Геокультурний образ рідного краю у книзі М. Наєнка "Вечірні світанки: Берибіське Гуляйполе, "Від Києва до Лубен" і літературні візії"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Геокультурний образ рідного краю у книзі м. Наєнка «вечірні світанки: берибіське гуляйполе, “від Києва до Лубен” і літературні візії»

О.В. Котельчук

У цілому поетика «Вечірні світанки...» відповідає традиції жанру мемуаристики, але особливістю мемуарів Михайла Наєнка є творення історії власного життя не зі свого народження, а з життя пращурів на землі села. Чотири перших розділи книги присвячені геокультурним розвідкам щодо походження села та пам'ятних місць Катеринопільщини, сусідніх сел, етимології їхніх назв. Зважаючи на такий оригінальний підхід до хронотопічної організації мемуарного твору «Вечірні світанки.», уважаємо доцільним використання геокультурного методу наукового дослідження художнього твору.

Методологія геокультурного простору близька вивченню літературних творів через категорії простору і часу (М. Бахтін, Ю. Лотман, В. Топоров та ін.). Географічний простір у літературі досліджували Ю. Лотман, В. Топоров, Т. Цівьян, В. Щукін (з семіотики географічного простору в літературі); В. Абашев (з геопоетики). Концепт геокультури (увів у суспільні науки І. Валлерстайн, який це поняття тісно пов'язує з геополітикою) теоретично розвинуто в працях Д Замятіна, В. Каганського, О. Лавренової, В. Цимбурського, Б. Межуєва, С. Градіровського, О. Ертнер, О. Мамулькіної та інших. У студії Я. Поліщука «Література як геокультурний проект» докладно розглянутий літературознавчий аспект геокультури.

Минуло два роки з часу публікації «Вечірніх світанків...» (2015), але існує вже чимало відгуків, рецензій і телерадіопередач про них, що не містять ґрунтовного дослідження геокультурного образу рідного села автора мемуарів. Тому мета нашої розвідки - проаналізувати особливості творення, структуру, семантику геокультурного образу рідного краю у творі М. Наєнка «Вечірні св і- танки: Берибіське Гуляйполе, “Від Києва до Лубен” і літературні візії».

Просторове мислення кінця ХХ - початку ХХІ століття створює новий «міждисциплінарний» геокультурний метод, відмінний від постмодернізму. Г е- опоетичний метод особливо актуальний для художніх творів, у яких простір виступає як самостійний герой, як своєрідне «продовження» персонажа, як органічна складова сюжету. У таких творах простір слугує виразником певних поглядів, життєвих, світоглядних позицій автора, виступає зазвичай суб' єктом ліричного переживання, а конкретне місце стає подією особистого життя.

У вивченні семантики простору проблема полягає у визначенні мінімальної одиниці аналізу твору, якою ми будемо вважати просторовий геокультурний образ. Д. Замятін визначив геокультурний образ як систему найбільш потужних, яскравих і масштабних знаків, символів, характеристик, що описує особливості розвитку й функціонування культур і цивілізацій [3, 111]. Під гео- культурним топосом розуміється конкретний образ місця - географічної території, міста, краю, регіону як єдиного цілого, утіленого в культурних текстах [6]. Усередині топосів виділяють менші одиниці простору - локуси. Джерелом уявлення про співвідношення локусу й топосу є концепція Ю. Лотмана про закриті й відкриті простори, який уважає значущим критерієм для визначення закритості не так обсяг, як «відмежованість» [4, 260]. Локус розглядається як одиниця парадигми топосу. Топос конкретизується низкою локусів.

Згідно з естетичними канонами української національної традиції, у будь - якому літературному творі головний макрообраз - образ Батьківщини, рідної країни, який несе в собі позитивні почуття, ностальгію, любов, біль. У «Вечірніх світанках...» М. Наєнка образ України втілений в образі «малої» батьківщини - рідного села.

Образ Гуляйполя - центральний географічний образ мемуарів. Спробуємо більш докладно розглянути структуру образу села Гуляйполя. Топос села створюється за допомогою основних локусів хати, річки Гнилий Тікич, школи, трьох цвинтарів, кінематографу, колгоспу імені Комінтерну, сільського клубу.

Центральний локус рідного села - хата, у якій народився автор мемуарів, з якою пов'язані перші й найдорожчі спогади. Михайло Наєнко у творі «Вечірні світанки...» осмислює силу значення рідного дому: «Людська природа влаштована таким чином, що звикає до обжитого місця з неймовірною магнітною силою; таке враження, ніби пущено в тому місці такої міцності живлющо - велетенський корінь, якого ні викорчувати, ні випалити, ні витруїти» [5, 17].

Локус хати зазвичай замкнений, але ця замкненість у творі порушується загрозою небезпеки ще з дитинства: голод, загибель солдатів у хаті, розгро м- лення хати снарядом, постійні переховання в погребі від бомбардувань, «не наші літаки». «Літаки понад нашою хатою сняться мені до сьогоднішнього дня. Інколи вони падають на землю з червоно -чорним хвостом полум'я» [5, 24]. Так у тексті увиразнюються дитячі сни, коли герою снилась палаюча хата. Колір є невід'ємною складовою простору твору, він виконує смислоутво- рюючу функцію, передачі емоцій, формує певний настрій. Червоно -чорний колір полум'я викликає тривожні почуття автора, символізує жалобу, загрозу, небезпеку.

До того ж домашній «побут на рівні далекого Трипілля, якщо не кам'яного віку. Дерев'яна ступа, камінні жорна, первісні рогачі, задимлені глиняні горшки - це була основна атрибутика нашого хатнього побуту» [5, 81]. Але такі деталі, як тепла лежанка, вареники з вишнями, мамині руки, цукерки з Берліна, ще «Біленькі цукристі ґудзички - саме те, від чого ми солодко п'яніли і невдовзі засинали. Найсмачніші магазинні подушечки» [5, 80] свідчать про глибоко приємні, теплі, сповнені любові почуття до батьківської хати. Навіть кішка та собака Букет бігли на ніч у розгромлену фашистами хату. Образ домівки має колосальне духовне значення, виражає світоглядні концепції людини, її самовизначення у Всесвіті. Зараз, коли хати вже немає, автор спогадів не відчуває пустоти дорогого серцю місця: «На місці моєї хати все ще снується срібна нитка мого дитинства», називає хату «Ярове дворянське гніздо» [5, 535]

Локус школи характеризується першими успіхами здібного хлопчика, наприклад, у п'ятому класі до нього вже підходили учні з паралельних класів і говорили, що «тебе читали», «у тебе найкращий переказ». Тут для автора спогадів відкрилося «вікно у широкий світ» - книжка [5, 533].

Топос села Гуляйполе містить у собі ще чимало важливих локусів: міст «Дружба», могила візира, Пам'ятна стеля, лавка в селі, Христина криниця, джерело «Вікнина», сільський клуб, пам'ятник хлопчика з матір'ю-солдаткою, левада, дівочі вечорниці з «хатніми танцями», духовий оркестр (родина Олекси Білоуса), драматичний гурток з українською класикою в репертуарі, співочий гурток із старовинними українськими піснями в репертуарі, гуляйпільська поліклініка в одній з «куркульських» хат, колгоспна контора, в'їжджений шлях тощо.

Локус зруйнованої 1934 року Дмитрівської церкви представлений у творі тільки фундаментом-цоколем, який залишився від неї. «Наша церква була унікальним витвором народної дерев'яної архітектури Правобережжя...» [5, 82]. Таким чином, зруйнований храм, рідна хата, школа, мистецькі гуртки та оркестр репрезентують у творі осереддя культурного і духовного простору села. геокультурний мемуари локус міфопоетичний

Михайло Наєнко описує образ Гуляйполя не окремо від навколишнього світу, він органічно вписує рідне село у простір України, у Всесвіт, а починає це з переліку сусідських сіл: села Бродецьке, Шостакове, Пальчик, Колодисте. Автор підкреслює особливість цих населених пунктів здібністю народжувати, випускати у широкий простір талановитих людей: Василь Доманицький, заборонений філолог, археолог як представник села Колодистого, його могила в Колодистому є зараз; Сергій Єфремов з Пальчика. Геокультурні розвідки письменник здійснює також і щодо назв сільських «кутків»: «Чикали», «Село», «Г о- робцівка», «Печерицівка», «Вуличка», «Яр», «Яри», «Гринівка», «Касянівка», «Тойбік», «Гудзівка», «Киризівка» [5, 49]. Він зауважує, що в Росії є залізнична станція «Чикали». Але є ще така місцевість у Гуляйполі «Склемене», ще в польському реєстрі був гуляйпільський козак Тишко Склеменко, та тільки «такого слова немає в жодному словнику не тільки в Україні, а й усіх слов'янських та германських країн» [5, 49]. «Склемене», отже, виступає маркером унікальності села.

Розмірковує автор і про походження назви рідного села Гуляйполе, яке раніше називалося Неберибіс (у генеральній карті України Боплана 1649 року), про походження власного прізвища, прізвищ односельчан та навіть і про походження назви сусіднього села Шостакове [5, 13]. Він не просто наводить стару назву села Гуляйполе, а простежує весь шлях змін назви, чим акцентує унікальність Черкаського села, виділяє його серед інших сіл: «В Україні є, здається, чотири Гуляйполя. Крім нашого - ще в Запорізькій, Полтавській і Дніпропетровській областях. Всі ці поселення могли з'явитися пізніше за наше, бо розс е- лення українських територій відбувалося з півночі (від Чернігова й Києва) на південь. Отже, всі українські села з іменем «Гуляйполе» можуть вважатися «дочірніми підприємствами» нашого. А крім того - в нашому Гуляйполі міг бувати малий Тарас» [5, 51].

М. Наєнко навіть у назві твору називає село «берибіським», чим доповнює розповсюджену сучасну назву села, чітко визначає місце Черкаського Г у- ляйполя серед інших сел. України. За світовою літературною традицією, зазвичай особливістю провінційного міста є відсутність його назви. Ім'я індивідуалізує місцевість, робить її єдиною та унікальною. Образ села з позиції урбаністичної літератури є одноманітним. Письменник називає топоси не для того, щоб позначити місце свого перебування, а щоб розповісти про дорогоцінність місць подій мапи свого життя.

Обсяг краєзнавчих розслідувань М. Наєнка вражає: ним наведено 7 мап із зображенням України, Черкаської, Кіровоградської областей. Це допомагає осягнути цілісність образу села, художньо осмислити його, використовуючи різні поети кальні засоби. Згадуванням карт автор також намагається показати давність села. Для цього ж у тексті наведені такі локуси, як камінні сходи в річку на Ярах у районі ліска навпроти Пальчика-Луківки, курган-могила, величезні ходи-печери, які, можливо, залишилися від скіфів, керамічні труби для спуску з гір чистої талої води, що були знайдені під час будування бетонного мосту через Гнилий Тікич (і які були знайдені в м. Мира в Туреччині на місці Візантії). Така символічна деталь твору, як знайдені залишки керамічних труб, служить підтвердженням давнього походження рідного села, «ровесника давнього Риму» [7]. Михайло Наєнко, виступаючи у телепрограмі, зауважує, що «цим слід не лише пишатися, а й нагадувати молодому поколінню, що в нас є фундамент, що в нас є, на чому зростати... Ми не азіатська чудь, не меря, не єм, не мурома, а народ, що має європейську, античну традицію.» [7]. Цим М. Наєнко водночас вказує на вибір геокультурної орієнтації України.

Михайло Наєнко акцентує увагу на неточностях у визначенні віку села істориками, у чому виявляється їхнє поверхневе ставлення до рідної землі. Під час телепрограми «Світ особистості. Михайло Наєнко» сам автор так сказав про вік Гуляйполя: « Моє Гуляйполе, вважаю, існує тисячу років, а в писаних джерелах (енциклопедіях, краєзнавчих матеріалах) народження його відносять до XVII століття» [7].

Автор «Вечірніх світанків...» намагається показати не просто своє село, але створює цілісний образ українського села з погляду ХХІ століття. «І свій невеликий рід, і тих людей, що мене оточували, я намагався представити якнайширше, бо в них є щось схоже і з життєвими ситуаціями Вашого села. Так само - кожне українське село чимось схоже на наше, і я вибирав для опису щось типове...» [2]. Гуляйполе як типове українське село уособлює образи концепту «Україна», які репрезентують такі смисли, як висока моральність, працьовитість, повага до старших, любов до землі. Носіями високої моральної культури, істинного гуманізму, «вчителями» життя для М. Наєнка були насамперед батьки Кузьма Михайлович та Килина Денисівна, перша вчителька Ан- тоніна Купріянівна. Їхня духовність зіграла особливу роль у формуванні особистості героя, у пробудженні в ньому естетичного почуття.

Експресивне забарвлення описових елементів села знаходимо у вживанні зменшувально-пестливої лексики в зображенні хат села, рідної землі: «Набокуваті, під очеретяною покрівлею хатки», «Земля родюча, є горбки, на які треба не ходити, а викарабкуватися» [5, 35]. «Невеличке, з низенькими, часом обгорілими, хатками, що розбрелися понад левадами, воно (Гуляйполе) здавалося йому букетом квітів. Тут його ніхто не скривдить, не образить» [5, 94]. Порівняймо з лексикою, вживаною в описі міської дачі М. Наєнка: «Дачний такий- сякий будиночок» [5, 6]. Тут також ужито зменшувально -пестливу лексику, але означення «такий-сякий» вносить значення неважливості цього місця в житті автора твору.

Текст «Вечірніх свіганків...» насичений присвійними маркерами- займенниками: наші берибісько-гуляйпільські краї , наше село, наша школа, наш Яр, наша стежка, наш (гуляйпільський на Черкащині) Тікич [5, 54], моє батьківське дворище на Яру, наше Гуляйпільське весілля [Підкреслено нами:

О. К., Н. О.]. Так увиразнюється єдність простору, автора й односельців.

Простір у книзі М. Наєнка постійно деталізується: три вітряки, димар Мефодія Тараненка (з бляхою!) у ранньому дитинстві, ямки для дерев, викопані дідом Пилипом під час німецької окупації, які видно й досі, як символ невтомної праці селянина [5, 21], мило як символ нової цивілізації, нового побуту, «балалайка-саморобка», детекторний радіоприймач, якого змайстрував сам, мамині «тонкі руки», «її руки». Окрема містка художня деталь твору - хліб. Це і той сухарик, який давали у школі дітям-сиротам під час голоду 1947 року, і свій «городський» хліб, у черзі за яким стояли всю ніч з мамою в містечку Ва- тутіне, як до мавзолею Леніна-Сталіна.

До якого типу можна віднести простір Гуляйполя? Скористаємося тут думкою М. Бахтіна, який виділяє три основні типи художніх просторів: ідилічний, містеріальний і карнавальний. Основними ознаками ідилічного простору вчений вважав прикріпленість життя і подій до якогось конкретного місця, о бмеженість декількома основними реальностями життя, поєднання людського життя з життям природи [1, 241]. Хата дитинства, рідне село, які розглядаються у «Вечірніх світанках...» ретроспективно, набувають характеристики ідилічного простору, вони близькі до природи, до білого цвітіння дерев, солодких спогадів дитинства.

Міфопоетичний простір у книзі М. Наєнка створюється «козацькими місцями», прізвищами. Колись Гуляйполе належало до Корсунського козацького полку, із села була сформована сотня Корчовського. Автор докладно з'ясував список прізвищ козаків, який формувався за «земляцьким принципом» [5, 49]. М. Наєнко здійснив геокультурний аналіз повісті «Наймичка» Т. Шевченка для пошуків можливих шляхів малого Тараса Шевченка з батьком Григорієм, за допомогою карт Кіровоградської і Черкаської областей описав давній чумацький шлях (XV ст.). Помилки вчених щодо передбачуваного шляху Т. Шевченка викликають у автора неприховане обурення: «Шлях через Тікич історично був наїжджений і протоптаний з незапам'ятних часів!?» [5, 53]. Брід «біля циган» на річці Т ікич - єдине місце, яке можна перейти. Вищезазначені дослідження М. Наєнка створюють повноцінний геокультурний образ села Гуляйполя.

Підводячи підсумки, зазначимо: письменники застосовують засіб геоку- льтурних пошуків, маючи на меті показати певні ідентифікаційні орієнтації. Г е- окультурний образ рідного краю, створений М. Наєнком у мемуарах «Вечірні світанки...», є художнім відображенням самоідентифікації народу, його історичного минулого, слугує актуальній проблемі виховання патріотизму. Геокуль- турні образи твору несуть неабияке значення для загального розуміння його головної ідеї - першовитоки людини - у її «малій» батьківщині.

Бібліографічні посилання

1. Бахтин, Михаил. Формы времени и хронотоп в романе. Вопросы литературы и эстетики. М: Наука, 234-407, 1975.

2. Вершини і низини пам'яті (замість післямови). Радіодіалог В. Давиденко з М. Наєнком. Матеріал, наданий М. К. Наєнком автору дипломної роботи. Зберігається в архіві автора.

3. Замятин, Дмитрий. Метагеография: Пространство образов и образы пространства. М.: АГРАФ, 2004.

4. Лотман, Юрий. Семиосфера. Санкт-Петербург: Искусство--СПБ, 2000.

5. Наєнко, Михайло. Вечірні світанки: Берибіське Гуляйполе, «Від Києва до Лубен» і літературні візії. К.: ВЦ «Просвіта», 2015.

6. Пудова, Анастасія Геокультурная топика в лирике Б. Л. Пастернака: автореф. диссерт. кандидата филологических наук : 10.01.01. Тюмень, 2011.

7. Світ особистості. Михайло Наєнко. Діалог Ю. Пасак з М. Наєнком. - «Центральний телеканал». Матеріал, наданий М. К. Наєнком авторам статті. Зберігається в архіві О. В. Котельчук.

Размещено на Allbest.ru