Соціопсихологічна модель вартісності людини в новелах Валер’яна Підмогильного

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціопсихологічна модель вартісності людини в новелах Валер'яна Підмогильного

I.К. Цюп'як

Анотації

У статті розглянуто онтологічну модель особистості як уособлення міри духовності суспільства в аспекті соціопсихологічного дискурсу внутрішнього "Я" в новелах В. Підмогильного, специфіка її художньої реалізації на макро - та мікрорівнях. За допомогою соціонічного та гносеологічного принципів аналізу психограму героїв новел письменника розглянуто як проблему вартісності людини на тлі пореволюційної дійсності початку ХХ століття. Виявлено, що визначеному аспекту підпорядкована ідейно-стильова палітра В. Підмогильного, а також форми вираження авторського бачення й внутрішнє "Я" персонажа.

Ключові слова: модель вартісності, моделювання особистості, домінанта, соціопсихологічний дискурс, поліваріантність.

В статье рассматривается проблема онтологическая модель личности как отображение духовности общества в аспекте социопсихологического дискурса внутреннего "Я" в новеллах В. Пидмогильного, специфика его художественной реализации на макро- и микроуровнях. С помощью соционического и гносеологического принципов анализа психограмма героев новелл писателя рассматривается как проблема стоимостности человека на фоне послереволюционной действительности начала ХХ века. Отмечено, что такому аспекту подчинена идейно-стилевая палитра В. Пидмогильного, а также формы выражения авторского видения и внутреннее "Я" персонажа. особистість соціопсихологічний підмогильний

Ключевые слова: модель стоимости, моделирование личности, доминанта, социопсихологический дискурс, поливариантость.

Людина як міра речей... Чи є справді ця декларативна фраза мірою духовності суспільства? Спільнота, що вимірює людину речами, приречена. Якщо можна так поціновувати особистість, то й суспільство варте цього. В інтерпретації В. Підмогильного людина є тією духовною субстанцією, яка взагалі якоюсь мірою не вимірюється. Така суть концепції людини втілена в усіх творах в різних аспектах та їх варіантах талановитого письменника, виокреслюючись, зокрема, в екзистенційну парадигму. Соціопсихологічний дискурс такої моделі виявляється на макро- та мікрорівні. Особливо це простежується в жанрових модифікаціях новели. Слушну думку щодо цього висловив відомий дослідник української літератури епохи "Розстріляного відродження" В.О. Мельник: "Невідомо, як далі розвивалася б творчість В. Підмогильного, але можна сказати певно: разом з ним зломилася одна з найоригінальніших гілок української пожовтневої літератури - інтелектуальна проза. Психологічний реалізм у поєднанні з філософським осмисленням незворотної самоцінності кожного індивіда - ця ідейно-стильова домінанта, органічно виростаючи з класичної української прози, мала в особі В. Підмогильного найяскравішого свого виразника в нових суспільних умовах" [4, 24 - 25].

Визначальним у новелістиці В. Підмогильного є те, що концепт вартісності людини осмислюється як певний психоалгоритм. Засобом його втілення є художня модель, проектована на соціопсихологічний тип людини, породжений пореволюційною дійсністю. Зображені у творі обставини й запрограмовані ситуації слугують увиразненню розкриття характеру в його психоаналітичному соціонічному вимірі. Текстуальний аналіз новел "Добрий Бог", "Гайдамака", "Ваня", "В епідемічному бараці", "На селі", "Військовий літун", повісті "Третя революція" та інших засвідчує типологічну схожість зображених обставин, персонажів, в образах яких моделюється вартісна шкала особистості, спроможність чи неспроможність мати її. Таким постає герой новели "Добрий Бог" - Віктор Хобровський. Його істинна сутність презентована подіємо: приревнувавши Кусю, хоч сам зрадив, клянеться іменем Бога покінчити життя самогубством. Але ж він через зраду втратив вартісність, отже, і клятва його безвартісна. Умотивований і фінал новели "Добрий Бог": "Сповнений вщерть радості, немов несподівано визволившись з глибокого холодного льоху, де йому належало ще довго гнити й страждати, забувши про те, що він уже не має людської вартості, Віктор кинувся до здивованого Юрка й почав стискати його в обіймах" [5, 42].

Інший аспект характеристики вартісності людини висунуто в її моделюванні в новелі "Гайдамака". Олесь роздумує: "Хе, хіба ж то людина, хто не вміє поставити себе серед інших людей?... Смерть - дрібниця. Родився - помер. А перемежок між цими бігунами - життя. Це формула. Підставляєш у цю формулу людину - кінець, помре" [5, 51]. У новелі "Ваня" вибудовуються психограма, поведінкова модель психологічних спадів та піднесень - від жертовності до садистських дій. Усвідомлення спокус і покари за здійснене з вини батьків, які пристрелили собаку Жучка, якого так любив Ваня, і вкинули в яр додихати. Ваня перебуває в замкненому колі вини й покари та не може з нього вибратися, бо взяв на свої дитячі плечі провину батьків. Амбівалентність його психологічно вмотивована обраною моделлю, а не достовірністю факту.

У новелі "Старець" поведінкова модель проектується вже на все суспільство: "Ці люди, як і їх батьки, починали сновигати по вулицях міста, забувати про те, що волею сліпого випадку родились, не думали про те, що так само помруть, і в шаленій метушні їли, пили, творили культуру, поглиблювали науку, будували собі нові мури, кували нові кайдани; жилава і костиста рука буття без жалю й радощів шпурляла їх на їхніми ж руками зроблене каміння, проти їх повертала їхню ж науку, здобутками їхньої ж культури виснажувала їх, а вони все так само заклопотано бігали по вулицях міста, сміялись, плакали, сподівались і покірно врешті йшли на страту" [5, 71]. Сюрреалістична модель, психограма буття як голограма станів спокут і збурень в дусі Фройда (не випадково ж його портрет виднівся на стіні В. Підмогильного) наповнювалася в новелі гуманістичним змістом, що поглиблюється в осмисленні сутності людини соціального дна, людини ущербної, скаліченої обставинами буття без докору й сумління. Як і в новелі І. Буніна "Старуха", М. Хвильового "Елегія", у творі В. Підмогильного поціновується людина з її інстинктами.

Образ старця має глибокий підтекст, за своїми сюрреалістичними принципами зображення він близький до сюрреалістичної моделі в оповіданні Ю. Яновського "Поворот". Важливу функцію в зображенні викинутої суспільством, охопленої відчаєм, і тим озлобленої людини, виконує уособлення цього суспільства в образі полоза-змія: "Наче величезний гад повз по землі, повз кудись далеко, обвивався круг світу залізним кільцем, вертався назад, проковтнувши у своє несите, жадібне черево нових людей і знову повз - неосяжний, безкрайній і невблаганний, як воля. Він шарудів своєю шкурою по землі, бряжчав своїм панцирем, зачіпаючись за перепони, та все повз, нездоланний і потужний... Коли ж гад плювався (тобто кидав копійку - І. Ц.) Тиміш зручно підхоплював в шапку той плювок і ховав швиденько в кишеню" [5, 74].

У творах В. Підмогильного, що були опубліковані в збірці "Твори. Т. 1", екзистенційне представлення вартісності людини здійснюється через конфлікт між інстинктом і розумом. На таку особливість осмислення теми вказує М. Тарнавський у праці "Між розумом та ірраціональністю": "Цю модель ми стрічаємо у кількох варіантах чи різновидах у збірці "Твори. Том 1"" [6, 38] і наголошує на тому, що, ".аналізуючи його твори, необхідно завжди тримати під увагою обидва аспекти - і злободенний, і філософський" [6, 48].

Через призму вартісності людини В. Підмогильний у своїх творах показав засилля суспільно-політичної системи, партійно-державницької бюрократії, яка стала ".инкубатором-воспроизводителем советских бюрократов - чванливых и безграмотных, напыщенных и от поколения к покалению не имеющих за душой часто ничего, кроме холуйского угодничества перед авторитетом "вождя" [1, 141].

Як і у творах М. Хвильового, герой (наприклад, Петро в новелі "На селі") В. Підмогильного, його доля своєрідно заперечують соціалізм, асоціативно скорельовують на думку, що не можна побудувати суспільство, а, отже, і соціалізм, під час виродження самих його принципів, коли зникає його людське обличчя й іманентний йому гуманізм.

Тип людини, знівельованої революційною дійсністю, майстерно презентував письменник у повісті "Третя революція": "Люди були різні на зріст і віком, а разюча печатка одноманітності лежала на них, робила їх однаковими, як голих у лазні" [5, 218]. Такий тип започатковано в новелі "Собака", у якій набула своєрідного потрактування проблема голоду шлунку та статі. Назва цього твору пов'язана з архетипом тварини та є прозорою рецепцією прислів'я: "голодний як собака", з розвитком сюжету її зміст переключається у філософський, соціопсихологічний план, що оприявнюється в діалозі "- Декарте! Ти голодував коли? // - Ні, - каже. // - Біжи ж мерщій до нивки своєї праці. Потім не поїж тиждень і створи нові. Тоді матимеш ти певний грунт. Тоді ти, наприклад, не скажеш: // - Соgіtо, е^о биш... (я мислю, отже, існую). А закричиш: "- Ой, їсточки <...>"" [5, 116 - 117].

У новелі "Сонце сходить" художньо реалізовано тип саморефлексуючої людини: "Життя складається з двох сил: великих обставин і маленького "я"; рівне нулеві, той не живе, а додається" [5, 202], - це самохарактеристика одного з них. З'яву такої особистості М. Тарнавський пояснював тим, що "на дилему протистояння: індивід - оточення (виділено в тексті джерела - І. Ц.) не існує філософської відповіді" [6, 99]. Відповідь у репліці одного з героїв повісті "Третя революція": "Так от не давай, щоб схема душу опанувала! Бо це провадить до неприємного царства папуг і мавп." [ 5, 216]. Саме таку людину змоделював і зробив об'єктом соціопсихологічного аналітичного зображення В. Підмогильний. На думку В. Мельника, "В. Підмогильний у нових творах продовжував якомога повніше пізнавати сучасну йому людину, зокрема і ту, яка опинилася перед лавиною революційних змін" [4, 138].

Чи не найголовнішою категорією у відтворенні художньої моделі в прозі В. Підмогильного є естетична в її онтологічному вимірі. "Эстетическое как способ раскрытия человечности", - наголошує М. Кормін, - как общественная форма веры в человека имеет свою логику: это логика истории движения человека к горизонту гармонии, духовного качества, необъятной души, её неизреченности, логике становления тех всеобщих связей, отношений, благодаря которым жизнь человека, обретает человеческий способ бытия - бытия достойного человека, строящегося гармонией общения, структурой поступка, волеизъявлением, голосом, его свободой, совестью и страстью, строящегося в соответствии с мерой и внемерностью человека как социокультурное бытие" [ 2, 62].

Естетичне в його онтологічній інтерпретації у творах В. Підмогильного постає як ідеал, виражений авторській концепції дійсності, ствердження його здійснюється через заперечення. Тому на передньому екзистенційному плані постає мотив знеособлення людини, знецінення її як особистості, у характеристиці якої домінують такі психостани - конструкти як почуття безсилля, відчуття того, що вона обездолена обставинами буття, позбавлена моральних імперативів, самотня, без дійсного свого "Я", самовідчужена, в автобіографічному запереченні, у нереалізованих задумах. У працях про В. Підмогильного, найповніше поданих у бібліографії, яку уклав М. Тарнавський у книзі: "Між розумом та ірраціональністю" [2, 215 - 230], простежується саме таке її сприйняття.

У такому контексті постає й рогляд онтологічного аспекту творчого набутку В. Підмогильного. Одним із найважливіших концептів вираження вище означеного стану людини в ньому є специфіка зображення природи як рухомої панорами дійства, вираження її найрізноманітніших виявлень. Кожна деталь її вписана в контекст внутрішнього світу людей і дискретно виокреслює барвисту картину внутрішнього, ландшафтного (за Подорогою) світу автора й зображеної ним людини. Синергетичний, самоорганізуючий світ авторської свідомості оприявнюється в оживленні природи: Сонце, місяць, день, ніч, світло сутінки, земля, степ постають як універсали буття. У кожній із новел Валер'яна Підмогильного вони в органічній єдності як іпостасі образи-символи, архетипи, що дискретно висвітлюють ту чи іншу грань авторського бачення природи й людини в ній. Персоніфікуючи пейзажні образи, автор увиразнює виявлення трагічного стану світу в жорстокі часи голоду й руїни. Як, наприклад, у новелі "Старець". Картина похмурого простору міста нічної пори (де в активній позиції образи жінок, які "нашвидку запродували і себе, і тих людей, що могли б родити") змінюється картиною ночі, емоційно скорельованої на реалії буття: "Ніч же мусила все покривати і все терпіти; вона плакала від цього, плакала так само тужливо-спокійно, якою й сама була. Замість слів чарівних падали її сльози на землю холодною росою - холодною, як самотність..." [5, 71].

Новела "Проблема хліба" уся зіткана зі "споглядань самого себе": "От і я, природо. Стою перед новим життям, а ти в цей час борешся смертю. Я ніби стою на височезній горі, біля ніг моїх - хмари й земля. А поруч сонце, якому моляться, і я можу обняти його, як брата <...> Я споглядаю сам себе <...> Я люблю цей час, коли душа моя, мов усіма забута бабуся, розкладає свої довгі пасьянси з запилених карт. І тимчасом, як удень здається, що не маєш минулого, ввечері певний, що майбутнього не існує. Ніби стежечку, що нею йшов був, уже скінчено, й ти сів спочивати під тінявим деревом і не маєш уже куди йти. Тоді береш книгу власного життя й поволі перегортаєш її сторінки. І щораз робиш це, ніби востаннє, і прощаєшся з кожним рядком, як назавжди" [5, 130 - 131]. У цьому творі ("Проблема хліба") автор певним чином оприявнюється в образі героя. Не заперечуючи тези, "що у новелі, в якій розповідь ведеться від першої особи, ні займенник першої особи, ні дійсний спосіб теперішнього часу не стосуються безпосередньо письменника", що "було б неправильно ототожнювати автора з реальною постаттю письменника, так само, як і ототожнювати його із видуманим оповідачем", Мішель Фуко стверджує: "Текст завжди має в собі певну кількість знаків, які вказують на автора. Ці знаки <...> є особовими займенниками, або прислівниками часу і місця, або дієвідмінами" [7, 606]. Ім'я автора певного дискурсу, встановлює й указує на статус такого дискурсу в культурі й суспільстві: "<...> авторська функція є характеристикою способу екзистенції, коло обігу та функціонування певних дискурсів у суспільстві [7, 603]. З цією функцією пов'язано автобіографізм оповідань В. Підмогильного, що оприявнюєтьтся на рівні просторово-часових координат зображених реальних подій 1917 - 1921 років, що відбувалися на Катеринославщині і свідком яких був автор. Це засвідчено й авторськими вказівками на час і місце написання творів (наприклад, "Гайдамака" - Собачий хутір р. 1918; "На селі" - Вересень, р. 1919. Серпень, Катеринослав тощо).

Первинність авторського "Я" у світі автобіографічного синергену, (термін запропонований К. Дубом - І. Ц.) є водночас виміром часово-просторових координат його героя в образі Я, як це маємо в новелі М. Хвильового "Я (Романтика)" чи в повісті "Третя революція" В. Підмогильного. Грань між авторським "Я" і "Я" його героя - естетична (за М. Бахтіним). У цій площині постать письменника оприявнюється крізь призму історичної реальності в її естетичному вираженні. Моделювання синергетики є обґрунтованими. Уявлення про духовне життя щодо онтології естетичного є відтворенням об'єктивної реальності. За соціонічним і гносеологічним принципом створюється мета - форичний поліваріантний стиль осмислення дійсності, формується новий гносеологічний образ метафоричного світу. Модель світу в її онтолого- естетичному вимірі нагадує віртуальну реальність, що утворюється свідомістю її творця.

З цих позицій і витворюється модель вартісної людини в новелах В. Підмогильного.

Список використаних джерел

1. Бутенко А.П. Природа культа и характер личности / А.П. Буденко // Квинтэссенция. Альманах. - М. :Политиздат, 1990. - 447 с.

2. Кормин Н.А. Онтология эстетического / Н.А. Кормин. - М. : Наука, 1992. - 117 с.

3. Мельник В. Валер'ян Підмогильний: [передмова] / Володимир Мельник // Підмогильний В. Оповідання. Повість. Романи. - К. : Наук. думка, 1991. - С. 6 - 15.

4. Мельник В.О. Суворий аналітик доби: Валер'ян Підмогильний в ідейно - естетичному контексті української прози першої половини ХХ ст. : [монографія] / Володимир Олександрович Мельник. - К. : Ін-т літ-ри ім. Т.Г. Шевченка НАН України, 1994. - 320 с.

5. Підмогильний В.П. Оповідання. Повість. Романи / Валер'ян Петрович Підмогильний. - К : Наук. думка, 1991. - 800 с.

6. Тарнавський М. Між розумом та ірраціональністю; Проза Валер'яна Підмогильного / М. Тарнавський. - К. : Вид-во "Пульсари", 2004 - 232 с.

7. Фуко М. Що таке автор? / Мішель Фуко // Слово Знак Дискурс Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / [За редакцією Марії Зубрицької]. - Львів: Літопис, 2001. - С. 598 - 613.

Размещено на Allbest.ru