Олесь Гончар і літературне зарубіжжя

Размещено на http://allbest.ru

Олесь Гончар і літературне зарубіжжя

М.К. Наєнко

м. Київ

За життя Олесь Гончар встановив два рекорди: по-перше, він був нагороджений найбільшою (серед письменників) кількістю бойових нагород (два ордени Слави ІІІ ступеня та Червоної Зірки і три медалі «За відвагу», які фронтовики прирівнювали до орденів), а, по-друге, його твори були перекладені на найбільше (з-поміж українських письменників ХХ ст.) іноземних мов. Усі бойові відзнаки Олесь Гончар одержував, воюючи в лавах радянської армії за межами тодішньої України і тодішнього СРСР. Переклади творів письменника здебільшого здійснювалися мовами народів колишнього СРСР, а також і німецькою, англійською, китайською та іншими мовами. Про це вже існує певна література, дослідники неодноразово писали про географію поширення творів Олеся Гончара у світі, але ніхто в цю проблему не заглиблювався в контексті епістолярію. До виданих 2008 року «Листів» О. Гончара 2016 року додалося двотомне видання листів до нього, ґрунтовно підготовлене Миколою Степаненком.

На так звану всесоюзну арену Олесь Гончар почав виходити після публікації перших частин трилогії «Прапороносці» (1947-1949 роки). Згодом цей роман був опублікований мовами тодішнього СРСР, а також так званого (з урахуванням його насадження під егідою СРСР) соціалістичного табору: в Болгарії, НДР, Польщі й ін. Російською його було перекладено одразу після публікації українською. За деякими джерелами нещодавно було зафіксовано легенду такого змісту: як відомо, сталінський режим склав програму виселення українців з України, бо вони, мовляв, вступили під час війни з фашизмом у колаборацію з окупантами. Тим часом, тодішній вождь СРСР Сталін, кажуть, прочитавши Гончарові «Прапороносці», зазначив: «У меня к Украине вопросов нет». Чи правда це, чи ні - сказати важко, але розпочата в 1946 - 1947 роках депортація українців до Сибіру та Зауралля (переважно із західноукраїнських земель) раптово була припинена. А трилогія українською та іноземною мовами виходила ще за життя автора понад 150 разів (див. електронний ресурс: Шрв//ик.'шкіредіа.о^/'шкі - М. К.). Першою після російської, якою було перекладено роман в зарубіжжі, була мова чеська. Нею перекладено (крім «Прапороносців») й усі інші романи Олеся Гончара. 5 лютого 1948 року чеський письменник Рудольф Гулка листовно повідомляв О. Гончару, що перекладені ним «Прапороносці» будуть видані у празькому видавництві «Свобода» [5, 42], а в листі від 10 лютого 1948 року - про те, що вислав «два примірники свого перекладу “Прапороносців”» [5, 43], в інших лаконічних листах він писав про наступні етапи перекладу роману «Прапороносці» та їх публікацію [5, 78; 80]. За чехами найактивніше твори Олеся Гончара перекладали словаки та угорці. Спрацював при цьому, мабуть, територіальний принцип: адже події, зображені в «Прапороносцях» і деяких повоєнних новелах письменника, відбувалися на території Чехії, Словаччини, Угорщини, через які йому доводилося проходити з боями. В одному з листів до будапештської бібліотеки імені Горького О. Гончар повідомляв: «Брав участь у форсуванні Тиси, в боях за визволення Будапешта, Терексентміклоша та інших міст. Додому повернувся з Балатонфюрела. Від тих часів зріднився з вашою землею, досі зберігаю в душі образ вашого народу» [6, 141]. Зрештою, і назви частин «Прапороносців» теж свідчать про це: «Альпи», «Голубий Дунай», «Злата Прага». Але трилогія та близькі за тематикою новели («Модри Камень», «Ілонка», «Гори співають») приваблювали до себе і перекладачів, і читачів також своїм суто художнім рівнем. Про своєрідність їх поетики чи не найточніше висловилися латиські письменники Ян Судрабкалн (у листі, написаному 10-12 серпня 1963 року) і Мірза Кемпе в листі від 12 серпня 1963 року. Перший писав, що у творчості О. Гончара його захоплюють поетичність, піднесеність і сонячність, які поєднані з правдивістю, точністю, рівномірним розподілом світла і тіні [5, 170]. Латиська письменниця Мірза Яківна Кемпе, наголошуючи на глибині вираження трагічного, зокрема в епізоді загибелі Юрія Брянського, дякувала Олесеві Гончару за утвердження в романі «Прапороносці» слави загиблих, за «ласковую серьёзность, за чистоту души, которая приобретает нечто бездонное в таком рассказе, как “Модры камень”.

Может, и даже наверное - она приобретает через страдания» [5, 174]. «Я рада, - писала Мірза Кемпе, - що в цьому чорному світі живуть такі світлі люди» [5, 173]. гончар роман прапороносці україніст

Орієнтація Олеся Гончара на світло в людях була невід'ємною рисою його естетики, і це ставало притягальною силою для перекладачів усіх наступних романів та новел письменника. Зокрема, у 50 -х роках минулого століття іншими мовами перекладалися оповідання «Соняшник» (1950), повість «Щоб світився вогник» (1954), що стала навіть основою балету. Ленінградський автор Юрій Слонімський у березні 1955 року повідомляв Гончарові, що оперний театр імені С. Кірова доручив йому написати сценарій балету «Свети, огонёк» [5, 104]. На використання сюжету повісті для такого сценічного дійства просив дозволу в письменника і директор цього театру Георгій Орлов [5, 104].

У 50-х роках значним художнім досягненням Олеся Гончара стала романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957). Прикметно, що інтерес до цих романів дуже швидко вийшов за межі слов'янського світу. Зокрема, французький журнал «La littйratur soviйtique» вже 1958 року пропонував своєму читачеві роман «Перекоп» як другу (після «Таврії») частину історико - революційної дилогії письменника.

З роками твори Олеся Гончара ставали дедалі відомішими у ближньому й подальшому зарубіжжі. Найбільшого резонансу серед них набули романи «Людина і зброя» (1960), «Тронка» (1963), «Собор» (1968) і «Твоя зоря» (1980). На прохання латвійської перекладачки Галини Карклінь назвати основні мови перекладу його творів за кордоном, О. Гончар повідомив: латиською перекладено повість «Бригантина» (1972, перекладач Вітаускас Пентк'явічус), а «Твоя зоря», крім російської, перекладена також англійською, німецькою, французькою, іспанською, польською та угорською мовами [1, 226].

Листування письменника засвідчує, що новими своїми творами він ще виразніше утвердив своє неповторне художнє обличчя. Його характеризували різні зарубіжні автори, показовими серед яких є два. Бенгальський (Індія) перекладач «Твоєї зорі» Субрата Кумар Чаттер-джи писав, наприклад, що цей роман приніс йому більшу естетичну насолоду, ніж інші твори автора, хоч його особисте життя на берегах Гангу бачиться йому не в такому рожевому світлі, «як того хотілося б містеру Гончару» [5, 717-718]. Малась на увазі його, Гончарова, залюбленість у світлі сторони життя, які для індійського письменника видавалися трохи перебільшеними. Натомість Єгор Ісаєв, російський письменник, (ровесник О. Гончара з окупантської щодо нас сьогодні Москви) захоплювався саме цією особливістю Гончарового художнього письма. «Он - весь в зарницах, твой роман, - писав Є. Ісаєв про роман “Людина і зброя”. - Весь ночной и знойный. В нем много крови, много боли, много смерти. И все равно свет, свет юности и чистоты, свет правды - покрывает все. Это - редкий роман. Редкий на всю нашу и мировою литературу» [1, 422].

«Людина і зброя» і «Твоя зоря» безперешкодно дійшли в перекладах майже до всіх європейських країн. Проте з «Собором» трапилися перипетії, що розтягнулися майже на 20 років. Їх більш-менш повно описано в книжці Віталія

Коваля «“Собор” і навколо собору». Але деяка інформація з цього приводу протягом тривалого часу захована була саме в листуванні Олеся Гончара. Зокрема - про рух роману до зарубіжного читача. Після того, як 1968 року компартійна цензура пустила роман «Собор» під ніж, про нього тривалий час не можна було згадувати в жодній публікації про письменника. Проте він видавався за кордоном. І Олесь Гончар, спілкуючись з перекладачами, висловлював і свою думку про роман «Собор». Так, у відповідях на анкету чеської газети «Нове життя» 20 лютого 1968 року: «Роман “Собор” вважаю природним розвитком написаного раніше... Дуже важливим мені здається, щоби перед могуттям техніки людина не здрібнилась, щоби дух людський не занепав. В новому суспільстві люди все більше повинні ставати людьми».

Тим часом у Польщі роман «Собор» вийшов 1971 року, коли в Україні заборонна анафема над ним висіла протягом уже трьох років (перекладач Казимір Трухановський, ініціатор видання Стефан Козак, рецензент після його виходу Ярослав Іванкевич). У тодішньому СРСР знято анафему з роману аж у часи так званої «горбачовської відлиги», 1987 року. Саме тоді у журналі «Дружба народов» та всесоюзній «Роман-газете» був опублікований його переклад Ізідою Новосельцевою, який пролежав у згаданій «Дружбе народов» рівно 18 років. Через два роки словацький професор Михайло Роман повідомив письменнику, що вийшов роман і в Братиславському виданні «Sloven. Spisovatel» [6, 224], а рецензію на нього згаданий професор опублікував у словацькій газеті «Правда». Відгукнулися про повернення «Собору» в літературу білоруський письменник Ніл Гілевич, російські Юрій Бондарєв і Валентин Распутін, вітальну телеграму з Москви його автору надіслав великий вокаліст і українець ХХ ст. Іван Козловський. Невдовзі роман з'явиться в перекладі болгарською мовою (перекладачка Пенка Кинева), китайською (у перекладі Тан Миньженя і Цян Мені), тамільською в Індії (перекладач Нагуркані Шеріф) та ін.

Коли вийшла «Твоя зоря» О. Гончара, зарубіжну типологію їй почали шукати не лише «чисті» літературознавці. Шкільна вчителька англійської літератури із США Марселла повідомила автору, що англійською мовою цей роман переклала блискуча перекладачка Хілда Перхем. Друга частина роману, продовжила вчителька, написана дуже сильно, не втрачаючи при цьому ні краплі ліризму першої. «Для сучасного світу підняті в цьому романі проблеми мають вирішальне значення. Його слід обговорювати і якнайґрунтовніше» [6, 719]. Латиська письменниця Галина-Інга Карклінь читала «Твою зорю» тричі - українською, російською і латиською мовами. «Кожного разу роман сприймався інакше»; хоча сюжетна лінія твору збережена повністю, але в кожної книги свій колорит - то наближений, то віддалений від автора - як від палаючого каміна. Романи Гончара всіма мовами світу - це невід'ємний шмат нашої епохи. і тієї особливої поезії образу, яка йде від української душі - щедрої, доброї, по-народному співучої, чутливої і легко ранимої» [6, 71]. Академік Д. Затонський і письменник Володимир Кисельов 28 червня 1981 року надіслали Олесю Гончару свою статтю (опублікована в «Літературній

Україні» того самого року 20 жовтня), у якій роман «Твоя зоря» компаративно зіставлявся з романами австрійського письменника Петера Хандке («Короткий лист до довгого прощання») і швейцарського Макса Фриша («Монток»). Вони знайшли певну подібність цих романів у розвитку в них американського мотиву дороги, але найбільш характерної для цих романів своєрідної їх залежності (особливо - роману Г ончара) від гоголівського типу художнього мислення. «Це й зрозуміло, - відзначають Д. Затонський і В. Кисельов, - бо творчість як Гоголя, так і нашого сучасника Гончара мала своїм джерелом ту саму, а саме - пісенну інтонацію. Ось як звучить вона в “Твоїй зорі”»:

Забіліли сніги,

Ой та забіліли білі!..

І, здається, на всі чотири сторони світу не було зараз ніде такої далечі, куди б не долинули ці здружені горем жіночі голоси, що так і били пристрастю й тугою з-під степової самотньої скирти».

Важливо зауважити, що з гоголівською стихією пов'язували свій магічний тип художнього мислення також латино-американські письменники школи Маркеса, Астуріаса, Льоси та ін. «Світова література», як зрозуміло, є поняттям не механічним, а формо -змістовим; воно містить у собі людинознавчий фермент, відтворений художниками, сказати б, однієї групи крові. Визначальний складник у ній - кров українського генія Гоголя, без якого Гончара (і згаданих вище письменників) уявити навряд чи можливо...

Торуючи шлях до національного й зарубіжного читача, Олесь Гончар наштовхувався на безліч перешкод, які долати доводилося по -різному. У 19911992 роках його номінували на Нобелівську премію. Той бар'єр тоді залишився неподоланим. 1995 року я одержав був запрошення від Нобелівського комітету запропонувати когось із українських письменників у Нобелівські лауреати і почав був готувати матеріали про Гончарів «Собор». Смерть письменника в липні того року призупинила ту роботу, бо ж Нобелівська премія присуджується живим авторам. За рік перед цим Олесь Гончар написав у Філадельфію лист студенту Стефану Патриляку з подякою, що той узявся написати магістерську роботу про Україну у світлі творчості автора «Собору» [1, 392-393]. А порадником студентові у виборі такої теми для магістерської роботи був відомий професор -україніст з Філадельфії Леонід Рудницький. У листі до нього як голови НТШ 5 липня 1992 року Гончар дякував за те, що кероване Рудницьким товариство буде висувати його (Гончара) в кандидати на Нобелівську премію миру. Це, писав письменник, буде певна компенсація йому як «потерпілому торік від суворих шведів» [1, 394].

В одному з листів до О. Гончара дипломат В. Батюк згадує слова Гарсіа Маркеса про те, що дуже важливим фактом, який гальмує прогрес людства, є «погана література. Я певен, - писав знаменитий колумбієць, - що революційний обов'язок письменника - писати добре» [5, 537]. Про те, що писати треба добре, Гончар знав завжди. Два факти з його життєво-творчої біографії тут видаються мені дуже промовистими. Виступаючи на відкритті Конгресу української інтелігенції України 14 вересня 1991 року, письменник

зауважив: «Саме життя велить нам шукати ділових контактів із заходом, глибшого порозуміння з інтелектуальними силами європейських країн. Досі Україна для них була справді “терра інкогніта”, загадкова земля в центрі континенту, нею мало цікавились, небагато хто там знав, яке зло чинилося на цій благодатній землі. На Заході й досі існує так званий “синдром Бернарда Шоу”, якого під час зустрічі в Кремлі “батько вусатий” зумів так зачарувати, що знаменитий драматург, повіривши в усі його небилиці, роками збивав з пантелику європейську громадськість» [2, 379]. Ішлося про те, що класик світової драматургії (після двогодинної розмови зі Сталіним) запевняв потім Європу і світ, що ніякого голоду в СРСР немає, бо він у такому есесері з'їв найсмачніший за все життя обід. Якихось санкцій щодо Бернарда Шоу Олесь Г ончар не вживав, але показовий сам факт несхиляння його перед найбільшими літературними авторитетами, коли йшлося про речі дуже принципові. Щодо іншого факту, який хочу згадати, то у фіналі його Олесь Гончар таки вдався і до санкцій. У листі до доктора Саварина з Едмонтонського університету 12 вересня 1993 року він писав про український оргкомітет, який «ставить зараз питання про те, щоб організаторів голодомору (1932-1933 років - М. Н.) судив міжнародний трибунал, подібний до Нюрнберзького...Міжнародний трибунал... мав би затаврувати довічним прокляттям сталінську камарилью, а може навіть і Максима Горького, який, маючи від Софії Короленко (дочки письменника Володимира Короленка - прим. М. Н.) свідчення про винищення голодом української нації, про вимирання від голоду тисяч і тисяч безпритульних дітей у Полтаві та інших містах, все ж свідомо дезорієнтував західну інтелігенцію; на запит Ромена Роллана цинічно відповідав, що ніякого голоду в Україні нема» [1, с. 375]. Про цей факт Олесь Гончар розповів мені особисто в такій формі: Ромен Роллан нібито звернувся до Максима Горького з пропозицією, аби європейські літератори зібрали кошти для допомоги голодуючій Україні. А Горький ото і промимрив, що ніякого голоду в Україні нема. Олесь Гончар (за його словами), коли дізнався про такий цинізм «бурєвестніка революції», викинув зі своєї бібліотеки шістнадцятитомне зібрання його творів українською мовою в бак для сміття, який стояв у дворі будинку «Роліт», де мешкав письменник. Це, можливо, не найкращий вчинок, але він певною мірою відповідає на питання, що означає «добре писати» і якою має бути позиція письменника в ставленні до завдань літератури і в ставленні до драматичних віх у житті людини, в житті планети.

... Олесь Гончар кілька разів бував у Японії. Зустрічався там із письменниками та іншими діячами культури. І залишив у «Щоденниках» такий запис: «Ніде так не відчутний вітер майбутнього, як тут, на Японських островах. Люди цієї країни вже діловито й упевнено зазирають у третє тисячоліття. І це - після Хіросіми» [3, 158]. Куди зазирають «наші» достойники після «нашого» Чорнобиля - шкода навіть говорити. Олесь Г ончар передвіщав його в новелі «Чорний яр» і водночас показував, «про що» вони думають, коли викопують для людей отакі чорні яри, як у цьому творі.

Майбутнє - чи не найбільш трепетне питання, яке постійно турбувало письменника. А яким воно має бути в кожної людини і про що вона найбільше мусить турбуватися, за всіх сказав, мабуть, начальник воєнного полігону - персонаж Гончарової «Тронки» Уралов: «Чи так жив? Чи так ти живеш? Чи так усі ви, люди живете?» [4, 245]. Замислюючись над такими питаннями, письменник здобував з роками дедалі ширшу аудиторію читачів не лише у своєму (українському) домі, а й далеко за його межами.

Список використаних джерел

1. Гончар О. Листи / Упор. В. Гончар, Я. Оксюта. - К. : Український письменник, 2008. - 431 с.

2. Гончар О. Чим живемо. На шляхах до українського Відродження / Олесь Гончар. - К. : Український письменник, 1991. - 160 с.

3. Гончар О. Т. Щоденники: У 3-х т.: Т. 2 (1968-1983) / Упоряд. підгот. текстів, ілюстр. матеріалу та передм. В. Д. Гончар; [Худож. оформ. М. С. Пшінки]. - 2-ге вид. випр. - К. : Веселка, 2008. - 607 с.: іл.

4. Гончар О. Тронка / Олесь Гончар. - Твори: у 6 т.: Т. 5. - К. : Дніпро, 1979. - 320 с.

5. Листи до Олеся Гончара: У 2-х кн.: Кн. 1 (1946-1982) / Упоряд., передм., примітки, коментар М. Степаненка. - К.: Акцент Плюс, 2016. - 736 с.

6. Листи до Олеся Гончара: У 2-х кн.: Кн. 2 (1983-1995) / Упоряд., передм., примітки, коментар М. Степаненка. - К.: Акцент Плюс, 2016. - 735 с.

Анотація

Олесь Гончар І літературне зарубіжжя. М.К. Наєнко (м. Київ)

У статті висвітлено зв'язки Олеся Гончара із літературним зарубіжжям. Основну увагу зосереджено на матеріалах епістолярної спадщини письменника (листів О. Гончара і листів до нього), у якій найбільш широко розгорнуто тему сприйняття постаті О. Гончара і його творчості у світі, як і пізнання письменником світу зарубіжжя. Розглянуто характер вивчення творів О. Гончара закордонних науковців, зокрема романів «Прапороносці», «Собор», «Твоя зоря».

Ключові слова: зарубіжжя, переклад, листування, поетика, поезія образу, зарубіжна типологія, компаративне зіставлення.

Аннотация

В статье освещены связи Олеся Гончара с литературным зарубежьем. Основное внимание сосредоточено на материале эпистолярия писателя (писем

О. Гончара и писем к нему), в которых широко раскрывается не только тема восприятия личности О. Гончара и его творчества в мире, но и познание писателем мира зарубежных стран. Рассматриваются особенности изучения произведений О. Гончара в других странах мира, в частности романов «Знаменоносцы», «Собор», «Твоя зоря».

Ключевые слова: зарубежье, перевод, эпистолярий, поэзия образа, типология, поэтика, компаративное сопоставление.

Annotation

Oles Honchar and the reception of his writing abroad. Nayenko M.K.

Key words: foreign countries, translation, epistolary texts, poetics, poetry of an image, foreign typology, comparative research.

Размещено на Allbest.ru