"Красуня і чудовисько": витоки та літературна історія топосу люб'язного звіра

Размещено на http://www.allbest.ru/

«КРАСУНЯ І ЧУДОВИСЬКО»: ВИТОКИ ТА ЛІТЕРАТУРНА ІСТОРІЯ ТОПОСУ ЛЮБ'ЯЗНОГО ЗВІРА

Г.Є. Нікітіна

Анотація

Стаття присвячена історії топосу люб 'явного звіра в європейському уявлюваному. В центрі дослідження - особливості характерології головного героя казки про красуню і чудовисько, якого спочатку мадам де Вільнев, а потім і Лепренс де Бомон наділяють гарними манерами, незважаючи на куди більший художній потенціал образу героя, що цивілізується подібно до П'ятниці Дефо або виховується коханням, як Арлекін Маріво, особливо в чарівній казці, за якою саме у ХУП-ХУШ ст. закріплюється образ повчального жанру. Це притаманне «добрим дикунам» вроджене благородство стосовно образу звіра спонукає шукати його витоки в художній традиції, що йде від «Роману про Лиса», пам 'ятки міської літератури середньовіччя, цікавої як тим, що в ній з'являється власне образ благородної тварини - короля звірів, лева із промовистим ім'ям Нобль, так і тим, що алегорія з характерною для неї двоплановістю, зображаючи звірів феодалами, включає їх до числа тих, хто, відповідно до логіки номіналізму, в силу родового імені-«gentilice» (від якого походить сучасне «gentillesse» - увічливість) вважається носієм поведінкового кодексу «cortezia».

Ключові слова: рококо, просвітництво, чарівна казка, люб'язний звір, благородний дикун, алегорія, анімалізація, «Красуня і чудовисько», «Роман про Лиса», Габріель-Сюзанна Барбо де Вільнев, Жанна-Марі Лепренс де Бомон, Шарль Перро.

Аннотация

Статья посвящена истории топоса учтивого зверя в европейском воображаемом. В ценре исследования - особенности характерологии главного героя сказки о красавице и чудовище, которого сперва госпожа де Вильнев, а затем и Лепренс де Бомон наделяют хорошими манерами, несмотря на больший художественный потенциал образа героя, который цивилизуется подобно Пятнице Дефо или воспитывается любовью, как Арлекин Мариво, особенно в волшебной сказке, за которой именно в XVII-XVIII вв. закрепляется образ нравоучительного жанра. Это свойственное «добрым дикарям» врожденное благородство применительно к образу зверя побуждает искать его истоки в художественной традиции, идущей от «Романа о Лисе», памятника городской литературы средневековья, любопытного как тем, что в нем появляется образ благородного животного - короля зверей, льва с говорящим именем Нобль, так и тем, что аллегория со свойственной ей двуплановостью, изображая зверей феодалами, способствует их восприятию в числе тех, кто, в соответствии с логикой номинализма, в силу родового имени-«gentilice» (от которого происходит современное «gentillesse» - вежливость) считается носителем поведенческого кодекса «cortezia».

Ключевые слова: рококо, просветительство, волшебная сказка, учтивый зверь, благородный дикарь, аллегория, анимализация, «Красавица и чудовище», «Роман о Лисе», Габриэль-Сюзанна Барбо де Вильнев, Жанна-Мари Лепренс де Бомон, Шарль Перро.

Annotation

The following article deals with history and origins of such common place of European imaginary as a courteous animal. The research is focused on the specificity of the Beast's character in Villeneuve's andLeprince de Beaumont's “Beauty and the Beast”. It has good manners despite the attractiveness of showing the process of education in plots like civilizing an indigene (Defoe's Friday) or refining by love (Marivaux's Harlequin) (both referred to in Disney's cartoon) for 18th century writers, especially in fairy tale seen as moralist genre. This innate goodness is typical of the so called “noble savage”. Applied to the animal's character, it may refer to the tradition related to

“The Roman de Renart” (13th century), which introduced into European literature the image of honorable animal, the lion called Noble given the role of a king, but also, through the allegory, both animalizing humans and making animals anthropomorphic, precisely feudal like, allowed to associate the beast with those, who were supposed to share values of “courtesy” due to their noble family name called «gentilice» (the notion from which derives the adjective “gentle”).

Keywords: rococo, the Enlightenment, fairy tale, courteous animal, noble savage, la bкte humaine, allegory, animalization, “Beauty and the Beast”, “The Roman de Renart”, Gabrielle- Suzanne Barbot de Villeneuve, Jeanne-Marie Leprince de Beaumont.

Виклад основного матеріалу

Сучасний читач, чиє знайомство із сюжетом про красуню і чудовисько відбулося за посередництвом анімаційної стрічки студії Уолта Діснея (1991), де принц розбещений, самозакоханий і лихий, а його звірина подоба, що служить покаранням за відмову прихистити негожого вечора стару жебрачку, котра виявляється могутньою феєю, виступає алегорією браку людяності й вихованості, виправити які і розвіяти чари здатне тільки взаємне кохання, імовірно, буде здивований тим, що в казці письменниці ХУІІІ ст. Лепренс де Бомон, яка, будучи добре відомою в англомовному світі завдяки укладеній Ендрю Ленгом «Синій книзі казок» (1889), послужила джерелом натхнення для мультиплікаторів, чудовисько люб'язне, - саме таку характеристику йому дає головна героїня: «La Belle ne put s'empкcher de penser que la Bкte йtait complaisante» («Белль не могла не зауважити, що чудовисько було люб'язним») [13, р. 19]. Всупереч зовнішності, в його поведінці немає ані сліду дикості, якої слід було б очікувати від звіра, навпаки, в цій версії казки саме чудовисько дає урок гарних манер, коли крамар, зловживаючи гостинністю невидимого господаря, зриває троянди в його саду:

«Vous кtes bien ingrat <...> ; je vous ai sauvй la vie, en vous recevant dans mon chвteau, et, pour ma peine, vous me volez mes roses que j'aime mieux que toutes autres choses au monde. Il faut mourir pour rйparer cette faute» [13, р. 10] («Ви дуже невдячний <...>; я врятував вам життя, прихистивши у своєму замку, та, на горе мені, ви крадете мої троянди, які я люблю понад усе у світі. За цю помилку Вам доведеться заплатити власним життям»).

В цьому Жанна-Марі Лепренс де Бомон одностайна зі своєю попередницею, Габріель де Вільнев, котра звернулася до сюжету про красуню і чудовисько шістнадцятьма роками раніше, у 1740 р.:

«Qui t'a donnй la libertй de cueillir mes Roses ? N'йtoit-ce pas assez que je t'eusse souffert dans mon palais avec tant de bontй. Loin d'en avoir la reconoissance, Temeraire, je te vois voler mes fleurs. Ton insolence ne restera pas impunie» [19, р. 69-70] («Хто дав тобі право зривати мої троянди? Хіба недостатньо того, що я був змушений із такою добротою терпіти твою присутність у моєму палаці? Але замість вдячності я бачу лише, як ти, Зухвальцю, крадеш мої квіти. Твоє нахабство не залишиться безкарним»).

Така характерологія Звіра може видатися неочікуваною, зважаючи на те, що в «Приємних ночах» Страпароли, принц-порося (ІІ, 1), до образу якого потому звертатимуться мадам д'Онуа («Принц Вепр») і графиня де Мюра («Король Кнур»), котрі й введуть сюжет про красуню і чудовисько до репертуару contes des fйes, поводиться далеко не так ґречно, з'являючись до кожної з трьох його наречених ще бруднішим і смердючішим, ніж до попередньої, і кидаючись в такому вигляді пестити її й немилосердно багнити її розкішне весільне вбрання [10, с. 52-53]. Це тим цікавіше з огляду на привабливість образу героя, який потребує перевиховання, для авторів ХУШ ст., особливо в жанрі чарівної казки, котра на рубежі ХУІІ-ХУШ ст. набуває нової, повчальної спрямованості. Так, Шарль Перро і мадам д'Онуа додають до казкової оповіді запозичене у байки віршоване напучення-мораліте. Як відомо, їхній доробок сприйматиметься за зразок послідовниками, котрі незмінно, хоча й не без іронії, як Дідро і Кребійон у фривольних казках, приписуватимуть під заголовком «conte moral» - повчальна казка (для порівняння Джамбаттіста Базіле називає казки «Пентамерону» (1634-1636) забавою - «trattenemiento»). Не виключення і Лепренс де Бомон, котра дає періодичному виданню, на сторінках якого з'являється казка про красуню і чудовисько, назву «Дитяче училище, або Повчальні бесіди між мудрою вчителькою і знатними різного віку ученицями». Показово, що у ХУІІ-ХУШ ст. зазнає трансформації такий традиційний топос чарівної казки, як випробування героя дарувальником: на зміну розповсюдженому в архаїчних казках двобою, в ході якого дарувальник, опинившись у безпорадному становищі, змушений дати герою необхідний чарівний засіб заради свого порятунку [8, с. 129], приходить випробування ввічливості, подібне до того, яке знаходимо у казці Перро «Феї» (1697). В ній фея щедро обдаровує лише ту дівчину, котра не просто виконує її прохання - напуває її, а й, незважаючи на лахміття, в яке вбрана фея, поводиться з нею чемно: «Ось, старенька, будь-ласка, - сказала їй красуня-дівчина й, одразу ж омивши кухоль та зачерпнувши найсвіжішої води, простягнула їй, весь час підтримуючи його, щоб жебрачці було зручніше пити» [18, р. 107-108], - і карає ту, котра, незваживши навіть на її по-королівському ошатне вбрання, що мало б викликати шанобливість в особи, нижчої за походженням, грубо відказує їй: «Чи не для того я йшла сюди, - сказала зарозуміла і невихована дівиця, - щоб подавати вам воду? І срібний кухоль несла, щоб напоїти вашу милість? Що ж пийте, коли на те ваша воля!» [18, р. 112-113]. Схожа сюжетна ситуація повторюється в казці Лепренс де Бомон «Біляночка і Пурпурочка»; щоправда, тут обидві дочки добре виховані, і фея винагороджує кращою долею ту, котра не просто кориться матері, а щиро прагне догодити гості, хай як погано та вдягнена і хай яким скромним буде запропоноване частування: коли мати просить принести стілець, обидві слухняно підводяться, але Пурпурочка біжить по нього швидше, а коли гостя говорить про те, що не відмовилася б від їжі, Біляночка вельми неохоче зриває сливи з посадженого нею дерева, тоді як Пурпурочка, чий виноград іще не дозрів, сама пропонує незнайомці яєчко, яке щойно знесла її курка [13, р. 113114].

Увага, яку в цей час приділяють вихованості й вихованню, зумовлена, з одного боку, прискіпливістю придворної культури до дотримання етикету, не в останню чергу через появу наприкінці 60-х рр. ХУІІ ст. прошарку заможних містян, котрі, придбавши дворянський титул, подібно до пана Журдена, прагнули навчитися гарних манер, що, судячи зі звернення Мадам д'Онуа до мольєрівської ситуації в новелі «Новий містянин-шляхтич», яка служить обрамленням для другого і третього томів «Модний фей» (1698), продовжує викликати сарказм на рубежі ХУІІ-ХУШ ст. У добу рококо етикет стає як ніколи вигадливим, схожим на гру, якою, як показує Й. Гейзинга, сповнений стиль життя тогочасних придворних [11, с. 257-259]: дозвілля, невід'ємною складовою якого стають дитячі ігри, що, подібно до піжмурок на картині Фрагонара, опиняються на службі у любовних захоплень; костюмовані бали і пасторалі, задля яких придворні вбираються у пастухів і пастушок, уявлення про яких вони складають головним чином за романом Оноре д'Юрфе «Астрея»; кокетство; мода, в якій панує стилізація (оздоблені дорогими мереживами і стрічками «пастуші» сукні, фіжми, манжети-пагоди, крихітні туфельки-мюлі, перуки), що сягає апогею у зачісці-фрегаті, вигаданій відомим перукарем Леонаром Отьє; політичні інтриги. Це не залишається непоміченим сучасниками. Зокрема, Маргарита де Любер у казці «Принцеса Шкаралупка і принц Льодяник» (1745) пропонує читачеві скласти уявлення про віроломство зведеної сестри головного героя, що є одним із традиційних топосів чарівної казки, із його розповіді про дитячі ігри, правила яких вона навмисне порушує, щоб дошкулити йому:

«Якщо ми гралися у квача, вона поквачувала мене дьогтем з голови до п'ят, а якщо у хованки, замикала мене у темній коморі і днями тримала там бранцем без їжі й води. Коли грали у класи, штовхалася так, що я раз по раз розквашував собі носа, а коли у ладки, щодуху плескала мені по руках підошвами капців. Як гралися у серсо, вона штрикала мене палицею, наче шпагою, а як у піжмурки, підкравшись навшпиньки, лила мені за комір крижану воду. Як ходили вервечкою, вона наступала мені на п'яти, а як бігали наввипередки, ставила ніжку. У перстеника підсовувала мені слимаків, а у фанти оббирала мене до нитки, а потім, вигадуючи завдання, в самому спідньому тримала на холоді, доки я не занедужував на нежить і пропасницю. У довгої лози вона повсідлювала мене наче коника і, підострожуючи своїми гострими колінками, ганяла кімнатою цілісінький день. У баран-баран-буць вона штурхалася дужче за барана, у горюдуба підпалювала мені одяг, а у бзди-у-носа взагалі робила це насправжки» [15, р. 106-107].

Сама паралель між загальноприйнятими правилами поведінки і правилами у грі не нова в літературі: схоже спостереження зустрічалося ще в авторів куртуазних романів, котрі, говорячи про «ввічливість» Тристана, ставили в один ряд вміння грати у тавлеї, майстерне володіння мечем і люб'язне поводження з дамами [9, с. 256], - що свідчить на користь близькості світосприйняття куртуазної культури середньовіччя і рококо. Новим, власне рокайльним, є усвідомлення загрози, котру становить порушення правил, для реальності, що виникає у грі, стосовно самого образу життя людини ХУШ ст., що визначає ворожість і осуд до того, хто руйнуючи чарівну іллюзію, яку, за Й. Гейзинга, являє собою процес гри - т-1иёо [11, с. 37], позбавляє життя задоволень. люб'язний звір топос казка

Іншим чинником інтересу до виховування як сюжетної ситуації виступають філософські шукання Просвітництва, в центрі яких перебувають проблеми народної освіти, що спонукають до створення «Енциклопедії», виховання (написання «Красуні і чудовиська» Лепренс де Бомон збігається в часі із початком роботи Руссо над трактатом «Еміль, або про Виховання») і цивілізації, під якою, словами Г.-Ю. Люзенбрінка, розуміють долучення до культури, пом'якшення й удосконалення під її впливом звичаїв дикунів [6, с. 173], якими від початку доби Великих географічних відкриттів європейці уявляли колонізованих тубільців. У даному контексті доречною буде згадка про концепт так званої «природної людини», що, з'явившись ще у Жака Картьє і Мішеля Монтеня, в добу Просвітництва знаходить відображення в такому літературному топосі, як le bon sauvage (добрий дикун). Попри приписуване такому типу героя вроджене благородство, авторам ХУШ ст. важко втриматися від спокуси «цивілізувати» його, як у випадку П'ятниці в романі Дефо «Життя, незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо» (1719). Дана сюжетна ситуація дістає рокайльне переосмислення в одноактній комедії Маріво «Арлекін, вихований коханням» (1723), герой якої, «природний» у нечутливості до кокетства, виховується, «шліфується» (адже саме це перше значення дієслова «polir», від якого утворений дієприкметник «poli») під впливом кохання до пастушки Сильвії. Наприкінці ХХ ст. обидва образи використають творці анімаційної стрічки «Красуня і чудовисько» (1991), де, як пам'ятаємо, саме кохання до Белль перевиховує героя, який в її товаристві заново навчається гарним манерам, починаючи опановуванням своєї здичавілої натури і завершуючи правилами етикету, що робить згадану мультиплікаційну версію казки навіть більш відповідною заданій літературою ХУШ ст. парадигмі, ніж власне твори мадам де Вільнев і Лепренс де Бомон. Відтак, постає питання про причини, через які обидві авторки оминають образ, наділений таким художнім потенціалом, на користь, на перший погляд, оксюморонного люб'язного звіра. Вочевидь, йдеться про традицію настільки старовинну, що суперечити їй не наважується жодна із письменниць. На неї вказує неодноразово підкреслюване положення Звіра - це господар замку, повелитель: «Красуне, - мовило чудовисько, - ви не заперечуватимете, якщо я подивлюся, як Ви вечерятимете? - Ви тут господар, - тремтячи відповіла Красуня» («La Belle, lui dit ce monstre, voulez-vous bien que je vous voie souper ? - Vous кtes le maоtre, rйpondit la Belle, en tremblant» [13, p. 19]).

В аналогічному амплуа звірі постають в такій пам'ятці міської літератури середньовіччя, як «Роман про Лиса» (ХІІІ ст.), де з'являється образ тварин- феодалів - лева Нобля, короля звірів, та його підданців, лиса Ренара (чиє ім'я у французькій мові стає прозивним «renard» і витісняє старіше «goupil» [4, с. 179]), вовка Ізенгріма, ведмедя Брюна - їхні лігва, нори і барлоги нагадують замки, а кожен з цих персонажів має свого сюзерена, устої, двір і васалів, у їхній невщухаючих чварах легко впізнати феодальні міжусобиці, змальовані у циклі, а у війнах проти очолюваних верблюдом змій і скорпіонів - боротьбу проти невірних і хрестові походи. Можна помітити, що в «Романі про Лиса» ролі феодалів дістаються диким тваринам, які зазвичай стають об' єктом полювання й утримуються у звіринцях, тоді як ролі потерпаючих від їхнього свавілля васалів - тваринам свійським, таким як півень Шантеклер. Однією з причин такого розмежування є право сильнішого, що виступає точкою дотику тваринного і феодального світів, на яку спирається алегорія «Роману про Лиса»: воно, якщо й не дозволяло, то й не забороняло лису Ренару вкрасти півня Шантеклера, а феодалу Ренару спокусити не лише просту селянку (що можна вважати звичайною справою, зважаючи хоча б на те, що сюжетам про зваблення селянки лицарем в ліриці трубадурів відводиться окремий жанр - пастурель), а й даму - Гризенту, дружину вовка Ізенгріма, - що робить героїв затятими ворогами й одвічними супротивниками (схожий куртуазний мотив, як відомо, спричиняє ворожнечу Гунтера і Зігфріда у «Пісні про Нібелунгів»). Іншу причину варто шукати в низці уявлень, актуалізованих такою недавньою відносно часу появи перших «гілок» «Роману про Лиса» напрочуд резонансною подією, як загибель 13 жовтня 1131 р. старшого сина короля Франції Людовіка VI Товствого Філіпа через звичайну домашню свиню, що кинулася під копита його коня у середмісті Парижа [16, р. 10], - смерть, яку літописці спочатку назвуть безславною «infвme», ганебною «honteuse», жалюгідною «misйrable», неблагородною «ignoble», на противагу тій, якою загине у 1314 р. під час полювання на вепра Філіп IV Красивий, а потім взагалі почнуть ретельно замовчувати в анналах, через те, що її винуватиця - тварина зі скотного двору [16, р. 11]. Цей епізод, зокрема, дозволяє здогадатися, чому інший його мешканець, півень, навіть у новітній час так і не став офіційною емблемою Франції [17, р. 68].

«Роман про Лиса» не просто відображає ці уявлення, він сам бере участь у їхньому творенні [17, р. 68]. Так, лев тут дістає відповідне положенню короля звірів і пов'язаними з ним очікуваннями ім'я - Noble, що перекладається з французької як «благородний». Показово, що та сама художня уява, котра наділяє тварину такою людською чеснотою в «Романі про Лиса», виключає із числа тих, кому вона може бути притаманна, цілу соціальну верству в голіардичному «Declinatio rustici» («Відмінювання селянське»), яке виставляє селянина нелюдом [5, с. 572]:

Підставою для цього служить етимологія і панівна у середньовіччі логіка номіналізму, яка виводить властивості речей із їхніх назв. Латинське слово gens f. sing. (форма, що у французькій стала множиною для homme в значенні людина - люди) - gentes pl. (форма, від якої походить gentiles ^ gentil (фр.) / gentle (англ.) - шанобливий, ввічливий ^ gentleman ^ gentilhomme (пізнє запозичення із англ.) - дворянин - слово, яке, якщо взяти до уваги описані деривації, виявляється, містить в собі тавтологію) первинно означало будь-який рід чи плем'я. Однак по мірі того, як окремі роди починали відігравати більш вагомі ролі в управлінні державою, а поняття роду ставало ознакою суспільного розшарування, вжиток слова «gens» видавався дедалі доречнішим, коли йшлося про знатне походження, так що зрештою це слово почасти стало синонімом «nobilis». Віллан історично не належав до тих, хто іменував себе «gens», а для середньовічного школяра - як правило, вихідця із середовища упереджених до селянства дрібних дворян - історичні значення латинських слів ще не були згладженими настільки, щоб, вживаючи тепер вже французьке «les gens», називати вілланів людьми. У «Відмінюванні селянському» образ селянина включений до універсуму hors-la-loi (outlaw): тут він постає одним із тих, хто перебуває поза законом божим (диявол, невірний, грішник) і людським (злодій, розбійник, крадій, брехун, негідник) - поняттями по суті тотожними, оскільки право цивілізації середньовічного Заходу спиралося на сприйняті християнством ветхозавітні заповіді. Думається, для розуміння логіки цієї гіперболи у словосполученні «людський закон» слід замінити слово «людський» на «загальнолюдський», адже у пізньому середньовіччі куртуазна культура породила особливий поведінковий кодекс. Він не просто не був загальнолюдським, але й був по-своєму убезпеченим від цього: навмисне усунення примусовості - осердя будь-якого закону - звільняло неохочих від необхідності чинити згідно із ним, але й не кожен охочий своїми вчинками міг здобутися посвяти - привілею, що надавався виключно знатним особам. Як пише С. Гугенхейм, будучи похідним від «соиг» - двір, поняття «њilezia» («courtoisie») стосувалося в першу чергу наближених до сеньйора, чесноти яких - освіченість, витонченість і хоробрість - воно було покликане підносити [12, р. 234]. З правничої точки зору поява лицарського кодексу de jure ставила поза законом віллана, який не був таким de facto. Зокрема, у трубадура Жофре Рюделя (ХІІ ст.) поняття «cortes» (courtois), яке він протиставляє «envilanitz», невіддільне від «leial» (legal): «Quar ieu dels plus envilanitz / Cug que sion cortes lejau» (ІІІ, 28 - 29) [14, р. 7]. Відтепер юридично вільний, адже саме це - первинне значення слова «vilain» - сприймається як незаконослухняний, а отже негідний, підлий, лихий (значення, в яких воно закріплюється у сучасній французькій мові), - що, в свою чергу, дозволяє приписати йому різного роду «звірства», як це робить обізнаний як із тонкощами юридичної думки середньовіччя, так і з топосами тогочасної літератури учорашній школяр- голіард, автор «Відмінювання селянського».

Тож перед нами - приклад анімалізації соціальної категорії, яку з тих чи інших причин прагнуть «очорнити» [3, с. 251] - явища, яке, як показує Армель Ле Бра Шопар у третьому розділі есе «Філософський зоопарк» (2000) «Які людські види розміщуємо у зоо?», може поширюватися як на окрему верству, так і на цілий народ, раси або взагалі на всіх представників певного гендеру. Це відбувається і в «Романі про Лиса», який викриває недосконалість феодальної системи шляхом алегорії, котра, як відомо, одночасно анімалізує людину і наділяє тварину людськими рисами. Подібні образи навіяні в тому числі і середньовічними уявленнями про анатомію людини, які через заборону на розтини засновувалися на знаннях про будову тварин, серед яких найбільш подібною до людини вважалася свиня, не в останню чергу завдяки тому, що латинське «corpus» (тіло) можна сприйняти як анаграму «porcus» (свиня), що обіграв в назві праці «Anatomia porci» представник салернської медичної школи Кофона (ХІІ ст.) [16, р. 83]. Впливу останньої зазнає в тому числі й Страпарола, котрий у першій казці другої ночі, що, як говорилося раніше, сприяла оформленню європейського сюжету про красуню і чудовисько, надає героєві, котрий має перетворитися на статечного юнака, подоби поросяти, саме для того, щоб зробити метаморфозу закономірною.

Зображаючи звірів феодалами, «Роман про Лиса» ставить їх в один ряд із тими, хто має родове ім'я, «gentilice» (lat. nomen gentilicium), із яким логіка номіналізму велить асоціювати ввічливість-gentillesse, - що, втім, не відповідає дійсності, в якій знатне походження ще не є запорукою благородної поведінки, а люб'язність не тотожна порядності. До цієї ситуації на рубежі ХУІІ-ХУШ ст. звернеться Шарль Перро у казці «Червона Шапочка» (1697), мораліте якої застерігатиме дівчат від розмов із «люб'язними вовками»:

On voit icy que de jeunes enfans,

Surtout de jeunes filles,

Belles, bienfaites & gentilles,

Font trиs mal d'йcouter toute sorte de gens,

Et que ce n'est pas la chose estrange,

S'il en est tant que le loup mange.

Je dis le loup, car tous les loups Ne sont pas de la mкme sorte ;

Il en est d'une humeur accorte,

Sans bruit, sans fiel & sans courroux,

Qui privez, complaisans & doux,

Suivent les jeunes Demoiselles Jusque dans les maisons, jusque dans les ruelles ;

Mais hйlas ! qui ne sзait que ces Loups doucereux,

De tous les Loups sont les plus dangereux !

Вовк у Перро нетипово покладливої вдачі - d'une humeur accorte: він ручний - privй, догідливий - complaisant, ласкавий - doux і навіть солодощавий - doucereux, він не ричить, в ньому немає ні злоби, ні люті - sans bruit, sans fiel, sans courroux [18, р. 56]. Це тим цікавіше, що збірка Перро має назву «Історії або казки минулих днів», що натякає на звернення автора до старовинних джерел, а сама казка сповнена топосами пастурелі: сільська місцевість, дорога, розмова наївної гарненької селянки і того, кого в силу поведінки, яку автор характеризує прикметником «accort», цілком можна назвати «gentilhomme», хитрість, за допомогою якої він здобувається бажаного, альков - місце, де кульмінують і казка, і мораліте. Перебуваючи на видноті, ці топоси не прочитуються належним чином, все через культурну пам'ять, котра грає і з героїнею казки, і з її читачем злий жарт, адже, не маючи стійких асоціацій із небезпекою, вона змушує забути про гострі вовчі зуби.

Вочевидь, саме в полеміці з образом люб'язного Вовка Перро з'являється той образ Звіра, який створюють у казках про красуню і чудовисько Габріель де Вільнев і Жанна-Марі Лепренс де Бомон. Їхньому герою не бракує гарних манер, але при цьому він не вміє ані говорити манівцями (так, у Вільнев Звір першого ж вечора питає у дівчини згоди лягти разом із нею: «Elle [la Bкte] lui demanda sans detour si elle vouloit la laisser coucher avec elle» [19, р. 115]), ані, подібно до Арлекіна Маріво, приймати й робити позбавлені правди компліменти:

Все через брак розуму, який власне і робить героя звіром:

У такий спосіб обидві письменниці обіграють асоціацію тварини і глупоти, закладену в семантиці французького слова «bкte» тією ж логікою, котра у Середні віки зробила яблуню деревом гріхопадіння через співзвучність її латинської назви «malus» і французького «mal» (зло) і сформувала упередження щодо шкідливості горіхового дерева, пов'язавши «nux» (горіх) і «nocere» (шкодити), про що писав М. Пастуро у «Символічній історії західного середньовіччя» [7, с. 12], адже, будучи похідним від лат. bestia - звір (саме тому назву казки точніше перекладати як «Красуня і Звір»), це слово увібрало уявлення про нерозумність тварини, засноване на тезі Арістотеля про те, що з усіх звірів тільки людина має здатність до розсудів (Зоологія, І:1:18) [1, с. 76], котре зумовило появу переносного значення - дурний, - в якому одним із перших в ХІІ ст. його вживав Беруль в романі про Трістана (вірш 1309, стосовно карлика Фросіна). Відтак, брак розуму подається як свого роду «природний стан», що, у свою чергу, асоціюється із вродженим благородством, яке письменниці, як і решта авторів, що зверталися до даного концепту - Афра Бен в «Оруноко» (1688), Руссо в «Емілі» (1762) і Вольтер у «Простодушному» (1767), - протиставляють набутій фальшивій світській підлесливості.

Як видно, казковий сюжет про красуню і чудовисько виявився напрочуд сприйнятливим до тенденцій літератури ХУШ ст.: окрім просвітницької ідеї «природної людини», він дозволяв розвинути таку тему сентименталізму, як зворушлива історія тварини (щоправда, замість модних у добу рококо мініатюрних собачок тут потвора, що викликає ще більше розчулення) і готичну лінію в мотиві полону-гостювання у чудовиська, в якій вгадуються перші паростки передромантизму. Таким чином, образ чудовиська, створений мадам де Вільнев і Лепренс де Бомон, не тільки слугує своєрідним містком між традиціями середньовіччя і Новим часом, а й забезпечує спадкоємність між літературою ХУШ ст., здобутки якої він підсумовоє, і літературою ХІХ-ХХ ст., до якої він приводить такі образи, як Квазімодо В. Гюго, граф Шемет в новелі «Локіс» П. Меріме, «людина-звір» Е. Золя, Мауглі Р. Кіплінга і Тарзан У. Берроуза, сприяючи усталенню в європейському уявлюваному топосу лагідного звіра, вплив котрого виявляється настільки сильним, що такими зображаються навіть звичайні дикі звірі, як ті, що в казці братів Грімм переслідують, але не завдають шкоди Білосніжці [2, с. 198], або ті, яким довіряють виховання людського дитинчати в «Книзі джунглів» і в історії про Тарзана.

Бібліографічні посилання

1. Аристотель История животных / Аристотель / Предисл., прим. Старостин Б. А.. М.: Изд. центр РГГУ, 1996.

2. Гримм В., Я. Сказки / В., Я. Гримм; [пер. с нем. Г. Петникова] / Сост. И. Солодуниной, послесл. Г. Шевченко. М.: Правда, 1989. 480 с.

3. Ле Бра Шопар А. Філософський зоопарк. Від отваринення до вилучення з людства / Ле Бра Шопар; [пер. з фр., ком. Шевченко В.М.]. К.: Пульсари, 2009. 311 с.

4. Ле Гофф Ж. Герои и чудеса Средних веков / Ж. Ле Гофф / Пер. с фр. Д. Савосина. М.: Текст, 2011. 220 с.

5. Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада / Ж. Ле Гофф; [пер. с фр. под общ. ред. А. Бабинцева; послесл. А.Я. Гуревича]. Екатеринбург: Фактория-У, 2005. 560 с.

6. Люзенбринк Х.-Ю. Цивилизация / Х.-Ю. Люзенбринк // Мир Просвещения. Исторический словарь / Под ред. Винченцо Ферроне и Даниеля Роша / Пер. с итал. Н.Ю. Плавинской под ред. С.Я. Карпа. М.: Памятники исторической мысли, 2003. 173 - 181.

7. Пастуро М. Символическая история европейского средневековья / Пастуро М.; [пер. с фр. Е. Решетниковой]. СПб.: Alexandria, 2012. 448 с.

8. Пропп В.Я. Морфология сказки / Изд. 2-е. М.: Наука, 1969. 168 с.

9. Роман о Тристане и Изольде [пер. Ю. Стефанова] // Средневековый роман и повесть / Вступ. ст. и прим. А.Д. Михайлова. М.: Худож. лит., БВЛ. Т.22. С. 155 - 226.

10. Страпарола да Караваджо Дж. Приятные ночи / Дж. Страпарола да Караваджо; [пер. с ит.] / Под ред. А.С. Бобович, А. А. Касаткина, Н.Я. Рыковой. М.: Наука, 1978. 447.

11. Хейзинга Й. Homo ludens. Человек играющий / Й. Хейзинга / Сост., предисл. и пер. с нидерл. Д.В. Сильвестрова; Коммент., указ. Д.Э. Харитоновича. СПб: Изд-во Ивана Лимбаха, 2011. 416 с.

12. Gouguenheim S. Le Moyen Вge en question / S. Gouguenheim. Paris: Tallandier, 2009. 410 p.

13. Leprince de Beaumont J.- M. Contes moraux pour l'instruction de la jeunesse / J.-M. Leprince de Beaumont // Leprince de Beaumont J.- M. Contes moraux pour l'instruction de la jeunesse: en 3 tomes. Paris: Йd. Barba, 1806. T.1. 231 p.

14. Les chansons de Jaufrй Rudel / Йd. par Alfred Jeanroy. Paris: Йd. Йdouard Champion, 1915. 37 p.

15. Lubert M. de La Princesse Coque d'Њuf et le Prince Bonbon / M. de Lubert. La Haye: Йd. Jean Nйaulme, 1745. 216 p.

16. Pastoureau M. Le roi tuй par un cochon. Une mort infвme aux origines des emblиmes de la France / M. Pastroureau. Paris: Seuil, 2015. 256 p.

17. Pastoureau M. Les emblиmes de la France / M. Pastoureau. Paris: Editions Bonneton, 1998. 224 p.

18. Perrault Ch. Histoires ou Contes des temps passйs, avec des moralitez / Ch. Perrault. Paris: Йd. Claude Barbin, 1697. 232 p.

19. Villeneuve G.S. Barbot de La Belle et la Bкte / G.S. Barbot de Villeneuve // Contes de Madame de Villeneuve: en 3 parties. La Haye: Йd. Merigot, 1765. Partie 1. 163 p.

Размещено на Allbest.ru