Окопна лірика Олеся Гончара: пунктир сповіді

The article deals with research of the peculiarities of Oles Honchar's poetry heritage (on the material of the collection “Front Poetry”). The writer's poetry had classical patterns of rhyme (iamb, chorus, dactyl, amphibracheus, and anapest), his verses are mostly formally similar, they have lyrical, song rhythm. Trench lyrics by Oles Honchar has various motives and images, he combines different styles like gothic, baroque, classicism, romanticism, neo-romanticism, naturalism. His verses have deeply personal, even intimate, confessional and both universal character of depiction of the Great War. We defined that the main motives of Oles Honchar's verses written during the Second World War are patriotism, love to the native land (Ukraine), homesickness and Christian motives and images. Some themes and images, like war criminals, Victory Day, meetings and partings, are represented through the conceptual opposition of earthly andheavenly dimensions. The subtext of some verses from the collection “Front Poetry” reveals the protest against the Soviet totalitarian system, against the oppression of the freedom of will and thinking embodied in the poetry and the other kinds of art. Oles Honchar's trench poetry is a manifestation of young soul terrified, disoriented and injured by horrific war, but unbroken and inspired to build the peace for all the human kind on Earth.

Key words: poetry, romanticism, neoromantic naturalism, rhythm, motive, diary.

Виклад основного матеріалу

Олесь Гончар прийшов до мене ще тоді, коли я пас корів і читав (як зараз пам'ятаю) його «Прапороносці» у лузі та в лісі біля нашого маленького села Ужова на Волині. Як мені здається, читати його було ще зарано, як і «Війну і мир» Льва Толстого. Але це питання дискусійне... Друга моя ближча зустріч із класиком української літератури відбулася вже в редакції ківерцівської районної газети на Волині, куди я потрапив працювати після служби в армії в Санкт-Петербурзі і в Забайкальській тайзі. У редакційній бібліотечці мені потрапила до рук книжечка Олеся Гончара «Фронтові поезії» (1985). Чи не вперше тоді по-дорослому, сам іще не скинувши солдатської шинелі, задумався про життєвий шлях Сашка Гончара, який у червні 1941 року, у моєму на той час віці, пішов добровольцем на фронт і став старшиною мінометної батареї, який дійшов аж до Праги, записуючи у своєму блокнотику ліричні одкровення, які, як мені здається, були примолитовними, як приспіви до пісень... Я тоді сам писав вірші, мав улюблених поетів-учителів... і на фоні їх доробків ці вірші Олеся Терентійовича Гончара здалися мені занадто простими, викликали в мене легеньку іронічну посмішку неофіта... за що я нині каюсь.

В університеті я з повагою перечитував «Собор» письменника, захищав його в студентських максималістських дискусіях на початку мітингових 1990 -х, слухав добрі слова про Олеся Терентійовича від письменників, із якими звела мене тоді доля і які добре знали його й підтримали в літературі мене, серед яких Борис Олійник, Роман Лубківський. На жаль, живого Олеся Г ончара побачити мені не судилося, хоч теоретично міг, але духовний пунктир зв'язує мене з ним ще й через іншого поета - Василя Симоненка, до книги якого він написав благословенну передмову, назвавши його «Витязем молодої української поезії», передруковану в кількох виданнях, як-от, наприклад, «На схрещених мечах: Вибрані твори» (упорядкування і коментар В. Костюченка. - К., 2004. - С. 5-9), про творчість якого я писав дипломну роботу і 1995 року (рік смерті Олеся Терентійовича) став лауреатом премії імені Василя Симоненка. І вже коли почав працювати в Інституті літератури в Києві, писав енциклопедичну статтю про О. Т. Гончара, і серед приємних та важливих для мене здибанок була зустріч із дружиною класика - Валентиною Данилівною Гончар, яка запросила мене в гості додому, куди я із задоволенням пішов із моїм душевним приятелем тонким ліриком і чудовою людиною Миколою Семенюком. Валентина Данилівна гостинно прийняла нас у їхній квартирі, що зафіксовано навіть на кількох наших спільних фотографіях, подарувала свіжовиданий тритомник щоденників свого Чоловіка, які довго були серед книг, які перечитуються «на ніч» і займають у моїй бібліотеці почесне місце.

Згадав і ще раз перечитав фронтові вірші Олеся Терентійовича, коли видавав книгу «Пісня над обелісками: Вірші різнонаціональних поетів, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни» і писав передмову до неї. У ній зазначено: «Ми, покоління внуків учасників війни, по-іншому, може, навіть глибше, ніж “діти війни” відчуваємо її, абсурдну, кістляву, жорстоку, адже за біологічним законом Менделя, генетично ближчі саме представники першого і третього поколінь, тобто діди-онуки. Мільйонів із нас просто немає, бо немає (загинули занадто молодими) наших дідів, бабусь. Могло б не бути і мене, адже мій дід - кулеметник стрілкової роти - теж убитий на Одері...» [6, 4]. Тобто за віком Олесь Терентійович годиться мені в дідусі.

У цьому контексті, уже з досвідом не юнака, а чоловіка, батька подивився аз грішний на його лірично-драматичні солдатські вірші-спомини, вірші-сповіді по-іншому, глибше й тонше, ставлячи кутовим каменем уже не їх просту й прозору, навіть наївну, форму, а болючий зміст... навіть те, що поза формозмістом, - екзистенцію... аж до сакрального рівня. Але в «Пісню над обелісками» я, звичайно, вірші Олеся Гончара не включив, бо слава

Всевишньому він вижив у тій страшній війні і став тим, ким став, і написав те, що написав.

Тепер і я став дідусем...

І оскільки ми всі прийшли у цей світ рости у любові, а не судити (суд - це справа Всевишнього), то спробую відкрито-діагностично прочитати вірші Олеся Гончара з його перевиданої книги «Поетичний пунктир походу: Поезії» (2000) із прижиттєвою передмовою самого автора, як і зі словом Любові Голоти, із основними положеннями якої органічно погоджуюся.

Головним маркером для адекватного прийняття закодованої у слові тонкої душевної енергії творця віршів є його сповідальна відвертість, що продиктована як його душевно-духовно-фізіологічною структурою, так і нашою реципієнтною здатністю повірити й полюбити їх у єдності тексту та біотексту, історично-культурного контексту, полюбити й повірити...

«Перечитавши свої фронтові поезії і досить скромно їх оцінюючи, автор, однак, вважає, що ці давні, подеколи, може, й кострубаті рядки - як не дивно - зберегли й через десятки літ свою первісну емоційну навантагу, внутрішню щирість, отже, й мають право на зустріч із читачем <...>. Якісь згустки юнацьких вражень тут знайде читач, замальовки інтимних настроїв, тих чи тих душевних станів одного з учасників походу» [3, 5], - зазначає в передмові Автор, а ми, зважаючи на модель поетичної легенди-матриці, що за визначенням ще Платона, твориться із трьох векторних енергій: біографії, самих творів та зовнішнього образу поета, зупинимося на віршах, які за формою, як правило, традиційні, дво- чи трьохстопні, із перехресним римуванням строфи, зміст яких публіцистично-інтимний: батьківщина, кохання, мама. або ж патріотично-бойовий, закличний, - як і у віршах загиблих на тій війні ліричних і вічно молодих фронтовиків.

Мовностилістичні особливості фронтової поезії Олеся Гончара досліджувала О. П. Калашник [5], а Любов Голота в її мудрій післямові у вказаній вище книзі відзначила, що «...його молоді вірші були піснями молодого бога, народженого для любові і в ім'я небесної любові, але посланого в пекло XX віку, у вир війни, у світ, де “віруси наклепів та пліток мали бути б протипоказані здоровій людській натурі”, адже їх плодить зло, тим-то аж дивно, що вони все ж бувають такі живучі.» [1, 114].

Характеристику творчої душі письменника-Гончара можна відчути, читаючи і його передмову до віршів Василя Симоненка. Загалом парадоксально помічено, що людина, яка говорить про іншу людину, більше характеризує себе, ніж того, про кого розповідає. Слова Олеся Терентійовича: «Симоненко постав перед нами сурмачем покоління молодшого, того, що дітьми - пастушатами вийшло з воєнних заграв. Зболений ранніми болями, одержимий жагою любові до матері-України, він виповів цю любов і цей біль у слові пекучому й шаленому» [2, 5] можна безсумнівно адресувати і йому особисто, зокрема для означення його щоденникової лірики, «конспектів почуттів», «поетичних чернеток для майбутніх творів» - як називав її сам автор, яка перед нами і яку, уважно і пристрасно прочитавши, пропоную диференціювати за змістом, темами: «Вірші про батьківщину», «Вірші про війну», «Екзистенційні мотиви у віршах Олеся Гончара», «Екзотичні вірші», «Вірші Гончара, присвячені окремим людям», «Вірші про кохання», «Вірші-пісні», «Вірші із топонімічним контекстом», «Вірші-медитації». Ці вірші реально однакові за формою, класично римовані, як правило, безсюжетні ямби, хореї, дактилі, амфібрахії, анапести. Однаково виражений у них і настрій: мінорно-сповідальний. Хоч серед них виокремлюють і окрему групу віршів із добрим гумором, які мають назву «Гуморні вірші». А романтичний ліричний герой цих гончарівських віршів органічно «перекочовує» у його знамениту прозу - зокрема романи «Прапороносці», «Людина і зброя», що виразно простежується при зіставленні з ними вірша «Знаменополк» (що датується - листопад 1945), зокрема й наведеними нижче рядками:

Я завтра їду в Україну,

Яку покинув так давно.

Цілую, ставши на коліна,

Своє полкове знамено.

Вже бачу: стоїмо по груди

В траншеях в крижаній воді.

Ані хвороби, ні простуди,

Ні сталь -- не брали нас тоді.

Дивлюсь на нього я востаннє

У нез 'ясованій журбі.

Всю кров мою, мої скитання

Воно зібрало у собі.

Звитягу нашу, наші болі,

Загиблих друзів імена

Читаю на шовковім полі

Свого ясного знамена [3, 107].

Наведені строфи ілюструють органічний пафос, лейтмотив усіх тогочасних віршів письменника, настрій тогочасної патріотичної лірики, поетичної публіцистики, хоч, як уже відзначалося, у віршах Гончара є і релігійні мотиви і щирі рядки про кохання, і просто сповідально - екзистенційні імпульси про все.

Про батьківщину Олесь Гончар пише в нетипово радянській, мені здається, - довженківській (згадаймо «Україну в огні»), - світоглядній традиції вгадуваноплужниківськими ритмами. Показовою в цьому ракурсі є поезія «Мабуть, я їду вмирати», написана 1942 року:

Мабуть, я їду вмирати На Україну додому.

Знімуть патрони й гранати,

Передадуть другому,

Мене ж поволочать за ноги,

В окопі зариють пустому.

Весело їхать, їй-богу,

На Україну додому [3, 15].

Під час читання подібних віршів складається враження, що від самого початку, імпульсивно, вони не були призначені для публікації, а насправді десь сусідили у над- і підсвідомості юнака з молитвами, яких, очевидно, навчила бабуся Олеся, до яких він, можливо, ще свідомо не прийшов у тому віці, як не прийшов, наприклад, і аз грішний. Половина цих віршів написана до 1943 року, тобто ще у дощеденниковий період письменника, адже свій «прозовий» щоденник, три томи якого оприлюднені для широкого читацького загалу у 2002-2008 роках. Його перший том детермінований 1943-1967 роками. Як і Тарас Шевченко, Олесь Гончар вів свої тогочасні щоденникові записи російською мовою. І якщо у віршованих щоденниках явно романтичний стиль письма, то в щоденниковій прозі перед нами реаліст, навіть подекуди - натураліст, як-от: «05.11[1943]. <...> Вечером в блиндаже тепло. Хорошо горит печка, вырубленная из железной немецкой бочки. Аккумулятор, снятый из трофейного танка, ярко освещает землянку электрическим светом. Читаем газеты. Курим. По радио будто бы передали, что взят Киев. Какая радость, если это правда!». «07.11[1943]. Выпили по 100 грамм, пообедали и пошли в медсанбат в кино. Пьяные сестры и врачихи. Фильм “Концерт фронту”. Александров, Козловский, Михайлов. Сильные стихи Симонова. / Дождь, дождь. Киев взят. /Ребята рассказывают о Сталинграде, о ползающих немцах в горящих этажах громадного здания» [4, 27]. У цей же приблизно час О. Гончар пише вірш «Мужні прострелено крила», вірш з явно глибоким підтекстом:

Мужні прострелено крила Думі моїй молодій.

Скільки змарновано сили,

Скільки розбито надій!

Себе не жалів я для бою,

Вина не моя, що не вмер.

Гірше! З самим собою Один я зостався тепер.

Вітчизна запродана знову,

Хазяїн знайшовся новий.

Мені ж твоя доля готова,

Сірий курай степовий [3, 29].

Що мав на увазі солдат Олесь Терентійович, пишучи «Вітчизна запродана знову, /Хазяїн знайшовся новий», ми можемо лише здогадуватися.

Радянська влада, як знаємо, простила йому аж до критики його роману «Собор» ці однозначно крамольні для тодішньої ідеології зафіксовані у віршованих рядках його думки. Більше того, він був чи не найщедріше нагороджений цією ж владою - український письменник, який репрезентував український культурно-інформаційний простір на офіційних рівнях і в Москві, і в «соціалістичному таборі», у світі... А ці ранні вірші Олеся Гончара закономірно з'явилися друком у вже відносно демократичний період нашої історії - у середині 1980-х років. Часопросторові координати їх створення марковані, як правило, самим автором-солдатом топосами і датами перебування в них військового з'єднання, до якого належав старшина Олександр Гончар: від рідної йому степової дніпропетровщини, Полтави, окупованої ворогом:

Мов яхта біленька, у зелені плава Мирна моя Полтава.

Чужого солдата говірка гаркава -- Невже це моя Полтава?

Сміється до нього землячка лукава -- Зрадлива моя Полтава.

Ведуть нас у табір -- доріжка

Не моя це Полтава! (1942, Полтава) [3, 16]

До Карпат («Ніч у Карпатах»):

Якщо убитий в цих горах,

Мій коню, буду я,

Лети на схід, лети, мов птах,

Домівка там моя.

Помчиш ти в куряві доріг,

В закровленім сідлі Усе, що зберегти я зміг Для рідної землі:

Мою любов, і серця кров,

І трепетні пісні,

Що, їх складаючи, ішов В чужій я стороні...

(6 вересня 1944 р., Трансільванія) [3, 48]...Бугу (водяного розділу між Радянським Союзом, Україною та Європою) у вірші «Над Бугом» (1944):

Сядем тут, відпочинемо, друже, Біла шия в разках намиста.

Розіславши на камінь шинель. Наче шовк, шелестять слова.

Ой широко розлився ти, Буже, Де ти, зірко моя промениста,

Ой далеко плисти до тих скель! Українко моя степова? [3, 34]

І самої Європи, яку з радянською армією з боями і блокнотом пройшов молодий солдат Олександр Терентійович Гончар: «Буг, 6 вересня 1944 р.; 1944 - Херменешти, Тиса-Пюшпекі, Ближешти (Румунія), Трансільванія, Херменешти (Румунія); 1945 - Морави, Трансільванія, Грінава, Прага, Будапешт, Балатон-фельдвар, Секешфехерварф, Надь-Велег, Мор, Камендін; Тиса, Барті, Австрійські бункери; 14 березня 1974 р. - Ялта»...

Через розмаїті теми цих віршів червоною ниткою пульсує війна, навіть через рядки про кохання, у яких однозначно не визначиш: про кохання вони власне чи про війну, чи про кохання на війні. Наприклад, у вірші «Нині б ти не впізнала б мене»:

Чорний стовп до небес вироста, Не пиши, не чекай, забудь.

Тільки кров на снігах, тільки дим: В тилу іншого друга знайди.

На війні я вже сивим став, Хай для вас повесні зацвітуть

А із дому пішов молодим. Недоламані танком сади [3, 33]

У деяких з цих віршів наявні навіть ознаки натяку на еротику, як у поезії «Віхола» (1943):

Вся в цвіту пругкої зрілості,

Смаглощока і туга,

Від дівочої невмілості Іще більше дорога [3, 31].

Молодий боєць із ліричною душею не лише фіксує на папері тогочасні свої переживання у віршованій різноритмовій формі, але й мріє, передаючи свої мрії через фольклорні елементи («Як прийду я з війни додому», «Вечірня пісня» та ін.).

При всіх даниномодних патетичних інкрустаційних тропах у віршах Олеся Гончарамайже немає ідеологічних маркерів, але улюбленим поетовим золотим кольором із блакитним флером відсвічують символізовані християнські мотиви настроєвого виміру із Ноєвим Ковчегом («Під нами, як Ноїв ковчег, /Дриґотять і гудуть Карпати»), розп'яттям («Ймолоду мою душу розбиту / Кожен день на розп 'яття нести»), рікою Йордан («Із ким у ріках крижаних, / Охрещений, як у Йордані»), Божою Матір'ю («О, Єзуш-Марія! Прости»), Іудою («Скажи, яку, Іудо, плату / За голову мою береш»), землю він називає святою, як, наприклад, у вірші «Брати»:

Свою землю, далеку, святу,

Не забудем до згуби.

Як матроси в чужому порту,

Ми тримаємось купи[3, 73].

Чи не найхарактернішою ілюстрацією тогочасного стану душі Олеся Гончара, якого, мабуть, бабуся вчила в дитинстві таємно молитися, є рядки, де змішані античні, біблійні, фольклорні образи із чесним екзистенційним зізнанням, що резонує із відчуттями предків і нащадків та й усього Універсуму:

У муках, у битвах я, серцем вразливий,

Цілий усесвіт збагнув.

Тому ходжу по землі юродивим,

Клену-проклинаю війну.

Безглуздя її проклинаю велике,

Лють геростратів нового часу.

Утікши з полону, на зелені вічній Я, босий апостол, телят пасу.

Годі! Втомивсь од кривавої праці!

Знову блакитним замилуюсь днем! [3, 20] - так своєрідно інтерпретуючи античні і християнські мотиви й образи, О. Гончар утверджує силу «Я» автора і його героя.

І поряд - із цією готикою, класицизмом, бароко виразно оприявнюються голоси романтизму, орієнтовані на ідею гармонії світу - ідею-мрію:

Був я в середні віки капітаном.

Пропадав по тавернах веселих.

І ще не дослідженим океаном Сміливо я плив на хистких каравелах,

І відкрив я, упертий, мої острови,

Де ні воєн, ні сліз не було, ні крови.

Первісного неба краса полуднева,

І вітер, і сонце, й зелені дерева!.. [3, 32]

Неромантичний натуралізм війни антитетично виражений в іншому творі: Поля навкруг мене. Жита попід руки.

Забуду про війни, забуду про муки,

Про дим у воронках, нудоту від крові,

Смерть лейтенанта мого на півслові,

Коли ми ходили на штурм бліндажів,

Коли шматували нас міни чужі [3, 27].

Тобто Гончар, як і кожен справжній письменник, буває різним у своїй естетиці та етиці. Але і там і там він не переходить меж життєствердних моделей творення гармонії із хаосу, світла з болю, пісні із журби, молитви із пісні. У його віршованих флешках актуалізовано теми - «воєнні злочинці», «день перемоги», зустрічі, розставання, сама тема поезії, у рокритті яких поєднано заземлене і онебеснене: «Коли, перерита металом, / Земля у безлічі ран / Ожила, підвелась, заграла, / Ніби живий орган» [3, 99]. Він не боїться писати (правда, не для друку) ідеологічно неправильні, екзистенційно - безнадійні рядки: «Інеєм вкрито гілля. / На шиї слизька петля. / Не бийсь, не пручайся дарма. / Тих, кого любиш, нема... // Мерзла, як кістка, земля. / Стогони чути здаля. / Могильна задуха, могильна пітьма, / Надії ж - нема, нема!» (1942) [3, с. 13]. Або як у вірші «Крізь сіре сіється сито...»: «Близькі вже стали далекі, / Ми гинем ні за що. / У вирій летять лелеки, / Як юність пропаща» (1942) [3, 14].

Чи навіть відверто антихристиянські (виклично-гордовиті) мотиви, як крик душі поряд із цитованим вище молитовним довірливим шепотом: «Хто мене вправі судити / В зборищі цьому рабів? / Гордий, нікому годити / Ніколи в житті я не вмів. // Й за гроші я не продався, / Під силою спину не гнув. / Гордий! Зате й настраждався - / нівроку, / Щасливим ніколи не був» (1943) [3, 19]. Та поруч розгорнено покаянні мотиви у вірші «Ітиму я цькований.»: «Ітиму я цькований, йтиму осміяний, / Не в силі нічого забути, зректись. / Даремно чужими вітрами обвіяний, / Все вірний тому, у що вірив колись» (1943) [3, 22].

Вищий пілотаж будь-якого вірша, як вважав зокрема Іван Франко, - коли він стає піснею, а найвищий - коли народною піснею. Стати піснями, бо й писалися у формі, ритмі пісні, мають такі вірші Олеся Гончара, як «Вечірня пісня», «Трансільванський марш», «Карнавал», «Дівоча пісня» - з явно пісенними першими строфами. «Моя ти зоре, румунські гори / Стоять кругом, кругом. / А думи вільні, а думи хвильні / Витають десь поза Дніпром» [3, 38] - так починається «Вечірня пісня». Аж ніяк не маршовий, а лірично-пісенний ритм першої строфи «Трансільванський марш»: «Запасні в'яжу підкови / До луки сідла. / В чужі гори нам дорога, / Ніби меч, лягла» [3, 51].

І при всій надривності, пронизливо-сумному тоні воєнних віршів Олеся Гончара, у їх корпусі є поодинокі винятки - вірші із добрим гумором, як-от, наприклад, вірш «В бункері»:

Оженився я в суботу - А в неділю на війну.

А тепер я, брат, в піхоті І до тещі -- ні ну-ну.

Будьмо, друже! Будьмо, пиймо!

Що лишилося тепер?

Чоловіка взяла в прийми,

Мабуть, міліціонер.

Не знайду я, брат, такої,

Коли я останусь жив.

Так доп 'ю хоч чарки тої,

Що в неділю не допив (1945) [3, 76].

Як бачимо, сповідальні перед собою, перед Всевишнім, перед предками і нащадками окопні вірші Олеся Гончара - симфонія душі солдата на війні, а його вірш, написаний 14 березня 1974 року в Ялті, де є такі рядки:

Умру на світанні.

В години робочі.

Залишу вам ранок І сиву на травах росу.

Я й там вас любитиму!

З тої праночі Якісь для вас тайни Сюди принесу.

Ще квіттям зійду я В полях України,

Ще вам провіщатиму Радості день.

Краю коханий,

Люди кохані!

Добра вам молитиму,

Сонця й пісень... [3, 109] -

сприймається як перегук із тією воєнною лірикою і як Заповіт людини, громадянина, письменника нам усім.

Отож, помолимося за душу Олександра Терентійовича Гончара, а його сповідальні вірші нехай допомагають рости духовно і йти молитовною Божою дорогою і майбутнім поколінням.

Хоч, разом із тим, скористаємося словами Олександра Довженка, написаними ним у його «Щоденнику» про Олеся Гончара, - «син свого часу і весь належу сучасникам своїм»...

Список використаних джерел

1. Голота Л. Післяслово / Л. Голота // Гончар О. Поетичний пунктир походу. Поезії / Упоряд. В. Гончар. К.: Вид. центр «Просвіта», 2000. С. 110-116.

2. Гончар О. Витязь молодої української поезії / Передмова / Олесь Гончар // Симоненко В. Лебеді материнства. Поезія. Поеми. Проза. К.: Молодь, 1981. С. 3-7.

3. Гончар О. Поетичний пунктир походу. Поезії / Упоряд. В. Гончар. К.: Вид. центр «Просвіта», 2000. С. 5-109.

4. Гончар О. Т. Щоденники: У 3-х т.: Т. 1 (1943-1967) / Упоряд. підгот. текстів, ілюстр. матеріалу та передм. В. Д. Гончар; [Худож. оформ. М. С. Пшінки]. К.: Веселка, 2002. 455 с.: іл.

5. Калашник О. П. «Ще один голос звідти, з далекого...» Мовностилістичні особливості фронтової поезії О.Гончара / О. П. Калашник // Українська мова і література в школі. 1989. № 5. С. 70-75.

6. Пісня над обелісками: Вірші різнонаціональних поетів, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни / Упоряд. І. З. Павлюк, Д. С. Григораш. К.: Фенікс, 2006. 568 с.

Размещено на Allbest.ru