Антропологічні аспекти інтерпретації модерністських і постмодерністських текстів (на матеріалі творів В. Підмогильного, М. Кідрука, М. Вітковського, О. Токарчук)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Антропологічні аспекти інтерпретації модерністських і постмодерністських текстів (на матеріалі творів В. Підмогильного, М. Кідрука, М. Вітковського, О. Токарчук)

І.В. Кропивко

Анотації

У статті розглянуто текстові інтерпретаційні моделі, характерні для модерністських і постмодерністських оповідних стратегій, зумовлених розумінням співвіднесення літературного твору й дійсності (примат текстовості в постмодернізмі на противагу домінуванню метафізичної есенційності модерністських творів), на матеріалі творів українських і польських письменників.

Ключові слова: модернізм, постмодернізм, літературознавча антропологія, інтерпретація, інтерпретативна роль.

В статье рассмотрены текстовые интерпретативные модели, характерные для модернистских и постмодернистских повествовательных стратегий, обусловленных пониманием соотношений литературного произведения и действительности (примат текстовости в постмодернизме в противовес доминированию метафизической эссенциальности модернистских произведений), на материале произведений украинских и польских писателей.

Ключевые слова: модернизм, постмодернизм, литературоведческая антропология, интерпретация, интерпретативная роль.

Постмодерна ситуація в сучасній літературі зумовлена поглядом на культуру й дійсність як на явища ілюзорні, створені людською уявою й інтерпретацією, позбавлені тілесності й реальності, що побутують як знаки без значення. Водночас художнє втілення ілюзій як позасвідомого або мисленнєвих, ідейних і соціальних стереотипів сприяє декодуванню усталених значень і свіжому, незаангажованому сторонніми впливами, у тому числі засобів масової комунікації, погляду реципієнта на власний світогляд і самоідентифікацію. У цьому сенсі продовжується традиція антропологічної інтерпретації художніх текстів у набутті реципієнтом "себе-досвіду" завдяки реалізації власної здатності репрезентувати Універсум [7, 60]. літературний модерністський інтерпретаційний

Антропологічні студії - модерний проект, "квінтесенція модернізму в науці" [11]. Відмінність антропологічного наукового погляду на текст від художнього полягає в тому, що в останньому "не йдеться ні про називання чи представлення одиничного, ні про формулювання загальних істин, а тільки про відкриття форм, які накопичують попереднє й уможливлюють нове пізнавальне досвідчення одиничних речей (як казав <...> Пауль Клеє: "мистецтво не просто наслідує видиме, а робить видимим")" [3, 35].

Літературознавча антропологія бере початок від культурної антропології ХІХ ст., котра відшукує відмінності власної культури від інших, чужих, екзотичних культур і на цій засаді вибудовує власну ідентичність. Увага культурологів була зосереджена переважно на дослідженні архаїчних культур як таких, що позбавлені цивілізаційних впливів та характеризуються міфологічним мисленням. Цей напрям досліджень яскраво представлений розвідками Мірчі Еліаде. Учений, досліджуючи архетипні засади мислення сучасної людини, наголошує на особливостях існування есхатологічного міфу в сучасній європейській культурі. У праці "Аспекти міфу" (1963) підкреслює, що "в есхатології головне - не кінець світу, а впевненість у новому началі" [10, 81], есхатологічні міфи символічно руйнують усталений порядок старого світу й на його місці вибудовують світ первісного раю [10, 78]. Найоптимістичнішою він називає комуністичну есхатологію, у якій остання битва між добром і злом завершується абсолютним кінцем історії [10, 182]. Апокаліптичні настрої західної людини (станом на початок 60-х років, коли активно починають розвиватися постмодерністська філософія й мистецтво) зумовлені очікуванням катастрофічного кінця світу від термоядерної зброї: "В усвідомленні жителів Заходу цей кінець буде повним і остаточним, за ним не відбудеться нового створення світу" [10, 79]. Розділ ""Кінець світу" в сучасному мистецтві" засвідчує розуміння М. Еліаде відмінності "революційної" якості сучасного йому мистецтва від "нігілізму й песимізму перших революціонерів і руйнівників" [10, 79]: "У наш час жоден з великих митців не вірить у деградацію й невідворотне зникнення свого мистецтва. <...> Художники першими із сучасників доклали всіх зусиль для дійсного руйнування свого світу, для того, щоб відтворити заново усесвіт творчої уяви, у якій людина могла б одночасно жити, спостерігати й мріяти" [10, 80].

Літературознавча антропологія містить два аспекти. По-перше, це антропологія літератури як науки про антропологічні підстави, функції, зумовленість літератури та її учасників [3, 9, 11]. По-друге, літературна антропологія виступає як знання про антропологічні виміри й особливості літературних структур і категорій [3, 11]. На думку С. Яковенка, ці аспекти поєднує в собі поняття літературознавчої антропології, бо передбачає антропологічну інтерпретацію текстів і відповідну методологію (див.: [ 7, 57]).

Обидва зазначені аспекти є вагомими для інтерпретативних моделей художніх творів і мають свою специфіку в модерністських і постмодерністських текстах. Метою статті вважаємо зіставлення антропологічних інтерпретативних моделей у модерністських і постмодерністських текстах на матеріалі творів В. Підмогильного (представник модернізму) та М. Кідрука, М. Вітковського, О. Токарчук (письменники-постмодерністи). Вибір об'єктів дослідження зумовлений прагненням охопити художні варіанти репрезентації самоусвідомлення людини залежно від зовнішніх і внутрішніх чинників, зокрема соціального (опис маргінальних категорій населення - М. Вітковський), географічного (процес самодетермінації під час зіткнень з іншими культурами - М. Кідрук), професійного (уособлення термінів, що використовуються для означення психології творчості - О. Токарчук), психічного (стан людини, що перебуває в межовій ситуації - В. Підмогильний).

Для антропологічних інтерпретацій художніх текстів важливого значення набувають такі поняття, як досвід, ідентифікація, інший, чужий, центр, периферія, маргінальність тощо, зорієнтовані на відображення у творі різних психічних станів у процесі їх переживання персонажами та ситуацій самоосмислення. Ключовим моментом є внутрішній світ персонажа (усвідомлюваний і поза усвідомленням). Ракурс його осмислення визначається інтерпретативними ролями наратора й персонажа.

Пізнавальний фокус належить культурі центру. У модерністських творах таким центром зазвичай виступає наратор або головний герой. Валер'ян Підмогильний у цьому питанні відходить від традиції. Зокрема, в оповіданні "Ваня" ціннісним центром є реципієнт, котрий "арбітрує" поведінку хлопчика в спробі підпорядкувати її усталеним нормам поведінки й моралі. На початку твору характер Вані як розсудливої, працелюбної й морально виваженої дитини розкривається ґрунтовно, послідовно, без поспіху. Ніби між іншим, незадовго до фіналу в ситуації покаяння за злочин перед залишками забитого собаки зазначається його вік - сім років: "Тоді серед зеленої трави з довгим подихом упала навколішки семилітня людина, грузнучи в слизькім, холоднім болоті, й, схиливши голову та простягнувши руки до неба, проказала..." [4, 25]. Ця деталь стає ключовою для подальшого розгортання подій та інтерпретації, адже за християнськими традиціями до досягнення семирічного віку дитина - чиста й безгрішна, нею опікуються ангели, а після вона вже вважається дорослою й відповідає за власні гріхи.

Оповідь побудовано таким чином, що складно дати однозначну оцінку: засудити хлопчика чи вибачити йому злочин. Автор зображує Ваню як слухняну дитину, але дуже вразливу. Світ навколо він сприймає як живий. Це водночас світ християнський (у його уяві постають зримі картини його власного майбутнього в пеклі та собаки в раю), язичницький (багата уява хлопчика перетворює дерево в рівчаку на людожера, а дерева в лісі - на свідків злочину: "Йому було соромно дерев, котрі бачили, як він бив Жучка києм і камінням." [4, 24]) і казковий (очікував на чарівника із золотим костуром, котрий би забрав його життя й повернув Жучка). Вразливість (на пояснення незрозумілих явищ уява хлопця малює картини, яких він постійно лякається) і дитинність (створення власного фантасмагоричного світу під впливом переказів, міфів і казок) сприяють тому, що уява, реальність і сновидіння постають як єдиний континуум, у якому цілодобово перебуває Ваня. Після скоєння злочину вдень його поведінка в межах норми, але вночі персонажа зусібіч обсідають жахи, що продовжуються вві сні. Тому фінальна сцена може бути трактована і як ситуація втрати здорового глузду хлопцем, і як черговий нічний кошмар. Від читача залежить, який діагноз він поставить персонажу, адже залишається незавершеною паралель між описом етапів сказу в Жучка, якого припнули, щоб пересвідчитися в його хворобі, та послідовного нагнітання сцен опису емоційного зрушення Вані. Хлопцю не вистачило емоційної раціональності дорослих, щоб сприйняти смерть свого чотирилапого друга, та сміливості, щоб протистояти власним страхам (які спричинили його реакцію на побачений труп собаки), а також християнської віри у всепрощення.

Якщо в оповіданні "Ваня" будь-яка стороння характеристика хлопця відсутня (любов матері й няньки не враховується, бо вони не знають про скоєний злочин), то в "Історії пані Ївги" [6] та "Гайдамаці" [5] відтворено прямі й непрямі характеристики героїв іншими персонажами, але вони не становлять ціннісного орієнтиру, а лише зазначають стан героїв як маргінальний - серединний між крайнощами: пролетаріями й панами ("Історія пані Ївги") та червоногвардійцями, гайдамаками, гімназистами ("Гайдамака"). У "Гайдамаці" описуються дії героя - Олеся, коли мирний час (навчання в гімназії, любов рідних і байдужість до нього інших гімназистів) залишився вже в минулому, а теперішнє визначається протистоянням двох військово-політичних сил, далеких від романтично - піднесеного образу оборонця ідеалів національної свободи (гайдамаки) та соціальної рівності (червоногвардійці). Маргінальність героїв В. Підмогильного пов'язана, отже, не з віддаленістю від центру, а з відстороненістю від декількох центрів, що становлять ціннісні орієнтири переломної епохи.

Твори письменників-постмодерністів так само відбивають осмислення людиною власного досвіду кризової ситуації. Поняття кризи, переломного моменту для кожного з героїв інших текстів, обраних для аналізу, своє й пов'язане з позатекстовою ситуацією. Водночас спостерігаємо в кожному із цих випадків вихід за межі тексту, перетворення світу за його межами на художній. Для В. Підмогильного світ тексту й реальності відмінні. Дійсність означена ціннісними орієнтирами (прихована за відстороненою, позірно позаоцінною експресивністю авторська інтенційність; провокована інтерпретативно -оцінна активність реципієнта), згідно з якими художній світ сприймається як авторська вигадка, ілюстрація для художнього означення екзистенційного стану людини в ситуації морального міжчасся.

Художній світ "Мексиканських хронік" [2] М. Кідрука максимально злитий із позахудожньою реальністю. Наратор персоніфікований у тексті як альтер-его автора, нарація ведеться як оповідь про пригоди, стилізована під дружню розмову, достовірність подій підтверджується фотографіями із зображеннями автора, згадуваних персонажів й описуваних місць. Кризовість ситуації полягає не в тих карколомних подіях, до яких потрапляє герой, а в усвідомленні зміни світу, який він намагається осягнути. Традиційна картина світу поділу на своїх і чужих стала вже архаїчною. Відкриттям для героя Максима Кідрука є те, що іншим давно відомо: світ має унікальність не для людства в цілому, а розкриває власні таємниці окремо для кожної людини, бо цивілізація охопила вже весь світ. Протиставлення Я - Чужий у цьому світі неможливе, бо відсутні чіткі межі. Воно змінюється на протиставлення Я - Інший, що передбачає наявність спільного життєвого простору та зняття із себе функцій ціннісного центру та адекватної репрезентації. Герой М. Кідрука не описує екзотичну для нього культуру, а вдивляється в неї, ніби в дзеркало, змінюючи власний світогляд, розкриваючи перед читачем процес нової самодетермінації.

Міхал Вітковський у романі "Хтивня" [ 1] документалізує оповідь іншим чином, а саме апелюванням до подій свого життя, професійної діяльності та надає посилання на власний сайт, яким можуть скористатися читачі. Його герой маргінальний, як і персонажі В. Підмогильного. Але маргінальність пов'язана не з перебуванням героя між полярними ціннісними системами, де норми змішані, і не з ситуацією набування нової самодетермінації при зіткненні з чужою культурою. Герой усвідомлює себе як Іншого, розкриваючи в собі нові грані свого єства, притлумлювані раніше страхом відчути себе поза суспільством, у якому набув певного статусу. Персонаж М. Вітковського, як і М. Кідрука, має ім'я та риси біографії свого автора. Він - породження глобалізації, відбиває страхи нового суспільства. Тепер межі проходять не між державами, а у свідомості людини. Людина відчуває свою незахищеність перед соціумом без кордонів та постійно змінюваною дійсністю. Відчуття безпеки й упевненості зумовлене приналежністю до певної соціальної групи. Таку групу для наратора визначає його професія, він журналіст і письменник (стабільний достаток, повага, лабільність). Інша група, з якою згодом ідентифікує себе персонаж, - "феї" (польські гомосексуалісти, що оформилися в соціальну групу в часи ПНР та відрізняють себе від геїв, які прагнуть офіційного визнання від суспільства). У творі стисло викладено основні соціальні аспекти їх життя, що становлять "енциклопедичні" відомості про них, однак не розкривають їх ідентичність.

Якщо В. Підмогильний, М. Кідрук та М. Вітковський репрезентують у своїх текстах антропологічні підстави фікційного світу, то Ольга Токарчук в оповіданні "Суб'єкт" [8] художньо обігрує антропологічні аспекти літературних структур. Письменниця звертається до питання кризи в літературі та літературознавчій методології. Її спосіб виходу за межі тексту полягає в залученні до нього як текстуального коду методологічних дискусій постструктуралістів про специфіку художньої творчості. Персонажами тексту О. Токарчук є письменник Станіслав Самборський і його романне альтер-его, персоніфіковане незалежно від волі автора. На незначному просторі відбувається зміна ціннісного фокусу від письменника до його персонажа. На початку твору письменник ностальгує за втраченим відчуттям, що все ще попереду, він нудиться від власної зреалізованості й геніальності. Під кінець - він цілком поступається своїм життєвим простором тому, кого текстово створив за власною подобою.

Символічного значення й іронічного звучання в оповіданні "Суб'єкт" набуває простір, у якому змальовано події. Спочатку простір поділяється на текстовий, побутово-реальний і уявно-творчий. Згодом простір звужується до одного виміру, у якому текст і реальність неподільні. Персонаж Самборський згадує власний роман, читаючи монографію про себе та цей роман, де зазначено його адресу як адресу його альтер-его. Він знаходиться у своїй улюбленій кав'ярні, спілкується з власними читачами. Уявний простір складається зі згадок про складний, абсурдний світ минулого, коли так легко писалося, і про теперішній світ, позбавлений яскравості й погрузлий у буденності: "Нормальність була нецікавою, повною дрібних проблем, маловажних абищиць, які щоранку висипалися з газет, як пісок, і одразу припадали пилом" [ 8, 55]. Його особистий простір визначався відчуттям, "що перебуває у самій середині світу" [8, 56]. У подальшому позиція письменника маргіналізується. Відбувається сюжетне розгортання метафори "зайняти чиєсь місце". Самборський спостерігає схожого на себе чужинця, який займає його життєвий простір спочатку в будинку, а згодом і в соціумі. Периферія і центр міняються ролями. Реальність поступається текстовості. Персонаж "оживає", а автор "помирає" - іде зі сцени тексту. До читача тепер промовляє (у тому числі й на радіо, й по телебаченню) лише персонаж, цікавіший і оригінальніший, сміливіший і талановитіший, ніж його автор, який таким створив власне альтер-его, бо хотів бачити себе очима інших кращим, ніж усвідомлює себе сам.

Таким чином, світ письменника Самборського (персонажа) став його власним текстом, у якому автору як персонажу місця немає, воно зайняте наратором. Комізму трагічній ситуації "обездомлення" автора надає невдала спроба його альтер-его повернути свого творця до активного творчого життя. Автор і персонаж постають, ніби симетричні частини піщаного годинника, котрі час від часу міняються позицією (хто вгорі), набуваючи сутності іншої частини. Читач має розшифрувати літературну дискусію, аби надати інтерпретативної зрозумілості передфінальній сцені, у якій Самборський намагається відновити статус-кво, кидаючись із кулаками на своє альтер-его, якого про себе називав "той", але терпить поразку: "Уп'явшись холодним, драглистим поглядом у переляканого таким поворотом справи Самборського, видихнув йому просто в лице: "Я вигадав тебе, розумієш, ти, сопля довбана. Вигадав тебе і в будь -яку мить можу тебе скасувати, ти лиш звичайнісінький наратор, ліричний суб'єкт, невдала конструкція чи що там ще. Тому не підскакуй і сиди тихо". З огидою відпустив Самборського і повернувся до столу" [8, 61].

Отже, в поетиці творів В. Підмогильного наявні тенденції, що стануть характерними для постмодерної ситуації, коли пізнавальний фокус передоручається реципієнту ("Ваня") та в центр зображення потрапляють не екзистенційні страхи чи страхи, пов'язані з пізнанням Чужого, а страхи "світу зростаючої близькості чужого" [9, 7] - ті, що перебувають в особистому просторі. Для розуміння себе ("Гайдамака") або вибудовування власної особистості ("Історія пані Ївги") герої використовують інших як дзеркало. М. Кідрук не стільки відтворює світ інших, скільки власні відчуття від дотику до іншого. М. Вітковський безпосередньо не подає трансгресійний процес, він залишається поза кадром. Герой говорить про себе ніби ззовні, створюючи часову затримку в трансляції читачу власних перетворень. Критики закидали М. Вітковському нелітературність його тексту, виявлення антропологічного дослідження культури "фей" у літературній формі. Емоційний досвід персонажів М. Кідрука і М. Вітковського спрямований на пізнання себе, тоді як пізнавальний вектор текстів В. Підмогильного спрямований на підтвердження авторських філософських, метафізичних розмислів, що стосуються питань пізнання навколишнього світу й себе в ньому. Іншим у його текстах виступає предмет, явище, людина, емоції стосуються морального аспекту. Ціннісним центром у текстах В. Підмогильного є світ дорослих, тому персонажі - діти, підлітки - показані в ситуації становлення, вони помиляються, але не усвідомлюють мети власних пошуків, діючи інстинктивно. Його герої виділяються з маси (мають або виробляють власний погляд на світ, пізнаючи його. Водночас світ і герой не розвиваються, а розкриваються, виявляючи закономірності буття, незалежні від персонажа).

У сучасних текстах відсутнє поняття загального, на перший план висувається приналежність до соціуму, цінності якого поділяє персонаж (М. Вітковський), чи тимчасовість, певна випадковість соціальних утворень на основі спільності деяких принципів і поглядів залежно від зовнішніх чинників, якими виступає спільна діяльність - навчання, відпочинок, співмешкання, огляд пам'яток культури (М. Кідрук). Акцентування умовності художнього світу, твореного В. Підмогильним, відбувається завдяки щільній обробці матеріалу. Увага письменника зосереджена на етапах репрезентації читачу ідеї, тому всі зайві деталі прибрані. Через те його герої здебільшого не мають портретів, зазначено лише вік або інші характеристики, необхідні для логіки репрезентації позахудожньої ідеї. Читач має зробити висновок, необхідний автору. Водночас твори сприймаються як художні завдяки створенню емоційної напруги та яскравого конфлікту, що реалізується в межовій ситуації й потребує від персонажа значної емоційної наснаги, сміливості та інших рис модерного героя, а від читача - бажання захоплюватися цими ідеальними рисами та жахатися карколомних обставин, у які поміщено персонажа. В. Підмогильний розкриває власний погляд, тому персонаж у його творах - не суб'єкт дій, а ілюстрація, об'єкт, що втілює інтенцію, не суб'єкт, а засіб. Натомість М. Кідрук висловлює власне емоційне досвідчення світу, інтонаційно стилізуючи оповідь під невимушену бесіду, що виявляється в повсякчасній і переважно ситуативно невмотивованій зміні фокалізації, часопросторових акцентів позиції оповідача. Його персонаж - власне альтер-его, ріднить його не з науковою діяльністю, а виходить у світ повсякденного переживання. М. Вітковський, як і М. Кідрук, виражає спільність із читачем через залучення до власного світу, робить його свідком самоідентифікаційної трансгресії, надаючи інформацію, що уможливлює її застосування в реальній для читача дійсності. О. Токарчук із В. Підмогильним ріднить те, що її текст - художня умовність, яка розкриває певну ідею, де Іншим виступає сам автор відносно власного творення. Відповідно спільне й відмінне подані "в одному флаконі", адже художня реальність в О. Токарчук не залежить від реальної дійсності, як у В. Підмогильного, оскільки його інтенція спрямована на її пізнання. О. Токарчук досліджує власне антропологію літератури в художній формі.

Список використаних джерел

1. Вітковський М. Хтивня: [роман] / Міхал Вітковський; [пер. з польської Андрія Бондаря]. - К. : Нора-Друк, 2006. - 288 с. - (День Європи).

2. Кідрук М. Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії / Максим Кідрук. - К. : Нора-Друк, 2009. - 304 с. - (Мандри).

3. Нич Р. Антропологія літератури. Культурна теорія літератури. Поетика досвіду / Ришард Нич. - Львів: Центр гуманітарних досліджень; Київ: Смолоскип, 2007. - 64 с. - ("Університетські діалоги", № 4).

4. Підмогильний В. Ваня / Валер'ян Підмогильний // Підмогильний В. Історія пані Ївги: Оповідання, повість: [для серед. та ст. шк. віку] / [Упоряд. та автор передм. і приміт. В. Є. Коцюк] ; Худож. О.В. Набока. - К. : Веселка, 1991. - С. 12 - 27.

5. Підмогильний В. Гайдамака / Валер'ян Підмогильний // Підмогильний В. Історія пані Ївги: Оповідання, повість: [для серед. та ст. шк. віку] / [Упоряд. та автор передм. і приміт. В. Є. Коцюк] ; Худож. О.В. Набока. - К. : Веселка, 1991. - С. 33 - 47.

6. Підмогильний В. Історія пані Ївги / Валер'ян Підмогильний // Підмогильний В. Історія пані Ївги: Оповідання, повість: [для серед. та ст. шк. віку] / [Упоряд. та автор передм. і приміт. В. Є. Коцюк] ; Худож. О.В. Набока. - К. : Веселка, 1991. - С. 27 - 33.

7. Тарнашинська Л. Літературознавча антропологія: новий методологічний проект у дзеркалі філософських аналогій / Людмила Тарнашинська // Слово і Час. - 2009. - № 5. - С. 48 - 61.

8. Токарчук О. Суб'єкт / Ольга Токарчук // Токарчук О. Гра на багатьох барабанчиках / [переклав з польської Віктор Дмитрук]. - Львів: Літопис, 2004. - С. 54 - 61.

9. Чижевський К. Чужий - Інша - Свої: розмова над берегом ріки / Кшиштоф Чижевський. - Львів: Центр гуманітарних досліджень; Київ: Смолоскип, 2011. - 96 с. - ("Університетські діалоги", № 12).

10. Элиаде М. Аспекты мифа / Мирча Элиаде; [пер. с фр. В.П. Большакова]. - 4-е изд. - М. : Академический Проект, 2010. - 251 с.

11. Burszta Wojciech J. Dystans i konwersacja. O dekonstrukcji teorii kultury / Wojciech J. Burszta [Електронний ресурс] // Kultura wspolczesna. - № 2. - 1993. - S. 72 - 80. - Режим доступу до дурналу: http: // kulturawspolczesna.pl / readpdf / 511/Dystans%20i%20konwersacja.%200%20dekonstrukcji%20teorii%20kultury.

Размещено на Allbest.ru