Трагічність і комічність кохання у новелістиці С. Пилипенка

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 821.161.2.09 Пилипенко

Трагічність і комічність кохання у новелістиці С. Пилипенка

Ленська С.В.

кандидат філологічних наук, доцент,

Полтавський національний педагогічний університет

імені В.Г. Короленка

Анотація

У статті розглядаються окремі оповідання і новели С. Пилипенка, лідера літературної організації “Плуг”, талановитого письменника і громадського діяча, який був репресований і досі майже невідомий читачеві. В його творах на тлі любовних колізій розкривається психологічний портрет авторового сучасника, його складний внутрішній світ, морально-етичні проблеми, які він намагається розв'язати. Розглянуті твори об'ємно й різноаспектно репрезентують пореволюційну дійсність і пошук людиною сенсу життя у змінених обставинах. пилипенко новела комічність

Ключові слова: комічність, трагічність, драматичність, сюжет, деталь, оповідання, новела.

Аннотация

В статье рассматриваются отдельные рассказы и новеллы С. Пилипенко, лидера литературной организиции “Плуг”, таланливого списателя и общественного деятеля, который был репрессирован и до сих пор почти неизвестен читателю. В его произведениях на фоне любовных коллизий раскрывается психологический портрет авторского современника, его сложный внутренний мир, морально-этические проблемы, которые он пытается решить. Рассматриваемые произведения объемно и разноаспектно репрезентуют пореволюционную действительность и поиск человеком смысла жизни в изменившихся обстоятельствах.

Ключевые слова: комическое, трагическое, драматическое, сюжет, деталь, рассказ, новелла.

Summary

The article deals with some stories and novellas by S. Pilipenko, leader of the literary organization "Plough". The author is a talented writer who was arrested as a social activist. His works are still almost unknown to readers. According to love collisions of contemporary author's psychological portraits are revealed in the texts. The writer tried to solve in his works the complex inner life, moral and ethical problems. Post-revolutionary reality and search for sense of human life in the changed circumstances are represented in the works.

Key words: jocularity, tragedy, drama, plot, detail, story, novella.

Попри відчутну політичну заангажованість, притаманну пореволюційному десятиліттю, націленість на “світову революцію” та бурхливий характер реформ в усіх сферах суспільного буття, проблеми кохання і сімейних взаємин, батьків і дітей посідали не останнє місце як в житті окремої особистості, так і в літературно-мистецькій царині загалом. Кохання як метафізична категорія, аспекти сексуальних взаємин, тілесності й психологічних нюансів людських переживань - усе це стало предметом мистецьких зацікавлень В. Підмогильного (“Добрий Бог”, “Старець”, “Місто”, “Невеличка драма”), М. Хвильового (“Життя”, “Із Вариної біографії”, “Іван Іванович”, “Ревізор”), А. Любченка (“Вертеп”), М. Йогансена (“Гнилизна”) та багатьох інших митців.

Лідер однієї з провідних літературних організацій 1920-х років - селянського “Плугу” - С. Пилипенко був не лише талановитим організатором, редактором, полемістом, громадським діячем, але й надзвичайно обдарованим письменником, твори якого, на жаль, недостатньо відомі широкому загалові. Крига забуття навколо митця скресла в 2007 році, коли у видавництві “Смолоскип” в серії “Розстріляне Відродження” вийшла книга його творів з талановитою передмовою Р. Мельникова [4]. У збірці вміщені байки, оповідання, статті, рецензії письменника, що презентують автора як надзвичайно обдаровану і багатогранну особистість, активного учасника літературно-мистецького процесу, котрий уболівав за розвиток вітчизняного письменства, а також велику цінність складають спогади сучасників і колег по перу лідера “Плугу”, в яких змальована непересічна людина, з широким кругозором, високою внутрішньою культурою, особистою і національною гідністю і тонким почуттям гумору. Спеціальних праць, в яких творчий доробок письменника отримав би системне фахове дослідження, поки що не створено. Існують лише спогади, окремі розвідки, присвячені певним аспектам його спадщини [1; 2; 3; 7; 8].

Доля С. Пилипенка є типовою для доби “розстріляного Відродження”. Виходець із родини полтавських козаків (батько - народоволець, учитель), він отримав блискучу освіту в Київській Першій гімназії, а потім на історико-філологічному факультеті Київського університету. Крім античних, знав ще шість іноземних мов, студіював історію, славістику, перекладав. Ще в юні роки захопившись ідеями М. Драгоманова, він вступив до партії українських соціалістів-революціонерів. Через “політичну неблагонадійність” юнак був виключений із третього курсу і змушений заробляти педагогічною діяльністю в невеличких провінційних містечках. У роки першої світової війни С. Пилипенко зробив блискучу кар'єру військового, “був тричі поранений і двічі контужений” [4, 592]. Під час Лютневої революції “не дивлячись на свій чин і посаду батальйонного командира” був “обраний в полкову солдатську раду, далі - в дивізійну і армійську” [4, 592-593]. Тоді ж у Ризі набув досвіду видавництва газети (“Український голос”). У розпал жовтневих подій 1917 року виконував обов'язки комісара полку і дивізії, був делегований як член партії УПСР до Установчих зборів, але відмовився.

Після повернення до Києва на початку 1918 року кілька місяців провів в ув'язненні, оскільки виступив проти гетьманату П. Скоропадського. На початку 1919 року вступив до лав КП(б)У. Здавалося б, “підходяща” біографія для партійного функціонера тієї доби. І Пилипенко, дійсно, на короткий час ним стає - редагує періодичні видання “Більшовик”, “Вісті”, “Комуніст”. Проте на V Всеукраїнській партконференції 1920 року виступив із критикою “лінії партії”, за що півроку працював чорноробом на заводі “Серп і Молот”, “доходивсь до цинги” [4, 12].

Новий період у житті митця почався 1921 року, коли юнака призначили редактором “Селянської Правди”, де друкувалися його байки. Згодом вони склали збірку “Байківниця” (1921). Справжній людський та організаційний талант С. Пилипенка виявився у створеній і виплеканій ним літературно-мистецькій Спілці селянських письменників “Плуг” (1922). У своїх спогадах Д. Гуменна емоційно пише: “Де починали пробувати свої сили А. Головко, В. Сосюра, П. Панч, Анатоль Гак, Ю. Лавріненко, С. Божко, В. Мисик, І. Сенченко та інші? У “Плузі” і тільки в “Плузі”!” [4, 711]. За увагу до молодих початківців, за вміння безпомильно виявляти таланти, за доброту і справедливість С. Пилипенка з любов'ю називали “Папашею”. Він невтомно редагував перші проби пера початківців, проводив безліч засідань, диспутів, літературних зустрічей, підтримував митців грішми, допомагав з роботою і житлом - словом, справді був другим батьком для десятків молодих письменників.

Глибока криза докорінно змінила світогляд письменника у 1932-33 роках. Дружина митця, Тетяна Кардиналовська, згадувала, як вони з чоловіком виносили великі миски й каструлі із відомчої їдальні і годували пухлих селян, котрі втікали з мертвих сіл до Харкова; як протестували Хвильовий і Пилипенко проти голодомору і зверталися в усі інстанції, але їм було сказано, що інакше українського селянина не можна поставити на коліна. Усе це і спричинило арешт письменника, безглузді обвинувачення у контрреволюційній діяльності. У різних джерелах рік смерті, точніше, загибелі С. Пилипенка вказано по-різному: 1943, 1940. Насправді ж він був закатований у Харківській в'язниці у березні 1934 року [4, 767], ставши ще однією жертвою сталінського терору.

Наукових розвідок про С. Пилипенка зовсім небагато: згадана передмова Р. Мельникова до “Вибраних творів”, праці О. Мукомели, Ю. Шевельова, М. Шкандрія [4; 3; 7; 8]. Проте уявлення про літературний процес і добу “розстріляного Відродження” будуть неповними без постаті й художнього доробку лідера “Плугу”. Тож на часі постає необхідність всебічного вивчення його творчої спадщини, чим і визначається актуальність даної розвідки. Метою статті є розкриття ідейно-художніх особливостей окремих оповідань і новел письменника, в яких у той чи інший спосіб відбилася тема кохання.

Проблема становлення, формування “нової людини” у пореволюційну добу отримала психологічно вичерпне художнє вирішення в оповіданні “Товариська послуга” (1927). Сюжет твору нескладний: до головного героя Олеся приходить незнайома дівчина і просить прочитати лекцію про Тараса Шевченка для молоді махорочної фабрики. Юнак виконує прохання. Лекція справила велике враження на присутніх. Дівчина, голова культкому фабрики, запросила Олеся додому на гостину, а потім попросила про “товариську послугу” - стати батьком для її майбутньої дитини. Події, описані в оповіданні, віднесені у минуле, в перші пореволюційні роки: “Це було вже давно: коли в кожній кімнаті немилосердно чаділа “буржуйка”… <…> Проте життя було напружено-повне, ясно-надійне. Скрута, злигодні минуть, повинні минути, аби працювати, над силу працювати” [4, 35]. Невласне-пряма мова головного героя в даному уривку дозволяє читачеві сприймати події, що відбуваються, через призму бачення Олеся. Суворий час, скрутні матеріальні обставини, тяжка праця - усе це не притлумило прагнення дівчини до материнства: “Я ж бо вам по-товариському кажу: дитини хочу, без дитини жити не можу. І щоб сюди ніхто не швендяв, не докучав… Безбатченком хай буде, а проте, роду здорового, дужого. От чому до вас звернулася… <…> Я ж бо працюватиму тоді вдвоє: і для всіх, і для нього, немовлятка мого любого” [4, 45].

Сюжет оповідання досить незвичний для тієї доби: культу материнства у багатодітних селянських родинах не спостерігалося; прогодувати шестеро-восьмеро, а іноді й більше дітей було досить важко, тому пієтет, з яким так несподівано говорила про немовля незнайома дівчина, вразив Олеся. Окрім того, вкажемо ще на кілька морально-психологічних аспектів. Ґендерна політика влади на початку 1920-х років фактично порівняла чоловіків і жінок: представниці слабкої статі працювали на будівництві, прокладанні доріг, виконували іншу важку і почасти шкідливу працю, мине кілька років - і жінки сядуть на трактор тощо. Отже, прагнення дівчини не реалізуватися в суспільному житті, а звити тихе родинне гніздечко, було нетиповим для того часу, звучало різким дисонансом до декларованого на державному рівні принципу “суспільні обов'язки первинні, особисті - вторинні”. Дівчина - голова культкому на тютюновій фабриці, отже, вона - представниця активу, авторитетна і, зважаючи на її енергійність, перспективна одиниця для новітньої номенклатури. Але вона віддає перевагу не кар'єрі, а сумнівній долі матері-одиначки, котра може розраховувати лише на власні сили, а не на допомогу рідних. Звісно, часи Шевченкової Катерини минули, суспільний осуд дівчині не загрожував. Пригадаємо, дискусії навколо проблеми материнства і ролі жінки в сім'ї, що розгорталися в 1918-1920-х роках, статті О. Коллонтай тощо. Але мати-одиначка не так високо могла просунутись по кар'єрній драбині.

Окрім того, матеріальний бік життя також має велике значення: “На тиждень якихось вісімсот “косих” заробиш, а фунт хліба двісті п'ятдесят коштує. От і маєш на три фунти з гачком за получку, - по половинці тобто на день: їж, не трісни, співай пісні” [4, 38]. Але труднощі її не лякають. Отже, дівчина - нетипова героїня свого часу.

Цікавими, на мій погляд, є паралелі між жіночими персонажами С. Пилипенка і М. Хвильового. Непримиренні супротивники в дискусіях, вони виявилися дуже близькими внутрішньо. Цю рису слушно помітив М. Шкандрій: “Пилипенко робив із селян українців, Хвильовий перетворював українців на інтелектуалів. Тому конфлікт полягав, власне, у тактиці: Хвильового, Блакитного, Пилипенка й інших поборників об'єднувало куди більше, ніж розділяло” [8, 259].

Портретна характеристика незнайомки видається типологічно близькою до портрету Гапки на прізвисько Жучок у новелі М. Хвильового “Кіт у чоботях”. В оповіданні С. Пилипенка: “… дівчина в чоловічій кашкетці, з-під якої непокірно висмикуються русяві пасма непокірного волосся. Кругле, рясно всіяне ластовинням обличчя з кирпатеньким носом, пухкими кровистими губами, м'яким підборіддям. Невеликі очі, кольору вишневої смолки, зорять задирливо-привітно. Вся вона, мов рябеньке курчатко в своєму ватяному, салдатського крою, полусвитку, строкатій, короткій спідниці, з намерзлими, червоними з морозу руками” [4, 35]; у новелі М. Хвильового: “От її одіж: -Блуза, спідничка (зимою стара шинеля), капелюшок, чоботи. <…> А то ще: під капелюшком голена голова - не для моди, а для походу, для простору. <…> Іще дивіться на її очі: коли на бузину впаде серпневий промінь - то теж її очі. А от ніс <…> - головка від цвяшка: кирпатенький” [6, 63-64]. Гапка в новелі М. Хвильового пережила особисту трагедію: “І тоді мені кирпатенький носик розказав, що їй не 19, як ми думали, а цілих 25 літ, що в неї вже було байстря і це невеличке байстря - повісив на ліхтарі козак” [6, 73]. Це й штовхнуло молоду жінку в жорстокий вир боротьби. Героїні С. Пилипенка теж двадцять п'ять років, але змальовано вже повоєнну добу, відтак її інстинкт продовження роду опоетизовується, підноситься людським бажанням турбуватися про дитину, виростити її, вивести в люди.

Отже, як і в творах М. Хвильового, Ю. Яновського та інших визначних письменників 1920-х років, підкреслюється думка про те, що основою держави, смислом людського існування є рід, родина, особисте начало переважає над класовим. Звичайно, подібна позиція не “вписувалася” в ідеологічну парадигму доби, а її носії в той чи інший спосіб піддавалися витісненню, а більшість - репресіям.

Твором, де вповні відбилися трагічність і комічність кохання, є оповідання “Любовні пригоди” (1926). Оригінальність наративної структури твору полягає в тому, що увесь драматизм ситуації розкривається через “голоси” її учасників: оповідання, написане скромним працівником редакції Карпом Макаровичем, котрий у такий спосіб вирішив освідчитися в коханні молоденькій секретарці редакції Кароліні Петрівні, має з'явитися в недільному додатку до газети; до того ж юна красуня отримує гнівний лист від законної дружини Карпа Макаровича.

Молоденька вродлива машиністка, яка мимоволі стала учасницею любовного трикутника, навіть не підозрювала, яку пристрасть розбудила в серці скромного працівника редакції. Власне, вона відіграє роль лише подразника, що розкриває драматизм ситуації. “Голоси” Карпа Макаровича і його дружини доповнюються “голосом” наратора, що, подібно до А. Чехова, через побутові подробиці й деталі змальовує безрадісне міщанське життя обивателів.

Портретна характеристика горе-“коханця”, подана через призму бачення наратора. Незвичайність ситуації різко контрастує з характером і звичною поведінкою героя: “Завжди сумирний, з повільними хуторянськими рухами, опецькуватий чоловічок, із брезькуватим, невиразним обличчям гемороїдального молодшого бухгалтера <…> - він рівно о дев'ятій приходив у свій куточок, перегортав цілі купи провінціальних часописів…” [4, 55]. Секретар “… знав, що Карпо Макарович по-канцелярському точно перекаже знайдені відомості, точно зазначить джерело їх походження, точно подасть відведену йому для інформації кількість рядків і точно о четвертій подасться з редакції додому обідати десь на край міста, в сірий дерев'яний облуплений будинок із приземкуватими квітами на підвіконнях за сірими перепраними занавісками. Там зустріне його гостроплеча, з ріденьким вицвілим волоссям і вицвілими очима жінка, такі ж, як і він, опецькуваті, неповороткі, неметкі діти - й там він лишиться до завтрашнього ранку, до дев'ятої години, коли знов зігнеться над купою паперів у своєму редакційному кутку” [4, 55-56]. У цій розлогій цитаті розкрито всю безрадісність і порожнечу повсякденного існування звичайної “маленької людини”. (Принагідно письменник висміює тип журналіста-ремісника, що дедалі більше ставав потрібним у суспільстві). Тому поява в редакції, а відтак і в його житті молодої гарної дівчини докорінно перевернула догори дном заведений порядок.

Початок “Любовних пригод”, написаних Карпом Макаровичем, відбивають його бажання почати нове життя: “Безрадісна була моя життьова путь, мов безкрайня телеграфна лінія. День до дня схожий, мов телеграфні стовпи. Сірі, одноманітні. І думки, як дроти, довгі, гудливі, однотонні. Ви увірвалися в моє життя метеором…” [4, 57]. Пізнє кохання скромного працівника принесло йому не стільки мрії і надії на взаємність, скільки усвідомлення безглуздості власного існування. По-чеховськи тонко автор розкриває трагічність становища Карпа Макаровича: адже він прагне до краси, хоче знайти сенс життя, проте не сподівається на відгук. Тому найсміливіше його прохання до дівчини - піти разом у кіно.

Риторика оповідання-листа Карпа Макаровича, що дало заголовок творові загалом, складена з романтичних кліше, риторичних питань, звертань і вигуків, насичена антитезами, гіперболами і літотами, яскравими і несподіваними епітетами і порівняннями: “Я знаю: Ви дивитесь на мене, як легкий аеро з-під хмар на тяжкі незграбні трамваї…”, “Коли Ви проходите повз мене, одне непереможне бажання опановує всю мою істоту: розпаритися в легку хмарку, оповисти Вас прозорою променистістю й так у солодкій млості бути з Вами скрізь, почувати кожний атом Вашого тіла, кожний кучерик на Вашій ніжній шийці, коливатися разом із кожним Вашим рухом” [4, 57]. Еротичний відтінок цього зізнання пов'язаний саме з тактильними відчуттями, такими важливими для героя. З метою відчувати свою музу він і викрав її рукавички, носить їх у кишені. Пристрасть Карпа Макаровича виявляється в експресивно забарвленій лексиці, риторичних питаннях і звертаннях: “моя красна Ліночко”, у проханні: “Підемо разом у кіно! … Хіба Вам не приємно буде почувати, що Ви робите людину щасливою, що Ви даєте їй велику, незціненну радість?” [4, 58].

І редактор, і секретар не очікували подібної пристрасті. В їхніх очах пізнє кохання скромного редакційного працівника було комічним і недоречним, навіть неймовірним: “- Оригінально! Замість послати поштою чи просто передати в руки, хоче надрукувати любовну цидулку в газеті. Кумедно!” [4, 58]. Але для дружини Карпа Макаровича ця історія стала справді трагічною: адже вона не лише усвідомила, що чоловік байдужий до неї, але й безрадісну перспективу покинутої жінки з дітьми: “Чи ви розумієте, що тепер я хочу тільки спокою, тільки можливості виплекати своїх дітей, щоб не задурно були всі ті муки, всі ті роки тяжкого, безрадісного життя” [4, 60]. Обурена дружина погрожує, просить залишити її чоловіка, описує порожнечу її буднів, зізнається в коханні до нього - автор психологічно достовірно відтворив увесь спектр емоцій ошуканої жінки, прагнення зберегти її примарне благополуччя. Майстерність С. Пилипенка вповні виявляється у цьому листі дружини до суперниці, адже читач співчуває їй і сумує над її долею. Кінцівка оповідання розв'язує любовний трикутник: “ - Я… я піду з ним у кіно, - тихо проказала Кароліна Петрівна, - а рукавички звелю повернути мені” [4, 62].

Драматизм несподіваного безнадійного кохання можна прокоментувати з допомогою визначення В. Халізєва: “Драматичним є те життєве становище, коли під загрозою опиняється здійснення якихось важливих і значущих, невід'ємних запитів особистості” [5, 56]. У даному оповіданні драматизм ситуації полягає у нездійсненності мрій про щастя Карпа Макаровича, а образлива й гірка правда є воістину трагічною для його дружини. У листі до суперниці вона, як дикий звір, захищає свою родину і дітей: “Я ж його кохаю, чуєте? <…> І ось пишу, заклинаю: не губіть мене. У Вас теж колись буде чоловік, будуть діти. Подумайте, розважте, зійдіть з мого шляху. Інакше я за себе не ручуся. Я накою лиха й собі і Вам. Я - жінка, я - мати. Ви знаєте, як захищає кішка своїх котенят? Ви знаєте, як квочка кидається на собаку? … Бійтесь мене, тікайте від мене, тікайте від мого чоловіка” [4, 62]. Жінка обурюється, просить, погрожує, проклинає. Вона бореться за родину, прощає чоловікові зраду.

В оповіданні є промовистий епізод: коли Карпа Макаровича було викрито за написанням любовного листа, він пояснив це так: “Бачиш, тепер ніхто не пише любовних оповідань. Пролетарські письменники вважають, що їм це не личить, - ніби пролетарі не люблять! А читачі вже виголодніли на любовні пригоди в літературі…” (курсив мій. - С.Л.) [4, 61]. Зміна тематичної парадигми в літературі 1920-х років оцінена С. Пилипенком дуже точно, адже він мав величезний досвід редакторської роботи, спілкувався з десятками і молодих, й авторитетних письменників. Власне, вкладаючи цю думку в уста свого персонажа, автор висловлює позицію, що характеризує його як розумну й далекоглядну людину: про безпритульних чи врожаї хліба писати, безперечно, варто, але не менш важливо пізнати душу, сумніви, вагання, устремління і мрії сучасників. А кохання - своєрідний індикатор духовного здоров'я людини. Перефразовуючи фундатора російського сентименталізму М. Карамзіна (“І селянки любити вміють”), С. Пилипенко стверджував, що й пролетарям почуття і пристрасті теж не чужі.

В комічному сенсі ситуація подружньої зради обіграна С. Пилипенком у новелі “Друзі дітей” (1927). Головні герої - Марко й Олеся давно збайдужіли одне до одного. Подружжя змушене сидіти на засіданні товариства “Друзі дітей”, яке функціонувало при ВУЦВК у 1924-1932 рр. [4, 792]. З головними героями читач знайомиться з їх взаємохарактеристик: “… до чого ж це набридло! І ота давно знайома спідниця Олесина, що з-під неї цурупалками пухленькі литки, і оті немодні дешеві блузки її… <…> Та все, все - і здивовано-наївні півкола високо зведених брів, і ясно-карі маленькі оченята, і капризно випнута спідня губа, і зухвало задертий угору кінчик носа… Таке все притерте, до найменшої цяточки відоме, обдивлене, обмацане, в свій час обціловане - і не дивився б!” [4, 175]; “Хіба порівняти до цього файного легеня, … мого одороблуватого чоловіка з м'якеньким черевцем, з безсилими, як друкарська стьожка, руками, нездатними як слід обняти, притиснути…? Хіба не гидко дивитися на чоловікові каламарки-очі, що безглуздо чорніють на сірому, мов пилом присипаному, обличчі?” [4, 175-176].

Сидячи на нудному засіданні, Марко мріє про зраду з привабливою молодичкою, а Олеся - з симпатичним лектором. Вона навіть вийшла раніше з лекції, щоб у темному парку віддатися своїм почуттям. На затіненій алеї опинився й Марко. Комічність новелістичного пуанту розкриває взаємну подружню зраду: Марко думає, що цілує коханку Манюсю, а виявляється, що дружину: “- Олеся! - здивовано переляканий погляд, схований у темряві парку. Адже жінка мусила бути там, на зібранні…” [4, 176]. А та зраділа, почувши слова кохання. Традиційна “комедія ситуацій”, відома ще з середньовічної новелістики і драми, вписана в лаштунки 1920-х років. Несподіваність розв'язки, наявність пуанту, відсутність розлогих описів - усе це новелістичні риси, майстерно і дотепно використані С. Пилипенком.

Оригінальні творчі прийоми застосовані письменником в оповіданні “На хіднику” (1927). Твір дивовижний, адже любовна колізія розкривається не через характери чи вчинки персонажів, а через предметно-побутову деталь, а точніше - через черевики. Саме взуття перетворюється на маркер віку, соціального статусу, професії і навіть характеру людини. Головним персонажем твору є чоботар Михайло, який через каліцтво не має змоги виходити надвір, відтак спостерігає життя через маленьке віконце у підвалі, де мешкає і працює. Життя великого міста показане через призму взуття: найраніше прокидалися двірники, потім поспішали куховарки на базар, а робітники - на завод, проходили діти до школи, службовці на роботу. “По обіді на хіднику ніякої системи. Поряд чобіт із дзвінкими острогами мало не сторч дамський жовтий черевик. За ними плюскотять чиїсь старечі шкарбани, мов ковзаючись на асфальтовому хіднику. Назустріч повільною ходою, вивертаючи носи, шпацирують дві пари модних джимі. <…> перед ними дріботять теж дві пари маленьких жіночих пантофельок… Онде, мабуть, шофер чи літун блиснув високими жовтяницями з гетрами. Старчиха шморгає виступцями. Побігла служниця в латаних патинках. Знов юрма дітвори з товстими підошвами <…> Студенти, чи що, в ремінчаних ходаках… Серед них іще хтось у мотузяних постолах…” [4, 48-49].

З-поміж сотень пар взуття Михайло запримітив одну: “… маненькі чорні черевички з широким носом і низькими, твердими закаблуками” [4, 49]. Незнайома дівчина, якої він навіть не бачив, нагадала шевцеві молодість, його кохання. Що сталося в його житті, читач так і не дізнається. Натомість розгорнеться історія молоденької власниці чорних черевичків. “Другої неділі перед вікном спинилися густо наваксовані рантові чоботи. <…> за якийсь час коло них з'являються чорні черевички - і фонтан насіння подвоюється” [4, 51]. Усю весну зустрічалися невідомі юнак і дівчина. Михайло радів чужому щастю. Аж раптом черевички зникли. Власник чобіт простоював даремно. Дівчина хотіла знайти більш завидного кавалера: “Так, це ті самі чорні черевички, тільки десь вони дістали рожеві панчохи. Мов малі поросята ноги в них. Гладенькі, годовані на заріз” [4, 51]. Останнє порівняння належить Михайлові, розкриває його ставлення до ситуації, яка його не стосувалася, але зацікавила й збентежила. Поява у дівчини скромного достатку панчіх, які були у 1920-ті роки нечуваною розкішшю, ознакою “непманства”, свідчать про її прагнення змінити соціальний статус. Очевидно, їй це вдалося, адже поруч зупинилися “жовті косоносі американки…”, “Над ними штанці прасовані з заворотами, коротенькі, модні. Кольорові смугасті карпетки з-під них виглядають” [4, 52]. В чоловічій моді 1920-х років черевики “шиммі” або “джиммі” були справжнім шиком. Якщо більшість молоді могла собі дозволити парусинові тапочки, які щовечора чистилися зубним порошком, то можна уявити, скільки коштували чоловічі черевики із тонкої шкіри з тупими носами - “бульдоги”.

Написане в епоху розквіту непу оповідання розкриває через атрибути одягу, побуту, моди становий аналіз радянського часу: рожеві панчохи дівчини натякали на її “непролетарські” заняття, можливо, вона перетворилася на дорогу утриманку, а жовта шкіра “американок”, що так дратувала Михайла, належала людині, що мала змогу виїзду за кордон, оскільки це були найдорожче і наймодніше взуття. Але любовна історія закінчилася сумно: одного вечора поруч із “американками” “шкандибають на височенних французьких закаблуках якість лякерки” [4, 53], а власниця чорних черевичок була забута.

Взимку вона знову з'явилася вже у парі із “чобітьми на рипах”. Висновок Михайла “Боротьба жертов неабияких просить” [4, 54] спочатку звучить неочікувано, але розкриває глибинну думку автора: в суспільстві точиться запекла боротьба між старим, “міщанським”, буржуазним побутом, в якому мали місце шик, дорогі речі, парфуми тощо, і радянським побутом з уніфікованими фасонами, примітивними речами, утилітаризмом в усьому. Попри утвердження в оповіданні “нового” побуту з юхтовими чобітьми, симпатії письменника схиляються до “старого” світу. Так історія кохання, зради, розлуки, пошуку нової любові подана у творі через деталь туалету - взуття.

Ще один аспект взаємин між чоловіком і жінкою став сюжетом в оповіданні “Сором” (1928). Проблема подружніх стосунків, вірності і зради розкриті в розповіді наратора, котрий розповів друзям вигадану історію про зустріч із повією. Оповідаючи, він сам повірив у вигадку. Почуття сорому, що спалювало його, було таким сильним і реальним, що наратор мало не покінчив життя самогубством. Цей випадок став уроком на все життя, адже минуло багато років, а наратор не може позбутися відрази до самого себе. Отже, думки стають матеріальними, як показує у творі письменник. Інтертекстуальні зв'язки з Г. де Мопассаном і В. Винниченком включають оповідання С. Пилипенка у світову й вітчизняну літературні традиції, які психологічно глибоко досліджували феномен людини. Тут варто згадати і концепцію З. Фрейда, що наклала відбиток на епоху модернізму і була інтерпретована десятками митців.

Отже, можна констатувати, що творча спадщина С. Пилипенка є багатогранною і тематично розмаїтою. Письменник торкається низки вічних проблем - кохання і пристрасті, вірності і зради, провини і пробачення, взаємин між чоловіком і жінкою, між тілесним і духовним первнями людської природи. Письменник-реаліст, він був чутливим і відкритий до новітніх художніх тенденцій своєї епохи, вкладаючи побутову канву у модерну форму. Побутові подробиці, звичайність конфліктів дозволили письменникові доповнити художню картину світу свого сучасника, увиразнивши “вітаїстичність” і мажорність доби показом суперечливої природи людини, складними колізіями її повсякденного буття. Тема кохання є досить репрезентативною для відтворення мотивів поведінки кожного персонажа, а драматичність і комічність дозволяє об'ємно й різнобічно художньо втілити цю тему в конкретних творах.

Література

1. Лейтес А., Яшек М. Десять років української літератури (1917 - 1927) / А. Лейтес, М. Яшек / [За заг. ред. С. Пилипенка]. - Х.: Держвидав України, 1928. - Т.1. - С. 369 - 374.

2. Мельників Р. “Папаша” червоного ренесансу. Шкіц до портрета Сергія Пилипенка / Ростислав Мельників // Кур'єр Кривбасу. - 2007. - № 9-10. - С. 178 - 196.

3. Мукомела О. Післямова / Олександр Мукомела // Про Сергія Пилипенка : Спогади сучасників / [упоряд. і післямова О. Мукомели]. - К.: Мартиролог України, 1992. - 212 с.

4. Пилипенко С. Вибрані твори / Сергій Пилипенко; [упоряд., передм., прим. Р. Мельникова]. - К.: Смолоскип, 2007. - 887 с. - (Серія «Розстріляне Відродження»).

5. Хализев В.Е. Драма как явление искусства / В. Е. Хализев. - М.: Просвещение, 1978. - С. 56 - 59.

6. Хвильовий М. Новели, оповідання “Повість про санаторійну зону”. “Вальдшнепи”. Роман. Поетичні твори. Памфлети / [вступ. ст., упоряд і приміт. В. П. Агеєвої] / Микола Хвильовий. - К.: Наук. думка, 1995. - 816 с.

7. Шевельов Ю. Літ Ікара (Про памфлети Миколи Хвильового) / Юрій Шевельов // Шевельов Ю. Вибрані праці : у 2 кн. - Кн. ІІ. Літературознавство / [упоряд. І. Дзюба]. - К.: ВД “Києво-Могилянська академія”, 2008. - С. 287 - 343.

8. Шкандрій М. Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х років / Мирослав Шкандрій / [пер. з англ. М. Климчука]. - К.: Ніка-центр, 2006. - 384 c.

Размещено на Allbest.ru