Семіотика міського простору: художні паралелі (на матеріалі романів "Місто" В. Підмогильного та "Юлія, або запрошення до самовбивства" П. Загребельного)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Семіотика міського простору: художні паралелі

(на матеріалі романів «Місто» В. Підмогильного та «Юлія, або запрошення до самовбивства» П. Загребельного)

К.О. Корнілова (м. Дніпро)

У статті розглянуто топос міста у творах В. Підмогильного «Місто» та П. Загребельного «Юлія, або Запрошення до самовбивства» у таких аспектах: місто як чітко окреслений географічний простір, де розгортаються події, зображені в романах, та місто як психологічний простір головного героя. Окреслені просторові домінанти: топоси міста - вулиці, його локуси - будинки, кімнати, охарактеризовано взаємозв'язок місця перебування й психічних станів героїв.

Ключові слова: місто, топос, локус, міський простір, внутрішній простір, трансформація, урбанізація.

В статье рассмотрено топос города в произведениях В. Пидмогильного «Город» и П. Загребельного «Юлия, или Приглашение к самоубийству». Проанализировано топос города в таких аспектах: город как четко обозначенное географическое пространство, где развиваются события, изображенные в романах, и город как психологическое пространство главного героя. Охарактеризованы пространственные доминанты: топосы города - улицы, его локусы - дома, комнаты, взаимосвязь места пребывания и психологического состояния героев.

Ключевые слова: город, топос, локус, городское пространство, внутреннее пространство, трансформация, урбанизация.

У системі символів, вироблених українською культурою, місто займає особливе місце. У творах художньої літератури здебільшого саме місто є тим локальним континуумом, у межах якого розгортається сюжет, розкриваються характери героїв художнього твору. При цьому дослідники семіотики міського простору виокремлюють дві основні його сфери: місто як простір і місто як ім'я. Наприклад, В. Агеєва, досліджуючи модерну українську літературу початку ХХ ст., а саме прозу В. Підмогильного, В. Винниченка, В. Домонтовича, наголошувала на тому, що «засадниче для модернізму освоєння урбаністичного простору в українській літературі часто означало завоювання чужого й ворожого міста» [1, 93]. Таким, на думку науковця, є освоєння міста у В. Винниченка та В. Підмогильного.

Їхні традиції продовжені українськими письменниками наступних поколінь, зокрема й другої половини ХХ - початку ХХІ століть, у творах яких урбаністичний простір постає як тло розвитку соціально -історичних подій, як проекція внутрішніх станів героїв. На доказ цієї думки цікаво зіставити семіотику міського простору й характер психологічного окреслення індивідуального часопростору головного героя в романах «Місто» В. Підмогильного та «Юлія, або Запрошення до самовбивства» П. Загребельного, що і є метою цієї статті. Відсутність розвідок, присвячених дослідженню визначеної теми, зумовилює актуальність нашої студії.

Особливістю хронотопу в романах «Місто» та «Юлія, або Запрошення до самовбивства» є те, що, по-перше, у них місто постає як чітко окреслений, географічно визначений простір (Київ (В. Підмогильний, П. Загребельний), Ташкент, Тепліце, Дніпропетровськ, Горький, Стамбул (П. Загребельний)), у межах якого розгортаються події, а по-друге, - як психологічний простір головного героя. Урбаністичний хронотоп у зазначених творах відзначається розмаїттям фрагментарно представлених елементів міських топосів: вулиці, будинки, кімнати, сходи тощо, які корелюються зі станами центральних персонажів. Наявні в текстах хронотопи є різними формами психологічного часопростору. Київ у романі «Місто» В. Підмогильного - це не просто географічна проекція або простір романних подій: «Київ! Це таке велике місто, куди він їде учитися і жити. Це те нове, що він мусить у нього ввійти...» [4, 19]. Місто В. Підмогильний зображає в імпресіоністичній манері. Воно бачиться зсередини, а це спочатку лякає головного героя своєю таємничістю, неосягненням, однак з часом Київ розкривається йому з іншого боку: «Він озирнувся - і вперше побачив місто вночі. Він навіть спинився. Блискучі вогні, гуркіт і дзвінки трамваїв, що схрещувались тут і розбігались, хрипке виття автобусів, що легко котились громіздкими тушами, пронизливі викрики дрібних авто й гукання візників разом з глухим гомоном, людської хвилі <...> на цій широкій вулиці; він здибався з містом віч-на-віч» [4, 38]. Місто підхоплює Степана Радченка, але не впускає в себе, натомість у просторі Києва змінюється сам герой: його характер, свідомість, звички, спосіб існування загалом. Фактично, Степан стає іншим як особистість, він урбанізується. Історія особистих блукань головного героя В. Підмогильного - це також своєрідне полювання на жінку (Надійка, «муська», Зоська, Рита).

Кожне місто й для Романа Шульги, головного героя роману «Юлія, або Запрошення до самовбивства» П. Загребельного, теж пов'язане з жінкою - щоразу «новою Юлією», з коханням до неї. Зважаючи на це, можна говорити й про хронотопічний вимір образу жінки в цьому творі. Знаковим є те, що П. Загребельний використовує прадавні географічні назви Дніпра, Волги, Туреччини, винесені в заголовки розділів -пригод - «Борисфен», «Ітіль», «Візантія». Таким чином, автор перекидає місток між епохами, акцентуючи вічність жінки й любові до неї.

Практично на всіх етапах пізнання героєм міського середовища аналіз здійснюється як вияв рефлексії щодо попереднього періоду або періодів. Стан міського середовища, особливості його структурування, специфіка відносин та розселення мешканців міста аналізувалися вже, порівнюючи їх з тим, що було «до цього». Такий підхід дає змогу переосмислити вже напрацьовані підходи до аналізу, переглянути їх в контексті історичних та територіальних особливостей. В. Підмогильний відзначає центральні історичні місця Києва (Софія Київська, Володимирський собор, Золоті ворота, Голосіївський ліс та ін.), що є знаками соціокультурних та духовних цінностей народу, оприявнюють словесне втілення когнітивної моделі урбанної давнини й сучасності міста. Чистий Дніпро, старовинний Київ, прекрасні юначі мрії Степана Радченка - усе це було й залишається найріднішим для нього, хоч поволі й непоправно трансформується в його свідомості. місто твір підмогильний загребельний

Дискретно описано топос міста й в романі П. Загребельного. Наприклад, за топонімічними ознаками міста вгадується Дніпропетровськ у третьому розділі - пригоді «Борисфен», де зображено події життя Романа Шульги післявоєнного часу в Україні. Міський ландшафт деталізовано: «Безлюдна о такій порі Дзержинська і геть пустельна тиха вулиця Поля сьогодні були невпізнанні: їхні сховані під круглими постатями, над кожною з яких золотився тихий вогник, вогники пливли в просторі побіля Шульги, повз нього, далі й далі, всі в тому самому напрямку, вгору від парку Шевченка до величезної площі, на якій стояв Преображенський собор, собор мав бути завбільшки з ту площу, щоб перевищувати своїми розмірами собор святого Петра в Римі, але Потьомкін процвиндрив гроші, виділені царською скарбницею на спорудження святині, і довелося, як кажуть росіяни, «довольствоваться малим», поставили посеред просторої площі те, що поставили, та однаково Преображенський собор мав вигляд доволі величний, надто ж у дні великих православних свят» [2, 192].

Зображуючи місто, Павло Загребельний означив такі топонімічні ознаки Дніпропетровська, як «Озьорка», вулиця Дзержинського, вулиця Комсомольська, будиночок академіка Яворницького, лікарня імені Мечникова, вулиця Поля: «По центральному проспекту, тоді по вулиці Дзержинського, за парком Шевченка трохи вгору, і буде вулиця Поля. Якийсь буржуазний вчений, чи я знаю! Досі не перейменували вулиці, бо думали, що то не Поль, а поле. А мені однаково. Вуличка коротенька, а в кінці отдєльноє строєниє» [2, 150]; «Він ходив перед хаткою, ходив навколо хатки, тоді став прогулюватися по тихій вуличці Поля» [2, 150], або «Він побіг на вулицю Поля вранці, тоді вдень, знову ввечері - все марно. Заповзявшись все ж застати Олю вдома, Шульга кілька днів уперто ходив і ходив до глиняної хатки, вивчив майже кожен будинок на вулиці Дзержинського, яка звалась колись Новодворянською, бо, мабуть, жили на ній дворяни, так само як тепер жили дворяни радянські, тобто всіляке партійне й заводське начальство, яке не ходило пішки, а їздило машинами, тому Шульга на цій вулиці майже завжди був самотнім перехожим, мовби зготовляючись до ще більшої самотності перед замкненими дверима свого поклоніння і своєї прощі» [2, 150].

Аналогічно постає і в романі «Місто» В. Підмогильного Київ через сприйняття героєм. У свідомості Степана Радченка Київ - топос з чітко визначеними реаліями: «За три дні він одвідав Лавру, спустився в дальні й ближні печери <...>, зайшов на Аскольдову могилу <...>, гуляв крутими алеями колишнього Царського саду, сидів із книжкою над кручею, що спадає до Дніпра; був у Софії і Володимирівському соборі, дивився на Золоті ворота, обійшов великі базари - Житній, Єврейський та Бессарабку, блукав коло вокзалу, подорожував Берестейським шосе до політехніки, мандрував через Деміївку в Голосіївський ліс, спочивав у Ботанічному саду.» [4, 52]. Це своєрідні міти, що визначають й активно модифікують характер сприйняття Степаном міського простору.

Не випадково П. Загребельний серед культурних кодів Дніпропетровська акцентує на вулиці Поля, адже Олександр Миколайович Поль - це перший почесний громадянин Катеринослава. З історичних джерел відомо, що в 1889 році на дворянському зібранні Катеринослава розглядали питання щодо спорудження прижиттєвого пам'ятника Олександру Полю за те, що він «оживил край и воскресил город Екатеринослав». У цілому дослідники вважають, що можна поділити історію Катеринослава на два періоди: до Олександра Поля та після нього.

Описуючи місце розташування будинку нової Юлії-Ольги на вулиці Поля (нині це вулиця Урицького), в інтер'єрі її помешкання Павло Загребельний у творі «Юлія, або Запрошення до самовбивства» постійно проводить паралелі між Дніпропетровськом і Ташкентом, місцем зустрічі з першою Юлією - з першим своїм коханням: «Глина була довкола, як первісний світ» [2, 142], «оранжевий абажур з шовковими китицями над ним» [2, 142]. Образ цього будинку постає сакральним центром, навколо якого обертається життя героя. І в той же час, просторово будинок Ольги розташований на Дніпровській кручі, біля Дніпра, тобто на межі двох стихій. Завдяки подвійному зображенню простору міста Дніпропетровська (крізь призму світобачення героя, з одного боку, і географічне розташування, з іншого) у його характеристиці виокреслюються ознаки концентричного міста, тобто «вічного міста»: «Шульга поплив і приплив. Був темний вечір, а може, ніч, в цьому химерному місті ніхто не зміг би розокремити дня й ночі, небо над заводами однаково горіло і кривавилося... Вийшовши з пристані, Шульга не вагався жодної хвилі. Стрибнув у перший трамвай, який ішов проспектом у нагірну частину міста, де вулиця Поля, де глиняна хатка на курячих ніжках, де Юля... Не розквітли ще о цій порі ромашки, бузки ще не розпускали своїх пелюсток, не було на чому гадати «любить-не-любить», та йому й не треба було ніяких гадань, бо однаково ж повертався не до міста, не до інституту, не до свого тимчасового пристанища, а до жінки, від якої вже не могла відірвати його ніяка сила» [2, 160]. Дніпропетровськ для Романа Шульги, як і Київ для Степана Радченка, постає одночасно і привабливим, і страшним, і прекрасним, і жахливим, адже Роман знову знаходить і втрачає своє кохання, а Степан перетворюється на особистість, яка змогла досягти матеріального достатку, однак стала залежною від найдрібніших примх стихії мегаполіса, духовно чужого йому. Топос міста, до якого потрапляє Степан, зійшовши з пароплава на берег, сприймається як абсурдний, хаотичний простір, що прагне знищити людину, загрожує її особистісній автентичності. Тривога вносить дисгармонію в його внутрішній світ, викликаючи внутрішньоособистісні колізії. Цей психологічний стан Радченка в чужому, ворожому просторі дещо увиразнюється образом «блудних вогників», якими виявляються звичні атрибути міського простору - блиск ліхтарів, разки світляних вітрин, сяйво кінотеатрів.

У фокусі екзистенційного мотиву відчуження постає опозиція світ / людина в частині «Візантія», останній в романі П. Загребельного, де відчуження - особливий тип досвіду головної героїні - Юлії. Основними характеристиками світу героїні є абсурдність буття людини, стан її самотності в ньому. Людина не приречена на свободу, не визначає сама свою сутність, а знаходиться в полоні жорстокого світу, є безвольною й беззахисною. За Е. Фроммом, «коли людина стає чужою самій собі», перестаючи «бути центром власного світу, хазяїном своїх вчинків, <...> ці вчинки та їх наслідки підпорядковують людину собі, вона кориться та іноді навіть перетворює її в певний культ» [5, 230]. У П. Загребельного в стані такого відчуження перебуває жінка, відчуженість якої маркована насамперед просторовими координатами - місто Стамбул. Світ чужої держави (Туреччини) пригнічує героїню, змушує її жити за його правилами: «Ми спробували бунтувати, але Мустафа застосував геніальний принцип соціалізму: “Хто не працює, той не їсть”» [2, 336].

Відчуженість Юлії переважно зумовлюється її сприйняттям світу як жорстокого та бездуховного, що провокує різні форми втечі від нього: «В воду - насправді. Тільки за цей останній тиждень поліція виловила в Босфорі та Мармарі вісімнадцять трупів наших дівчат. Чи то їх утопили, чи самі кинулися в воду.» [2, 336]. Прагнення героїні знайти в натовпі Стамбулу подібних собі прочитується як намагання подолати відчуженість: «Як вона зраділа, коли почула на Галатському мосту: «Землячка. Може, я вам чимось допоможу.» [2, 336]. Один із головних конфліктів сюжету цієї частини твору вибудовується на зіткненні соціального та індивідуального, на тлі розвитку якого втілюється ідея неможливості гармонійної взаємодії особистості та реального світу.

Підтвердженням того, що Роман Шульга так і не зміг після війни знайти себе в сучасному житті, є врешті й ситуація його самогубства з екзистенційної точки зору. На думку А. Камю, проблема самогубства - найсерйозніша у філософії екзистенціалізму. Він підкреслював: «Коли світ можна пояснити <...>, він для нас рідний. Навпаки людина відчуває себе чужою у Всесвіті, раптово позбавленою ілюзій і спроб пролити світло на нього. Розлад між людиною й оточуючим її життям, між актором і декораціями дає, власне, відчуття абсурду. Усі здорові люди коли-небудь та замислювались про самогубство, а тому можна без додаткових пояснень визначити, що існує прямий зв'язок між цим почуттям і тяжінням до небуття» [3, 30 - 35].

Роман Шульга, опинившись перед вибором - стати своїм в абсурдному світі й втратити власну духовну ідентичність чи зберегти цілісність власного «я», а також жіночого, але піти з цього світу, обирає останнє. Переживання страху смерті засвідчує духовне зростання героя та пов'язане з осмисленням проблем існування, питань смислу життя. Визначення духовних орієнтирів робить розуміння смерті як моменту зростання особистості Романа.

Сучасний літературний процес репрезентує поширення й утвердження урбаністичної домінанти як універсальної духовно-мистецької теми, що й представлено у творі П. Загребельного. Поява та розвиток мегаполісів, що характеризуються соціальною невизначеністю, непевністю, експериментальними пошуками, сумнівами, у літературі відтворюються як безкінечний потік художніх інновацій. З огляду на це, доцільно розглядати тему міста крізь призму ролі та значення людини в урбанізованому соціумі, що й було започатковано В. Підмогильним на початку ХХ століття.

Список використаних джерел

1. Агеєва В. П. Місто як об'єкт бажання / В. П. Агеєва // Агеєва В. Жіночий простір:феміністичний дискурс українського модернізму : [монографія]. - К. : Факт, 2003. - С. 93 - 100.

2. Загребельний П. А. Юлія, або Запрошення до самовбивства : [роман] / П. А. Загребельний. - Харків : Фоліо, 2003. - 351 с.

3. Камю А. Абсурд и самоубийство / Альбер Камю // Камю А. Творчество и свобода. Статьи, эссе, записные книжки. - М. : Радуга, 1990. - С. 30 - 35.

4. Підмогильний В. Місто : [роман, оповідання] / В. Підмогильний. - К. : Молодь, 1989. - 448 с.

5. Фромм Э. Человек одинок / Эрих Фромм // Иностранная литература. - 1966. - № 1. - С. 230 - 233.

Annotation

Kornilova K. O. The semiotics of urban space: the artistic parallels (on the material of the novels “The City" by V. Pidmohylny and “Julia, or The Invitation to

Suicide" by P. Zagrebelny)

The article considers the topos of city in the works of V. Pidmohylny “The City” (“Misto ”) and P. Zagrebelny “Julia, or The Invitation to Suicide ” (“Yuliya, abo Zaproshennya do Samovbyvstva”). It analyzes the topos of the city in the following aspects: the city as a clearly delineated geographical area where the story unfolds and the city as a psychological space of the main character.Spatial dominants are specified: the topos of city (streets), its loci (houses, rooms), the relationship between the place of residence and mental state of the characters are characterized.The main topoiare such cities as Kiev, Dnepropetrovsk, Tashkent, and Istanbul.

It is discovered that modern literary process represents the expanding and the intensification of urbanistic dominant as the universal spiritual and artistic theme. P. Zagrebelny's novel “Julia, or The Invitation to Suicide” also deals with this problem. The emergence and the development of megalopolises with their social instability, experimental searching, and hesitates is reflected in the literature as the endless flow of innovations. In view of this, it is expedient to analyze the theme of the city in connection with a human social role. This kind of artistic way of thinking about the urbanization was founded by V. Pidmohykny in the beginning of the XXth century.

In the article we also comprehend the essence of us-them binary opposition as a leading one in the works of V. Pidmohylny and P. Zagrebelny. The attention is focused on the reception of the city image by the heroes, as well as on the problems encountered during urbanization, a human adaptation to city life, metropolis requirements.

Key words: city, topos, locus, urban space, inner space, transformation, urbanization.