Проблема кохання як ознака української ментальності у романтичній прозі Євгена Гребінки і Сидора Воробкевича

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Розвиток романтизму як загальноєвропейського явища пов'язаний із глибоким світоглядним зламом наприкінці ХУШЇ початку ХІХ століття, виробленням нового типу ідеолога та художньої свідомості. Український романтизм як складова частина слов'янського національно-культурного відродження ввібрав головні особливості європейського романтизму, однак сформував власні ознаки. У літературознавстві чимало уваги приділено питанням становленню українського романтизму як літературного напряму, виробленню письменниками-романтиками нового художнього методу тощо. Це, зокрема, праці П. Волинського, Є. Кирилюка, Т. Комаринця, А. Шамрая, М. Яценка, І. Денисюка, Д. Наливайка та ін. Цілісне дослідження романтичної прози маємо у монографії Є. Нахліка, де автор простежує еволюцію української романтичної прози від її витоків до 60-х років ХІХ ст.

На наш погляд, розглядаючи самобутність романтичної прози, можна простежити спільні і відмінні риси у творчості окремих романтиків відповідно до їх спільної мети: вироблення концепції українського національного характеру. Цим зумовлений вибір даного дослідження.

Романтична творчість Сидора Воробкевича і Євгена Гребінки формувалася у час національно-визвольної боротьби українського народу, позбавленого права на свою мову, літературу, культуру, перебуваючи під владою двох імперійЇ Російської та Австрійської. Діячі національного руху як у Східній, так і в Західній Україні прагнули поставити літературу на захист інтересів народу, утвердження його національної самосвідомості.

Спадкоємцем усіх прогресивних традицій і творцем нової реалістичної повісті в українській літературі 30-40-х років ХІХ століття виступив Г. Квітка-Основ'яненко. Переконаний просвітитель, Григорій Квітка не уник впливу романтизму, який у цей час набував розквіту (особливо в поезії), і долучився до становлення нової української романтичної прозиЇ у своїх преромантичних творах «порушив основні проблеми, що знайшли подальшу інтерпретацію в романтичній прозі: козацька Україна і сучасність, право народу на антифеодальне повстання, психологія розбійника, проблема інтимних почуттів» [6, 68].

Сидір Воробкевич під час напруженої роботи над самоосвітою у листах до своїх львівських друзів постійно просив надсилати йому твори українських письменників, зокрема Т. Шевченка, Марка Вовчка, Г. Квітки-Основ'яненка. Серед означуваних ним книг власної бібліотеки Воробкевич називає збірники народних пісень М. Максимовича (1827, 1834), «Досвідки» і «Записки о Южной Руси» П. Куліша, «Марусю» та деякі інші. Під впливом народних пісень Ї «талісману, що відкриває таємниці минулого»Ї С. Воробкевич старанно вивчає народні пісні, пише наукову розвідку «Наша народна пісня» (1865), яка стала вагомим внеском у розвиток української фольклористики, і, безперечно, спирається на фольклор у своїй літературній творчості. Народна творчість для письменника була не тільки джерелом формування естетичних смаків, а й допомагала правдиво відображати українську ментальність.

Усвідомлюючи необхідність подолати бурлеск у змалюванні українського національного характеру, Є. Гребінка у рецензії на другу книжку «Малороссийских повестей» Г. Квітки-Основ'яненка писав: «…Стоит прочесть «Историю Малороссии», вникнуть в характеры ее героев, прислушаться к ее песням, чтобы убедиться, что народ с таким железным характером, с такими глубокими чувствами может и не смеяться» [2, 473].

У таких творах, як поема «Богдан»(1839), повість «Неженский полковник Золотаренко (Историческая быль)». - 1842 і особливо роман «Чайковський» (1843), відображається характер українського народу передусім як героїчний і разом із тим здатний на глибокі й ніжні інтимні почуття. Незважаючи на те, що написані вони російською мовою, не можна не помітити потужного, власне українського духу, який визначає українців як націю.

«Чайковський» Є. Гребінки - один із кращих творів романтичної прози першої половини ХІХ ст. Він був опублікований 1843 року в «Отечественных записках». Перекладений українською мовою К. Климковичем у 60-х роках минулого століття , цей твір був, за свідченням І.Франка, «улюбленою лектурою галицько-руської молодіжі 60-х і 70-х років» [9, 267].

У романі відтворено період боротьби Запорізької Січі та Лівобережної України проти татарських набігів. Щоправда, «Чайковський» не може вважатися історичним твором у повному розумінні слова: у ньому немає точного хронологічного віднесення до певних подій, відсутні історичні особи тощо. Але, виходячи з досвіду автора «Тараса Бульби», використовуючи переказ про Запоріжжя столітнього козака Микити Коржа, звертаючись до народних переказів, легенд і пісень, Є. Гребінка зумів правдиво відтворити життя запорізького козацтва, звичаї Запорізької Січі. Зрештою, як слушно наголошує Л.Задорожна, «у цьому Ї авторська позиція Є.Гребінки: він ставить за мету конструювати твір як художнє осмислення доби, а не як історико-біографічне віддзеркалення певної епохи» [4, 117].

Одна із важливих проблем повісті Ї проблема кохання. І це не випадково, адже «зображення кохання-любові традиційно передавало внутрішній світ українця, що гармоніював із природою та всесвітом» [ 8, 12].

Традиційний для романтичного сюжету любовний трикутник створює Є. Гребінка у романі «Чайковський», який пов'язаний із пригодами та інтригою. «Многие почтенные люди при слове «любовь» делают удивительную гримасу будто пробуют ревеню или услышат про черну или холеру. Для меня это непонятно…Зачем скрывать, унижать, стыдиться самого лучшего, высокого чувства» [3, 277] - так писав Є. Гребінка, що свідчить про глибокий естетизм автора.

Подібно до Квітки-Основ'яненка, Гребінка показав, що й український народ здатен на глибокі почуття, він може не тільки вірно кохати, а навіть умирати за свою любов. Тож любовні «трикутники» у романі «Чайковський» - не легковажні флірти, а важкі випробування, навіть трагедії для деяких героїв твору.

Значним здобутком Воробкевича-прозаїка є історична повість «Месть чорногорця» (1868). Деякі дослідники (П. Никоненко, М. Юрийчук) визначають жанр твору як героїко-романтичне оповідання.

С. Воробкевич творчо використовує історико-етнографічні та фольклорні джерела для правдивого відтворення життя чорногорців, їх побуту і звичаїв. Дія у повісті розгортається навколо сім'ї старого рибалки Петра Радонича та народного співця Стояна і його дочки Миліци.

Як і в Є. Гребінки, у повісті С. Воробкевича теж наявний любовний «трикутник»: МиліцаЇ ІвоЇ Радо. Взаємини двох перших героїв розкриті більше; їх кохання взаємне, романтичне і ніжне:

« Ї Миліцо, чи гадаєш ти так зчаста про мене, як я про тебе,Ї промовив до неї Іво і взяв дівчину за біленьку руку.

Дівчина лиш зарум'янилася, наче та рожа в городку, чи то полевий мак, і мов сполошена голубка, ні пари з уст.

Ї Ти мене не любиш? І словечка до мене не промовиш,Ї продовжав Іво.

Так вона на него глянула, наче би небо засміялося, та й каже:Ї Коли сонечко світ забуде, тоді тебе забуде твоя Миліца»;

«Хто був щасливішим на сім світі, як вони обоє; восени вже й подружитися мали. Зла доля інакше судила» [1, с.218].

Емоційну сторону твору загострює і допомагає розкриттю соціальної проблеми образ багача Радо. Він не тільки стає на бік турків і зраджує свій народ, а й викрадає Миліцу, аби помститися Іву, бо, як кажуть, «нема у світі щастя без заздрості і ворога» [1, 208]. Тримав її, як рабиню, у скутарській неволі: «Два рази вона звідтіля утікала, два рази він бідну дігнав і знов мучив і катував. На четвертім році збридлася вже йому Миліша, пізнався він з туркинею і жив з нею, а Миліцу пустив на волю. З дитиною на руках, серед лютої зими поспішала нещасна у свою Чорногору» [1, 230].

Прикметною рисою романтичного твору є наявність символів. У повісті Воробкевича це Ї кривава сорочка убитого багачем Іва: « Кривава сорочка Ї то кривавий знак у Чорногорі. Висить вона біля святих ікон і неустанно припоминає родині пімсту за пролиту кров. Такий закон уже у Чорногорі! Зуб за зуб, око за око, кров за кров!» [1, 219]. У дусі християнської моралі автор стверджує, що ніякий злочин не минає безкарно.

Проблема помсти висвітлена у творі крізь призму романтичного світовідчування: Миліца ростить сина, названого Івом Ї «святим ім'ям для нещасної Миліци» [1, 230] і плекає надію помститися кривдникові: «Цілісінькі ночі вона із сином на чатах стояла, Радової крові напитися бажала, Іва, любого Іво кров, пімстити хотіла» [1, 230]. Романтичне забарвлення набуває тут незвичайності, «несамовитості»:

«Вогник на варті догоряв, лячно освічаючи криваву сорочку. Нараз з гуком відчинилися двері і в кімнату вбігла, мов несамовита, Миліша, а за нею молодий Іво.

Ї Скидай криваву сорочку!Ї крикнула вона хрипливо.Ї Скидай стара Єло! Твій Іво уже пімщений! Тут голова клятого Рада! Ї І кинула серед хати криваву голову Рада Янковича» [1, 232].

Має рацію Є.Нахлік, стверджуючи, що «романтичні твори переповнені жахами, «жахними» сценами, яскравими контрастами…» [6, 283].

Типово романтичними зображено і героїв роману «Чайковський» Є.Гребінки. Марина прагне вірного кохання, її почуття вражаюче сильні: «Пропаду так пропаду, знаю, за кого пропаду. Умело сердце полюбить - сумеет и вытерпеть. Я казачка, Алексей! Умру, а буду любить тебя»[3, 290].

Покохавши щиро молодого юнака, Марина знаходить сили кинути розгніваного батька, відрізати коси, пробратися на Січ і, ризикуючи своїм життям, відвоювати у долі своє щастя. Образ Марини неодноразово асоціюється з ластівкою. Символізуючи нездоланність юного і чистого почуття, автор змальовує таку картину: коли Олексій із Мариною чекають на страту, «резвая ласточка высоко реяла в воздухе, весело щебетала и, спускаясь к земле, порхала около тюрьмы” [3, 328].

Стосунки Олексія і Марини - прояв сильного і водночас ніжного і взаємного кохання. Третя ланка у цьому «трикутнику» - Тетяна. Це символ самопожертви; її нероздільне кохання до Олексія дало сильний поштовх трагічного, водночас високого, і доповнило загальну схему кохання як багатогранного явища української ментальності. «Мне казалось, я ненавижу тебя, казалось, готова была убить тебя и не знаю, чего бы не дала, чтобы спасти тебя от пьяных казаков… Бог с тобою, люби другую!» [3, 304]. Тетяна - палка, імпульсивна натура. Ненависть і любов у ній живуть водночас. Проте Гребінка не виводить її за рамки народної моралі: Тетяна не хоче руйнувати щастя інших, тому відпускає Олексія. Саме смерть в ім'я кохання подає нам любов як надзвичайно важкий і напружений психічний стан.

Цікавим є «трикутник» Микита - Тетяна - Олексій. Для запорожця Микити Прихвостня характерний багатий емоційний світ, однак свої ніжні почуття він вважає за краще не виявляти. Це відважний воїн і разом із тим запорожець-гуляка, який не терпить ніяких «бабських сентиментів». Це зразок козацької мужності й звитяги - збірний образ українського народного захисника, що постає в романтично-піднесеному ореолі: «Характерник бывал человек очень разумный и знал всякую всячину; его и пуля не брала, и сабля не рубила; у него на все было средствие и способ, на все хорошее слово и польза. Характерники знали все броды, все плавы по Днепру и другим речкам; характерник из воды выводил сухого и из огня мокрого; у них была лыцарская совесть и добродушие…» [3, 294].

Витоки такого розуміння характеру козака до певної міри беруть свій початок в українській історії та народному героїчному епосі. У художній літературі образ такого героя створили М. Гоголь у повісті «Тарас Бульба» і П. Куліш у романі «Чорна рада» (образ Кирила Тура). Згодом М. Костомаров у праці «Об историческом значении русской народной поэзии» (1843) намагався обгрунтувати показовий для українського романтизму тип запорожця, який балансує між сімейним життям і товаришами та славою».

Прихвостень не говорить про свою любов, можливо, він і сам не знає, що це кохання. Але коли Тетяна гине, любов набуває трагічності: «Тут она залилась слезами, а я догадался, что она тебя, Алексей, любила, а меня голубила словами»[3, 344]. На думку Л.Задорожної, «постать ця найбільш виразно чуттєво-імпульсивна; особистість у цьому разі керується не стільки логікою подій і обставин, скільки імпульсами серця, тож, належачи до «кордоцентричних»,Ї діє нерозсудливо, химерно, непередбачувано» [4, 118].

Усі образи твору своєрідні романтичні національні характери: ніжні і сильні Марина та Олексій, експресивна Тетяна, суворий Микита, трагічно нещасний Герцик. У створенні цих образів письменник, безперечно, керувався філософією серця, яку вперше обґрунтував Г. Сковорода і яка згодом знайшла своє відображення найбільше в українському романтизмі. Памфіл Юркевич стверджував, що саме «… розум править, кермує, панує, але серце породжує. Із глибини духа породжується любов» [10, 12]. Почуття любові керує і жіночими образами Марини, Тетяни, хоча і по-різному. Тут для Є. Гребінки «важливий момент саможертовності, самовідданості. Для того, щоб герой у своєму житті сподобився благаЇ не лише він, а й його предки мають бути добротворцями: ось морально-етичні засади письменника» [4, 125].

У змалюванні таких образів, як Олексія Чайковського, Марини, Тетяни, Микити Прихвосня, полковника Івана, Касяна («Чайковський»), Петра Радонича і його синів, Миліци («Месть чорногорця»), турецьких бранців із однойменного оповідання, Є. Гребінка і С. Воробкевич втілили романтичні тенденції Ї героїзація характеру, поведінки, уславлення волелюбності, заглиблення у внутрішній світ героїв тощо.

Звичайно, і Є. Гребінка, і С. Воробкевич ще не досягли у своїх творах досконалості в поєднанні загально-історичних подій із долями героїв, подекуди відчутний зайвий мелодраматизм, та все ж, безперечно, «Чайковський» Є. Гребінки і «Месть чорногорця» С. Воробкевича відіграли помітну роль у становленні української історико-романтичної прози.

Література

літературний романтизм художній

1. Воробкевич С. Твори/ Сидір Воробкевич Ї Ужгород: Карпати, 1986. - с.172- 184.

2. Гребінка Є.П. Малороссийские повести, рассказываемые Грицком Основьяненком / Є.П. Гребінка // Твори: У 3 т. - К.: Наук. думка, 1981. - Т.3. - 472 с.

3. Гребінка Є.П. Чайковський/ Є.П. Гребінка // Твори: У 3 т. - К.: Наук. думка, 1981. - Т. 2.- 473 с.

4. Задорожна Л. Євген Гребінка. Літературна постать. / Людмила ЗадорожнаЇ К., 2000. - 160 с.

5. Івасюк М. Жайворонок рідного краю/ Михайло Івасюк // Воробкевич С. Твори.Ї Ужгород: Карпати, 1986. - 25 с.

6. Нахлік Є.К. Українська романтична проза 20-60-х років ХІХ ст./ Є.К. Нахлік - К.: Наук. думка, 1988. - 318 с.

7. Никоненко П., Юрийчук М. Жайворонкова пісня з Буковини/ П. Никоненко, М. Юрийчук // Воробкевич С. Твори.Ї К.: Дніпро, 1987. - с.3-15.

8. Томенко М. Теорія українського кохання/ Микола Томенко - К., 2002. - 128 с.

9. Франко І.Я. Зібр. творів: У 50 т./ І.Я. Франко - К.: Наук. думка, 1980 - 1986. - Т. 41.

10. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні/ Дмитро ЧижевськийЇ К., 1992. - 320 с.

Размещено на Allbest.ru