратив унаслідок голоду. Сашко ховав гроші у своєму матраці, працював дуже тяжко. Але коли він дізнався, що втратив їх, мало не закінчив життя самогубством: «З касарні прожогом вискочив Сашко. Обличчя йому бліде, скривлене нелюдською мукою, очі широко розтулені, несамовиті. Права рука його вчепилася в розкуйовджену голову і в кулаці міцно затиснутий клапоть рудого волосся.» [5, 46]. Це типовий приклад психологічного динамічного портрета. Письменник акцентує на таких психічних реакціях, як нашорошеність, пригніченість, переляк, страх, несамовитість, відчай, біль. Автор передає стресову реакцію героя через вираз його обличчя й очей: «обличчя скривлене нелюдською мукою», «очі несамовиті».

В. Підмогильний, зображуючи героїв, відтворює різноманітні психічні реакції, використовуючи такий психологічний засіб, як портрет в оповіданні «Іван Босий»: «Він несподівано з'являвся в степу на шляху...високий, кремезний, без покриття, в лахміттях, що покривали його загрубіле тіло й груди, порослі густим волоссям, босоніж, рудий, із настовбурченою бородою й патлами, що падали йому на плечі й спину» [3, 330]. Письменник через портрет-опис героя дає йому чітку характеристику. Іван Босий був байдужим до свого зовнішнього вигляду, оскільки його більше хвилювали питання релігійні. Але в його характеристиці автор акцентує на таких означеннях зовнішності, як «високий», «кремезний», «загрубіле», що підкреслюють силу духу героя, його окремішність, несхожість на інших.

Окрім вище перелічених засобів психологізму, і В. Підмогильний, і Лев Скрипник активно використовували кольори для вираження емоцій своїх героїв. У малій прозі В. Підмогильного переважають означення жовтого кольору. В оповіданні «Проблема хліба», де реалізовано тему голодомору, автор використавши цей колір, відзначає спустошеність, змертвіння природи («Навкруги все скошено й жовто»). «Навкруги все скошено й жовто. Похмура одноманітність нагонить нестому. Сонце пече. Кожний крок дзвенить у голові колючим ударом. Я йду, і повз мене поволі плазує земля» [3, 320]. У цій картині жовтий колір символізує смерть, нищення як навколишнього світу, так і людини: жовтим є все навкруги: «І от, голодний, без грошей, без харчів, я сиджу під жовтими деревами, й на мене стелиться їхній мертвий лист» [3, 320]. У наведеному тексті письменник нагнітає вибір кольорів, акцентуючи емоції персонажа - збайдужіння, апатії, відчуття безвиході. Образ увиразнює реалізацію стану героя «жовті дерева з мертвими листками», вказівка, що все дихає смертю. Лев Скрипник теж у своїй прозі активно використовував кольори для передачі емоційного стану героїв. Колір, як відомо, - це психологічна деталь, яка впливає на фізичний стан людини та передає її настрій. Крім цього, це ще й особливе відтінення явищ зображення природи. Він не лише передає важливу інформацію про певний предмет, а й викликає думки та відчуття, що хвилюють людину.

Останнім часом питання співвіднесеності кольорів і психіки людини в інтерпретації митців слова привертає увагу багатьох дослідників, що засвідчено працями В. Агеєвої, С. Журби, О. Пашник, Л. Пустовіт, Т. Хом'як, Г. Яструбецької та ін. У творах Льва Скрипника переважають головним чином чорний, червоний та сірий кольори. Наприклад, в оповіданнях «За все», «Маленька степова рудня», «Кортояк» домінує колір крові й відповідно - смерті: «Донбасія, чорна країна. Країна зритої, почекриженої землі» [6, 15]; «Часто земля зраджувала. Обпалена, чорна, як труп, вона зсихалась.» [6, 28]. Оповідач сприймає Донбас як «чорну» країну, що асоціюється в нього з «трупом». Чорний колір в його сприйнятті має виразне психологічне наповнення. Практично зображення дійсності в оповіданнях позначено чорно-кривавою символікою, що вказує на значущість змін у психології і світосприйнятті героїв.

Чорний колір є визначальним у кольоровій гамі оповідання «За все»: «Німа й велична мовчала копальня №3. Скупо поцілувало проміння трупи, залляті чорною, як шахтарське життя, як вугіль, кров'ю» [6, 16]. За допомогою персоніфікації, нагнітання порівнянь одного асоціативно-психологічного плану письменник створює вражаюче гнітючу картину шахтарської дійсності. Використовуючи оксиморон «німа й велична копальня №3», характеризуючи останню за двома показниками - за фізіологією як живу людину - «німа» та суб'єктивним сприйняттям розміру - «велична», при документальній точності зображуваного (копальня №3), незвично об'єднуючи в один смислово - асоціативний ряд образи світла (проміння) і трупи (смерть), Л. Скрипник акцентує на трагедії, що відбувається повсякчас і стає ніби звичною, буденною. Як бачимо, В. Підмогильний, як і Л. Скрипник, використовуючи жовтий, червоний та чорний кольори намагалися передати атмосферу тих часів, охарактеризувати катаклізми тієї суперечливої епохи (голод, безробіття, самотність, непотрібність, нудьга.

Символічним в оповіданні Л. Скрипника «Маленька степова рудня» є образ драконів, уособленням яких є образи вагонів з вугіллям: «Чорними, казковими драконами з палючими очима, з вогневими хвостами зникли в темряві й тільки гуркотіння їхніх драконових коліс долітало до наших вух... Наганяло воно сум...» [5, 19]. Цей образ асоціюється з почуттям страху й суму. За «Словником символів»: дракон - це «рептилія, яка втілює первісну міць. Дракони в основному благотворні символи на Далекому Сході й недоброзичливі на Заході. У казках дракон виступає як страж загробного світу. Християнство суттєво вплинуло на перетворення дракона в узагальнений символ зла. Дракони символізують моральне зло та первісну розпусту. У Китаї дракон до цього часу вважається символом надприродних сил, не обмежених моральними принципами. Крім цього, як втілення страху дракон був популярною емблемою римських воїнів» [8, 167 - 168]. У «Маленькій степовій рудні» Л. Скрипник через образ вагонів-драконів намагався передати ту атмосферу, що панувала на шахті, і її сприйняття героями.

Отже, у творах Валер'яна Підмогильного та Льва Скрипника дійсність і людина в ній психологічно зображені, їх автори прагнули до глибокого відтворення життя, переводячи буття героїв на мову особистих переживань. Внутрішнє мовлення, паузи, діалоги, монологи-роздуми, психологічний портрет - це ті засоби, які використовували письменники для відтворення внутрішнього світу, почуттів та переживань героїв, їхні психічні стани (нудьгу, втому, печаль). Для малої прози обох письменників характерні такі внутрішні монологи, що безпосередньо розкривають психологію героя і передають його індивідуальність. Автори відтворювали психологічні стани героїв у хвилини найвищого напруження, зосереджуючи увагу на кульмінаційному моменті. Поширеними засобами у відтворенні внутрішнього мовлення в оповіданнях В. Підмогильного є паузи, короткі еліптичні речення та прийом умовчання. Форми внутрішніх монологів у Льва Скрипника різноманітні, це здебільшого пряма мова, невласне пряма мова, розмова героя з самим собою тощо. У творах письменників соціальна проблематика завжди мала психологічний підтекст. Митці намагалися створити збірний образ людини своєї епохи, показати її в критичних життєвих обставинах, оголюючи її внутрішнє «я».

Список використаних джерел

персонаж проза підмогильний скрипник

1. Дуб К. Універсали буття в новелістиці В Підмогильного / К. Дуб // Літературно-художній альманах «Свічадо». - 2006. - № 1. - С. 10 - 15.

2. Мовчан Р. «Внутрішня» людина в малій прозі Валеріана Підмогильного / Р. Мовчан // Мовчан Р. Український портрет в історичному інтер'єрі : [монографія].- К. : Стилос, 2008. - С. 231 - 244.

3. Підмогильний В. Оповідання. Повість. Романи / В. Підмогильний. - К. : Наукова думка, 1991. - 800 с.

4. Сеник Л. Феномен двадцятих // Україна:Культурна спадщина,

національна свідомість. - Вип. 12. - Львів, 2004. - С. 431 - 443.

5. Скрипник Л. Маленька степова рудня / Л. Скрипник. - Харків. : Пролетарська правда, 1930. - 52 с.

6. Скрипник Л. За все / Л. Скрипник. - Харків : Книгоспілка, 1930. - 15 с.

7. Скрипник Л. Кортояк / Л. Скрипник. - Харків : Книгоспілка, 1930. - 15 с.

8. Словарь символов / За ред. Дж. Тресиддера. - М. : Гранд, 1999. - С. 167 -168.

9. Стадніченко О. Мала проза В. Підмогильного: Екзистенціальний аспект : [монография] / О. Стадніченко // Вісник Запорізького державного університету. - Запоріжжя, 2001. - Вип. 4.- С. 115 - 122.

10. Тимофєєва О. Літературно-художня творчість Льва Скрипника: особливості проблематики й поетики: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: спец. 10.01.01 «Українська література» / О. Тимофєєва. - К., 2012. - 20 с.

11. Фащенко В. У глибинах людського буття: літературознавчі студії / В. Фащенко. - Одеса : Маяк, 2005. - 640 с.

Размещено на Allbest.ru